Тема. Наукові напрями і конкретні методи аналізу художнього твору

1.Загальна характеристика напрямів і методів літературознавчого аналізу.

2.Біографічний та психобіографічний методи вивчення твору.

3.Культурно-історичний метод.

4.Соціологічний метод. Вульгарно-соціологічне вивчення твору.

7. Компаративістика та її різновиди.

8.Феноменологічний підхід у вивченні тексту.

9.Формальний метод.

10.Поняття про структуральний метод дослідження художнього твору. Семіотика.

11.Психологічний метод аналізу твору.

12. Психоаналіз як літературознавча методологія.

14.Новітні методи аналізу: пост структуралізм (деконструктивізм), гендерний підхід, постколоніальна критика.

У теорії й практиці літературознавчого аналізу існують різноманітні напрями або підходи інтерпретації художнього факту. Це зумовлено складною природою літературного твору, яку можна вивчати в різних аспектах.

Універсальних методів дослідження твору немає. Однак, найбільш адекватним специфіці художнього твору, принципам його організації є системно-цілісний аналіз.

Основні методи аналізу, які виробилися й були обґрунтовані в кожному напрямі і школі літературознавства ХІХ і ХХ століття: біографічний, психобіографічний, культурно-історичний, соціологічний, компаративний, герменевтичний, феноменологічний, формальний, структуралізм, семіотика, психологічний, психоаналіз, постструктуралізм і та інші.

Напрями і школи в літературознавстві почали формуватися в ХІХ столітті. За двісті років вони накопичили певну кількість наукових методів, які тепер можна обирати і використовувати кожен, хто вивчає літературу. Але це для нас становить певну проблему. Чому?

За радянських часів оволодіння методами наукового дослідження літератури не заохочувалось, швидше навпаки: влада докладала зусиль, щоб не допустити поширення сформованих у західному літературознавстві методів дослідження, називаючи їх буржуазними. Натомість запанував єдиний метод і шлях аналізу літературного твору –вульгарно-соціологічний.Розглядає твір в ідеологічному плані (що відображено, які процеси суспільного життя відбиті у творі тощо): взаємодію літератури і суспільства, місце письменника у суспільстві, літературу як специфічну зброю у боротьбі за певні ідеї. Літературний твір виникає не із думок письменника, а із буття соціальної групи, тому літературознавцю необхідно зрозуміти “соціальне місценародження” літературного твору. Соціально-політичний аспект художнього твору є епіцентром фахової інтерпретації (“художній твір є продуктом певної соціальної групи”, “естетичне втілення життя певної соціальної групи”). На інший план витісняється філософський, моральний, релігійний світогляд. Письменник у їхньому розумінні поставав як виразник окремих класів чи груп. Так, наприклад, Г.Квітку-Основ’яненка вони називали ідеологом дрібномаєтних поміщиків, а Л.Толстого – представником середнього дворянства, П.Куліш став “ідеологом реакційної літератури”, Н.Драгоманов “націоналістичним міщанином”, В.Винниченко й О.Олесь – “заклятими ворогами революції” тощо. Розвиток літератури укладається в таку класифікацію: доба родового побуту, доба раннього феодалізму, доба фінансового капіталізму, пролетарської диктатури і т.д. Тоді практично аналіз художнього твору зводився до таких міркувань: “Еней зображений кріпосником”, “Шевченко не мав т.зв. національної свідомості” (це витвір буржуазної критики й літератури). Коли виникала потреба означити в тексті своєрідність образної мови, то В.Коряк та його послідовники користувалися єдиним кліше: образність може бути селянська, буржуазна, пролетарська. Оцінка художнього твору робилася не на основі естетичного рівня, а ґрунтувалася на відповідності чи невідповідності зображеного принципом народності, класовості й партійності. Вульгарний соціологізм не стільки тлумачив твір, скільки розвінчував “прорахунки” його автора. Представники вульгарного соціологізму у вітчизняному літературознавстві – В.Коряк, С.Щупак, Я.Савченко.

Тому сьогодні спостерігається надто невтішна картина: тотальне невміння аналізувати твір самостійно, підміна аналізу компіляцією наукоподібних висловлювань про нього, симулятивний аналіз в національно-патріотичних шатах (підміна соцреалістичного) тощо. Проте детальне знання теорії методів, напрямів, шкіл інколи не приносить видимих результатів, бо з іншого боку є твір як самостійне явище. Тоді закономірно виникає питання: як проаналізувати цей твір, який шлях аналізу обрати, і через призму якої методології здійснити логічні процедури аналізу. Тому розглянемо детальніше особливості методів ахт.

Біографічний метод

Аналіз біографічного компоненту художнього твору, обернена реконструкція біографії митця, вплив біографічного факту на творчість письменника.

Ключові слова: біографізм, біографічність.

Біографічний метод – це метод, який ґрунтується на дослідженні становлення та розвитку особистості митця, відтворення його живого образу у творі. Виникнення пов’язують із іменем франц. літературознавця Сент-Бева (1804 – 1869), який твердив, що в кожному художньому творі обов’язково має віддзеркалюватись авторська особистість як реальна історична особа, її інтимне життя, характер, виховання тощо, вважаючи навіть за потрібне вивчати тільки біографії великих людей, навіть не студіюючи творів письменника. Прихильники методу (Г.Брандес, Р.Гурман, Ю.Айкавальд) твердили, що індивідуальність митця визначає особливості його твору. Тлумачити твори, говорять вони, треба шляхом вивчення біографії митця, його записів, листів, спогадів про нього, особливостей характеру, думок. Проте цей метод у сучасному лз не став універсальним, а застосовується як один із часткових підходів для аналізу художнього твору, зокрема його змістових параметрів. Наприклад, зрозуміти специфіку творчості Ш.Бодлера, а саме, особливостей його антитези, дуже важко без розуміння його біографії: поет із самого раннього дитинства конфліктував із родиною, суспільством, владою, що призвело до внутрішнього конфлікту. Або, чому Бодлер віднаходить красу у всьому потворному, злому? Тому, що був оточений брудом (алкоголізм, розбещеність богемним життям) протягом усього життя. Або ж трагічне світосприйняття Ф.Кафки зумовлене його прагненням до самотності протягом життя (мріяв бути зачиненим у підземеллі), метафоричне мислення, яке він використовував навіть у побутовій мові, і нарешті, його неоднозначне ставлення до батька – глибока повага і протистояння його авторитетові. Подібних прикладів можна навести безліч. Всі вони розкривають причинно-наслідкові зв’язки між біографією митця та його творчістю. Все, що створює письменник, він пропускає через власну душу, прагне виразити себе у створених ним героях, образах чи сюжетах. Митець намагається відкрити закони буття чи суспільства відповідно до свого світобачення, політичної, етичної чи естетичної позиції. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський (1833–1894), що написав „Історію літератури руської". У цій роботі вчений розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника.

У цьому аспекті цікавим є психобіографічний метод як комплекс психоаналітичної методології, що являє собою психологічне дослідження творчої біографії письменника. Споконвіку мислителі різних епох і народів прагнули збагнути душевні особливості творчої особистості. У давньому світі типовим було уявлення, що істинна поезія виникає в особливому, наближеному до безумства, психічному стані. Італійський вчений-психіатр Ломброзо визначив тезу про невропатичні особливості геніальних людей: геніальність означала психічну аномалію. Психіатричний підхід спричинив ставлення до мистецтва як прояву хворої психіки. Психобіографічний метод дослідження пропонує деміфологізацію особистості. Ядром психобіографічного методу є аналіз ЕК та його подолання. Так, Фройд аналізуючи творчість Достоєвського, відзначав у нього чотири образи: художника, невротика, мораліста і грішника. Вчений зосереджував увагу на явному змісті творчості Достоєвського (вся вона побудована на злочині) і на її неусвідомленому змісті: вибір жорстоких, егоцентричних, агресивних характерів вказує на такі схильності і у внутрішньому світі письменника. Наприклад, тема батьковбивства у ”Братах Карамазових” тісно пов’язана із вбивством батька Достоєвського. Для психології, вважав Фройд, зовсім байдуже, хто насправді здійснив злочин, для неї важливо те, хто прагнув його у своїй душі. З цього йдеться про невроз письменника, сформований у дитинстві на основі потягу до вбивства батька. У психології Достоєвського Фройд простежив яскраві мазохістські і садистські нахили, що відобразилось у його письмі. Демонструючи психобіографічний аналіз, Фройд водночас категорично заперечував деякі його аспекти: можливої вульгаризації, суб’єктивації (перенесення власних психологічних проблем дослідника).