Гонтаровська н.б. розвиток особистості в психолого-педагогічному контексті
Гонтаровська Н.Б. Розвиток особистості в психолого-педагогчному контексті // Педагогіка і психологія. – К.: Педагогічна преса, 2005. – №1. – С. 32-41
Головна мета сучасної української системи освіти - створення умов для розвитку й самореалізації кожної особистості як громадянина України, здатної навчатися протягом життя й розвивати цінності громадянського суспільства.
Передусім поняття «розвиток» охоплює ті зміни, які відбуваються в будові тіла, в мисленні, поведінці людини як результат біологічних процесів організму і впливів навколишнього середовища. Видатний вітчизняний психолог Г. С. Костюк визначає розвиток як процес, кожній стадії якого «притаманні риси фізичного розвитку, своя структура психічної діяльності, свої особливості внутрішніх зв'язків психічних процесів і властивостей особистості, її взаємозв'язків з навколишнім середовищем».
З огляду на те, що особистісний розвиток здійснюється протягом усього життя людини, вчені прагнули розробити теоретичну стадійну модель розвитку особистості, побудовану на основі визначення стадіальності онтогенетичних змін, а критеріями періодизації за фізичними, психічними, духовними та іншими ознаками були б різні аспекти розвитку особистості. Скажімо, ще Піфагор періодизував життя особистості за чотирма порами року. Майже такий підхід до визначення вікових меж залишився і в сучасній хронології життя людини (від пренатального періоду до довголіття), затвердженій симпозіумом з вікової фізіології в 1965 р.
Головним орієнтиром у визначенні періодизації розвитку особистості є якісні відмінності стадій, які розрізняються за якоюсь стійкою ознакою або за співвідношенням ознак. Приміром, критеріями періодизації дитинства П. П. Блонський вважав покажчики появи і зміни молочних зубів (беззубе дитинство, дитинство молочних зубів, дитинство постійних зубів). В основу періодизації інтелектуального розвитку Ж. Піаже поклав характеристику інтелекту, за якою вчений визначає способи досягнення дитиною мислення дорослої людини (стадія сенсомоторного розвитку від народження до 2 років; стадія конкретних операцій (2-12 років), стадія формальних операцій (12-13 років). Для визначення інших варіантів періодизації розвитку особистості стають: сила взаємодії у А. Валлона, ототожнення соціогенезу людини з філогенезом у С. Холла і А. Гезелла, рівні морального розвитку в Л. Кольберга і Д. І. Фільдштейна, статеве дозрівання людини. А скажімо, австрійський психолог 3. Фрейд запропонував теорію психосексуального розвитку. Згідно з нею розвиток особистості послідовно зумовлюють психосексуальні стадії, основою яких є тілесні зони. Американський психолог Е. Ериксон у концепції психосоціального розвитку визначає вісім стадій розвитку его. Вчений увів поняття, які допомагають зрозуміти найважливіші загальні протистояння між соціальним світом і дитиною. Розвиток особистості він розуміє як зміну етапів з послідовним якісним перетворенням внутрішнього світу людини й радикальною зміною її стосунків з навколишніми.
Зовсім інакше міркують учені-теоретики, для яких взаємини між батьками й дитиною - чи не найважливіший чинник у розумінні проблеми розвитку. Один із засновників гуманістичної психології К. Роджерс особливого значення надає виробленню Я-концепції індивідуума, що відбувається під впливом батьківських настанов і поведінки на етапі формування особистості. Дитина, яка одержує від значущих для неї осіб повне прийняття й повагу, має відповідати всім вродженим можливостям через формування своєї Я-концепції.
Найповнішу періодизацію розвитку особистості обґрунтував Л. С. Виготський. На основі філософського закону переходу кількості в якість він визначив п'ять кризових етапів, що характеризують період підростання як зародження особистості й формування її структури. Вік дитини - це цикл, або ступінь, розвитку, який має визначене місце в загальному розвитку особистості. Внутрішні ж зміни особистості дитини перебігають плавно й майже непомітно доти, доки не стаються різкі зміни й конфлікти, що породжують якесь вікове новоутворення.
Головним у висвітленні актуальних соціальних сторін громадського життя є питання розвитку особистості. Полеміку науковців щодо обґрунтування психічних чинників цього процесу відображено у психологічних теоріях, які розкривають два напрями у визначенні джерел розвитку особистості.
Прихильники першого, біологічного, напряму вважають, що спадковість є головним джерелом розвитку особистості: саме вона, на їхню думку, визначає особливості розвитку. Всі духовні якості особистості, її свідомість - такі ж самі дари природи, як і органи тіла (американський учений Е. Торндайк). Людина народжується вже з готовими потребами (американський педагог Дж. Дьюї).
Представники теорії біогенетичного закону (Ст. Холл, Дж. Болдуїн та ін.) відстоювали ідеї вільного виховання дітей: повноцінно розвиватися діти можуть тільки в умовах вільного виховання. Згідно з цією теорією, дитина в процесі свого розвитку «поступово відтворює всі етапи історичного розвитку людини: період скотарства, хліборобський, торгівельно-промисловий», поступово живе в кожному з них і лише після цього вливається в сучасне життя.
Другий напрям розвитку особистості - соціальний. Відповідно до соціогенетичної концепції розвиток особистості залежить від соціальних умов, у яких народилася й виховується дитина. Представники цього напряму роль середовища проголошують найголовнішою в особистісному розвитку. Німецький психолог, співавтор персоналістичної психології Уїльям Штерн, одним із перших почав вивчати питання розвитку особистості дитини як персони, формування її цілісної структури. Він створив теорію конвергенції, згідно з якою на психічний розвиток, саморозвиток особистості безпосередньо впливають два чинники - спадковість і середовище, а основним механізмом розвитку вчений вважав поєднання людиною своєї внутрішньої мети з метою навколишніх.
У 20—30 рр. XX ст. на основі розуміння двох чинників розвитку особистості - біологічного й соціального - виникла методологічна концепція розвитку особистості. Фізіологія, психологія й педагогіка поєдналися в одну комплексну науку про дитину, яка стала називатися педологією. Наукові педологічні дослідження проводили відомі психологи П. П. Блонський, Л. С. Виготський, М. Я. Басов, О. С. Залужний та ін.
У наші часи вчені різних галузей науки - психологи, педагоги, соціологи, антропологи — вивчають проблеми розвитку особистості на основі взаємодії біологічної й соціальної сутності людини, враховуючи таким чином те, що людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному й соціальному напрямах. У зв'язку з цим традиційним стало визначення й трактування функціональних можливостей розвитку особистості. М. І. Болдирев, В. І. Войтко, М. К. Гончаров, Б. П. Єсипов та інші виділяють розвитки: анатомо-фізіологічний (збільшення й розвиток кісткової й м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи), психічний (розумовий розвиток, формування психічних рис особистості) і соціальний (набуття соціальних якостей, потрібних для життя в суспільстві).
У межах взаємодії анатомо-фізіологічного й психічного розвитків має значення наявність і врахування умов, за яких вони відбуваються. Цими умовами є спадковість, середовище, виховання, які пояснюють розвиток особистості як єдиний цілісний процес у діалектичному взаємозв'язку біологічного й соціального через становлення особистості і як організму, і як соціальної істоти, що виявляється в морфологічній, біохімічній, фізіологічній, психічній та соціальній формах.
Але щоб сформулювати сутність процесу розвитку особистості, на думку Г. С. Костюка, слід розуміти його як саморух, «що визначається єдністю внутрішніх і зовнішніх умов». Ця думка суголосна визначенню сутності розвитку особистості видатного психолога С. Л. Рубінштейна: «Зовнішні причини завжди діють лише опосередковано через внутрішні умови». Тобто для особистісного розвитку мають значення внутрішні умови, що формуються залежно від зовнішніх умов, які передують внутрішнім. Як стверджує С. Л. Рубінштейн, «закони зовнішньо зумовленого розвитку особистості - це внутрішні закони. З цього має випливати справжнє розв'язання проблеми розвитку й навчання, розвитку й виховання». Через діалектику зовнішнього й внутрішнього в процесі розвитку особистості можна зрозуміти сходження особистості від нижчих до вищих ступенів її життя.
Критерієм визначення «епох дитячого розвитку і віків» Л. С. Виготський вважав вікові новоутворення, розуміючи під ними «той новий тип побудови особистості та її діяльності, ті психічні й соціальні ступені, які вперше виникають на даному віковому ступені та які в найголовнішому й основному визначають свідомість дитини, її ставлення до середовища, її внутрішнє та зовнішнє життя, увесь перебіг її розвитку в даний період».
О. М. Леонтьєв, Д. Б. Ельконін, Л. І. Божович також визначали розвиток особистості дитини через послідовне формування особистісних новоутворень. Приміром, Л. І. Божович співвідносить їх із п'ятьма віковими періодами особистісного розвитку дитини, які збігаються з кризовими періодами першого та третього років життя, з кризою семи років і підліткового віку.
Віковий розвиток особистості, окремі його етапи характеризуються, на думку Л. С. Виготського, відношенням між особистістю дитини та навколишнім її соціальним середовищем. Таке відношення вчений назвав «соціальною ситуацією розвитку», яка «визначає ті форми й той шлях, прямуючи яким, дитина набуває нових властивостей, черпаючи їх із соціальної дійсності як з основного джерела розвитку, той шлях, за яким соціальне стає індивідуальним». Таким чином, головне у вивченні розвитку дитини, динаміки будь-якого віку - з'ясувати соціальну ситуацію розвитку, яка визначає весь спосіб життя дитини, її соціальне буття, що стає джерелом виникнення й генези центральних новоутворень конкретного віку. А вони, в свою чергу, характеризують «перебудову свідомої особистості», яка, за визначенням Л. С. Виготського, має «новий характер сприймання зовнішньої дійсності й діяльності в ній, новий характер сприймання внутрішнього життя самої дитини і внутрішньої активності її психічних функцій», «змінює всю систему її ставлень до зовнішньої дійсності й до самої себе». При цьому психолог розкриває діалектичне розуміння розвитку особистості як «неперервного процесу саморозвитку», який характеризується «безперестанним виникненням і утворенням нового, чого не було на попередніх ступенях.
Згідно з «основним законом динаміки віків» Л. С. Виготського, рушійні сили розвитку дитини руйнують основи всього віку: анулюється соціальна ситуація розвитку, і дитина переходить до наступного вищого вікового ступеня. Учений розглядає перебіг вікового розвитку особистості як складний багатоплановий процес, у якому нерівномірно дозрівають сторони й властивості особистості. Л. С. Виготський вводить поняття «зони найближчого розвитку», яке позначає ті процеси, що неодночасно дозріли і перебувають у стадії дозрівання. Так само розуміють рушійні сили розвитку і О. М. Леонтьєв, і Д. Б. Ельконін.
Розуміння процесу розвитку особистості у психолого-педагогічній науці трактується в загальному контексті «життєвого шляху». С. Л. Рубінштейн вважає, що «лінія, яка веде від того, чим людина була на одному етапі своєї історії, до того, чим вона стала на наступному, проходить через те, що вона зробила. В діяльності людини, в її справах, практичних і теоретичних, психічний, духовний розвиток людини не тільки проявляється, але і здійснюється». У цьому - ключ до розуміння розвитку особистості, того, як вона формується, звершуючи свій життєвий шлях.
Б. Г. Ананьєв також визначав розвивальне значення фаз життя особистості. На його думку, вони збігаються з віковою стадією онтогенезу настільки, що «деякі вікові стадії визначаються саме як фази життєвого шляху, наприклад, передшкільне, дошкільне і шкільне дитинство».
Якщо розглядати розвиток особистості як процес соціалізації індивіда, то соціальну ситуацію розвитку, до якої входить система відносин, рівні соціальної взаємодії, типи й форми діяльності, можна розглядати як головну умову особистісного розвитку.
На думку А. В. Петровського, соціальна ситуація розвитку може бути постійною або змінною. Це характеризує ту соціальну спільноту, до якої належить дитина. Входження дитини в життя цієї спільноти як соціальної істоти має проходити три фази, а саме фазу:
а) адаптації до чинних у цій спільноті норм, форм взаємодії, діяльності;
б) індивідуалізації як задоволення потреби індивіда в максимальній персоналізації;
в) інтеграції особистості в ці соціальні спільноти.
О. Г. Асмолов називає спільну діяльність, задану конкретною соціальною ситуацією розвитку, в якій здійснюється життя дитини, однією з основних умов розвитку особистості у всякій соціальній ситуації.
Розвиток особистості передбачає залучення її до активної діяльності. Розвиваючись як особистість, дитина формується і як суб'єкт діяльності. За визначенням О. М. Леонтьєва, «свідоме управління психічним розвитком дитини здійснюється передовсім через управління... провідної діяльності». Причому він наголошує, що деякі види діяльності мають для розвитку особистості першочергове значення і є на даному етапі розвитку провідними; інші - менші за значенням. О. М. Леонтьєв наполягає на потребі враховувати те, що діяльність здійснюється «в умовах відкритої колективності - серед навколишніх людей, спільно з ними і у взаємодії з ними, або віч-на-віч із навколишнім предметним світом».
Дослідження О. М. Леонтьєва і Д. Б. Ельконіна свідчать про те, що в ігровій, навчальній діяльності відбувається розвиток дитини як суб'єкта діяльності, тобто формуються спрямованість на досягнення мети, повільність, урівноваженість, саморегуляція, чітко розмежовуються способи, прийоми завдань.
Важливим слід вважати твердження Л. І. Божович про те, що особистість розвивається також і в процесі перетворення суб'єктивної діяльності. Така перетворювальна функція особистості як суб'єкта діяльності, на думку Л. І. Божович, В. В. Давидова, Г. С. Костюка, О. М. Ткаченка, сприяє виникненню в людині стійкості й незалежності від безпосереднього впливу середовища і разом з тим робить її творцем самої себе і того світу, в якому вона живе. Ось чому в контексті психолого-педагогічного розуміння розвитку особистості головним стає створення умов життєдіяльності дитини через навчання, організацію ігрової діяльності, спілкування та співтворчість із нею, інакше кажучи, головним є створення освітнього середовища, що має відповідати меті розвитку дитини. Наукові і організаційно-практичні засади виховного середовища, адекватного завданням розвитку особистості, викладено в сучасних дослідженнях Г. А. Ковальова, В. В. Рубцова, С. В. Тарасова, В. А. Ясвіна та ін. При цьому в ході формування змісту свідомості дитини, розвитку її особистості здійснюється організований дорослими процес перетворення зовнішнього, соціального у внутрішнє, психічне (Л. С. Виготський, Ж. Піаже, П. Я. Гальперін).
Погоджуючись із думкою Ж Піаже про перехід зовнішньої мови у внутрішню, Л. С. Виготський висловлює положення: вищі психічні функції забезпечують людині опанування власної поведінки. «Ми тільки тоді можемо говорити про формування особистості, — відзначає вчений, — коли та керує власною поведінкою».
Логічно, що за такого підходу до організації життя підростаючої особистості вирішального значення набувають: відоме твердження С. Л. Рубінштейна про розуміння процесу розвитку особистості («Дитина розвивається, виховується й навчається. Це означає, що виховання й навчання включаються у сам процес розвитку дитини, а не надбудовуються лише над ним») і положення Л. С. Виготського про провідне значення навчання й виховання в розвитку дитини («Навчання може мати в розвитку віддалені, а не тільки найближчі наслідки, навчання може йти не тільки слідом за розвитком, не тільки нога в ногу з ним, але може йти попереду розвитку, просуваючи його далі й спричинюючи в ньому новоуворення»).
У сучасній вітчизняній науці і практиці поширюються дослідження з пошуку умов успішного розвитку особистості в контексті реалізації стратегічної мети - розвитку й самореалізації кожної особистості в найвищому творчому її виявленні. Над цим складним завданням працюють науковці І. Д. Бех, І. Г. Єрмаков, І. А. Зязюн, О. В. Киричук, В. В. Рибалка, Є. А. Савченко, Л. В. Сохань, О. В. Сухомлинська, К. І. Чорна та ін. Скажімо, І. Д. Бех, працюючи над створенням нових механізмів виховання й морального саморозуміння школярів, розкрив рефлексивно-вольовий механізм становлення моральної самосвідомості особистості, розробив методологічні основи її морального розвитку, способи керівництва цим розвитком, психологічні засоби, створення виховної ситуації. Велике практичне значення має обґрунтування вченим наукових засад і розроблення особистісно орієнтованих виховних технологій формування й розвитку в дитини особистісних цінностей, які були б вищим критерієм для орієнтації індивіда у світі.
Колектив українських вчених (керівники Л. В. Сохань, І. Г. Єрмаков) запропонував нову концепцію життєтворчості, яка базується на засадах визнання розвитку самосвідомості особистості, опанування нею системи засобів, методів і технологій життєтворчості.
Досліджуючи взаємозв'язок особистості як системного утворення зі сферами її розвитку, О. В. Киричук диференціює сфери розвитку (фізична, психічна, соціальна та духовна) і стверджує їхній щільний взаємозв'язок у процесі соціалізації індивіда як по висхідній лінії (фізичний-психічний-соціальний-духовний розвиток), так і у зворотному напрямку. При цьому вчений виділяє духовно-катарсичну активність як внутрішню, інтегративну умову розвитку й самореалізації особистості, розглядаючи її як спосіб самоочищення, спрямований на відокремлення особистості від середовища і необмежене підвищення її над цим середовищем.
Рушійною силою розвитку особистості є суперечність між досягнутим рівнем її знань, навичок, здібностей, системи мотивів і типами її зв'язку з навколишнім середовищем. В результаті цієї суперечності відбуваються якісні зміни особистості, що супроводжуються формуванням нових вікових новоутворень, які називають кризовими періодами (за Л. С. Виготським). Зміст і напрям розвитку особистості визначається його соціальною ситуацією, яка є системою відносин дитини та соціального середовища.
Цілісний особистісний розвиток дитини здійснюється за такими розвивальними етапами: а) створення пізнавальної сфери (становлення інтелекту й розвиток механізмів пізнання); б) перетворення психічної структури і змісту діяльності (становлення мети, мотивів у їхньому співвідношенні, засвоєння способів і засобів діяльності); в) формування особистості в процесі становлення мети, ціннісних орієнтацій, самосвідомості, самооцінки, саморегуляції, організації взаємодії з соціумом тощо. Ці етапи розвитку взаємопоєднані та взаєморегулюються, і тільки за одночасного їх здійснення відбуваються прогресивні зміни, які визначають і характеризують особистісний розвиток людини.
Основним механізмом різнобічного розвитку особистості є усвідомленість дитиною своїх дій, самої себе, свого Я.
Головними умовами розвитку особистості дитини є соціальна ситуація розвитку (до неї входять рівні соціальної взаємодії, навчання й виховання, а також типи й форми діяльності) та спільна діяльність (здійснюється у сфері провідної діяльності). Це має принципове значення для організації навчально-виховної діяльності, психолого-педагогічної науки в цілому. Таким чином, навчання й виховання в системі освіти є не тільки умовою, але й основою, засобом особистісного розвитку дитини.
Хохліна О.П. [СУТЬ ТА ЕФЕКТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ НА РІЗНИХ ЇЇ ЕТАПАХ У КОНТЕКСТІ ОСОБИСТІСНОГО ПІДХОДУ]
Хохліна О.П. Психолого-педагогічне забезпечення соціалізації дитини з порушеннями психофізичного розвитку у спеціальному освітньому закладі: теоретичний аспект проблеми // Вісник Луганського нац. ун-ту ім.Т.Г.Шевченка. Педаго-гічні науки. – 2011. - №23(234). Грудень. – С.211-219
Проблема соціалізації дитини, як провідної умови становлення особистості дитини є однією з найбільш актуальних у сучасній психології та педагогіці. Особливо актуальною вона є щодо дитини з порушеннями розвитку, яка відчуває значні труднощі у засвоєнні суспільного досвіду. Досягнення ж повноцінного розвитку такої особи, формування її особистості, підготовки до самостійного життя й успішної інтеграції у суспільство потребує спеціального психолого-педагогічного забезпечення процесу її соціалізації відповідно до повноти характеристик, і передусім в умовах спеціального освітнього закладу. Розгляду деяких теоретичних підходів до розв’язання проблеми й присвячується стаття.
Як свідчить аналіз літературних джерел зі спеціальної психології та педагогіки, зазначена проблема досліджується переважно у напрямку підвищення адаптивних можливостей дитини з порушеннями психофізичного розвитку до нових умов та її професійно-трудової підготовки. Ця ситуація знаходить відображення в матеріалах проведених наукових досліджень з вивчення різних видів адаптації різних категорій аномальних дітей (В.М.Акімушкін, В.В.Засенко, І.С.Моргуліс, Б.Г.Рубін, В.М.Синьов, Є.П.Синьова, Н.І.Сарджвеладзе та ін.; конкретно щодо розумово відсталих дітей – О.К.Агавелян, І.М.Бгажнокова, В.І.Бондар, Ю.О.Бистрова, А.М.Висоцька, С.Л.Горбенко, А.Й.Григор’єв, Т.М.Лазаренко, В.Ю.Карвяліс, А.М.Кузнєцов, І.М.Матющенко, О.І.Проскурняк, А.І.Раку, І.В.Татьянчикова, К.М.Турчинська, О.П.Хохліна та ін.) та сучасній практиці роботи спеціальних освітніх закладів – спеціальних загальноосвітніх шкіл, реабілітаційних центрів тощо. Системні ж, комплексні дослідження проблеми забезпечення соціалізації дитини з вадами розвитку в умовах навчання у спеціальному освітньому закладі, виходячи з психологічного змісту, суті кожного з етапів процесу соціалізації аномальної дитини, ще не проводилися. Відповідно, не знаходимо ми й науково обґрунтованих педагогічних засобів здійснення роботи в зазначеному напрямі, дібраних відповідно до предмета та ефектів корекційно-розвивальної роботи на всіх етапах процесу соціалізації. Усе зазначене й визначило необхідність започаткованого нами дослідження з розробки психолого-педагогічних основ забезпечення соціалізації дітей у спеціальному освітньому закладі. Вивчення проблеми під нашим керівництвом розпочато І.В.Татьянчиковою, доцентом Слов’янського державного педагогічного університету, на матеріалі роботи в спеціальній загальноосвітній (допоміжній) школі для розумово відсталих дітей.
У дослідженні ми виходимо з розуміння суті процесу соціалізації, представленого у працях із загальної та соціальної психології (Б.Г.Ананьєв, Г.М.Андрєєва, О.Г.Асмолов, І.Д.Бех, Л.С.Виготський, А.Б.Коваленко, А.Г.Ковальов, М.Н.Корнєв, Г.С.Костюк, А.В.Мудрик, Б.Д.Паригін, А.В.Петровський, К.К.Платонов, В.В.Рибалка, Л.Д.Столяренко, Т.Шибутані та ін. Соціалізацію визначаємо як процес формування особистості у певних соціальних умовах; процес засвоєння особою соціального досвіду, у ході якого вона перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково залучає до своєї системи поведінки ті норми і шаблони, які прийняті у суспільстві. Засвоєння соціального досвіду здійснюється поетапно: на кожній стадії соціалізації спрацьовують різні механізми, що забезпечують становлення різних новоутворень, важливих для формування особистості.
Для розуміння суті проблеми, стадій соціалізації не менш важливим є розкриття психологічного змісту поняття особистості. Закцентуємо увагу у визначенні змісту цього поняття на найважливіших моментах у контексті досліджуваної проблеми. Особистість – це саморегульоване системне утворення, що складається з соціально значущих психічних властивостей, які забезпечують вибірковість відношень та регуляцію поведінки людини як поведінки суб’єкта активності. Це, на наш погляд, - найповніше визначення особистості, у якому відображається складна система детермінації становлення особистості, найсуттєвішими складовими серед яких є соціалізація та індивідуалізація.
У процесі соціалізації, як зазначалось, людина засвоює накопичений людством суспільний досвід у вигляді знань про явища оточуючої дійсності, норми поведінки, відповідні способи дій. І без цього людина-індивід ніколи не зможе сформуватися як особистість. Однак, незважаючи на значення соціалізації для становлення особистості у наведеному розумінні, цієї умови недостатньо для становлення особистості як утворення, що характеризується цілісністю, неповторністю, саморегульованістю, вибірковістю відношень та способів дій у певних ситуаціях. Поряд з тим, що особистість визначається як соціалізований індивід, носій суспільно-значущих якостей, у певних джерелах особистість визначається і як носій свідомості та самосвідомості. Саме ця сторона суті особистості пов’язується з такою важливою детермінантою її становлення як індивідуалізація – процесом набуття особою все більшої самостійності, формування власного та унікального способу життя та власного внутрішнього світу. А це стає можливим лише на певній сходинці розвитку, який починає забезпечуватися самодетермінацією: особистість сама починає організовувати особисте життя, власний розвиток, в тому числі особистісне зростання. Передумовою можливості самодетермінації розвитку є формування у дитини самосвідомості – дитина, яка стала суб’єктом, починає усвідомлювати себе як суб’єкта. Найбільше у підлітковому віці, на основі розвитку самосвідомості (а це є її психічним новоутворенням), дитина стає здатною оцінювати свої особливості, якості, можливості та впливати на своє особистісне зростання. Ще більшою мірою це проявляється у юнацькому віці, де таке ставлення до себе стає досить стійким, концептуальним утворенням. У зв’язку з цим доречно навести думку Л.С.Виготського про те, що вищим рівнем розвитку особистості є рівень самоорганізації завдяки розвитку самосвідомості, рефлексії.
Таким чином, під особистістю ми розглядаємо соціально-психологічну сутність людини, яка формується в результаті засвоєння нею суспільного досвіду людства (соціалізації) та становлення самосвідомості. А розвиток особистості, відповідно, забезпечується щонайперше 1) соціальною детермінацією – соціалізацією, тобто зовнішньою детермінацією, та 2) самодетермінацією в процесі індивідуалізації завдяки розвитку самосвідомості, тобто внутрішньою детермінацією.
І лише виходячи з визначення психологічного змісту поняття «особистість» стає, на наш погляд, зрозумілою важливість у процесі формування дитини як особистості врахування необхідних детермінант її становлення. Це ж уможливлюється, якщо передбачати забезпечення проходження дитиною усіх стадій цього процесу. Саме поняттям соціалізації в широкому розумінні (за Л.Д.Столяренко) охоплюються усі найважливіші етапи формування особистості: стадія адаптації, стадія індивідуалізації, стадія інтеграції, трудова та післятрудова стадії. На становлення особистості у дитячому віці спрямовуються проходження перших чотирьох стадій, які різною мірою представлені в умовах шкільного навчання. Для розгортання логіки дослідження важливим є уточнення змісту кожної зазначеної стадії, які можна розглядати в аспекті онтогенетичного розвитку людини.
Стадія адаптації. Суть адаптації полягає щонайперше впристосуванні до нових умов існування людини як організму, як носія психічного, як носія соціального. В онтогенетичному плані адаптація, як етап соціалізації пов’язується з віком від новонародженого до підліткового. На цьому етапі дитина засвоює соціальний досвід, норми поведінки, копіюючи, без критичного осмислення. Серед видів адаптації вирізняються фізіологічна, психологічна, соціальна та похідні – психофізіологічна, соціально-психологічна. Показниками адаптованості людини розглядаються: задовільне фізичне та психічне самопочуття, задоволеність від життя, прийняття себе та інших, збереження самоповаги та самооцінки, відсутність невротичних проявів (тривожності, агресивності, страхів, плаксивості, уникання відвідування школи, спілкування тощо), висока успішність діяльності та готовність її виконувати та ін. При цьому відмічається, що успішність психологічної адаптації досягається основними двома механізмами – усвідомленими і неусвідомленими. Як усвідомлений механізм адаптації розглядається використання людиною (уже здатної до усвідомлення як розуміння, вербалізації, регулювання ситуації (О.П.Хохліна)) копінг-стратегій – свідомих зусиль особистості, спрямованих на те, щоб «дати собі раду» у стресових ситуаціях, що породжують тривогу, утримати та зберегти позитивну самооцінку, самоповагу. При цьому копінг-стратегії можуть бути різних видів, спрямованих на: розв’язання проблеми; на пошук соціальної підтримки; на ухиляння від необхідності самостійного розв’язання проблеми. Звісно, що вибір виду стратегії особою залежить від умов ситуації та від рівня розвитку особи, її особистісних якостей, від здатності до усвідомлення ситуації. Такий механізм адаптації є найбільш ефективним з огляду на розвиток, становлення особистості, ніж неусвідомлений механізм – використання психологічного захисту (заперечення, витіснення, проекція, ідентифікація, раціоналізація, включення, заміщення, ізоляція та ін.) для стабілізації особистості, захист свідомості від неприємних, травмуючи переживань, пов’язаних з внутрішніми та зовнішніми конфліктами, станами тривоги та дискомфорту. Дія механізмів психологічного захисту спрямована на збереження внутрішньої рівноваги завдяки витісненню із свідомості всього того, що загрожує збереженню самоповаги, позитивної оцінки цінностей людини. Однак вилучення із свідомості такої інформації заважає самовдосконаленню особи; психологічний захист може як сприяти, так і заважати адаптації, коли він спрацьовує при змінених обставинах.
Таким чином, стадії адаптація передбачає забезпечення умов для якомога ефективнішого засвоєння дитиною суспільного досвіду у вигляді накопичених людством знань і способів дій (навичок та вмінь), формування адаптивних можливостей у дитини та долання в неї проявів дезадаптивності. Саме зазначене є предметом та показником ефективності (ефектами) психолого-педагогічного впливу на дитину на етапі адаптації в процесі її соціалізації в умовах загальноосвітньої школи.
Стадія індивідуалізації. Стадія індивідуалізації, як етап соціалізації в онтогенетичному аспекті припадає щонайбільше на підлітковий та юнацький вік. На цій стадії дитина, у якої активно формується самосвідомість, намагається виділитися серед інших, зосереджуючи увагу на своєму особливому, неповторному. На цій стадії спостерігається прояв критичного ставлення до суспільних норм поведінки тощо. Слід зазначити, що індивідуалізація в підлітковому віці характеризується плинністю, нестабільністю, зважаючи на ще недостатньо сформовану самосвідомість як детермінанту особистісного зростання. У ранньому юнацькому віці вона починає себе проявляти як стабільно-концептуальна, що пов’язане з більш глибокою здатністю до самопізнання та самовдосконалення. Це ж, у свою чергу, позначається на більшій адекватності вчинків, впевненості у собі, своїх діях, поведінці.
Психолого-педагогічний вплив на дитину на цьому етапі соціалізації передбачає виявлення можливостей (особливостей, задатків, позитивних якостей тощо); розвиток самосвідомості, допомогу в усвідомленні себе, своїх можливостей; формування особистості та розвиток її психофізичних можливостей; сприяння особистісно значущим її самовизначенню, самореалізації та самоствердженню (В.В.Рибалка). Відповідно, предметом корекційно-розвивального впливу та показниками його ефективності на етапі індивідуалізації є самосвідомість, самооцінка дитини та її психофізіологічні можливості, їх розвиток.
Таке розуміння суті стадії індивідуалізації та психологічного наповнення педагогічної роботи базується найбільшою мірою на використанні особистісного підходу, який виходить з гуманістичної психології. Позиції особистісного підходу висвітлюються, зокрема, у педагогіці В.О.Сухомлинського, коли він розглядає проблему розвитку дитини «зі слабким розумом». Так, ним відмічається, що така робота вимагає виняткової поваги до людської особистості. Нещасна, знедолена природою або поганим середовищем маленька людина, на його думку, не повинна знати про те, що вона – малоздібна, що в неї слабкий розум. Виховання такої людини повинно бути в сто разів ніжнішим, чулішим, дбайливішим. Така позиція В.О.Сухомлинського не лише відтворює суть особистісного підходу, а й показує певну специфіку його використання щодо аномальної дитини.
Особистісний підхід, виходячи із сучасного його тлумачення у психології та педагогіці, передбачає вивчення та розвиток людини як цілісного, неповторного, унікального утворення; вивчення та формування окремих складових психічного розвитку через призму цілісної особистості; сприяння самопізнанню, самоактуалізації, самореалізації потенційних можливостей (позитивно наповнених), глибинної сутності особистості, «Самості», «Суті себе». Слід також відмітити, що суть особистісного підходу у вітчизняній психології (як і в минулому Радянського Союзу) широко використовувалася при розробці проблеми профорієнтаційної роботи зі школярами, визначення її складових (К.М.Гуревич, Є.О.Климов, К.К.Платонов, В.В.Рибалка, Б.О.Федоришин та ін.). У працях з цієї проблеми містяться цінні матеріали, що можуть використовуватися для забезпечення роботи на стадії індивідуалізації.
Стадія інтеграції. На цій стадії соціалізації дитина проявляє бажання увійти, «влитися» в суспільство, знайти своє місце в ньому, пропонуючи йому (соціальній групі, оточенню) себе зі своєю неповторністю, своїми можливостями. Важливою умовою успішності соціалізації дитини на цьому етапі є прийняття суспільством (соціальною групою) особи, враховуючи її особливості. Сприяти цьому в умовах освітнього закладу можна завдяки проведеній роботі на попередній стадії з адекватного виявлення можливостей дитини та їх усвідомлення нею, забезпечення адекватного використання виявлених можливостей у класній та позакласній роботі (гуртковій тощо). На цьому етапі найважливіший предмет корекційно-розвивальної роботи та показники її ефективності – це різноманітні форми адекватного використання та розвитку психофізіологічних можливостей дитини, а також формування соціально-психологічних якостей, необхідних для адекватного реагування на прийняття/неприйняття групою особистості. Адже на неприйняття дитина може реагувати двояко: 1) зберегти свою індивідуальну неповторність, але проявляти агресивність щодо інших людей та суспільства загалом; 2) змінити себе відповідно до соціальних норм та очікувань реально чи вдавано тощо.
Трудова стадія. Суть цієї стадії соціалізації полягає в тому, що людина не лише продовжує засвоювати соціальний досвід, а починає його відтворювати та створювати шляхом активного впливу на середовище завдяки своїй діяльності. Якщо розглядати змістове наповнення трудової стадії соціалізації щодо учнів спеціальної школи, зокрема допоміжної, то слід відмітити особливе місце в ній роботи з професійно-трудової підготовки дитини (починаючи з першого класу – загально трудова, з четвертого – професійно-трудова). На цій стадії, як ніде реалізується можливість дитини самовизначитися у виборі професії, якої вона навчається, та професійно зростати з опорою на ті психофізіологічні можливості (якості, задатки), які були виявленими на стадії індивідуалізації та які розвивались на стадіях індивідуалізації та інтеграції. Доречно зауважити, що при розв’язанні проблеми можна опиратися на уявлення про доцентровану та відцентровану тенденцію в особистісному підході (В.В.Рибалка): перша виявляється у визначенні глибинної системно-психологічної сутності особистості; друга представлена різними видами особистісно-орієнтованих підходів, які виявляються в орієнтації на окремі особистісні якості в цілісному особистісному контексті, у вихованні, навчанні, професійній підготовці. На трудовій стадії соціалізації предмет корекційно-розвивальної роботи та показники її ефективності вбачаються в розвитку можливостей дитини у контексті професійної підготовки дитини.
І саме таке розуміння соціалізації, враховуючи зміст її основних стадій, як провідної умови формування особистості, її підготовки до самостійного життя, покладається нами в основу дослідження проблеми психолого-педагогічних засад її забезпечення. Саме визначена суть кожного етапу процесу соціалізації, предмет та показники ефективності впливу на кожному з них мають покладатися в основу добору адекватних педагогічних засобів проведення цілеспрямованої роботи у зазначеному аспекті.
При цьому ми виходимо з того, що забезпечення соціалізації аномальної дитини має передбачати спеціальну організацію корекційно спрямованого педагогічного процесу, у якому зміст, методика та організаційні форми роботи будуть підпорядковані її меті та показникам ефективності (В.М.Синьов, О.П.Хохліна), тобто використовуватися системно. Розв’язання проблеми має здійснюватися в аспекті корекційно-розвивальної роботи, яка умовно виокремлюється з цілісного навчально-виховного процесу в школі і має інші за змістом, аніж навчання (як і виховання), цільовий, змістовий, організаційний, методичний та результативний компоненти. Адже метою та результатом навчання дитини є знання, вміння й навички; мета та результат корекційно-розвивальної роботи, що здійснюється з метою забезпечення ефективної соціалізації дитини, стосуються розвитку дитини, його якісних, кількісних та структурних характеристик з урахуванням сензетивних періодів та вікових особливостей загалом.
Дослідження проблеми психолого-педагогічних основ забезпечення соціалізації аномальної дитини передбачає також опору на теоретико-методологічні засади розв’язання актуальних психолого-педагогічних проблем, такі як: системний (М.С.Каган, Б.Ф.Ломов, К.К.Платонов та ін.) та діяльнісний (О.М.Лєонтьєв та ін.) підходи; теорія культурно-історичного розвитку людини (Л.С.Виготський); положення щодо онтогенетичного розвитку людини (Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко та ін.); теорія загальних та спеціальних здібностей (С.Л.Рубінштейн та ін.).
Поряд з цим, важливим є врахування спеціальних теоретико-методологічних засад досліджень у галузі спеціальної психології та корекційної педагогіки - знань про структуру дефекту (Л.С.Виготський); загальні та специфічні закономірності розвитку дитини з вадами (В.І.Лубовський), зокрема, про особливості розвитку розумово відсталої дитини; знань про можливості розвитку аномальної дитини в умовах засвоєння свідомої цілеспрямованої діяльності (Л.С.Виготський, Г.М.Дульнєв, І.Г.Єременко, М.ІІ.Земцова, Г.М.Мерсіянова, В.М.Синьов, О.П.Хохліна, М.Д.Ярмаченко та ін.) на основі формування вищих психічних функцій (Л.С.Виготський) – психічних утворень вищого рівня організації – довільних, усвідомлених, регульованих; на основі спеціального формування діяльності та її усвідомленості, як процесу розуміння – виділення найсуттєвішого у матеріалі, ситуації, умовах діяльності на основі їх осмислення; вербалізації - словесного оформлення осмисленого (передусім у формі фіксуючого, супроводжуючого та плануючого мовлення – повного, адекватного, доказового); регуляції власної активності відповідно до усвідомленого (О.П.Хохліна). Особливе місце у теоретичних засадах досліджуваної проблеми має відводитися положенню про особливу корекційно-розвивальну роль трудової підготовки аномальної, зокрема дитини з інтелектуальними порушеннями, розум якої, як і її можливості розвитку, - «на кінчиках її пальців» (В.О.Сухомлинський).
Використання в дослідженні визначених теоретичних підходів до розв’язання проблеми дозволить, на нашу думку, здійснити розробку психолого-педагогічних засад забезпечення соціалізації учнів спеціальної загальноосвітньої школи відповідно до повноти характеристик як самого процесу загалом, так і кожної його стадії, з урахуванням предмета корекційно-розвивального впливу та визначених адекватних йому мети та показників ефективності. Запровадження ж у практику роботи школи системи педагогічної роботи з такого забезпечення на виокремлених етапах дозволить максимально сприяти становленню особистості вихованців та їх підготовки до самостійного життя в умовах соціуму.