Вольові якості особистості

Воля – це сформована в процесі життя певна сукупність її властивостей. У ній виражається досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки. Вольові властивості відбивають найбільш соціалізовану сферу людської психіки. Мету виховання ми найчастіше виражаємо сукупністю вольових якостей, які хочемо бачити в кожній людині. Віковий розвиток волі звичайно простежується у тому, як розвиваються окремі вольові якості дитини. Здебільшого вони входять у структуру характеру.

Вольові властивості (якості) особистості – це стійкі, відносно постійні психічні утворення особистості, що не залежать від даної ситуації.

У психології було декілька спроб обґрунтувати класифікацію вольових якостей. Автор однієї з них – С. Л. Рубінштейн. Він пов’язав ті або інші вольові властивості з фазами вольового акту.

Таблиця 3. Взаємозвязок фаз вольового акту та вольових якостей особистості (за С. Л. Рубінштейном)

Фази вольового акту за С. Л. Рубінштейном	Вольові якості особистості
1 фаза: виникнення спонукання і попередня постановка мети	- ініціативність/інертність
2 фаза: обговорення й боротьба мотивів	- самостійність, незалежність / сугестивність; - свідома вмотивованість волі; - обґрунтованість волі
3 фаза: ухвалення рішення	- рішучість; - розважливість/імпульсивність
4 фаза: виконання	- енергійність; - наполегливість

Ініціативна людина не має потреби в стимуляції ззовні. На відміну від інертної, вона легко береться за справу й починає роботу із власного почину. Самостійна і незалежна людина не піддається чужим впливам під час боротьби мотивів, як людина сугестивна, тому що в обґрунтуванні своїх рішень використовує свідомість. Рішуча людина приймає рішення швидко й упевнено, із твердістю його зберігає. Розважлива людина, на відміну від імпульсивної має добре розвинений інтелектуальний контроль над ситуативними скороминущими спонуканнями і спокусами. Енергійна особа вкладає багато сил у виконання, а наполеглива – рухається до мети, незважаючи на перешкоди. Однак більшість вольових якостей проявляється не на якомусь одному етапі вольового процесу, а одночасно на декількох, а іноді й на всіх. До таких «системних» вольових якостей С. Л. Рубінштейн відніс самоконтроль, витримку, самовладання, силу волі.

Чеський психолог М. Бріхцин у якості підстави для класифікації вольових властивостей використовував характер їхньої участі у функціональному об’єднанні складових частин психіки в «функціональні системи». Як показали дослідження П. К. Анохіна, психофізіологічною основою будь-якого психічного явища (здібності, уміння, образу, думки, навички, стану, відносини і т. ін.) є функціональна система. Вольові процеси виконують системоутворюючу функцію, тобто беруть участь у створенні «функціональних систем», спрямованих на актуалізацію й «націлювання» у потрібному напрямку необхідної активності. Зовні ця функція волі проявляється в тому, що діяльність людини зберігає доцільність, плавність і ефективність незважаючи на постійний вплив безлічі зовнішніх і внутрішніх перешкод, що збивають.

Вольові якості визначають способи:

1) розв’язання сформульованих завдань і постановки власних цілей;

2) планування діяльності, застосування ресурсів і резервів, створення програм;

3) організації зовнішніх умов і внутрішніх передумов діяльності;

4) обробки й переробки інформації й прийняття (вибору) рішень при взаємодії із середовищем;

5) повідомлення, застосування правил, принципів і критеріїв дії;

6) координації різних психічних факторів у процесі планування й реалізації планів;

7) регулювання функцій рецепторів і ефекторів;

8) контролю за активністю й оцінки її результатів;

9) підготовки до подальшої активізації, спрямованої на задоволення нових вимог середовища, у якому людина живе й працює.

Вольові якості мають значення головним чином для того, ЯК люди будуть діяти, але не ЩО саме вони будуть робити. Вони характеризують спосіб свідомої саморегуляції особистості, керування нею своєю активністю, діями й спілкуванням. Вольові якості відносно стабільні й індивідуальні s проявляються при цілеспрямованому впливі суб’єкта на зовнішнє середовище, на внутрішні процеси й стани, на саму себе. У таблиці 4 наводиться перелік вольових якостей на класифікаційній підставі, запропонованій М. Бріхциним.

Таблиця 4. Взаємозв’язок ланок психічного керування та вольових якостей особистості (за М. Бріхциним)

Ланки психічного керування за М. Бріхциним	Вольові якості особистості
Ініціація діяльності (вибір мети, одержання завдання q її з’ясування)	- ініціативність; - ретельність
Планування ходу діяльності	- незалежність; - передбачливість; - моторність (спритність); - обачність
Підготовка зовнішніх умов і внутрішніх передумов	- самостійність; - докладність
Організація керуючих і виконавчих ланок (самоорганізація)	- самовладання; - діловитість
Взаємодія із зовнішнім і внутрішнім середовищем	- витривалість; - помірність
Комплексна обробка інформації й процес прийняття рішень	- розважливість; - сміливість; - рішучість
Комунікація між керуючими ланками	- свідомість; - принциповість
Координація взаємодії керуючих ланок	- цілеспрямованість; - старанність
Регулювання виконавчих ланок діяльності	- енергійність; - старанність
Контроль над процесом виконання завдання (наближення до мети) q уточнення плану	- наполегливість; - гнучкість
Заключна оцінка ходу s результатів діяльності	- відповідальність

В. В. Нікандров виводить перелік вольових якостей з базису загальнонаукових категорій для опису будь-якого реального об’єкта (простір–час–енергія–інформація–єдність).

Просторовий аспект волі виражається в спрямованості вольових дій. На рівні особистісних властивостей це проявляється в здатності суб’єкта впливати на хід і результати своїх дій і не піддаватися впливу ззовні. Вольові якості, що відповідають даному аспекту такі:

· самостійність (здатність за власною ініціативою ставити мету, приймати й виконувати рішення, самокритично оцінювати свої дії, не піддаючись чужому впливу);

· незалежність (уміння бути вільним від стороннього впливу);

· ініціативність (уміння легко спонукати себе до цілеспрямованих дій);

· новаторство (особливий синтез вольових, інтелектуальних і творчих якостей особистості);

· цілеспрямованість (уміння не упускати з поля уваги поставлену мету й неослабно підтримувати зусилля для її досягнення);

· почуття впевненості (переконаність у своїх можливостях з подолання перешкод на шляху до мети);

· негативізм (гіпертрофоване вираження самостійності й незалежності, коли зникає елемент самокритичності).

Часовий аспект волі відбиває її тривалість і послідовність. Вольовими рисами особистості в цьому аспекті є:

· наполегливість (здатність тривалий час активно прагнути до мети, незважаючи на труднощі, перешкоди, невдачі);

· завзятість (якість, що дозволяє довго пручатися зовнішнім впливам, що перешкоджають досягненню мети, протистояти їм, чекаючи сприятливих змін);

· стійкість (непіддатливість, твердість);

· терплячість (здатність витримувати тривалу фізичну й психічну напругу, зберігати високу мотивацію в умовах тривалого очікування й фрустрації);

· упертість (неадекватний прояв завзятості й наполегливості в умовах, коли виконання ухваленого рішення стає недоцільним через недосяжність мети, занадто більших витрат або негативних наслідків дії);

· послідовність (здатність при невдачах і перешкодах діяльності дотримуватися доцільного порядку дій, з яких вона складається, уміння об’єднати всі етапи діяльності єдиною стратегічною лінією).

Енергетичний бік волі відбивається у властивостях, що забезпечують мобілізацію енергетичного потенціалу людини. З їхньою допомогою суб’єкт концентрує зусилля й раціонально їх спрямовує.

До таких властивостей відносяться:

· рішучість (здатність без коливань і сумнівів вчасно й енергійно робити вибір);

· розважливість (здатність підкорити процес ухвалення рішення свідомому контролю);

· нерішучість (коливання перед ухваленням рішення, нестійкість уже ухваленого рішення);

· квапливість (схильність якомога швидше вийти з напруженого стану боротьби мотивів, нехай навіть шляхом прийняття необачного, необдуманого рішення);

· витримка (здатність затримати початок дії, загальмувати вплив несвоєчасних спонукань в умовах, коли негайна реалізація плану недоцільна);

· самовладання (здатність замаскувати зовнішні прояви внутрішнього напруження, підсилити провідний мотив, змусити себе все ж таки виконати ухвалене рішення всупереч відволікаючим спонуканням – ліні, страху, відразі тощо);

· сміливість (відсутність страху й боязні ризикувати);

· боягузтво (протилежна сміливості якість, що проявляється або у відхиленні від прийняття рішень, або в прийнятті тільки безпечних рішень, навіть якщо вони і не ведуть до мети);

· хоробрість (здатність переборювати страх заради вищих цілей);

· відвага (варіант прояву хоробрості, у якому є присутнім елемент презирства до небезпеки);

· мужність (широка, узагальнена й соціалізована властивість особистості, що сприяє подоланню небезпеки).

Інформаційний бік волі складається з якісних елементів вольового акту – мотивів, цілей, способів дій. Вольові властивості особистості підсилюють одні спонукання, придушують інші, сприяють вибору цілей і засобів їхнього досягнення. Така активність істотно залежить від світогляду людини, наявності в її житті загальної стратегічної лінії, базових принципів.

Особистісними властивостями, що регулюють інформаційну сторону вольового процесу є:

· принциповість (здатність керуватися в діях і вчинках єдиними основними принципами й високими, суспільно значимими цілями),

· дисциплінованість і організованість (здатність підкоряти свої дії та вчинки виконанню боргу). У них, мабуть, проявляється вищий ступінь саморегуляції людини.

Усяка вольова властивість характеризується загальними особливостями – широтою, силою й стійкістю. Широта вольової властивості визначається кількістю видів діяльності, у яких вона виразно проявляється. Так, наприклад, людина може бути цілеспрямованою тільки відносно своїх захоплень (хобі), але не бути такою у своїй професійній діяльності. Саме цим вона демонструє вузькість даної вольової якості. Широта рішучості виражається в здатності швидко приймати рішення в усіх (або майже усіх) видах діяльності, що виконуються людиною (у навчанні, у праці, у спілкуванні, у спорті та ін.).

Сила вольової властивості характеризується тим ступенем збудження вольового зусилля, що людина розвиває при подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод.

Стійкість вольових якостей особистості – це сталість прояву вольового зусилля в однотипних ситуаціях.

Теорії волі

Торії волі, в залежності від того, з якого джерела виводиться вольовий процес, діляться на дві групи – гетерономні й автономні (волюнтаристичні) теорії.

Автори гетерономних теорій виводять волю з явищ невольового характеру – пам’яті (процесу утворення й закріплення асоціацій) і мислення (інтелектуального процесу). Л. С. Виготський відзначав, що це найбільш старі теорії. Так, для Г. Ебінгауса, творця експериментальної психології пам’яті, воля є «зрячим інстинктом», тобто інстинктом, що усвідомлює свою мету. Він утворюється завдяки оборотності того асоціативного зв’язку, що фіксується в досвіді людини. Наприклад, дитина інстинктивно, мимоволі тягнеться до їжі, встановлюючи зв’язок між їжею й насиченням. У майбутньому, відчувши голод, дитина буде цілеспрямовано, наполегливо й із завзятістю шукати їжу. Другий елемент асоціації (задоволення від їжі) стає метою, що передбачає: він спрямовує перший елемент асоціації – дію пошуку їжі. Ця дія стає вольовою, довільно керованою з боку людини, що переборює перепони та перешкоди. Відповідно до цієї логіки, зачатки волі присутні вже в рефлекторних актах, вироблених у людини й тварин у результаті інструментального (оперантного) обумовлювання. Інструментальні рефлекси спрямовані на результат дії (їжа, похвала тощо), підкріплюються ним. Образ результату, що передбачається, у минулому досвіді асоціативно зв’язався з дією: це і є підстава для вольового процесу.

Одним із перших авторів гетерономної теорії волі, у якій вона виводиться з мислення, був І. Гербарт. Він підкреслював, що вольовою може бути тільки розумна дія. Вольова поведінка можлива тільки в ситуації, яку людині вдалося зрозуміти й осмислити, а розуміння ситуації – функція інтелектуальних процесів.

Важливою перевагою гетерономних теорій є включення фактора детермінізму в пояснення волі. Автори цих теорій прагнуть зрозуміти волю як детермінований процес, який має певні причини. Однак ці теорії не пояснюють явищ довільності дій, феномен внутрішньої свободи, механізмів утворення вольової дії з не вольової.

Проміжне місце між гетерономними й автономними теоріями займає афективна теорія волі В. Вундта. В. Вундт виводить волю з афекту. Для нього емоція, афект – це праобраз волі. У будь-якому афекті є два компоненти – активний стан (він впливає на дію, має тенденцію виразитися в ній) і інтенсивне суб’єктивне переживання. Зовнішні дії спрямовані на досягнення кінцевого результату, а внутрішнє переживання змінює інші психічні процеси. На думку В. Вундта, творці гетерономних теорій упускають у волі саме істотне – її дієвість і актуальність. Даючи оцінку цієї теорії, Л. С. Виготський писав, що В. Вундт «стояв однією ногою» на позиції волюнтаристів (тобто зближався з авторами автономних теорій волі), оскільки був упевнений, що раціоналістичне пояснення волі неможливо. З іншого боку, В. Вундт виводив волю не з її самої, а з емоційних процесів. Ця обставина зближала його із прихильниками гетерономного підходу.

В автономних теоріях волі цей психічний феномен пояснюють виходячи із законів, закладених у самій вольовій дії. Тому такі теорії називають волюнтаристичними. В. А. Іванніков у рамках теорії автономної волі виділяє три підходи: 1) мотиваційний підхід; 2) підхід вільного вибору й 3) регуляційний підхід.

Прихильники мотиваційного підходу пояснюють волю за допомогою категорій психології мотивації. У свою чергу до нього відносяться теорії трьох типів: 1) теорії, які описують волю як надлюдську, світову силу; 2) теорії, що розглядають волю як початковий момент мотивації дії й 3) теорії, що розуміють волю як здатність переборювати перешкоди.

У теоріях першого типу воля кожної конкретної людини – це індивідуальне втілення якоїсь світової волі, надлюдського початку, активності, що підкоряє собі всі сили людини безвідносно до її розуму й спрямованої на невідомі людині цілі. У філософії таке трактування волі представлене Е. Гартманом, А. Шопенгауером і іншими. А. Шопенгауер уважав, що сутністю всього є світова воля. Це несвідомий, сліпий, ірраціональний, безцільний порив, що ніколи не припиняється й не слабшає. Така воля універсальна і є підставою для всього існуючого; вона породжує все (шляхом процесу об’єктивації) і керує усім. Воля, що існує в кожній людині – це об’єктивація світової волі.

У теоріях другого типу (Т. Гоббс, Т. Рібо, К. Левін та ін.) центральним стало положення про те, що воля має здатність спонукати бажані дії й гальмувати небажані. Західна психологія довгий час ототожнювала волю й мотивацію. Це відбулося через ототожнення К. Левіним спонукальної функції волі із квазіпотребою як механізмом спонукання до навмисної дії. За К. Левіним, існують два види поведінки – вольова (здійснення наміру) і польова (поведінка, обумовлена силами поля). Воля – це внутрішнє напруження, викликане якоюсь незавершеною дією. Реалізуючи вольову поведінку, людина знімає цю напругу за допомогою певних дій (локомоцій і комунікацій).

Теорії третього типу (воля як здатність переборювати перешкоди) розвивалися в працях Н. Аха, Л. С. Виготського Д. М. Узнадзе, Ю. Куля, Х. Хекхаузена та ін. Воля актуалізується не у всякій, а тільки у важкій ситуації, що містить перешкоди, перепони, труднощі, мотиви, що конкурують.

За Н. Ахом, мотивація й воля не збігаються. Мотивація визначає загальну детермінацію дії, а воля служить засобом додаткового посилення детермінації. У вольовому акті виділяється два боки: феноменологічний й динамічний. Феноменологічний містить у собі такі моменти як 1) образ (людина відчуває напругу), 2) мета / засіб (суб’єкт визначає цільовий об’єкт і його співвідношення із засобами досягнення мети), 3) дія (актуалізація активності) і 4) стан (здійснення зусилля, переживання подолання труднощів). Динамічний бік вольового акту полягає в реалізації, втіленні вольової дії.

Л. С. Виготський розглядає в якості механізму посилення спонукання до дії операцію включення допоміжного стимулу-засобу. Таким додатковим стимулом-засобом може бути жереб, рахунок на раз, два, три та ін. У пізніх роботах Л. С. Виготський доходить висновку, що функцію стимулів-засобів можуть виконувати смислові утворення свідомості. В. А. Іванніков, продовжуючи цю традицію, доводить, що в ініціації вольової дії людина може використовувати цінності, світогляд, норми, переконання, значення, смисли й інші особистісні утворення. Вольова дія – це дія, яку потрібно виконати через зовнішню або внутрішню необхідність. Але її вихідний мотив недостатній. Людина надає цьому мотиву «додаткову енергію», ніби займаючи її в інших мотивів. Воля, таким чином, перетворюється в довільну форму мотивації.

Д. М. Узнадзе розрізняє імпульсивну й вольову поведінку. Друга відрізняється від першої тим, що вона має період, що передує акту ухвалення рішення. У цей період людина переборює безпосередні імпульси завдяки цінностям своєї особистості. Цінності не залежать від актуальних потреб і створюються в ході людської діяльності.

Ю. Куль розрізняє намір і бажання (мотивацію). Активна навмисна регуляція включається в момент виникнення перешкоди або конкуруючих тенденцій на шляху бажання.

За Х. Хекхаузеном, існують чотири стадії мотивації дії. Мотиваційні й вольові механізми регуляції по-різному співвідносяться із цими стадіями. Так, з першою стадією співвідноситься мотивація до ухвалення рішення, із другою – вольове зусилля, із третьою – здійснення дії, із четвертою – оцінка результатів поведінки. Мотивація обумовлює вибір дії, а воля – її посилення й ініціацію.

Прихильники підходу вільного вибору вважають, що феномен волі проявляється в моменти вибору. Так, за І. Кантом свободу вибору людині дає моральність: воля стає вільною при підпорядкуванні її моральному закону. Психологічне трактування волі в руслі проблеми вільного вибору давали В. Джеймс, А. Бергсон та ін. Вибір як одну з функцій волі розглядав і С. Л. Рубінштейн.

На думку В. Джеймса, воля – це якийсь духовний початок у людині, що керує його матеріальними й нервовими процесами. Вона забезпечує безперешкодне протікання більш слабких, але особистісно значимих процесів у психіці (наприклад, праця замість приємного ледарства). Завдяки волі людина може діяти всупереч безпосереднім імпульсам. В. Джеймс ілюструє цю тезу прикладом хворого, що на операційному столі хірурга терпить біль. Воля для В. Джеймса – це механізм побудови поведінки по лінії найбільшого опору. В основі цього механізму – посилання духовної енергії, що вольова людина приєднує до більш слабкого мотиву й реалізує його у вольовій поведінці. Сама «духовна енергія» не пояснюється, але використовується як поняття, за допомогою якого пояснюють поведінку в умовах зіткнення із труднощами. У подібному положенні виявився й А. Бергсон, що доводив свободу волі, її первинність і незалежність, властиві кожній конкретній людині. При цьому він спирався на феноменологічний матеріал, тобто безпосередні дані свідомості, що відкриваються в самоспостереженні.

Регуляційний підхід співвідносить волю не з певними змістами, а з функцією здійснювати контроль, керування й саморегуляцію. М. Я. Басов розумів волю як психічний механізм, через який особистість регулює свої психічні функції. Вольове зусилля визначається як суб’єктивне вираження регулятивної вольової функції. Воля позбавлена здатності породжувати розумові або інші дії, але вона їх регулює, виявляючись в увазі. За К. Левіним, воля дійсно може здійснювати керування афектами й діями. Цей факт довели багато експериментів, що проведені в його школі.