Новітня українська драматургія: проблематика, поетика, основні представники.
План
1. Сучасний стан української драматургії.
2. Творчість Неди Нежданої (Надії Мірошніченко).
Сучасна українська драматургія, за визначенням критиків, перебуває в стані пошуку нових тем. Сучасні українські драматурги звертаються до історичного минулого (В. Шевчук, О. Пасічник, М. Негода). Людину й світ досліджують у своїх драматичних творах Ярослав Стельмах, Олександр Ірванець. Основним художнім засобом стає для О. Ірванця внутрішній монолог героїв або словесні баталії у формі діалогу чи полілогу, коли дія майже відсутня.
У сучасній українській драматургії представлені такі традиційні жанри: трагікомедія, трагедія, історична драма, драматична поема, містерія та ін.
Сучасні українські драматурги, часто зорієнтовані на європейський театр з його модерними експериментами, при цьому помітно втрачають національну самобутність.
Така ситуація є наслідком і мовної проблеми в сучасному українському суспільстві, де відсутній україномовний театральний діалог як частина суспільної розмовної практики.
З-поміж прикладів успішної драматургічної реалізації можна назвати А. Дяченка, Я. Стельмаха, О. Ірванця (більше в Польщі, ніж на Батьківщині), а в останні роки – А. Крима.
А. Дяченко зайняв позицію лідера і навіть очолив драматургічний процес у 1992-1995 роках (заснування авторського театру „Бенефіс”, драматургічної школи, а згодом Центру сучасної експериментальної драматургії, проведення драматургічного фестивалю „Півострів”). Драматург сповідує принципи „добре зробленої п’єси”, але нібито „навпаки”. Парадоксальність сюжету, добре сконструйована композиція, динамічна інтрига, проте на місці „буржуазної драми” із впорядкованим світом і традиційним „хеппі ендом” перед нами постає світ „дна”, тотального відчаю. Герої його п’єс – переважно люди самотні, відчужені. Це бомжі, злочинці, невдахи, божевільні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації – себто, маргінали. Зазвичай вони навіть не мають імен (Він, Вона) і якихось авторських характеристик. Паралельно до нібито реального світу виникають ірреальні: потойбіччя, як у п’єсі „Актори, актори...”, або світ комах, до якого потрапляють люди, як у п’єсі „Закоханий метелик”. У фіналі замість щасливого розв’язання непорозуміння, як правило, виникає обставина, котра перевертає ситуацію ледь не на 180 градусів і змінює значення всього тексту. У п’єсі „Закоханий метелик” світ нескінченних сварок і непорозумінь переходить у паралельний світ комах, герої „маліють” – у прямому й образному сенсі. Деяким п’єсам притаманне очікування і поява псевдо-месії. У п’єсі „Цвяхи з розп’яття” це нібито прихід Христа – чи то божевільного, чи то знову невпізнаного. У творі „Бельведер” двох жебрачок відвідує Президент, котрий виявляється подібним до нього божевільним. Цей процес діагностує парадоксальну ситуацію в театрі: допіру для успіху автор мав винаходити „ноу-хау” і створювати опозицію, а вже за два-три роки – змушений маскуватися в шати минулого. Знаковою є чи не єдина оригінальна п’єса, реалізована у цей період – „Синій автомобіль”. Герой-письменник нагромаджує піраміду різних кліше сюжетів, героїв, тем, фальшивих і порожніх, але зрештою докопується до власного оголеного нерва як наріжного каменя справжнього творення. П’єса мала виразно сповідальний характер і діагностувала дилему покоління: намагання винайти штучний рецепт успіху, за яким втрачалося справжнє єство особистості.
Неда Неждана (1971 р.н.) Закінчила Київську художню школу, Київський Лінгвістичний Університет (французька філологія, з відзнакою) та Києво-Могилянську Академію (культурологія). Навчалася і працювала у Центрі Сучасної експериментальної драматургії А.Дяченка. Фаховий досвід.
Працювала журналістом в агентстві УНІАН, заввіділом театру журналу «Кіно-Театр», друкувалася в періодиці („Дзеркало тижня”, „Урядовий кур’єр”, „ПІК”, „Літературна Україна”, „Хрещатик” тощо), працювала завлітом Київського обласного театру ім. П.Саксаганського, сценаристом радіо-серіалу „Життя відстанню в 10 хвилин” (Освітній Центр Реформ), сценарним редактором серіалу „Любов – це...” (Західно-Європейський Інститут), була одним із засновників театрального інтернет-сайту “Віртеп”, зокрема упорядником драматургічної бібліотеки.
З 2001 року – науковий співробітник Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, куратор драматургічних проектів, працює над кандидатською роботою з проблематики дослідження сучасної української драматургії, а також теорії драми. Брала участь в науково-практичних конференціях та семінарах, має понад 20 наукових публікацій і понад 70 аналітичних в журналах, газетах і книгах України та за її межами (Польща, Франція, Німеччина).
Один із співзасноників незалежного театру і театральної школи МІСТ. Викладач теорії і практики драматургії кафедри теорії літератури, компаративістики і літературної творчості в КНУ імені Т.Шевченка.
Твори перекладалися російською, польською, англійською, французькою, вірменською, грузинською, болгарською, македонською, естонською, сербською, курдською мовами.
Автор 20 оригінальних п’єс: „Дирижабль”, „Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів”, „Колона черепах”, „І все-таки я тебе зраджу”, „Той, що відчиняє двері”, „Зачаклований ховрашок”, Зоряна мандрівка”, „Мільйон парашутиків”, „Химерна Мессаліна”, „Оноре, а де Бальзак?” (у співавторстві з О.Миколайчуком), „Свято мертвого листя”, „Самогубство самоти”, „Коли повертається дощ”, "Заблукані втікачі", "Потойбіч кохання", "Угода з ангелом", "Голос тихої безодні", "Мандрівка у Віртуляндію", "Майдан потобіч пекла", "Кицька на спогад про темінь", а також 7 за мотивами прози - мюзикли "Маленький принц" за А. де Сент-Екзюпері, „Пригоди Піноккіо” за К.Коллоді, „Повернення в ніколи” за "Тарас Бульба" М.Гоголя, "Апостол черні" і "В неділю рано зілля копала" за О.Кобилянською, "Срібний павук" за В.Кожелянко, "Обіцянка на світанку" за Р.Гарі.
Автор кіно і телесценаріїв „Сентиментальне полювання за тінню”, „Майже як люди”, серіалів "Заручники землі і неба" (у співавторстві, Україна-Ірак), "Чужі помилки" (у співавторстві), радіосеріалу "Життя відстанню в 10 хвилин" (у співавторстві). За сценаріями здійснені кіно, радіо та естрадні постановки.
Автор перекладів творів українською французької поезії (Жак Превер, Рене Шар), понад 10 французьких драматичних творів (Е.-Е.Шмітт, М.Вішнєк, Р. де Вос, Ж.Моклер, Жозіан Баласко, Марі-Анн Шазель, Крістьян Клав’є, Жерар Жюньо, Тьєррі Лєрмітт, Брюно Мойно), а також із російської (Т.Розумовська, В.Глейзер) і білоруської (С.Кавальов) мов. Упорядник і один із авторів драматургічних антологій „У чеканні театру” (1998), „У пошуку театру” (2003), „Наша Драма” (2003), „Страйк ілюзій” (2004), „Потойбіч паузи” (2005), „Сучасна українська драматургія” (2, 3 випуски), "13 сучасних українських п'єс" (2014). Упорядник і один з перекладачів антології „Новітня французька п’єса” (2003), упорядник серії в антології „Новітня сербська п’єса” (2006, проект „Світова драматургія. Діалог театральних культур”, Центру Леся Курбаса).
П’єси мають понад 70 театральних сценічних втілень в Україні (Київ, Луганськ, Рівне, Одеса, Біла Церква, Львів, Миколаїв, Херсон, Чернівці) та за її межами. Фахова реалізація творів (публікації, сценічні читання, постановки, участь у фестивалях) відбувалися в Україні, Білорусі, Росії, Польщі, Вірменії, Грузії, Естонії, Литві, Сербії, Македонії, Швеції, Німеччині, Франції, Косово, Іраку, США, Австалії.
Автор драматургічної збірки "Провокація іншості" (Український письменник, Київ, 2006).
У 2015 "Майдан потойбіч пекла" стала першою українською п'єсою, перекладеною французькою мовою для французького видавництва і виконану на сцені французькими акторами в рамках фестивалю Європа театрів в Домі Європи і Сходу в Парижі (Франція).
У п’єсах Н. Нежданої також щоразу інші правила існування героїв – наприклад, паралельне існування реальності, снів і потойбіччя у „І все-таки я тебе зраджу”, невідомої містичної сили у „Той, що відчиняє двері”, застиглого провінційного світу, де нічого не відбувається, а люди грають в азартні ігри у „Коли повертається дощ” тощо. Проявом крайнього „герметизму” можна назвати п’єсу „YQ” Ю. Паскара, де дія відбувається у химерному внутрішньому світі людей, з їхніми численними двійниками.
Якщо „мовчазні” намагалися якось спілкуватися із владою та її ідеологією, поважаючи „лад” і унормованість, „бумери” пробували утворювати власну ідеологію і власні закони та правила, принаймні мистецькі, то покоління Х у драматургії переважно сприймає будь-яку владу, норму, закон – як щось вороже, агресивне, те, що придушує та руйнує індивідуальність, свободу вибору. Влада, як правило, лишається десь „за кадром” або проявляється у вигляді деякої напівмістичної сили. Представники цього покоління бережуть суверенітет своєї „інакшості” і не терплять примусу будь-якої нормативності. Це і протест „літаючих” людей із „Повернення” та заперечення „головного закону острова” у „На краю...”, і порушення закоханими заборони у „Сезоні полювання на любов”, і втеча у невідомий світ у п’єсі О. Вітра. У одного з наймолодших представників цього покоління А. Вишневського в п’єсі „Різниця” поділ на „правильних” та „інакших” доходить межової форми. Дальтонік, котрий не бачить „різниці”, яку бачать інші, стає жертвою омоніма „різниці” із сокирою в руках – знову-таки, жертвою соціальної „норми”, пануючого „закону”. Не може пристосуватися до нового світу з його цинічними правилами і героїня п’єси „Осінні квіти” О. Погребінської, втілюючи свою „неправильність” в існуванні з двома чоловіками одночасно. У творі „Той, що відчиняє двері” заперечується сама доцільність адаптації: героїні намагаються пристосуватися до різних обставин і в цьому процесі втрачають власні бажання, відчуття можливості вибору. Загалом, право на вибір є ледь не „священним” у п’єсах індивідуалістів, навіть якщо такий вибір є фатальним і навіть абсурдним. Скажімо, у п’єсі „Останній забій” О. Росича, де у відчаї шахтарі влаштовують навмисний завал шахти, щоб ціною їхньої смерті сім’ї отримали компенсації, – вибір героїв може видатися незбагненним. Але для них саме знаходження вибору у безвиході – є достойним вчинком. Таким же „камікадзе” виглядає і головна героїня із „Химерної Мессаліни” Н. Нежданої, котра свідомо обирає смерть, щоб вийти із неприйнятної для неї ситуації.
Література
1. Антологія модерної української драми / Ред., упор. і автор вступн. ст. Л.Залеська-Онишкевич. – Київ-Едмонтон- Торонто: Вид-во Канадського Інституту українських Студій; ТАКСОН, 1998
2. Балдинюк В. «П’ять п’єс Олександра Іранця: маленькі історії на тлі великих перетворень // Література. Театр. Суспільство: Зб. наукових праць. – Херсон: Аднайт, 2005. – С. 8 – 13.
3. Близнята ще зустрінуться. Антологія драматургії української діаспори / Упор. та автор. передм. Л.Залеська-Онишкевич. – Київ-Львів: Час, 1997
4. Бондар Л. Від деперсоналізації до екзистенції // Література. Театр. Суспільство: Збірник наукових праць. – Херсон: Аднайт, 2005. – С.
5. Бондар Л. Трансформація ментальності у добу суспільної кризи (за п’єсою Я.Стельмаха «Гра на клавесині») // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип. 21. Ч. 2. – К.: Акцент, 2005. – С. 361 – 370.
6. Бондар Л. Драма «Запитай колись у трав…» як художнє новаторство Я.Стельмаха в інтерпретації відомого сюжету // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип. 22. Ч. 1. – К.: Акцент, 2005. – С. 265 – 276.
7. Бондарева О. Сучасна українська драматургія – «діагностична модель суспільства» // Література. Театр. Суспільство: Зб. наукових праць. – Херсон: Аднайт, 2005. – С. 25 – 32.
8. Бондарева О. Художні принципи міфоструктури сучасної української драми // Південний архів. Зб. наук. праць. Філологічні науки. – Вип. ІХ. – Херсон, 2001. – С. 189 – 193.
9. Есслін М. Театр абсурду // Український театр. – 1999.– № 1– 2.– С. 20 – 22.
10. Залеська-Онишкевич Лариса. Українська драма сьогодні (1992 – 2002) // Матеріали 5 конгресу Міжнародної асоціації україністів: Літературознавство / Упор. В.Антофійчук. – Чернівці: Рута, 2003. – Кн.. 2. – С. 353 – 367.
11. Комісаренко Валентина. Концепція людини у „шкільних драмах” Ярослава Стельмаха // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип. 21. Ч. 1. – К.: Акцент, 2005. – С. 458 – 465.
12. Комісаренко В. Трагікомічність світовідчуття в моноп’єсі Я.Стельмаха «Синій автомобіль» // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип. 21. Ч. 1. – К.: Акцент, 2005. – С. 334 – 340.
13. Корнієнко Н. Сучасний український театр: місце після «гріхопадіння» // Сучасність. – 1995. – № 7. – С. 185 – 192.
14. Корнієнко Н. Самосвідомість: гра в театр на межі тисячоліть: соціологічний портрет сучасника. – К., 2003
15. Кудрявцев М. Ідеї, конфлікти, характери: фрагменти з історії української новітньої драматургії. – Кам’янець-Подільський, 1995. – 173 с.
16. Науменко Л. Традиція «театру в театрі» як засіб моделювання світу // Література. Театр. Суспільство: Зб. наукових праць. – Херсон: Айлант, 2005. – С. 88 – 94.
17. Онишкевич Лариса. Прояви ідентичності у новій українській драмі помимо постмодернізму // Літературознавство. – Кн. 2. – К.: МАУ, 2000. – С. 210 – 222.
18. Cаква О. Тези про драматургію Ярослава Стельмаха // Культура і життя. – 1989. – 12 березня. – С. 8.
19. Скибицька Ю. Сучасна українська драма: мотиви та поетика // Українська література в загальноосвітній школі.– 2006.– № 1.–С. 8. – 14.
20. Стельмах Я. Не заради себе: (Бесіда з письменником Я.Стельмахом / Записала Л.Вороніна) // Київ. – 1986. – № 5. – С. 147 – 170.
21. Хороб С.І. Українська драматургія: Крізь виміри часу: Зб. статей. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999
22. Шаповал М. Новітня конфігурація української драми: путівник ілюзорного світу // Страйк ілюзій: Антологія сучасної української драматургії. – К., 2004. – С. 9 – 12.
23. Шаповал М. Час без героя // Українська мова та література. – 2004. – № 39. – С. 29 32.
24. Шаповал М. Післямова // У пошуку театру: Антологія молодої української драматургії. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 535 – 544.