Загальне попередження

Загальне попередження (загальна превенція) визнається в якості однієї із цілей покарання і в теорії кримінального права, і в законодавстві багатьох країн.1 Загально примусовий вплив покарання, як писав М.Д. Шаргородський, проявляється, по-перше, в самому факті видання кримінального закону і у встановлені в ньому визначеного покарання за конкретне суспільно-небезпечне діяння; по-друге, у призначенні судом міри покарання конкретній особі, винній у скоєні злочину, і , по-третє, в процесі виконання призначеного покарання1.

Під загальним попередженням розуміють комплекс державно-правових заходів, направлених на утримання громадян від вчинення злочину, як особливий психолого-виховний вплив на свідомість і волю людей, що полягає у цілій системі заходів державно-правового характеру.

Мета загального попередження припу­скає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинен­ня злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насам­перед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслі­док своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне пока­рання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується са­мим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про пока­рання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, при­значенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромад­ських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою та­кий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

2.3 Спеціальне попередження.

Спеціальне попередження (спеціальна превенція) як мета покарання полягає в попередженні скоєння нових злочинів зі сторони тих осіб, які вже скоїли злочини. В літературі немає одностайної думки щодо змісту мети спеціального попередження і засобів її досягнення. На думку В.С. Устінова, сутність спеціального попередження, яке він розглядає як самостійний метод боротьби із злочинністю, полягає у загрозливому і виховному впливі діяльності, що реалізує кримінальну відповідальність і покарання. А.І. Марцев вважає, що суть спеціального попередження полягає в тому, щоб не допустити вчинення нового злочину (чи нових злочинів) зі сторони особи притягнутої до кримінальної відповідальності; застосовується ця мета шляхом застосування кари і виховання. 1

Отже, мета спеціального попередження поля­гає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових зло­чинів з боку засудженого досягається самим фактом його засуджен­ня і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколиш­нім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фі­зично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання — ст. 67; більш суворі правила і межі призна­чення покарання — ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавленням права обійма­ти посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум про­тягом строку призначеного їй покарання.

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЇ МЕТИ ПОКАРАННЯ.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проб­леми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідов­ники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної аб­солютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність за­конодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Напри­клад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьб­лять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічно­го примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричи­няти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одер­жує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення зло­чинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники тео­рій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити ви­правлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і віднос­них теорій про мету покарання, їх прихильники у різноманітних ва­ріаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкоду­вання заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднан­ням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета заляку­вання, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі ві­домі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей пока­рання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей осо­би винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пост­радянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеці­альне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, нази­вають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою по­карання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений зло­чин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою пере­творення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими осо­бами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначаєть­ся як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправ­ну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покаран­ня органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.