Новела Г. Косинки «Мати»: психологізм художньої деталі

Григорiй Косинка

Косинка не став слухняним ілюстратором вигаданих владою й критикою перемог революційних ідей в пожовтневій Україні. Він реально відтворював події, ставився до правлячої ідеології з позицій народної історії і кожну ідею «виводив» з душі конкретної особистості. Йдучи у своїх художніх узагальненнях від «малого» (деталі) до «великого», від психології на перший погляд незначного факту до його філософії, талановитий художник слова відкривав драми й трагедії, а не перемоги та тріумфи революції елементи психологізму, використовувані письменником, поглиблювали ті душевні злами, що відбувалися в людині. Як наслідок, через почування й думи окремої людини рельєфніше у новелах Г. Косинки поставала доля народу і краю, точніше вимальовувався шлях людства до істини.

Новела «Мати» в цьому плані є унікальною й неповторною. У центрі уваги новеліста — одна родина. Події, зображені у творі, відбуваються ввечері, вночі та вранці. У родині бідного селянина помирає мати. Надій на її порятунок мало. Однак син Андрій, як і інші члени родини, не хоче змиритися з тим, що до хати завітає смерть. Тому й лаштується привезти лікаря із Зеленозміївки, хоч надій на порятунок мало. До того ж довкола йдуть бої. Перед від'їздом Андрій просить у матері прощення: «Простіть мене, мамо...».

Увесь сюжет новели побудовано в основному на діях, роздумах, певних вчинках юнака. І лаконічно реальні картини тієї ночі, ніби квітка у вінок, уплітаються внутрішні монологи, які переповнюють душу і серце. Андрій стає учасником подій у польському війську, але це не хвилює його. Він думкою лине до хати, рідної хати, де «лежить розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку». Він розуміє свій обов'язок перед ненькою. Не дивлячись ні на що, вірить, що встигне привезти лікаря. У лоні ночі — воєнні сутички: стріляють поляки, німці, більшовики. Багато смертей, але то чужі люди, яких юнак сприймає як ворогів матері. У хлопця з'являється думка вбити «хоч одного з армії, хто носить житній комір пшениці». І не тому, що він має іншу ідеологію, а тому, що заважає врятувати матір.

У центрі уваги письменника — новеліста — діалектика душі людини, яка не перейнялася більшовицькою ідеєю. Для Андрія мати — то найдорожче; то його власний біль. Такому сприйняттю великою мірою сприяють оповіді від першої особи, внутрішні монологи. Настрій хлопця поглиблюється динамічними пейзажами як засобами психологічної характеристики: «...на возі лежить засланий брезентом пожатий пирій, а в передку чорніє стара кирея»; «хмари заступили під лісом кавалерію», «у хаті стіл чорний, аж вилискується під лепом»... У лаконічних пейзажних картинах поєднані моторні й зорові образи: Андрій усе бачить і чує. При чому, помічає те, чого б, здавалося, за даних обставин можна і не помітити: «... а блискуча піч стоїть поколупана до цегли»; «... паляниця з дрібком солі...», «... вікна великі й малі»... Дієвість пейзажу, його активна роль досягається насамперед використанням барв: чорного кольору добирають зорові образи. Декілька разів апокаліптичність зображуваного автор подає через нагнітання двох кольорів: «...чорне сонце втикане багряно-червоними стрілами на вітер».

Яскравим психологічним мовностилістичним засобом у новелі є епітети, метафори, порівняння, персоніфікація, нагромадження дієслів. Епітети використано у описі зовнішності матері, яка символізує материнство, уособлює вічний спокій і стабільність; для характеристики поляків (їх шинелі мають житній колір), внутрішній стан Андрія передано персоніфікованою метафорою («...за селом стугонить під копитами земля»). Пейзажний живопис і психологічний аналіз тісно пов'язані між собою і сприяють глибокому розкриттю образу одного з головних героїв, моральний ідеал якого — у складному, суперечливому світі зберегти родину.

Важливу роль у новелі відіграє внутрішній монолог, який автор будує за допомогою риторичних запитань, окликів, що бентежать душу читача: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна?», «чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?». Одним з психологічних засобів є діалог. Він рухає сюжет новели, наближає бойові дії, які є тлом для найголовнішого для Андрія — тривоги за життя матері, до розуміння головної ідеї новели. Використовуючи прості синтаксичні структури, автор досягає лаконічності розповіді. Майстерність Г. Косинки полягає в тому, що він на прикладі однієї родини розповів про трагічне життя українського селянства й дійшов висновку: тривалі душевні надломи знаходять свій вияв у винятково напружених подіях.

Релігійні мотиви в новелі М. Хвильового «Мати»

Новела «Мати» є унікальною й неповторною. У центрі уваги новеліста — одна родина. В ній образ матері є центральним, довкола якого відбуваються всі події.

Публiкaцiя новели супроводжувaлaся такою передмовою aвторa: "Це оповiдaння дехто плутaє з новелою "Я". Між ними нiчого спiльного немa. Oсновнa мисль оповiдaння "Мaти" тaкa: подiлення людей кaпiтaлiстичного суспiльствa нa клaсовi тaбори є тaкa ж неминучість, як неминуча зaгибель свiтогляду "стaросвiтських" людей. Проте думку aвторову почaсти видно й з епiгрaфa" [23;245].

Епiгрaфом aвтор взяв кaтрен П.Тичини: "Приїхали до мaтерi три сини: Три сини вояки, дa не'днaкi, Що'дин зa бiдних, Другий зa бaгaтих!" [23;179].

У новелі три головні герої – Остап, Андрій та мати. Вважаємо, що це невипадково. Адже число три є символічним у християнстві. Тільки три приводить до єдності, до органічно єдиної одиниці: протон, нейтрон й електрон - об'єднуються в атом; минуле, теперішнє і майбутнє виражають єдиний час; верх, середина і низ дають світову вертикаль; газ, речовина і тверде тіло виражають стани існування речовини... Трійця - це божественна триєдність Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Три - символ світової Єдності, формула творення світу та моделі Всесвіту, що об'єднується та уособлюється в Святій Трійці [7].

У новелі “Мати” увага зосереджується на другорядних образах, що стають алегоричними і допомагають виділити стратегічні елементи тексту.

В оповіданні «Мати» М. Хвильовий трагізм і конфліктність революційних ідеологічних протистоянь передає через їх сприйняття матір'ю хлопців-вояків Остапа та Андрія, що опинилися по різні боки боротьби. Автор немов згортає, локалізує художній простір твору — в площині його уваги мати і два сини, що живуть у маленькому провінційному містечку. У такий спосіб актуалізується традиційна в літературі проблема «маленької людини», її спосіб бачення, сприйняття та розуміння глобальних подій, що агресивно втручаються в усталене життя, руйнують не тільки побут, але й буття.

Автор підкреслює абсурдність того, що відбувається за рахунок сюжетної циклічної побудови твору. «То ці переможуть, то ті і здавалося напівмертвій матері, що цьому ніколи не буде кінця і вона вже ніколи не найде колишнього спокою», син Остап з'являється перед нею як «втілення незнаної їй хижої мудрості», Андрій як «нєприручений звір». Відтак, життя здалося їй «не домовиною, а безвихідним, страшним виттям смертельно пораненого пса» [23;543]. Мати втрачає розуміння дійсності. У новелі «Мати» сюжет матеревбивства набуває нового смислу. Смерть як свідомий вибір матері є водночас її протестом проти незрозумілої і жорстокої дійсності і спробою реалізувати материнське призначення до кінця — врятувати життя синові.

Новела «Мати» письменника має ознаки притчі, суто біблійного жанру, у ній звучить туга за часом, змарнованим на завоювання якогось неіснуючого ідеалу-раю. А ще пробиваються нотки розпачу, бо зрозуміла головна героїня твору, що не буде цього раю.

(за романом Ю. I. Яновського "Вершники")

"Подвiйне коло"

- це назва першоï новели роману Ю. Яновського "Вершники". Трагiчнi подiï

описанi в нiй: п'ять братiв Половцiв зустрiчаються на кривавих дорогах

громадянськоï вiйни. Пiдiймає руку брат на брата, бо хоч i одного роду, та до

рiзних берегiв прибились вони: Андрiй командував загоном Добровiльноï

армiï Денiкiна, Оверко воював у кiннотi Петлюри, Панас i Сашко були

махновцями, а Iван - бiйцем Червоноï Армiï. Андрiïв загiн потрапляє в полон до

петлюрiвцiв. Пiд Компанiïвкою, охопленi безумством вiйни, люди калiчать,

убивають одне одного. Справжнiм пеклом стала земля. I великий грiшник Оверко

вбиває свого брата Андрiя. А коли перед смертю Андрiй нагадує братовi слова

батька: "Тому роду немає переводу, де брати милують згоду", Оверко вiдповiдає:

"Рiд - це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче,

тодi брат брата зарубає". Як драматично i правдиво описане це перше коло страшних

випробувань, що випали на долю братiв.

Та ось i друге коло: Оверко стоïть перед своïм ворогом - братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрiй. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетiла з Панасового маузера. Каïн i Авель... Найстрашнiшим вважається грiх братовбивства. I це подвiйне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченнi оживає

неспокiйна трагiчна епоха, стрiмкi подiï бою. Лаконiзм, висока метафоричнiсть, каскад однорiдних сурядних речень створюють це враження. Перше речення - це i свого роду камертон, який задає тон всiй розповiдi про подвiйне коло людських страждань: звучать високi, напруженi, трагiчнi ноти. Важка болiсна оповiдь переривається описами епiзодiв iз життя батька, Матвiя Половця. I вiд цього кривавi подiï здаються ще страшнiшими.

Зустрiч махновцiв з Червоною Армiю теж завершується вбивством. Правда, цього разу

Панас сам вбиває себе. Такий кiнець новели є логiчним завершенням розповiдi автора

про страшнi подiï громадянськоï вiйни, про великi випробування й страждання, якi випали на долю людей.

« Дитинство»

У «Дитинстві» прозаїк оголює коріння класової нерівності між експлуататорами і трудящими — пасинками долі. Це художня історія про дореволюційне життя людей з мозолистими руками. Розділ вражає своїм філософсько-психологічним і художнім змістом.

Данило Чабан — один з провідних образів новели «Дитинство».

Рівна, безмежна просторінь — без ріки, без дерев. Тут, недалеко від Перекопу, і народився Данилко: «його смалило сонце та обпікав вітер, і завше хотілося їсти...». Першим спогадом дитинства був степ. Отой вічно мінливий степ, прадідові розповіді й вбирає в серце допитливий хлопчик. Столітній мудрець «примічав, звідки в цей день вітер, коли з Дніпра — риба ловитиметься, коли із степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай; а побачивши першу ластівку, треба кинути на неї жменю землі — «на тобі, ластівко, на гніздо».

Від прадіда й матері син степу довідується про дивовижні таємниці природи: «Данилко заплющував очі перед таким височезним світом, коло такого старезного прадіда, що йде собі і підспівує старих пісень і" повідає Данилкові казки й приказки, як зветься кожна трава і яка квітка на яку користь».

Загадкове життя природи, пісенний розлийсвіт — така перша Данилкова життєва школа. У такій атмосфері зростає хлопчик — мудрий, чутливий, поетичний. Але незвичайна краса рідного таврійського степу різко контрастує з гірким підневільним життям: «У хаті холодно і немає хліба...»

Ригориха, Данилкова мати, «хоч і бідна господиня, що й кози.в дворі не має», але її шанують степовики: «І нема ні в кого на селі такого хисту прикрасити піч», як у неї.

Батько — вічний чабан («гордий і нікому не поклониться») — «і кричав, і проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всі, що Ригор зараз заспіває, і після того співу нічого вже людині не треба».

Чабанцеві весни «складалися в одну... обсяжність і простір землі запали в свідомість як дитинство...».

Характер героя роману «Вершники» розкривається в зростанні: «Чабанець Данило... став уже чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора». Яновський-художник не показує, як мужнів характер, гартувалася воля. Чабан перед нами — в час найбільших особистих потрясінь (розділи «Батальйон Шведа», «Шлях армій»).

Як бачимо, образ Данила складний і багатогранний. Це — людина крицевої волі, незвичайної хоробрості, і водночас він відчуває справжній страх, переживає неймовірні душевні потрясіння.

«Дитинство» — це лірична історія «малого чабанця» Данилка, його дитячих вражень і переживань; зворушлива оповідь про його дружбу з прадідом Данилом, цим «господарем степових звичаїв»; щемливий і проникливий ноктюрн про початок становлення свідомості Данилка.

«Дитинство» — це й етнокультурний нарис про традиції степового буття: його неписані закони, морально-етичні норми, побутову колористику, особливості національного духу. З етнографічною ретельністю й психологічною ґрунтовністю в новелі описується, що відбувається «на Сорок святих», «на теплого Олекси», «у Вербну неділю», у «білий тиждень», «Великдень», «на Проводах», змальовується, яка насичена й різноманітна палітра почуттів і пригод «супроводжувала Данилка під час цього народного календаря. Начерк звичаїв органічно зливався з характерографією народної долі, переходячи у «весни Данилкового дитинства».

« Шаланда в морі»

Нічого немає в світі кращого за жінку, жінку-дружину, подругу, матір. Саме вона з давніх-давен підтримувала родинне вогнище, плекала дітей, продовжуючи рід. Саме вона взяла на свої маленькі плечі тягар війни. Кому, як не жінці, довелося працювати у полі, біля верстатів, орати землю, стримувати страшні звістки про загибель чоловіків та дітей, лікувати поранених, доглядати хворих.

До образу жінки в українській літературі зверталося чимало поетів та письменників. Починаючи від Ярославни, про жінку писали і Т. Шевченко, і Г. Квітка-Основ'яненко, і П. Грабовський, і А. Малишко, і Б. Олійник, і В. Симоненко та багато інших.

Не забув про долю жінки і Юрій Яновський, згадавши Про неї в новелі "Шаланда в морі" з роману "Вершники". Так, саме згадавши. Бо образ старої Половчихи передається скупими штрихами.

Ю. Яновський розповідає про минуле цієї жінки лише в одному епізоді, коли Половчиха чекає на Мусія, свого чоловіка, і пригадує дівочі роки.

Родом вона з Очакова, доброго рибальського роду, доброї степової крові. Скільки сваталось до неї заможних хазяїв, але вийшла вона за рибалку Мусія Половця. Це був "непоказний хлопець, нижчий од неї на цілу голову". Але така вже любов. Побравшись із Мусієм, почала вона боротися за життя. Разом із чоловіком працювала, разом із ним виховувала своїх синів. Залишається тільки дивуватися силі духу цієї жінки, яка бачить, якими ростуть її сини: "Андрій вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк... А Оверко — той артист і грав з греками у "Просвіті" та читав книжки, написані по-нашому... Тільки Іван працює на заводі і робить революцію". Звичайно, боляче матері, що сини її "одного роду та не одного класу". Але вона тримає себе і родину "в залізному кулаці". Вона стоїть на чолі сім'ї, "мов скеля в штормі".

Неперевершеної сили набуває картина чекання Половчихи біля моря. Вона вирядила свого чоловіка у зимове море і тепер чекала на його повернення. Раптом насунувся туман, але Половчиха не панікує, вона стоїть нерухомо. її серце ладне було вискочити з грудей, коли вона побачила шаланду із її чоловіком, що боровся із стихією. Міцна і сильна, жінка не показувала страху перед морем. Не злякало її навіть те, що раптом зламалося весло, шаланда стала кружляти і перекинулась. У ці хвилини Половчиха ладна була, як та Ярославна, полетіти до свого лада, допомогти йому. Але вона твердо стояла на березі і чекала найстрашнішого. Не лякали її мороз і крига, що обпалювала її литки, вона цього не помічала. Половчиха мовчки тужила за своїм судженим.

Але сміливим та праведним завжди щастить. Доля зробила Половчисі дарунок за всі її страждання. Чоловік залишився живий. Він не хотів кидати артільне добро, тому плив за човном, штовхаючи його поперед себе. Половчиха із чоловіком удвох впоралися біля врятованої шаланди, а потім "подружжя Половців пішло до домівки... вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя". Так невгасима сила відданості, любові цієї жінки залишила живим Мусія Половця.

Ю. Яновський у новелі "Шаланда в морі" продовжує народні традиції, традиції "Слова о полку Ігоревім". Письменник створює збірний образ жінки-трудівниці, вірної подруги рибалки, "маяк невгасимої сили". Цим самим він доповнює ту галерею образів жінок, що були створені іншими письменниками та поетами. Яновський збудував пам'ятник жінці-подрузі, жінці-матері, перед яким відчуваєш пошану, вдячність:

Віддай усе, що взяв, і освятись.

Ще більше, ніж узяв, зумій віддати...

Стоїть на видноколі світла мати —

У неї вчись.

Б. Олійник. "Віддай усе, що взяв, і освятись"