Проблема пізнаваності світу: варіанти рішення

У спробі відповісти на нього можна позначити три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм. Оптимісти стверджують принципову пізнаванність світу. Приклад оптимістичного погляду на пізнання - позиція Гегеля, виражена в словах: «У скрытой и замкнутой вначале сущности вселенной нет силы, которая могла бы противостоять дерзанию познания; она должна раскрыться перед ним, показать ему свои богатства и свои глубины и дать ему наслаждаться ими». Скептики ж не заперечують принципової пізнаваності світу, але виражають сумнів в достовірності знання, тоді як агностики заперечують пізнаванність світу.

Виділення цих трьох ліній представляється серйозним спрощенням. Все набагато складніше. Адже якщо агностики заперечують пізнаванність світу, то це не голе, ні на чому не засноване заперечення. На багато питань, які вказуються ними, поки дійсно неможливо дати відповідь. Основна проблема, яка підводить до агностицизму, полягає в наступному: предмет в процесі його пізнання неминуче переломлюється крізь призму наших органів почуттів і мислення. Ми отримуємо про нього відомості лише в тому вигляді, який вони придбали в результаті такого заломлення. Які ж предмети насправді, ми не знаємо і знати не можемо. Виходить, що ми замкнуті світом наших способів пізнання і не в змозі сказати щось достовірне про світ, як він існує сам по собі, - ось висновок, до якого неминуче веде логіка даного міркування при певних гносеологічних припущеннях. Проте практичний висновок агностицизму на кожному кроці спростовується розвитком науки, пізнання. «Велике диво в прогресі науки, - пише Л. де Бройль, - полягає в тому, що перед нами відкривається відповідність між нашою думкою і дійсністю, певна можливість відчувати за допомогою ресурсів нашого розуму і правил нашого розуму глибокі зв'язки, що існують між явищами».

Але й сьогодні діапазон філософських доктрин, яким не чужі агностичні висновки, досить широкий - від неопозитивізму до феноменології, екзистенціалізму, прагматизму та ін. Їх агностицизм обумовлений не тільки причинами гносеологічного порядку, внутрішньою логікою, але певною мірою і традицією, висхідною до філософії Д. Юма та І. Канта. Найбільшим представником агностицизму в Новий час був І. Кант. Визнаючи наявність матеріального світу і факт впливу цього світу на наші відчуття, він вважає його непізнаваним, виступаючи як агностик. Основу такого виводу становить вчення про "речі в собі", що існують незалежно від нас, і "явища". Філософ стверджує, що ні форми чуттєвого пізнання, ні поняття і судження розуму не дають нам предметного знання про "речі в собі".

Одним із витоків агностицизму є гносеологічний релятивізм - абсолютизація мінливості, плинності явищ, подій буття і пізнання. Прихильники релятивізму виходять з скептичного принципу: все в світі швидкоплинно, істина - і на життєвому, і навіть на науковому рівні - висловлює наші знання про явища світу лише в даний момент, і те, що вчора вважалося істиною, сьогодні визнається помилкою. Все наше знання ніби плаває в морі невизначеності та недостовірності, воно відносно, умовно, конвенціонально і тим самим суб'єктивно.

Для Релятивістів характерно наступне міркування: істина, повинна бути тільки абсолютною, а якщо істина не абсолютна, то вона і не істина. У підтексті насправді - невіра в абсолютну (навіть не в відносну) істину. Релятивіст підміняє вірне положення «Знання містить момент відносного» помилковим «Знання завжди тільки відносно», а отже, знання не потрібно! «Це найжахливіше міркування: якщо я не можу все - значить, я нічого не буду робити» (Л. Н. Толстой).

Б. Рассел пише: "Ми твердо дотримуємося вчення, яке надихало і філософію емпіризму: що все людське знання недостовірно, неточно і частково". Така абсолютизація релятивності наукового знання прямо веде до агностицизму. У цьому напрямку розвиває свої погляди неопозітівіст А. Айер, який у своїх "Підставах емпіричного пізнання" стверджує, що не можна нічого висловити певного, а тим більше істинного або хибного про матеріальні речі. Так підводиться база для висновку, що наукові теорії не мають підстави в реальності і не є її описом. Якщо фізика користується поняттям атома або будь-якої елементарної частинки, то ці поняття не більш ніж логічні конструкції, так як мікрооб'єкти не є спостережуваними в досвіді об'єктами. Неопозитивістська гносеологія емпіричного напряму визнає як єдину реальність чуттєві дані, які і є об'єктами науки. Ототожнення об'єкта науки з чуттєвими даними призводить до розуміння пізнання як не пов'язаного з об'єктивною реальністю. У такому випадку відкривається можливість довільного тлумачення об'єкта пізнання.

З неопозитивістським і прагматичнм трактуванням пізнавального процесу і утворення понять в принципі збігається операціоналістська концепція П. Бріджмена (США). Поняття, за Бріджменом, є не відображення об'єктивної реальності, а операції, що здійснюються суб'єктом. "Істинне значення терміна полягає в тому, що людина робить з його допомогою, а не в тому, що вона говорить про нього". Таким шляхом можна позбавити сенсу фактично будь-яке загальне поняття, тому що не завжди є можливість вказати ті операції, які виправдовують його існування.

Агностичну лінію в гносеології продовжує філософія екзистенціалізму, яка висунула ідею "множинності істин" і непізнаваності людської сутності. Заперечення відбивного відношення пізнання до об'єкта призводить до заперечення об'єктивного змісту не лише законів логіки і математики, а й усього наукового знання. Спираючись на таку філософію, британський вчений А. Еддінгтон приходить до висновку, що "основні закони та константи фізики можуть бути однозначно виведені апріорі і тому цілком суб'єктивні". У такому ж сенсі висловлюється Г. Мак-Вітті, який вважає, що закони "є просто фундаментальними постулатами, що лежать в основі теорії, і повинні розглядатися як вільні творіння людського розуму".

Викладені погляди сучасних агностиків, по суті, повторюють класичні погляди І. Канта. Чим відрізняються їхні положення від такого, наприклад, затвердження Канта

Скептична думка сходить почасти до міркувань античних філософів - Протагора, Горгія, Продика, Гіппія, Антифонта, Фразімаха. Аристотель зауважив: «Хто ясно хоче пізнавати, той повинен перш грунтовно сумніватися».

Агностицизм є гіпертрофована форма скептицизму. Скептицизм, визнаючи принципову можливість пізнання, висловлює сумнів у достовірності знань. Як правило, скептицизм розквітає в період ломки парадигм, зміни цінностей, суспільних систем і т.д., коли щось, що вважалося раніше істинним, в світлі нових даних науки і практики виявляється хибним, неспроможним. Психологія скептицизму така, що він тут же починає зневажати не лише переживше себе, але заодно і все нове, що народжується. В основі цієї психології лежить не дослідницька жага новаторства і віра в силу людського розуму, а звичка до «затишних», одного разу прийнятих на віру принципів. Проте в розумній мірі скептицизм корисний і навіть необхідний. Згідно скептикам, пізнавальне ставлення, це процес пошуку істини, де її перебування зовсім необов'язково. Метою пошукової діяльності є вироблення такого духовного знаряддя, за допомогою якого досягається безтурботний стан душі. Скептики пішли шляхом руйнування аргументації пізнаваності. Основні книги Секста Емпірика ("Дві книги проти логіків", "Дві книги проти фізиків", "Проти етиків") носять критичний х-тер, спрямовані на доказ неспроможності наукового пізнання, неспроможності його позитивних світоглядних і методологічних підстав. Скептики відкрили протиріччя теоретичного осмислення дійсності. Результатом пошукової діяльності скептиків є висновок про необхідність "утримання від судження". Як пізнавальний прийом скептицизм виступає у формі сумніву, а це - крок до істини. Сумнів - черв'як, що підточує і руйнує застарілі догми, необхідний компонент науки, що розвивається. Немає пізнання без проблеми, але й немає проблеми без сумніву. Невігластво стверджує і заперечує; знання - сумнівається.