У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи

Видатний учений І. М. Сєченов (1829-1905) у праці "Рефлекси головного мозку" стверджував, що всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси. Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І.М. Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від його природного початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь).

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища - це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І.П. Павловим (1849-1936), який експериментальне обґрунтував і розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи ("перші сигнали").

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка базується на слові. "Другі сигнали" - це звуки усної мови, письмова мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення, що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути заміщені «перші сигнали». Слово, як "сигнал сигналів", надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин. Рефлекторне вчення 1-М. Сєченова та І.П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832-1920). Він заснував у 1879 р. першу у світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід суб'єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку психології як науки.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості.

На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої стали М. Вертгеймер (1880-1944), В. Келер (1887-1967), К. Коффка (1886-1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням сприймання (г-феномени) та інтелекту вони з'ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти), як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX - на початку XX ст., став біхевіоризм. Його фунда­тори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Один із засновників біхевіоризму Е. Торндайк (1874-1949 рр.) використовував в експериментах так званий проблемний ящик. Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з нього, тільки натискуючи на спеціальні пристрої. Е. Торндайк розширив поняття психічного, вивів його за межі свідомості у сферу взаємодії з середовищем - через зв'язок між ситуацією та реакцією.

У радянській психології утвердилися методологічні принципи детермінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в діяльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як Г.П. Блонський, М.О. Бернштейн, Л.С. Виготський, Г.С.Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, Б.М. Теплов та інші.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із се­редини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченими або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів. Це стосується, зокрема, висунутих на початку 30-х років ідей Л. С. Виготського про значення особистості як інтегративного, системо утворюючого фактора розвитку вищих психічних функцій. У його педологічних працях були сформульовані закони розвитку психіки у підлітковому віці в межах єдиної структури й динаміки особистості. Лише у 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості. У працях О.В. Вєдєнова, К.К. Платонова, Б.Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій, вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою (Л.С. Виготський, П.Г. Ананьєв, К.К. Платонов, Г. С. Костюк та ін.), а також різні аспекти особистості - її мотиви та настанови (Я.М. Узнадзе), предметну діяльність (О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн), мислення та розумові дії (П.Я. Гальперін, А.В. Брушлінський, В.В. Давидов, Г.С. Костюк, О.М. Матюшкін, О.К. Тихомиров та ін.), характер (В.Д. Левітов), самосвідомість (П.Р. Чамата), вміння та навички (Є.О. Мілерян), пам'ять (А.А. Смирнов, П.І. Зінченко, Г.С. Середа та ін.), увага (Н.Ф. Добринін), сприймання (О.В. Запорожець, В.П. Зінченко та ін.), здібності і темперамент (Б.М. Теплов, В.Д. Небиліцин, М.Ю. Малков).

У працях Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, Б.Г. Ананьєва, Л.І.' Божович, О.В. Запорожця, Г.С. Коетюка, В.М. М'ясищева, К.К. Платонова, А.В. Петровського, Д.Б. Ельконіна, М.Г. Ярошевського, В.В. Столша, О.Г. Асмолова та інших вітчизняних психологів сформульовані проблеми вивчення особистості як цілісного системного психічного утворення в її багатопланових соціальних і природних зв'язках та в процесі розвитку.

Таким чином, вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову картину психіки.

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості.

Запитання для перевірки

Максимальна оцінка відповіді на одне запитання - 4 з.о.

1) Навіщо студенту оволодівати науковими психологічними знаннями?

2) Як розуміли психіку:

а) у стародавні часи;

б) в епоху Відродження;

в) як її розуміють сьогодні?

Теми рефератів

Максимальна оцінка - 15 з.о.

1. Наукова психологія в моєму житті.

2. Наступність у розумінні природи психіки від давнини до нашого часу.

Використана література

1. Абрамова Г.С. Введение в практическую психологию.- ква,1995.

2. Ананьєв Б.Г. Человек как предмет познания.- Ленинград, 1968.

3. Анохин П.К. Принципиальньїе вопросьі общей теории функци-ональньїх систем.-Москва, 1971.

4. Березин Ф.Б., Мирошников М.П., Соколова Е.Д.. Методика многостороннего исследования личности.-Москва, 1994.

5. Бернштейн Н.А. Очерки физиологии движений й физиологии активности.-Москва, 1966.

6. Бехтерев В.М. Основи учених о функциях мозга.- Санкт-Петербург, 1905-1907. Вьіп. І-УІІ.

7. Бурлачук Л.Ф., Морозов С. М. Словарь-справочник по психо-логической диагностиКе.-Киев, 1989.

8. Веденов А.В. Личность как предмет психологической науки // Вопр. психологии. 1956. № 1.

9. Вернадский В.І. Начало й вечность жизни.- Москва, 1989.

10. Вьіготский Д.С. Собрание сочинений: В б т.- Москва, 1982-1984.

11. ГамезоМ.Д., Домашенко Й.А. Атлас по психологии.-Москва 1986.

12. Голдфруа Ж. Что такое психология: В 2 т.- Москва, 1992.

13. Готтсданкер Р. Основьі психологического зксперимента.- Москва, 1982.

14. Дубров А.П., Пущкин В.Н. Парапсихология й ,современное естествознание.- Москва, 1989.

15. Иванов-Муромский К.А. Нейрофизиология, нейрокибернети-ка, нейробионика.-Киев, 1985.

16. История китайской философии.- Москва, 1989.

ДИСКУСІЯ:

"Чи існує душа як реальність?"

Максимальна оцінка - 35 з.о.

Запитання до дискусії:

1) Поясніть вислів "Душа болить."

2) Чи тотожні поняття "душа" та "психіка"?

3) Які є докази існування душі як реальності?

4) Охарактеризуйте вираз "душевна людина".

5) В чому проявляється психіка людини?

Психологічна задача №1

(Максимальна оцінка 10 з.о.)

Головною проблемою філософського етапу історії психології є проблема душі і тіла, яка висвітлює складні взаємовідно­шення різнорідних, притаманних людині, явищ. На цьому етапі вона розв'язувалася створенням умоглядних психологічних теорій і тому, можливо, не знайшла задовільного пояснення. Проте науковий етап також не дав бажаних результатів. Хоча вона й отримала тут назву психофізіологічної проблеми, виявити конкретні шляхи переходу від фізіологічного (тіло) до психічного (душа) й досі не вдається.

Запитання: Чому саме ця проблема є головною в історії психології? Чому вона не знаходить розв'язання?

Література

1 Вьіготский Л.С. Собр. Соч.: В 6 т.- М.: Педагогика, 1982.- Т. 1.-С. 406-417.

2. Гальперин П.Я. Введение в психологию.- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.- С. 44-46.

3. Дубровский Д.И. Проблема идеального.- М.: Мьісль, 1983.- С. 14-26,48-75.

4. Дубровский Д. Й. Психические явления й мозг.- М.: Наука, 1971-С. 17-46.

5. Ярошевский М. Г. История психологии. 3-є изд., перераб.- М.: Мьісль, 1985.-С. 137-144.

Психологічна задача №2

(Максимальна оцінка 10 з.о.)

У первісному суспільстві людина була нерозривно пов'язана зі своїм родом, і цей зв'язок визначав її життя від народження до смерті. За доби феодалізму людське життя залежало від приналежності до того чи іншого класу. За середньовіччя життя людини суворо регламентувалося релігією. І лише доба Відродження відкрила можливості для самореалізаціі.

Запитання: Що покладено до основи життєвого - шляху людини? Чи має життєвий шлях власну логіку?

Література

1. Ананьев Б. Г. Избранньїе психологические трудьі: В 2 т.- М.: Педагогика, 1980.- Т- С.112-123.

2. Асмолов С.Г. Психология личности. Принципьі общепси-хологического анализа.- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.- С.264-285.

3. Жизненньїй путь личности (вопросьі теории й методологии социально-психологических исследований) / Отв. Ред. Л.В. Сохань.- К.: Наук. думка, 1987.- 278с.

4. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т.- М.: Педагогика, 1989.-С. 245-248.

Друге заняття