Процес уяви: його структура, способи й прийоми
Уява як процес. Коли будь-яке психічне явище характеризують як процес, то зазвичай мають на увазі, що: 1) воно розгорнуте в часі, відбувається не одноактно, миттєво, а триває хоча б кілька секунд, а, як правило, і набагато довше – кілька хвилин; 2) воно не однорідне, аморфне, а містить у собі різні етапи, операції, способи, процедури, що не одного змінюють або не з одним взаємодіють, причому звичайно результати первісних операцій включаються до складу останніх тощо; 3) воно відбувається на декількох якісно різних рівнях, включає у свою структуру різні шари.
Уява як психічне явище повністю відповідає переліченим ознакам. Воно зазвичай посідає якийсь час: ми спеціально зосереджуємося на тому, щоб щось уявити, а іноді й спеціально виділяємо навіть годинку-іншу на те, щоб полежати й пофантазувати. Щоправда, іноді образ уяви народжується як би миттєво – відразу спалахує в готовому виді, однак таке буває, по-перше, дуже рідко, а, по-друге, цьому звичайно передує досить тривала підготовча робота, здійснення якої ми можемо майже (чи зовсім) не усвідомлювати. Що ж стосується етапів, способів, рівнів уяви, то багато з них ми не тільки усвідомлюємо, але й спеціально їх застосовуємо, концентруємо на них зусилля, але деякі з них можуть бути від нашої свідомості сховані, і їх виокремлюють у ході детальних наукових досліджень.
Структура процесу уяви. Процес уяви, подібно до розглянутого раніше процесу мислення (у цьому полягає їх структурне споріднення) включає в себе три основних блоки: 1) конкретні способи й прийоми уяви; 2) фонтанування різних підходів, варіантів, що забезпечують волю руху й розмаїтість виникаючих образів; 3) організованість, цілеспрямованість і контроль за процесом.
Фонтанування різних варіантів, воля їхнього породження забезпечує приплив того матеріалу й тих форм, у які буде відливатися результат уяви. Добре б використовувати лише один варіант, самий оптимальний, – інші, здавалося б, зайві. Але як довідатися, який варіант оптимальний? Є тільки один шлях: розглянути їх якнайбільше, щоб з них вибрати кращий (один або сполучення, «сплав» відразу декількох).
Таке вільне фонтанування може повести процес дуже далеко, відхилитися досить істотно від теми, мети, наміру, перетворитися в безцільне й непродуктивне блукання по світу образів. Від такого сліпого й тупого блукання нас охороняє блок, що забезпечує організованість і цілеспрямованість процесу. Адже уява завжди (або принаймні часто) здійснюється не просто так, незрозуміло навіщо, а для досягнення цілком певної мети, вирішення конкретного завдання, що, втім, може іноді усвідомлюватися дуже слабко (наприклад, коли ми, втомившись, лягаємо на диван, щоб помріяти, така уява слабко підпорядкована усвідомлюваному нами завданню заповнити свій емоційний баланс, наситити себе приємними враженнями – нехай навіть вигаданими, якщо відсутні реальні).
Здійснюваний процес уяви перебуває як би посередині між цими двома крайніми полюсами: вільним фонтануванням і твердою цілеспрямованістю; коливається від одного полюса до іншого. Саме взаємодія, співробітництво спонтанності й організованості й є найбільш продуктивною умовою для народження високоякісних образів уяви. Втім, сказане вірно тільки лише в загальному випадку; у кожному ж конкретному разі частки участі цих двох полюсів може бути різними, включаючи й крайні випадки: як повністю вільне фонтанування (без усякої цілеспрямованості), так і тверду організацію процесу, аж до дії за строгими алгоритмами (без будь-якої свободи фантазування).
Якщо порівняти деяке «середнє» співвідношення цих двох блоків у процесах мислення (див. попередній розділ) і уяви, то в цілому вірним буде наступне положення: мислення все-таки трохи більш зрушене до полюса організованості, уява ж – до полюса фантазування. Інакше кажучи, процес мислення трохи більш регламентований і зовнішніми, і внутрішніми вимогами до нього, процес же уяви – помітно менш.
Способи й прийоми уяви – це конкретний операційний склад уяви, конкретні процедури, які відбуваються в проміжку між двома розглянутими вище полюсами, що задають уяві загальне «розжарення» і загальний напрямок її руху. Розходження між способами й прийомами досить умовно, різними психологами воно трактується по-різному. Ми будемо виходити з того, що способи – це деякі універсальні, всюдисущі, наскрізні процедури, на яких тримається будь-який процес уяви, а прийоми – більш конкретні, локальні, частки, які в одних випадках можуть бути присутніми, а в інших – відсутніми або навіть бути недоречними.
Найбільш загальних способів уяви два: 1) заснована на розумових операціях аналітико-синтетична діяльність (і частково узагальнено-конкретизуюча) і 2) заснована на пам’яті асоціативно-дисоціююча діяльність. З урахуванням сказаного, способи уяви, за своєю суттю, опираються в остаточному підсумку на взаємодію способів (операцій) мислення й пам’яті; вони лежать ніби у фундаменті уяви. Водночас на цьому фундаменті «виростають» і функціонують і прийоми, властиві якраз уяві, специфічні саме для нього (на відміну від мислення й пам’яті, хоча іноді провести границю буває важко).
Сутність двох названих способів уяви полягає в тому, що в уяві завжди відбувається створення нових, незвичайних образів на основі й з матеріалу образів наявних, звичайних, відображених у сприйнятті, зафіксованих у пам’яті й перетворених у мисленні. У цьому змісті уява – це відображення реальних об’єктів, реального світу у вигляді нових, незвичних, несподіваних образів, заснованих на перетвореннях образів наявних; у такому відображенні втримуються в єдності й відображувальний аспект уяви (він все-таки фіксує, відтворює не що-небудь потойбічне, а саме нашу реальність), і конструктивний, творчий аспект (він відображує реальність шляхом творчого перетворення – не дзеркально, як сприйняття, і не в істотних узагальнених зв’язках, як мислення, а в створюваних образах – по суті своїй нових, але твердо базованих на вже наявних).
Аналітико-синтетична (а також узагальнено-конкретизуюча) діяльність мислення проявляється в уяві в тому, що образи, які мають спершу аналізуватися, розкладаються на частини, елементи, аспекти, властивості, а потім деякі з цих елементів або властивостей синтезуються в нові цілісні образи (а також спершу узагальнюються по одних ознаках, а потім конкретизуються по іншим); при цьому широко використовуються як істотні, так і несуттєві ознаки об’єктів.
Асоціативно-дисоціююча діяльність пам’яті виявляється в уяві в тому, що вона широко спирається на систему сформованих асоціацій, де виникнення одного образу відразу ж викликає й спливання образів інших, пов’язаних з вихідним, причому уява звичайно використовує не найближчі й легко спливаючі асоціації (це було б простим асоціюванням), а далекі й спливаючі не відразу, а іноді й штучно породжувані, тим самим переборюючи, розриваючи природний потік асоціацій (такий їхній розрив, відхід від них називається дисоціацією). Спрощуючи ситуацію, можна сказати так: з одного боку, уява рухається по второваних ланцюжках асоціацій, а з другого – постійно з них виривається й складає такі асоціації, які в принципі могли б мати місце, але самі по собі не утворяться.
Нижче дається короткий опис прийомів уяви. Розглядаючи їх, спробуйте визначити, у яких із них і як саме виявляється аналітико-синтетична діяльність мислення, а в яких і як – асоціативно-дисоціююча робота пам’яті.
Повного їх переліку основних прийомів уявина сьогодні немає. Приведемо лише деякі з них, найбільш часті, типові.
Аглютинація (від лат. agglutinatio – склеювання) – незвичні з’єднання елементів і властивостей, що належать у дійсності різним об’єктам, в одному створюваному образі уяви, зсув в одному об’єкті того, що реально належить об’єктам різним. Приклади цього прийому: русалка (з’єднання тулуба дівчини із хвостом риби), кентавр (торса чоловіка з тулубом і ногами коня), сфінкс (з’єднання елементів відразу аж трьох об’єктів: крилатий лев з особою жінки), а також хатинка на курячих ніжках, людина із крильми за спиною, людина-шафа, хмарочос із шиєю й головою жирафа вгорі.
Перегрупування – переструктурування, зміна взаємного розміщення елементів усередині одного цілісного об’єкта, а також взаємна зміна їх функцій. Тут «склеювання» відбувається усередині одного об’єкта, але неприродним, незвичним способом. Наприклад, дитина малює тварину, що ходить на вухах, чує очима, бачить передніми лапами, а вимовляє слова – задніми; або будиночок, у якому боки утворені дахами, а вікно й двері виходять у небо.
Зміна розмірів предмета – різке їхнє збільшення (гіперболізація) або зменшення, а також різке перебільшення їхніх функціональних можливостей. Приклади гіперболізації: велетні, людина-гора, пацюк розміром з корову, метро між Києвом і Харковом, залізниця до Місяця. Приклади зменшення: ліліпути, хлопчик-мізинчик, Дюймовочка, ціле місто у валізі. Приклади перебільшення функціональних можливостей: бенкет на увесь світ, чоботи-скороходи.
Зміна кількості окремих частин цілого або їхніх відносних розмірів. Приклади: Змій-Горинич із сімома головами, індійська богиня із дванадцятьма руками, довга стонога, що ходить на двох ногах; лев з непропорційно величезною головою й маленьким тулубом і ногами; людина, у якої одна голова з’єднана із двома ногами п’ятьма різними паралельними один одному тонкими тулубами.
Акцентування, загострення, підкреслення одного або декількох ознак об’єкта. Наприклад, при створенні дружніх шаржів або злісних карикатур особливо виділяється яка-небудь частина людини, що дійсно чимсь відрізняє її від інших, але ця її особливість різко перебільшується. Так, просто довгуватий і трохи загострений ніс перетворюють в орлиний дзьоб або в слоновий хобот, а густі брови малюють у вигляді маленьких дерев над очима; людину з великими м’язами на грудях і плечах малюють так, що вона ніби потопає в складках цих м’язів, що широко обхопили її з усіх боків, а немолоду й трохи сутулу людину малюють скрученою дугою.
Підстановка замість одного предмета зовсім іншого, чимось на нього схожого зовні або за функціями. Наприклад, у темряві боягузлива людина може прийняти звичайний невеликий кущ за зловмисника, що причаївся навпочіпки; звичайного горобця – за мишу; а також тупіт студентів у коридорі можна прийняти за монгольську кінноту, що промчалася; в А. Розенбаума підняте вихром опале листя перетворюється в образ осені, що танцює вальс-бостон; а от образ у поетеси А. Шульгіної: «і, як сережками, качаючи люстрами, танцює будинок».
Зіставлення – прийом, що допомагає створити деякий образ через його порівняння з іншими образами і його співвідношення. Наприклад, у популярній книзі з фізики читаємо: «електрон менше порошинки приблизно в стільки ж разів, у скільки порошинка менша чого ви б думали? земної кулі!» або: два в сотому ступені – це таке величезне число, що стільки пшеничних зерен кілька разів покрили б усю поверхню земної кулі.
Наділення окремих елементів власним життям. Наприклад, у повісті М. В. Гоголя ніс відділився від свого хазяїна й зажив власним життям: їздить по місту на кареті, стрижеться в перукарні; або знаменита посмішка чеширського кота з казки Л. Керрола: кіт, посміхнувшись, іде, а посмішка, відділившись від нього, ще продовжує висіти в повітрі.
Одухотворення або наділення здатністю розмовляти неодухотворених або нерозмовляючих об’єктів. Наприклад: танцюючий і регочучий будинок; колобок – ожилий шматок тіста; Буратіно – ожиле поліно; Чиполіно – ожила цибулина; в О. С. Пушкіна кіт, що розповідає казки; вітрило в М. Ю. Лермонтова, що чогось хоче й просить; а також кінь, який розмовляє; грім, що викрикує погрози.
Наділення об’єктів незвичайними, невластивими їм у звичайному житті властивостями. Наприклад: жар-птиця (яскраво сяюча і гаряча), килим-літак (звичайно лежачий на підлозі раптом злетів), жінка-сонце (така добра, всіх зігріває), скляна людина (суть: наша психіка дуже ранима, при грубому ставленні може «розбитися»), рукавиця, у якій тварини оселилися як у будиночку; кінь біг-біг – і раптом злетів.
Несподівані, нестандартні порівняння. Наприклад, загадки: сидить баба на грядках, вся закутана в хустках (капустина, схована під її численними листами); без вікон, без дверей, повна хата людей (гарбуз чи кавун, у якому багато насіння); у м’ясному казані залізо кипить (кінь, що скаче, із вудилами в роті).
Несподівані перетворення одного предмета в іншій. Наприклад, у казці Г. Х. Андерсена карета перетворилася в гарбуз, а кучери – у мишей; у російській народній казці жаба перетворюється в царівну; а також: старий пішов у поле й перетворився в крислатий дуб; метелик, що пурхає, – у гарну танцюючу дівчину; кульбаба – в худенького рудого хлопчика.
Вкладення величезних просторів у малі обсяги. Наприклад: у М. А. Булгакова величезний бал сатани помістився у просторі звичайної московської квартири; а також рядки В. Я. Брюсова:
Быть может, эти электроны –
Миры, где пять материков,
Искусство, знанья, войны, троны
И память сорока веков.
Еще, быть может, каждый атом –
Вселенная, где сто планет;
Так – всё, что здесь, в объеме сжатом,
Но так же то, чего здесь нет.
Буквалізм у розумінні слів. Наприклад, фразу «з’явився із мрії» можна трактувати так, що мрія – це особливий простір, у якому люди або предмети можуть перебувати і в потрібний момент переходити в наш світ; фразу «покупка боляче вдарила по кишені» можна представити так: новий холодильник боляче б’є ногою свого хазяїна в стегно.
Перевертання всього навпаки. Наприклад: їхало село повз мужика; сокира махає мужиком; німий заволав; флюгер указує вітру напрямок, куди дути; водяний млин штовхає воду в ріці, щоб вона текла; щоб зупинити лавину води, потрібно її підпалити, і вона «згасне»; насправді ми живемо вночі в сновидіннях, а те, що ми робимо вдень, – це наші безглузді сновидіння.
Типізація – це побудова деякого збірного образу, у чомусь типового для цілого ряду інших схожих між собою об’єктів. Часто так створюються літературні персонажі, так звані «збірні образи». Так, в І. С. Нечуя-Левицького Микола Джеря – це не копія, не точна замальовка вигляду й дій конкретної людини, а образ, сконструйований з багатьох знайомих йому селян, зібраний так, щоб він являв собою, на думку письменника, найбільш «типового» – такого, яким він повинен бути, аби тільки найбільш яскраво виразити свої сподівання – селянина-бунтаря. Аналогічно, у Т. Г. Шевченко Катерина – це збірний образ багатьох недосвідчених, довірливих, палких дівчат: від однієї автор взяв, наприклад, манеру говорити співучо, від іншої – уміння покірно переносити ганьбу, від третьої – цілеспрямованість у пошуках свого щастя, і все це так уміло поєднав у створеному ним образі, що він сприймається не просто живим, а навіть ще більш живим і яскравим, ніж якби це була точна замальовка людини з натури.
Види уяви
Як ви вже, напевне, помітили з наведених вище прикладів, вияви уяви надзвичайно різноманітні й часто навіть мало схожі один на одного. Дійсно, уява – багатолика. Існує кілька різних класифікацій уяви, кожна з яких виділяє два або декілька її видів, виходячи з різних її характеристик. Відзначимо, що питання про види уяви тісно пов’язане з питанням про її функції, тому що кожен її вид виконує свої, цілком конкретні, функції, і вони в цілому також досить різноманітні.
Відтворююча і творча уява. Відтворююча спрямована на створення таких образів, які були б не відірваними від дійсності, а максимально до неї наближеними; не наднезвичними, а цілком звичайними, типовими. Приклади: ви читаєте в книзі опис природи – закрийте очі й уявіть собі цю картинку; тут не потрібно фонтанувати різні вигадливі варіанти, а навпаки, треба діяти організовано, строго по книзі. Зрозуміло, що ви все ж таки неминуче привнесете щось своє, відоме вам по особистому досвіду перебування в таких місцях або з перегляду кінофільмів, причому в кожного створена картинка буде своя, тому що в кожного досвід накопичених раніше вражень унікальний. Тут завдання не відійти від реальності, а навпаки, до неї підійти за допомогою уяви. Аналогічно ми чинимо, коли читаємо опис зовнішності іншої людини, її внутрішнього світу, опис далеких від нас історичних подій, чуємо по радіо про різні події, а також розглядаємо географічну карту, технічні креслення, план-схему міста. Ці та подібні словесні й образні описи спеціально створюються з розрахунку на роботу нашої уяви; поза такою її роботою – це лише порожні слова й малюнки; з другого боку, глибоке проникнення в ці описи є одним з важливих способів розвитку уяви в дитини. При цьому корисно, по-перше, чітко слідувати інструкції-опису, реалізовувати всі її «пункти», а по-друге, в строго заданих інструкцією межах виявити й своє спонтанне фонтанування різних варіацій і нюансів; це анітрошки не зашкодить створеній картинці; навпаки, вона наповниться всіма фарбами життя. У цьому виді уяви проявляється її пізнавальна функція – з її допомогою ми пізнаємо фактично увесь світ, усе, що виходить за вузькі рамки нашого власного життєвого досвіду; така уява для нас – це вікно у величезний віддалений від нас світ.
Творча уява спрямована на створення образів зовсім нових, нестандартних; і вони створюються не по готових інструкціях-описах, а самостійно, при відсутності заданого шаблону. У найбільш повному, зробленому виді, вона проявляється в роботі винахідників, конструкторів, художників, письменників (деякі приклади прояву творчої уяви див. у попередньому розділі, де описані прийоми уяви), однак, хоча й у недосконалому виді, вона проявляється й у повсякденному житті кожної людини. Так, при грі у футбол, хлопчик творчо конструює в розумі образ дуже вдалої подачі м’яча для удару по воротах супротивника, причому робить це з урахуванням всіх нюансів сформованої унікальної ігрової обстановки, і далі намагається цей створений образ втілити у свої дії (це, безумовно, найвищий рівень творчої уяви, навіть якщо цей хлопчик і не усвідомлює цієї своєї здатності, і навіть якщо цей образ втілити в життя не вдалося).
При цьому межа між уявою творчою і відтворюючою досить нечітка. Наприклад, опис якої-небудь події подано в книзі дуже коротко, лише штрихами. У створеній на його основі картині будуть сполучатися ознаки обох видів уяви: з одного боку, відтворення декількох штрихів, з другого – самостійна побудова з опорою на них усього іншого.
Довільна й мимовільна уява. Довільна – здійснюється спеціально, цілеспрямовано, іноді навіть із деяким зусиллям (порівняйте з довільною пам’яттю й увагою), а мимовільна – протікає наче сама собою, автоматично, без спеціального наміру що-небудь уявити й зовсім без напруги. Наприклад, в книзі наведений опис якої-небудь події. В однієї людини відповідні їй образи спалахують самі по собі, мимоволі, а в іншої вони можуть виникнути лише коли вона спеціально на цьому зосередиться й прикладе до цього старання. Також і творча уява може бути й довільною (художник довго й болісно намагається підібрати потрібний образ), і мимовільною (як у наведеному вище прикладі із хлопчиком-футболістом).
Замінна й продуктивна уява. Замінна пов’язана з відривом від життя, з відходом від реальних життєвих ситуацій. Людина відгородилася від роботи, закинула побутові справи, усамітнилася, лягла на диван – і дала простір своїй уяві! У створюваних нею образах вона, на відміну від реального життя, – і авторитетна, і багата, і кохана, і вольова! Усі ці образи не тільки не допомагають їй у житті, але й навпаки заважають: адже замість того, щоб здійснити в реальності хоч що-небудь конкретне, вона просто витрачає час на марне фонтанування. Така уява просто заміщує її реальне життя приємними картинками. Однак вона все ж таки виконує важливу функцію: відновлює емоційний баланс, дає приплив, хоча й заснованих на ілюзіях, але все ж позитивних емоцій; це наче певна віддушина, у якій людина може передихнути від труднощів життя.
Продуктивна ж уява припускає обов’язкову практичну користь від уяви, втілення в тому або іншому ступені образів уяви на практиці. Так, зображення місцевості на карті допомагає людині засвоїти інформацію для відповіді на іспиті, для успішного орієнтування в незнайомому місті; задумана юним футболістом комбінація приводить до перемоги в грі; задумане художником або письменником втілюється в картині або книзі; створене винахідником стає новим предметом, що полегшує нашу працю або побут; побудовані людиною плани цікавого проведення відпустки або завтрашнього вечора втілюються (у тому або іншому ступені) у цікаво й корисно проведений час. Це завжди уява для справи, для втілення в життя, на відміну від замінної, котра не для справи, а для заміни справ. Замінна уява в цілому корисна й необхідна людині, але важливо, щоб вона посідала лише невелике місце у житті людини, якщо її занадто – то це вже погано.
Спадкоємна й стрибкоподібна уява. Спадкоємна – це коли один образ плавно перетікає в іншій, тематично з ним зв’язаний, це уява в рамках однієї теми або рішення одного завдання – «про те саме»; одна уявлювана подія підготовляє ґрунт для іншої, інша – для третьої й т. д. Стрибкоподібна – це коли образи безсистемно, хаотично змінюють один одного, людина з одного раптом перескакує на інший, не пов’язаний з першим, тобто замість плавного плину образів – суцільний сумбур.
Інтравертована й екстравертована уява. Перша спрямована на самого себе й усе, що з нами безпосередньо пов’язане. Друга – на зовнішній світ: на інших людей і на предмети поза безпосереднім їхнім зв’язком з нашим «Я». У першому випадку створюються різні образи самого себе, своїх дій, свого життєвого шляху, наприклад, ідеальний образ себе в майбутньому, уявлення максимуму свого щастя, уявлення сходинок своєї професійної кар’єри, а також народження образів ідеальної дружби, любові, різні сексуальні фантазії. У другому випадку тематика уяви пов’язана з конструюванням різних механізмів і приладів, із проектуванням ідеальних міст, створенням літературних сюжетів і персонажів.
Конкретна й абстрактна уява. Перша відбувається в конкретних образах, наповнених усім різноманіттям своїх ознак і проявів, що живуть яскравим і соковитим життям, наприклад, створення детального образу свого завтрашнього успіху, чітке планування всіх нюансів інтер’єру після ремонту квартири. Друга відбувається переважно в абстрактних схемах, кресленнях. Так, удосконалити деяку технічну деталь можна орієнтуючись або на її конкретний образ, або її абстрактну схему на кресленні; створювати зручне для проживання місто своєї мрії можна з опорою або на конкретні образи будинків, парків, доріг, або на абстрактну його схему типу карти з розташуванням вулиць і нанесенням на них ліній, що позначають транспортні маршрути.
Чітко й нечітко відокремлена від дійсності уява. В першому випадку людина чітко усвідомлює, що є уявлюваним, а що реальним, тобто між виникаючими образами й дійсністю проходить чітка межа (у мріях я такий-то, а в житті зовсім інший). В другому випадку ця межа частково або повністю стирається, і людина сприймає образи своєї фантазії як реальність (наприклад, дитина уявляє, що у відкриту кватирку до неї залітають різні казкові істоти, у тому числі й вороже налаштовані; у якийсь момент вони стають настільки яскравими, що вона їх приймає за реальність і від страху кричить).
Реалістична й нереалістична уява. Перша пов’язана з породженням образів таких об’єктів і ситуацій, що або реально існують у дійсності (як за описом в книзі створення зовнішнього вигляду людини), або цілком могли б існувати, хоча в дійсності поки це не існують (наприклад, образ ідеального президента або уявлення своєї власної родини, якою вона буде через п’ять років), або не занадто відрізняються від них, у цілому на них схожі (літературні персонажі – носії добра й зла, сили й боягузтва, розуму й дурості, – нехай вони вигадані й у дійсності неможливі, але вони все ж мало відрізняються від того, що є насправді). Нереалістична ж уява має справу з образами, що різко відрізняються від того, що у світі існує реально, наприклад, усілякі монстри, які ні зовні, ні ментально, не схожі ні на людей, ні на тварин, або особливі світи, у яких інше число просторових вимірів і діють несхожі на наші фізичні закони (такі образи переважають у літературному жанрі фентезі).
Статична й динамічна уява. Перша має справу зі створенням образів статичних, стабільних, нерухливих, що наче застигли в одній позі. Друга – зі створенням динамічних картин, з постійним рухом, переміщенням, зміною образів. Прикладом перших можуть бути образи, втілені в малюнку або скульптурі, других – на кінострічці, у музиці, у танці.
Ініціативна й нав’язана уява. Перша здійснюється з ініціативи (за бажанням, з власної волі чи відповідно до поставленої мети) самої людини: я захотів – от і почав уявляти; джерело процесу і його рушійні сили перебувають усередині людини. Друга відбувається вимушено, як нав’язана, задана ззовні, іноді навіть без бажання людини й всупереч йому, як би насильно. Таку уяву зазвичай в нас запускає нав’язлива, настирлива реклама, що агресивно вривається в наш ментальний простір і формує в ньому далекі нам образи.
Залежно від наявності або відсутності емоційних компонентів і їхнього знаку, виділяють чотири види уяви: беземоційну, з відсутністю скільки-небудь виражених емоцій будь-якого знаку (наприклад, при читанні креслень, при технічній творчості); позитивно забарвлену, тобто таку, що протікає на тлі позитивних емоцій (радості, щастя, блаженства, задоволення) або таку, що їх породжує (наприклад, образ своєї щасливої родини, правила життя в щасливій державі, передчуття завтрашньої цікавої зустрічі); негативно забарвлену, тобто пов’язану із протіканням й породженням негативних емоцій (страху, суму, зневіри, гніву), при цьому іноді їх мимовільне «накручування» (наприклад, дочка затрималася на півгодини, а мама уявляє собі всілякі картини нещастя, які могли з нею статися; або співробітника запросили на розмову до начальника, а він уявив собі найсильніший прочухан); а також емоційно-амбівалентну, тобто таку, що поєднує в собі й позитивні, і негативні емоції одночасно (наприклад, це сцени важкої й небезпечної боротьби, що поступово веде до перемоги; уявлення себе стоячим на вершині над прірвою; різні сексуальні фантазії, у яких сильне задоволення досягається в сполученні з муками, заподіюваними партнером).
Залежно від переважної репрезентативної системи, у якій розвертаються образи уяви, виділяють такі її види: візуальна, тобто зоровими образами (наприклад, складання візерунків, малювання карикатур, сприйняття хмари як ведмедя); аудіальна, тобто слуховими образами (наприклад, композитор складає мелодію, піаніст імпровізує); кінестетична, тобто в шкірно-кінестетичній (а також смаковій і нюховій) модальності (наприклад, планування й уявне виконання спортивних або танцювальних рухів; уявлення незвичайної легкості в тілі при релаксації); а також комплексна, коли задіяні одночасно всі три або хоча б дві із трьох основних репрезентативних систем (наприклад, при розучуванні ролі артистом, коли він уявляє й свій зоровий образ, і тембр свого голосу, і особливості своїх рухів).
Форми прояву уяви
Основними формами, в яких можуть реалізовуватися продукти уяви, є фантазії, мрії, ідеали, марення, сновидіння, галюцинації.
Фантазія– це неправдоподібний (неймовірний, химерний, фантастичний) образ. Фантазією називають і процес створення образу (фантазування), і його продукт (результат цього процесу, неймовірний образ) і навіть властивість особи (наприклад, «у нього багата фантазія»). Розрізняють містичні, казкові і науково-фантастичні образи фантазії.
Часто фантазію (фантазування) ототожнюють з уявою, але це неправильно. Фантазування – це окремий випадок реалізації уяви. Уява і фантазування розрізняються в декількох аспектах.
По-перше, фантазуючи, людина створює неправдоподібні, неймовірні образи, а уявляючи, вона може продукувати будь-які за ступенем вірогідності образи (навіть такі, що мають свої прототипи в реальному житті, або напевно будуть реалізовані в майбутньому, як, наприклад, образи, створені талантом Ж. Верна).
По-друге, образи уяви і фантазії різні за їх спрямованістю. Перші орієнтовані в основному на реалістичні, стійкі, зрозумілі і прийняті іншими перетворення в речовому, соціальному, культурному середовищі. Вони спрямовані зовні. Фантазії можуть бути нереалістичними, дивними з точки зору іншої людини, а іноді – і самого суб’єкта фантазування. Вони спрямовані переважно всередину, призначені для досягнення суб’єктом прийнятних внутрішніх станів.
По-третє, у суб’єктів, що уявляють і фантазують – різні статуси в результаті їх активності. Людина, що уміє уявляти, як правило, високо цінується сучасниками і нащадками. Зазвичай вона – учений, письменник, художник, політик, інженер, філософ, режисер, композитор, психотерапевт, полководець, менеджер. Такі люди створюють нові і соціально значущі продукти духовної і матеріальної культури. Фантазер – це звичайна, нічим особливо не видатна людина, фантазії якої призначені для огороджування від тягот життя. Фантазії допомагають їй виразити свої бажання, що пригнічуються оточенням.
По-четверте, уява розгортається у вимірі того, що «ще не було, але можливо», у вимірі «очікуваній дійсності», «ідеальній можливості», «нібито існуючого», «образній моделі майбутнього». Фантазія протікає в просторі того, що «не було», «неможливе, нездійснене для мене», тобто «таємного, недоступного», «нездійсненного, але бажаного», «такого, що було у інших, але у мене не було і не буде». Фантазії інтимні, ми ставимося до них як до своєї таємниці, приховуємо їх, проживаємо наодинці, іноді соромимося їх, тому що вони прямо вказують на те, чого не вистачає нам в житті, на бажання, які ми хотіли б залишити в тіні нашого «Я».
По-п’яте, характерна риса уяви – вираження, втілення, матеріалізація, кінцевий перехід образу в предметний план. Суб’єкт уяви хоче зробити продукти своєї творчості спільним надбанням (опублікувати роман, впровадити винахід, брати участь в художніх виставках тощо). Уява прагне, кінець кінцем, бути-для-інших. Фантазії, навпаки, інтимні; ми приховуємо їх. Фантазія прагне бути-тільки-для-мене.
По-шосте, уява виникає як у результаті свідомого, суб’єктивно організованого творчого пошуку, так і при спонтанній образотворчості (але і в цьому випадку її продукти все одно проникають у свідомість). Основне джерело фантазії – несвідома психіка. Фантазійні образи сплітаються в міфологічні сюжети, наповнюють картини індивідуального життя темами, вкоріненими в колективному несвідомому.
Фантазуючи, людина шукає відповідність особистого життєвого шляху казковим і легендарним подіям. У фантазії ми знаходимо схожість між собою і символічним персонажем, отримуємо «докази» наших виняткових сил, дарувань, містичних здібностей, особливій місії в житті, приналежності до середовища обраних. Фантазії суб’єкта можуть перетворитися на тонко і складно влаштований образно-смисловий світ, який плідно живитиме моделі і задуми його поточного життя. Важливо тільки, щоб цей світ людина не плутала з реальним світом. За деяких форм шизофренії фантазійний план життя повністю заміщує собою інтегральний образ реальності. Люди, які страждають неврозами, схильні занурюватися у фантазії для позбавлення від тривоги, страху, напруги, для отримання задоволення. Фантазії служать їм засобом збудження і натхнення.
Іноді фантазія сприяє позитивному наповненню подій в житті людини, що мають невизначений характер. Фантазійна переробка інформації про подію перетворює її на «виключно позитивне, підбадьорююче, багатообіцяюче, таке, що вселяє надію». Так, закохана людина створює образ улюбленої людини, створюючи фантазійне обрамлення її манерам, словам, діям, вчинкам.
Мрія – особлива форма прояву уяви, в якій синтезовані її образні (когнітивні) і спонукальні (мотиваційні) аспекти.
З одного боку мрія – це образ бажаного майбутнього. Мрія значно більше, ніж усі інші форми фантазії, відповідає реальності. Проте в ній зберігається дистанція між тим, що є насправді, і уявним. Очікуване в ній не гарантовано, а має лише гіпотетичний характер. Мрійник усвідомлює це, але сподівається, що коли-небудь реальність співпаде з його суб’єктивним баченням. Мрії принципово можуть бути здійсненними, що зазвичай вимагає значних вольових зусиль, витрат часу, енергії.
З другого боку мрія – це образ бажаного майбутнього. Вона спонукає людину до активної праці і творчості. У психології мотивації мрію трактують як одну з форм мотивів, оскільки вона часто грає роль спонукальної причини і мотиву діяльності. Мрія зрештою прагне до втілення ідеального «Я», життєвих перспектив людини, до реалізації ідеї самоудосконалення. У ній є щось містичне, оскільки її здійснення уявляється людині не як планомірна, щоденна і копітка робота, а як деякий блискучий подвиг.
У деяких людей мрія може перетворитися на нерухомий образ-фікцію, що зберігає потужну вимогливу силу, зачаровує. Така людина перестає реалістично розуміти і тлумачити що відбувається: нею оволодіває сліпа пристрасть до предмета своєї мрії (наприклад, спроби літньої людини повернути молодість, безглузде прагнення до нагород, до атрибутів влади тощо).
Ідеал – це втілені у фантастичному образі кращі тенденції людини. Ідеал є зразком для наслідування, оскільки він має гранично досконалі властивості. В ідеалах в образній формі представлена сукупність найпривабливіших людських рис. Як правило, це те, чого бракує самому носієві ідеалу, те, якою б людина хотіла стати (якби усе було можливо й усі засоби самоудосконалення були доступні). Ідеали недосяжні, проте будучи втіленими у відповідному образі, вони ефективно стимулюють і регулюють розвиток людини, визначають напрям її життєвого шляху.
Мрії й ідеали – продукти як активної, так і пасивної довільної уяви. І мрії, й ідеали залежать як від індивідуальних особливостей особистості, так і від соціально-історичних умов, в яких людина живе. Мабуть, мрії й ідеали здебільшого є полімодальними (при провідній ролі зорової складової).
Ще одна форма реалізації пасивної уяви – марення. Це образи бажаного майбутнього (рідше – минулого або сьогодення), що ідеалізується, з усвідомленням їх нереальності і нездійсненності. Марення не пов’язані з волею, оскільки образи, що в них містяться, суб’єкт не збирається утілювати в життя.
Марення – специфічний процес, який майже завжди супроводжує роботу безсонної психіки і завжди готовий зайняти її місце. Найчастіше це відбувається в стані стомлення (психічного і фізичного). Марення повністю спонтанні. Фантазування в них, як і в сновидіннях, проявляється безперешкодно: це своєрідне сновидіння наяву. Марення неясні, неконкретні, розмиті, уривчасті. Свідомий план у них значно приглушений, явний сюжетний зв’язок відсутній. Марення представляються в основному в зоровій і слуховій модальностях.
Картини марень досить реалістичні тією мірою, що в них не фігурує що-небудь абсолютне неможливе. У них, як правило, не буває кентаврів, химер тощо, проте відчувається присутність іншої, невідомої реальності. Фантастичні картини марень переважно егоцентричні – це оповідання про нашу долю, наші пригоди. У них людина грає незвичайні піднесені ролі Лицаря, Жертви, Володаря, Мудреця, Коханця та ін. Відбувається захоплюючий відліт від реальної ситуації, переживається неординарне почуття задоволення.
Сновидіння – це суб’єктивно переживані мимовільні уявлення під час сну. Сновидіння непідконтрольні свідомому регулюванню, підпорядковані ірраціональному принципу. Для них характерні: 1) заміщення дійсного недійсним (хоча можуть бути присутніми й елементи, що відбивають реалії денного життя), 2) витіснення того, що було тим, чого ніколи не було, 3) створення з образів звичайних речей немислимих комбінацій, 4) встановлення незвичайних тимчасових стосунків між подіями, 5) постановка предметів в незвичайні (і навіть неможливі) просторові стосунки, 6) синтез елементів сновидіння в ціле, підпорядковане невідомій суб’єктові меті, таємному бажанню, 6) розв’язання проблем людини уві сні незвичайним, неординарним способом.
Жодна свідома форма реалізації уяви не може порівнятися зі сновидінням в ступені відходу від реальності. Елементи денної реальності в сновидінні ставляться в таке неприродне положення, що зв’язок його з дійсним світом стає незрозумілим, підлягає тлумаченню. Сюжети й образи сновидінь відбивають основні мотиви й установки суб’єкта – зазвичай в замаскованій (символічній), рідше в незамаскованій (прямій) формі.
Психоаналітики виділяють три основні категорії сновидінь:
– змістовні й зрозумілі (вони легко вписуються в загальний потік переживань і вражень від реального світу, без зусиль можуть бути пояснені);
– змістовні, але дивні (суперечать реальному життю, несумісні з потоком звичних переживань);
– безглузді й дивні (незв’язні, сплутані).
Сновидіння представлені в основному в зоровій модальності. Проте в канву сновидінь часто вплетені і звукові компоненти. Образи інших модальностей (нюхові, смакові, рухові) у сновидіннях – явище дуже рідкісне.
Людина уві сні зайнята виключно собою, поглинена незвичайним самовідчуттям, самосприйняттям, прихованими ідеями про себе, самооцінками і самопереживаннями. Сновидіння можуть бути схожі з денними враженнями за ознакою достовірності, виразністю, «об’єктивності» проживання, але при цьому уві сні зникає звичний, денний світ: він міняється на світ ірреальний, який здається справжнім життям.
Продукування образів сновидінь виконує наступні функції: 1) охорона сну, забезпечення його безперервності, 2) виконання бажань, 3) покарання (через страх, який виникає із-за появи образів, що лякають), 4) переживання екзистенціальної події, в якій є якесь повідомлення для людини, яка бачить сон, 5) переживання тіньової сторони особистості (Тіні за К.-Г. Юнгом), 6) спроба розв’язати яку-небудь життєву проблему.
Галюцинації (від лат. gallucinatio – марення) – це недовільні фантастичні образи, що мають для суб’єкта характер об’єктивної реальності; при цьому реальні подразники образів відсутні. Причини галюцинацій – психічні захворювання, важкі душевні стани, потрясіння, травми мозку, деякі інфекційні захворювання. Механізмом виникнення галюцинації є проекція образів зовні й їх локалізація у просторі та часі, що веде до їх переживання суб’єктом як сприйманої об’єктивної реальності. Галюцинації можуть бути будь-якої модальності, але найчастіше проявляються в зоровій і слуховій формах.
Уява й творчість
Здатність людей до уяви лежить в основі їх творчості. Структура творчого процесу є багатокомпонентною. Окрім уяви вона включає інші пізнавальні процеси (сенсорно-перцептивні, мнемічні, інтелектуальні), мовленнєво-рухові і рухові акти, емоції, волю, мотивацію. Частота і загальна продуктивність творчих актів пов’язані з індивідуально психологічними рисами (властивостями характеру) і спрямованістю особистості. Проте в більшості досліджень творчості незмінно виявляється провідна роль уяви в творчому процесі. Тому іноді саме уяву називають творчим процесом, що справедливо лише частково. Творча уява – це один з видів (хоча і найбільш важливий) уяви. Креативність як творча сторона особистості, виявляється в діяльності й спілкуванні раніше за все як схильність і здатність уявляти.
Творча людина здатна продукувати в будь-якій сфері діяльності (конструктивно-технічній, літературно-художньій, музичній т. ін.) яскраві, глибоко перероблені образи. «Яскравість» образу виражається в силі (інтенсивності) продуктів творчої уяви (ментальних картин, проектів, сцен, схем, процесів, що динамічно розгортаються), в яких передбачається майбутній реальний продукт (картина, літературний твір, танець, технічний виріб тощо). «Глибина опрацювання» образу – це та міра розподілу (дроблення) початкового об’єкта, якої досягає творча людина перед тим, як синтезувати новий оригінальний продукт.
Як правило, в творчій сфері особистості якась з видів уяви, виділених за модальністю, домінує. У більшості творців переважає зоровий або слуховий види уяви, оскільки зір і слух є провідними каналами отримання інформації людиною. Проте рухова, смакова, нюхова і дотикова модальності також можуть бути полем творчості (наприклад, в кулінарії, парфумерії, танцях). У рамках зорового типу традиційно виділяється специфічна риса – здатність до просторової уяви. Особливими різновидами зорового і слухового творчих типів являється художній і музичний типи особистості.
Творче перетворення дійсності в уяві підкоряється певним законам і здійснюється визначеними способами. Нові образи створюються на основі того, що вже було в психіці, завдяки операціям аналізу і синтезу. Цей процес стадіальний. Англійський учений Г. Уоллес виділив у ньому такі етапи: 1) підготовка (зародження ідеї), 2) дозрівання (концентрація, «стягання» знань, що прямо і побічно відносяться до цієї проблеми, добування відсутньої інформації), 3) осяяння (інтуїтивне схоплювання шуканого результату) і 4) перевірка.
Значення уяви особливо велике в художній творчості. Смисл, який несе в собі художній твір, на відміну від наукового трактату, виражається в конкретно-образній формі. Роль уяви в художній творчості полягає, передусім, в створенні нових образів. Не потрібно думати, що художня уява виявляється повною мірою і в усьому об’ємі в творах, що зображують інші, відмінні від нашого, світи (наприклад, романи, полотна і кінофільми в жанрі фентезі). Вона також (якщо навіть не більш) потрібна в реалістичному мистецтві, що створює реалії без порушення основних вимог і умов звичайної життєвої дійсності. С. Л. Рубінштейн підкреслював, що чим реалістичніший художній твір, чим більш суворо творець дотримується в ньому життєвої реальності, тим більш потужною має бути уява, щоб зробити наочно-образний зміст пластичним вираженням художнього задуму художника, письменника, кінорежисера, скульптора. Навіть у портреті, максимально наближеному до оригіналу, художник не фотографує, не репродукує, а перетворює сприймане за допомогою уяви.
Уява разом з мисленням бере участь у науковій творчості. Відкриття нового в науці часто ставало можливим завдяки перетворенню наочно-образного змісту в уяві. Деякі наукові гіпотези (у фізиці, астрономії, історії) можуть бути перевірені тільки в умовах «уявного експерименту», тобто в уявних умовах, які не можна дотримати в реальності нині і в цьому місці. Їх можна тільки уявити.
Уява функціонує на всіх етапах конструктивно-технічній діяльності людини. Разом з винахідництвом, проектуванням, раціоналізацією, конструювання відноситься до професійно-технічної творчості (В. О. Моляко). Конструювання може бути не лише технічним, але й художнім. Обидва вони спрямовані на створення конструкцій (структур з певними функціями), але в художньому конструюванні, на відміну від технічного, важлива естетичність виробу, міра його відповідності канонам краси. Саме конструювання як діяльність складається з трьох циклів (етапів).
Під час першого – ознайомлювального – циклу конструктор на основі зібраної інформації будує цілісне уявлення про завдання. Образи уяви істотно полегшують розуміння суті завдання, готують ухвалення рішення. Розуміння – суб’єктивний продукт, підсумок першого циклу конструкторської творчості. Розуміти – це означає «мати уявлення» про що-небудь. Під час другого циклу творчості зароджується задум рішення, визначення шуканої конструкції. Визначення складається з образу-комплексу. Образ-комплекс створюється в уяві інженера-конструктора і містить дані: 1) про структуру і функціонування майбутньої технічної системи і 2) уявлення про дії, які потрібні, щоб таку систему створити. На третьому циклі відбувається апробація задуму майбутньої конструкції. Інженер не лише створює креслення майбутньої конструкції, але і в уяві перевіряє його на працездатність і відповідність заданим умовам.