Правове регулювання спадкових відносин. Основні колізійні

питання, пов’язані зі спадкуванням

Із великої кількості питань, що виникають у процесі спадкуван­ня, в подальшому будуть розглянуті лише деякі, а саме ті, що по­стають у МПрП найчастіше.

1. Склад спадщини.Зміст спадкування, яким би чином воно не визначалось, зводиться до правонаступництва у зв'язку зі смертю фізичної особи. Однак, що конкретно має бути об'єктом правона­ступництва, тобто з чого саме складається спадщина, у різних за­конодавствах вирішується по-різному.

У багатьох законодавствах цей об'єкт позначається як все май­но, що залишилось після померлого. Дещо інакше склад спадщини визначається у чинному ЦК України (ст. 1218), за якою до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодав­цеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. В наступній статті міститься перелік прав та обов'язків, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, внаслідок чого вони не входять до складу спадщини. Це, зокрема:

• особисті немайнові права;

• право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

• право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або ін­шим ушкодженням здоров'я;

• права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, вста­новлені законом;

• права та обов'язки особи як кредитора або боржника (якщо вони є нерозривно пов'язаними з особою спадкодавця і у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншою особою).

Особлива ситуація з визначенням складу спадщини має місце в англо-американському праві, якому відомий інститут так званих пер­ших грошей. Наприклад, у США це право на перші долари, за яким один з подружжя, що пережив іншого, успадковує все майно помер­лого, якщо воно не перебільшує фіксованої вартості, розмір якої, як зазначає О. С. Скарідов, коливається від 2 тис. дол. у штаті Нью-Йорк до 100 тис. дол. в Південній Дакоті. Зрозуміло, інші спадкоємці за­лучаються до успадкування тільки у випадках, коли спадщина за вар­тістю перебільшує встановленівідповідним правом суми.

2. Правовий режим майна у складі спадщини.У більшості держав світу у складі спадщини виокремлюють рухоме та нерухоме майно з різним режимом успадкування: нерухомість підкоряється закону місця її знаходження, тим часом як успадкування рухомого майна підпорядковується особистому закону спадкодавця (Франція, Бельгія, Англія, США, КНР та ін.). В інших державах (Австрія, Гре­ція, Італія, Португалія, Японія та ін.) регулювання спадкових відно­син засновується на підставі єдності всіх компонентів, що склада­ють спадщину, і до неї в цілому застосовується або закон громадян­ства спадкодавця, або закон місця його останнього проживання.

3. Форма спадкового розпорядження.Існує два головних різно­види спадкового розпорядження – успадкування за законом або за за­повітом. У різних правових системах ці різновиди використовуються:

• одночасно;

• поодинці (або тільки успадкування за законом, або тільки за заповітом);

• альтернативно (на вибір спадкодавця).

Однак, деяким законодавствам відома така форма спадкового розпорядження, як договір про успадкування. Причому, подібні договори відрізняються один від одного залежно від того, хто цей договір виконує, чи самі спадкоємці, чи тільки один з них, чи для цього призначається спеціальна особа («лушеприказник», «адміні­стратор» тощо).

4. Форма заповіту. Взагалі під заповітом (will) у МПрП розумі­ється волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юри­дичної долі його майна після смерті, то складене у формі, яка приписана законом. Таким чином, особливість заповіту полягає в тому, що він є хоча і односторонньою, проте цивільно-правовою угодою, внаслідок чого до форми такої угоди у різних державах висуваються різні вимоги. В одних для чинності заповіту вимага­ється нотаріально посвідчена письмова форма спадкового розпорядження, тим часом як в інших перевага віддається так званій олографічній формі, коли власноручно складений заповіт вважа­ється справжнім волевиявленням спадкодавця, яке не потребує ніякого посвідчення. Наприклад, згідно зі ст. 922 Цивільного коде­ксу Нідерландів, заповіт, укладений підданим Королевства Нідер­ландів, повинен маги олографічну форму, навіть якщо заповіт укла­дено закордоном. Тобто, форма заповіту за цією статтею визнача­ється виключно правом Нідерландів². З іншого боку, у Франції, наприклад, заповіт може бути укладений у формі публічного акта.

5. Визначення спадкоємців. Це питання є одним із самих складних в успадкуванні, тому що в різних правових системах по-різному вирішуються питання про коло родичів, які мають право брати участь в успадкуванні (класи, або так звані парантсли роди­чів). Не існує єдності й у питанні про те, чи входить до цього кола той із подружжя, що пережив покійного, чи він виокремлюється з нього кола, отримуючи спеціальний статус. До того ж, як правило, зазначених класів родичів існує декілька, внаслідок чого встановлюється спеціальний порядок і процедура призову їх до успадкування. Нарешті, в різних правових системах не завжди співпада­ють системи розподілу спадщини між спадкоємцями в цих класах.

Існують і деякі інші, менш значимі, розбіжності у правовому регулюванні спадкових відносин. Необхідність знайомства з усіма такими питаннями в сучасній Україні обумовлюється зокрема тим, що як стверджується, за кордоном зараз мешкає біля 30 млн на­ших співвітчизників, внаслідок чого відповідні питання неоднора­зово виникали і постійно будуть виникати на практиці.

1. Складність уніфікації зазначених вище та інших розбіжнос­тей у національному регулюванні спадкових відносин, які відріз­няються значним консерватизмом, зумовлює не досить велику кількість міжнародних договорів у цій сфері. На універсальному рівні можна назвати такі конвенції:

• Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спад­кових розпоряджень від 5.10.1961 р.

• Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим майном від 2.S0.1973 р. та

• Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований за­кон про міжнародний заповіт від 26.10.1973 р,

Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере.

Тільки перша з цих конвенцій набрала чинності (біля тридцяти держав-учасниць). У ній, в інтересах спадкодавця, перелічено цілу низку правопорядків, за приписами яких щодо форми може бути складеним спадкове розпорядження. Зокрема його може бути складено у формі, передбаченій законом:

• місця укладення заповіту (lex loci actus),

• держави, громадянином якої був заповідач на момент укла­дення заповіту або смерті;

• держави місця проживання в час укладення заповіту або смерті;

• держави, в якій заповідач мав постійне місце проживання в час укладення заповіту або смерті.

Що стосується успадкування нерухомого майна, то достатньо, щоб заповіт відповідав вимогам закону місця знаходження неру­хомості (lex situs).

Конвенцією встановлено, що питання про те, чи мав заповідач доміцилій в тій чи іншій державі, вирішується за правом відповідної держави, та передбачено право держав не застосовувати уніфікова­ний закон у випадку, коли він суперечить їх публічному порядку.

Незважаючи на те що Вашингтонська конвенція не набрала чинності (а для цього достатньо, щоб всього п'ять держав стани її учасницями), положення цієї Конвенції в цілому схвально сприй­маються у доктрині МПрП. Зокрема Л. Г. Варшоломгдзе зазначає, що встановлена нею міжнародна форма заповіту в цілому відпові­дає двом основним вимогам: не порушує національного законо­давства договірної країни і дає максимальні гарантії заповідачеві щодо його волевиявлення. По-перше, міжнародний заповіт гарантує правову захищеність заповідача шляхом усунення про­блеми пошуку застосовного права серед країн, що прийняли його. По-друге, заповідач, обравши цю форму, може бути впевненим у тому, що вона буде визнана чинною в усіх договірних країнах. По­трете, виключається відмова від міжнародного заповіту, якщо він укладений за формальними вимогами іноземної держави. Нарешті, важливою практичною перевагою міжнародного заповіту є те, то він може складатися будь-якою мовою .

2. Дещо успішнішими є уніфікації спадкових норм, здійснені на регіональному рівні, серед яких найвідомішими, знов-таки, зали­шаються Кодекс Бустаманте (1928) та Мінська конвенція (1993).

У кодексі Бустамантс регулюванню спадкових відносин при­свячено глави III-V Розділу III, в яких містяться норми щодо ус­падкування взагалі, про заповіти та про процедуру успадкування. Загальним (ст. 144) є правило, за яким успадкування як за законом, так і за заповітом, включаючи питання призвання до успадкуван­ня, розміру спадкових зборів та матеріальної дійсності спадкових розпоряджень, будуть регулюватись, за встановленими Кодексом винятками, особистим законом спадкодавця незалежно від характеру майна та місця його знаходження.

Що стосується Мінської конвенції, то в ній, перш за все, вста­новлено принцип рівності успадкування громадян Договірних Сторін як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Дого­вірних Сторін (принцип національного режиму). Право на успад­кування рухомого майна визначається за законодавством Договір­ної Сторони, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце проживання, а щодо нерухомого майна - законодавством Договірної Сторони, на територіїякої це майно знахо­диться. Здатність особи до укладення та скасування заповіту, а та­кож форма заповіту та його скасування визначаються правом тієї країни, де спадкодавець мав місце проживання в момент складен­ня акту. Проте, заповіт чи його скасування не можуть бути визнані недійсними через недотримання форми, якщо вона задовольняє вимогам права місця його складення.

За Конвенцією у справах про успадкування рухомого майна компетентними є установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент смерті, а щодо не­рухомого майна - установи Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться.

3. Питанням успадкування присвячена книга шоста чинного ЦК України. Головні положення цієї книги зводяться до такого.

Спадкуванням визнається перехід прав та обов'язків (спадщи­ни) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), і воно здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні осо­би, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після від­криття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та Інші учасники цивільних відносин.

Цивільним законодавством передбачено певний пріоритет запо­віту, оскільки встановлено, що право на успадкування мають особи, визначені у заповіті, і тільки у разі його відсутності, визнання не­дійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спад­коємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право спадкування за законом одержують особи, зазна­чені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. На думку наших дослідни­ків, це пояснюється тим, що заповіт безпосередньо пов'язаний із правом приватної власності - правом розпорядження.

Кодексом детально регулюються питання усунення від права на спадкування та ті, що пов'язані з особливостями майна, яке входить до складу спадщини (земельні ділянки, суми заробітної плати і т. ін.).

4. Окрема глава (85) присвячена у Кодексі спадкуванню за запо­вітом, під яким розуміється особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадко­ємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин, або, без зазначення причин, позбави­ти права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за за­коном (окрім осіб, які мають право на обов'язкову частку у спад­щині), а також зробити у заповіті заповідальний відказ.

Право на обов'язкову частку у спадщині (половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом) мають неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непраце­здатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки.

Подружжя маг право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (так званий спадковий договір). До речі, у вітчизняній літературі відзначається, що спадковий договір е давнім цивілістичним інститутом, відомим законодавству багатьох європейських країн. Основна правова суть спадкового договору, укладеного подружжям з третьою особою, полягає у переході права на спадкування до тих осіб, які визначені за спільною волею подружжя, і водночас у збереженні для того з подружжя, кому судилося померти останнім, звичних для нього умов життя. Запроваджується своєрідне двоступеневе спадкування: після смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого. А після його смерті - до тих, хто визначений у заповіті .

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Кодексом порядку. Законом гарантуєть­ся таємниця заповіту або його скасування (яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час).

Виконання заповіту здійснюється або особою, якій це доручено за­повідачем, або яка призначена нотаріусом за місцем відкриття спад­щини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо ви­конавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

Що стосується спадкування за законом, то воно здійснюється почергово, коли кожна наступна черга спадкоємців одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, за окремими винятками, передбаченими ст. 1259 Кодексу. Встановлені наступні черги спадкоємців за законом:

• в першу чергу право на спадкування мають діти спадкодавця (у тому числі усиновлені або зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки;

• у другу чергу це право мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

• у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тітка спадкодавця;

• у четверту чергу спадкують особи, які проживали зі спадко­давцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (день смерті особи або проголошення її померлою);

• у п'яту чергу це право отримують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближ­чого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.

Кодексом встановлено спадкування за правом представлення (за померлого родича), визнана рівність часток спадкоємців за за­коном та право спадкоємців укладати між собою угоду щодо зміни розміру частки у спадщині когось із них. Прийняття спадщини або презюмується (щодо осіб, які постійно проживали зі спадкодав­цем), або здійснюється за спеціальною заявою до нотаріальної контори протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.

6. За відсутності належних широко визнаних уніфікацій, право­ве врегулювання відносин у сфері спадкування, як і в інших сфе­рах, що охоплюються МПрП, здійснюється за допомогою колізій­ного методу. На практиці найбільш застосовними колізійними прив'язками є такі:

• особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так і закон доміцилію);

• закон місця знаходження майна;

• закон місця смерті спадкодавця.

Що стосується нашого колізійного регулювання, то воно, мабуть, завдяки особливостям відносин, є одним із самих повних. Ним передбачається, по-перше, що іноземні громадяни в нашій державі у сфері спадкування користуються безумовним національним режи­мом. По-друге, визнаються всі спадкові права громадян України, які виникли на підставі відповідних іноземних законів.

Окрім того:

Українські нотаріуси вчинюють акти та посвідчують докуме­нти, які є необхідними для здійснення відповідних прав. Для цього вони як приймають та розглядають документи, складені відповідно до вимог іноземного права, так і складають засвідчувальні написи у такій формі, якщо тільки це не протирічить основам встановленого в Україні правопорядку (ст. 98 Закону України «Про нотаріат»).

(2) Судові органи України встановлюють факти існуючих ро­динних відносин, необхідні для здійснення спадкоємства за інозем­ним законом, які тепер вже відомі і чинному ЦК, такі, наприклад, як споріднення типу «дядько - племінник» або навпаки.

(3) Наші співвітчизники мають право на консульський захист своїх спадкових прав, що виникли закордоном. За наявності відпо­відної консульської конвенції консул України може, наприклад, прийняти за кордоном спадкове майно для передачі його спадко­ємцю в Україні.

7. Власне колізійні питання спадкування містяться в розділі X Закону від 23.06.2005 р. Згідно зі ст. 70 спадкові відносини (з ура­хуванням положень статей 71 та 72 цього Закону, які наводяться нижче) регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в запові­ті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадко­давцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його гро­мадянство змінилося.

У наступній статті Закону встановлено цілком логічне, з точки зору МПрП, правило: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майно, яке підлягає державній реєстрації в Україні,- правом України.

Нарешті, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в мо­мент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його ска­сування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержан­ня форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця пере­бування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

8. Як вже зазначалося, для України є чинними двосторонні до­говори про взаємну правову допомогу, в яких інколи містяться і положення стосовно успадкування. Однак, вони не відрізняються одноманітністю, внаслідок чого у кожному окремому випадку потребують спеціального вивчення. Наприклад, хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції 1993р., вони 27.05.1993р. уклали між собою договір про взаємну правову допомогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо успадкування ру­хомого майна, яке відрізняється від правила Мінської конвенції, а саме: правові відносини в галузі успадкування рухомого майна ре­гулюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадяни­ном якої був заповідач в момент смерті. А далі міститься взагалі відсутня у Мінській конвенції норма, практичну значимість якої важко переоцінити: визначення типу майна, що входить до складу спадщини, тобто того, є воно рухомим чи нерухомим, регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знахо­диться це майно.