ТЕМА 8. Важкість праці і методика її оцінки, фізіологічні основи проектування раціональних режимів праці і відпочинку

План

1. Суть і фактори важкості праці.

2. Методика інтегральної бальної оцінки важкості праці.

3. Взаємозв’язок інтенсивності і важкості праці.

4. Суть, критерії та фізіологічні закономірності проектування режимів праці і відпочинку.

5. Раціоналізація тижневих і річних режимів праці і відпочинку

1). Фізіологічно обгрунтована оцінка важкості різних видів праці та відповідна їх класифікація мають важливе значення, зокрема:

● для оптимізації трудових навантажень і нормування праці різних категорій працівників;

● оптимізації умов праці;

● організації оплати праці та об’єктивного встановлення пільг і компенсацій;

● регламентації режимів праці і відпочинку;

● скорочення і ліквідації важкої ручної праці.

Відомо, що роботи відрізняються величиною і структурою навантажень, умовами виробничого середовища, що викликає певне трудове напруження організму працівника та функціональні зрушення, тобто відповідну фізіологічну вартість роботи.

Відмінності в напруженні певних фізіологічних систем зумовлені різними факторами та їх комбінаціями. Фактори важкості праці такі:

— особливості трудового процесу;

— умови виробничого середовища.

Фактори трудового процесу визначають навантаження на м’язо­ву і нервову системи; співвідношення між динамічними і статичними навантаженнями; ритм і темп; кількість інформації, що надходить та перероблюється; монотонність; робочу позу; змінність роботи тощо.

Фактори умов праці формують певну сукупність санітарно-гігіє­нічних, психологічних та естетичних елементів виробничого середовища, які діють на працівника під час роботи. Основні з них такі:

● метеорологічні умови (температура, вологість, рух повітря);

● стан повітряного середовища (наявність пилу, загазованість);

● шум і вібрація;

● освітлення;

● випромінювання;

● контакт з отруйними речовинами;

● небезпека травматизму.

В кожному конкретному випадку домінуючим може бути той чи інший фактор при різних поєднаннях інших факторів. Виходячи з цього, розрізняють важкі, напружені, шкідливі, непривабливі, небезпечені, гарячі роботи.

Важкими вважаються роботи, які пов’язані з великими навантаженнями на м’язову систему і вимагають значних енергетичних затрат.

Роботи, які вимагають інтенсивного нервового напруження для переробки інформації, належать донапружених.

Шкідливими вважаються роботи, які виконуються в контакті з токсичними, іонізуючими, інфекційними агентами і негативно впли­вають на організм людини.

Небезпечні роботи виконуються в умовах потенційної загрози здоров’ю або життю працівника.

Непривабливі роботи викликають негативні емоції у людини через простоту виконуваних операцій, низьку соціальну престижність, відсутність можливості для творчого зростання.

Гарячі роботи виконуються в приміщеннях, де висока температура повітря.

Таке розмежування робіт є досить умовним, оскільки в реальному виробничому процесі на працівника одночасно діє багато різних факторів.

Крім того, ця класифікація, відображаючи характер впливу на людину тих чи інших агентів виробничого середовища, не дає кількісних оцінок такого впливу.

Певним винятком є фізичні роботи, оцінка важкості яких базувалася на затратах людиною енергії та обсягах виконаної механічної роботи. Однак, як показали подальші дослідження, між величиною енергетичних затрат і ступенем важкості праці немає безпосереднього прямого зв’язку. Практика свідчить, що роботи, які вимагають невеликих затрат енергії (наприклад, на конвеєрах), легшими не стали, а стомленість працівників навіть зросла. Вказана методика не враховує затрат нервово-психічної енергії, які відіграють вирішальну роль у все більшій кількості видів праці. Недоліком цієї методики є також і те, що вона не враховує факторів умов праці, вплив яких на деяких роботах може бути вирішальним. Так, робота текстильниць за затратами енергії не належить до важких. Однак велике нервове напруження, пов’язане з виконанням коротких швидких рухів, несприятливий вплив шуму і мікроклімату роблять їх роботу відносно важкою. Мають місце випадки, коли аналогічні за трудовими навантаженнями роботи виконуються в різних санітарно-гігієнічних умовах, що зумовлює відмінності в функціональному напруженні працівників. Неприйнятним є енергетичний підхід до оцінки важкості розумової і нервово-напруженої праці, втомлива дія яких на людину є більш значною, ніж фізичної праці.

Оцінка впливу факторів умов праці на організм людини здійснювалася аналітичним методом, тобто визначався вплив кожного фактора окремо. Однак практикою доведено, що сукупний вплив декількох факторів на організм людини є більш сильним, ніж сума ізольованої дії кожного з них.

У конкретних умовах важкість праці зумовлюється сукупністю різних факторів. В той же час однакові за важкістю зрушення в організмі можуть бути викликані різними факторами. В одному випадку це можуть бути особливо несприятливі умови праці, в другому — надмірне фізичне навантаження, в третьому — високий темп роботи, в четвертому — нервово-емоційне напруження і т.п.

Отже, завдання полягає в тому, щоб знайти такі критерії важкості праці, які дозволяли б будь-яку роботу віднести до того чи іншого класу. Основою для реалізації цього підходу є реакція організму на дію факторів трудового процесу і умов праці, яка виражається в зрушеннях фізіологічних функцій під час роботи і змінах в стані здоров’я працівника. У зв’язку з цим розрізняють два біологічних критерії:

● безпосередні реакції організму в процесі роботи — виробнича втома;

● віддалені реакції на роботу (її наслідки), які можуть виражатися в покращанні або погіршенні здоров’я, розвитку професійних захворювань, передчасному старінні, втраті працездатності.

Згідно із сучасними науковими дослідженнями,важкість праці — це ступінь сукупного впливу всіх факторів трудового процесу та умов праці на працездатність і здоров’я людини, її життєдіяльність і відтворення робочої сили.

Важкість праці виражається функціональним напруженням організму, яке виникає під впливом м’язового і нервово-емоційного навантаження, а також зовнішніх виробничих умов. В такому розумінні поняття «важкість праці» можна застосовувати як до фізичних, так і розумових та нервово-напружених робіт.

2). Практичне застосування методики оцінки важкості праці за інтегральним критерієм функціонального стану організму працівника становить значні труднощі. Тому на основі встановлених емпіричним шляхом причинно-наслідкових залежностей між факторами трудового процесу і умов праці та функціональним станом організму працівника була розробленаметодика інтегральної бальної оцінки важкості праці.

Для кількісної оцінки важкості праці використовується спеціальна «Карта умов праці на робочому місці». В ній, крім характеристики галузі, підприємства, цеху, професії, розряду роботи, типу організації виробництва, кількості робітників, у тому числі жінок, зайнятих на аналогічних роботах, міститься перелік санітарно-гігієнічних виробничих умов і факторів трудового процесу. Найважливіші з них такі:

● маса вантажу, який піднімається або переміщується, кг;

● відстань переміщення вантажу, м;

● вантажообіг за зміну, кг ∙ м;

● статичні навантаження, кгс/с;

● кількість рухів за годину (темп);

● кількість операцій за годину;

● кількість прийомів в операції;

● тривалість повторюваних операцій, с;

● робоча поза;

● змінність роботи;

● тривалість зосередження уваги, % до змінного робочого часу;

● кількість важливих об’єктів одночасного спостереження;

● кількість інформаційних сигналів за годину;

● інтелектуальне напруження;

● нервово-емоційне напруження;

● режим праці і відпочинку;

● ефективна еквівалентна температура повітря, яка враховує температуру, відносну вологість і швидкість повітря, ºС;

● токсичні речовини, г/м³;

● промисловий пил, г/м³;

● вібрація, дБ;

● шум, дБ;

● ультразвук, дБ;

● інфрачервоне (теплове) випромінювання, ккал/см² за хвилину;

● освітлення, лк.

Статичне навантаження визначають як добуток зусилля і часу його підтримання при виконанні конкретної роботи. Потім всі величини за окремі відрізки часу підсумовують і отримують статичне навантаження за зміну. Обсяг динамічної роботи, кгс ∙ м, що її виконує працівник за кожний окремий відрізок часу, вираховують за формулою

,

де А — робота, кгс ∙ м; Р — маса вантажу, кгс; Н — висота, на яку піднімається вантаж з вихідного положення, м; L — відстань, на яку переміщується вантаж по горизонталі, м; Н₁ — відстань, на яку опускається вантаж, м; К — коефіцієнт (дорівнює 6).

Потім підсумовують показники динамічної роботи за всі відрізки робочої зміни.

Кількість рухів, операцій, прийомів в операції, тривалість їх виконання і повторення встановлюють на основі хронометражних спостережень.

Щільність сигналів, що надходять за годину, вираховується шляхом перемноження кількості повідомлень на кількість ознак інформації. Наприклад, якщо кількість повідомлень за годину становить 60, а інформація, яка міститься в них, має 5 ознак, то щільність сигналів становить 300 (60 ∙ 5).

Рівень інтелектуального та емоційного напруження встановлю-
ється на основі експертних оцінок.

Фактичні показники елементів виробничого середовища встановлюються шляхом безпосередніх вимірювань за допомогою відповідної апаратури.

Фактичні показники по всіх факторах трудового процесу і виробничого середовища заносяться в «Карту» і переводяться в бали. Кожному елементу присвоюється бал від 1 до 6 залежно від кількісного його значення, що відповідає кількості категорій важкості праці. Для переведення фактичних показників у бали користуються спеціально розробленою таблицею критеріїв (9). Так, один бал отримують ті елементи, значення яких відповідають стандартам або нижчі від санітарних норм і гранично допустимих рівнів (концентрацій); два бали — ті, які відповідають гранично допустимим рівням (концентраціям). Більш високі бали диференціюються в залежності від величини перевищення норми або кратності перевищення гранично допустимого рівня (концентрації). Наприклад, трьома балами оцінюється шум, рівень якого на 5 дБ перевищує норму, а шістьма балами — при перевищенні норми на 10 дБ при одночасній дії вібрації. Якщо наявність токсичних речовин в 2,5 раза перевищує гранично допустиму концентрацію, то цей елемент оцінюється чотирма балами, а при перевищенні в 6 разів — шістьма балами. При встановленні бала фізичного динамічного і статичного навантаження для жінок і працівників, старших 50 років, береться 25—50% величин, наведених в таблиці (35% при разовому вантажі масою 10…15 кг, 50% — при вантажі вагою до 10 кг).

При інтегральній оцінці важкості праці враховуються тільки ті елементи, які формують певну категорію важкості на даному робочому місці. Такі елементи називають біологічно значущими. При цьому елемент оцінюється повним балом, якщо тривалість його дії (експозиція) становить від 90 до 100% часу восьмигодинної робочої зміни. При меншій експозиції оцінка елемента з врахуванням експозиції, балів, визначається за формулою:

,

де Х_макс — максимальна оцінка елемента при експозиції від 90 до 100% робочої зміни, балів; t_ел — час дії елемента в частках робочої зміни.

Біологічно значущі елементи, особливо провідний, тісно пов’язані з ключовими фізіологічними функціями, які властиві певним видам праці. Так, при фізичній важкій праці ключовими є обмінні процеси, діяльність серцево-судинної і дихальної системи, терморегуляція. Біологічно значущими елементами важкості праці виступають дина-
мічні і статичні навантаження, мікроклімат, стан повітряного середовища виробничих приміщень. При розумовій праці ключовою є аналітико-синтетична функція центральної нервової системи, а біологічно значущими факторами важкості — кількість одночасно перероблюваної інформації, її новизна, складність переробки і необхідність запам’ятовування, емоційне напруження.

Для операторської праці ключовими є функції аналізаторів, а значущими елементами важкості — сила сигналів, ступінь їх розпізнавання і щільність, складність інформації, емоційне напруження, випромінювання.

Після оцінки кожного елемента в балах розраховується середній бал як середньоарифметична величина. При цьому, якщо на робочому місці є елементи, які отримали оцінку від трьох до шести балів, то ті елементи, які оцінені в один і два бали на цьому робочому місці, не враховуються, оскільки вони не беруть участі в формуванні підвищеної категорії важкості праці. Ці елементи створюють нормальні умови життєдіяльності організму працівника. Якщо на робочому місці всі елементи оцінені одним і двома балами, то розрахунки проводяться для встановлення першої чи другої категорії важкості.

При наявності на робочому місці екстремальних елементів, значення яких з врахуванням експозиції коливаються в межах від 4,1 до
6 балів, в розрахунках інтегрального показника важкості праці враховуються тільки ці елементи, оскільки саме вони формують дуже високі категорії важкості.

Існує два методи розрахунку інтегрального показника важкості праці по елементах трудового процесу і виробничого середовища.

Перший метод базується на врахуванні визначального, «провідного» елемента, який має найвищий бал, і пропорційного до своєї бальної оцінки впливу додаткових елементів.

Інтегральний показник важкості праці, балів:

,

де Х_в — визначальний елемент, який отримав найвищу оцінку, балів; Х — середня арифметична суми всіх інших біологічно значущих елементів без Х_в, балів.

За другим методом інтегральний показник важкості праці враховує всі біологічно значущі елементи і вираховується за емпіричною формулою:

,

де х — середня арифметична суми всіх біологічно значущих елементів, балів.

Першій категорії важкості відповідає інтегральний показник до 18 балів; другій — від 19 до 33; третій — від 34 до 45; четвертій — від 46 до 53; п’ятій — від 54 до 59; шостій — від 59,1 до 60 балів.

На практиці можливе підвищення важкості на одну категорію, якщо на працівника одночасно діють два або більше несприятливих елементи з оцінкою 4, 5 і 6 балів протягом більш як 90% часу робочої зміни.

Зниження важкості на одну категорію дозволяється за умови, коли на робочому місці всі елементи, крім одного, сприятливі, а дія цього несприятливого елемента триває менше 80% часу робочої зміни. Крім того, враховується відсутність впродовж декількох років виробничо зумовлених та професійних захворювань працівників, зайня-
тих на аналогічних робочих місцях.

Між важкістю праці і втомою працівника існує залежність, яка виражається рівнянням:

,

де В — показник втоми, відн. одиниць; 15,6 і 0,64 — коефіцієнти регресії.

Знаючи показник важкості праці і показник втоми, можна обчислити працездатність за конкретних умов праці:

; .

Чим вища категорія важкості праці, тим більша втома і менша працездатність. Остання впливає на продуктивність праці, хоча ця залежність не є прямолінійною.

Експериментально було встановлено, що підвищення продуктив­ності праці на одиницю приросту працездатності знаходиться в межах 0,15—0,4 і становить в середньому 0,2.

Можливе підвищення продуктивності праці, %, за рахунок підвищення працездатності можна визначити за формулою

,

Р₁ — показник працездатності до покращання умов праці, відн. одиниць; Р₂ — показник працездатності після покращання умов праці і зниження категорії важкості, відн. одиниць; 0,2 — коефіцієнт, який враховує частку підвищення продуктивності праці в зв’язку з підвищенням працездатності.

Скорочення важкості праці і покращання умов виробничого середовища є одним з важливих резервів підвищення продуктивності праці, фактором підвищення працездатності і збереження здоров’я працівників.

3). Взаємозв’язок між психофізіологічною основою трудового процесу та його продуктивністю відображає співвідношення між затратами робочої сили та результатами її використання і реалізується в такій соціально-економічній категорії, як інтенсивність праці. Визначальним дляінтенсивності праці є суспільно корисна ефективність використання робочої сили в процесі праці. Разом з тим більшість економістів і фізіологів під інтенсивністю праці розуміють напруження психофізіологічних функцій організму працівника, яке вимірюється кількістю затраченої енергії. Однак відомо, що в процесі праці організм затрачує енергію:

● на виконання роботи;

● протидію несприятливому впливу елементів виробничого середовища;

● переборення власного негативного ставлення до роботи.

Отже, не всі затрати енергії працівника пов’язані зі створенням продукта і є суспільно корисними. Томуінтенсивність праці характеризується тими затратами енергії, які безпосередньо пов’язані з результатами праці. У цьому полягає соціально-економічна природа інтенсивності праці. Сама інтенсивність праці виступає фак-
тором її продуктивності.

Інтенсивність праці виявляється в збільшенні затрат енергії за одиницю часу за умови збільшення виробництва продукції, тобто продуктивності праці. При цьому затрати енергії на одиницю продукції зменшуються. За такого підходу інтенсивність праці має фі­зіологічну основу, однак повністю ототожнювати напруження фізіо­логічних функцій з інтенсивністю праці не слід.

Інтенсивність праці як фактор її продуктивності характеризується рівнем продуктивного використання робочої сили за одиницю робочого часу. Фізіологічне і психологічне забезпечення трудового процесу, кількісною характеристикою якого є працездатність, змінюється протягом робочого дня і свідчить про ефективність використання робочої сили. Так, найбільш висока інтенсивність праці має місце в період стійкого стану організму, коли найбільший виробіток і найвища якість продукції досягаються при найменших затратах енергії. Інакше кажучи, в цей період досягається максимальна економічна ефективність роботи при мінімальних затратах функціонального потенціалу організму в одиницю активного (корисного) часу.

На фазах впрацювання і розвитку втоми затрати організму збіль­шуються, а виробіток та інтенсивність праці зменшуються в зв’язку з необхідністю додаткових фізіологічних затрат на становлення робочого динамічного стереотипу під час впрацювання і розладом його в процесі втоми.

Надмірні затрати енергії і функціональне перенапруження можуть лише на короткий час забезпечити збільшення кількісних показників індивідуальної продуктивності праці. Якісні показники, як правило, погіршуються. Глибока втома і перевтома, професійні захворювання призводять до втрат робочого часу, а значить до зменшення ефективності праці. Значне фізіологічне напруження не завжди забезпечує суспільно корисний результат, а часто навіть викликає протилежний ефект.

Оскільки рівень працездатності і втоми працівника безпосередньо залежить від важкості праці, то остання взаємопов’язана з інтенсивністю праці. Між інтенсивністю і важкістю праці існує принципова відмінність. Вона полягає в тому, що інтенсивність праці пов’язана з продуктивністю і є її фактором, а важкість праці пов’язана з відтворенням робочої сили і характеризує ступінь впливу сукупності всіх елементів праці і виробничого середовища на функціональний стан організму і здоров’я працівника. Кількісна відмінність зводиться до того, щоважкість праці визначається всіма затратами енергії працівника як продуктивними, так і непродуктивними, а інтенсивність праці — тільки продуктивними, втіленими в корисному результаті праці.

Інтенсивність праці можна підвищувати двома способами:

● за рахунок підвищення темпу робочих рухів, більш високого напруження уваги, пам’яті, мислення, тобто завдяки більшому напруженню фізіологічних і психологічних функцій. Цеабсолютна інтенсифікація праці;

● за рахунок більш економного використання витрат робочої сили, яке забезпечується внаслідок раціоналізації робочих рухів і трудових процесів, оптимізації умов виробничого середовища. Завдяки цьому питома вага затрат енергії, безпосередньо пов’язаних з виробництвом продукції, в загальних енергозатратах працівника зменшується. Цевідносна інтенсифікація праці.

І в першому, і в другому випадку інтенсивність праці повинна бути оптимальною, науково обгрунтованою, знаходитися в межах, обумовлених фізіологічними законами затрачання енергетичних ресурсів працівника. Закономірності динаміки інтенсивності праці і працездатності збігаються і тому повинні бути покладені в основу нормування праці, регулювання швидкості рухів працівника.

Експериментальними дослідженнями встановлено, що інтенсивність праці можна характеризувати такими показниками, як темп роботи і час зайнятості працівника активною роботою протягом зміни. За інших однакових умов, втома майже прямолінійно залежить від цих показників. Чим вищий темп роботи і більший час зайнятості, тим більша втома працівника наприкінці робочої змі-
ни. Між темпом роботи і часом зайнятості існує загальнобіологічна закономірність: при збільшенні одного показника зменшується другий.

Коефіцієнт інтенсивності праці

К_і = К_т ∙ К_з,

де К_т — коефіцієнт темпу, частки одиниці; К_з — коефіцієнт зайнятості активною роботою, частки одиниці.

Коефіцієнт темпу характеризується відношенням нормативного часу операції, розрахованого за системою мікроелементного нормування, до фактичного часу виконання:

,

де Т_н — нормативний час операції; Т_ф — фактичний час виконання операції.

Коефіцієнт зайнятості визначається відношенням фактичної зайнятості активної роботи до нормативної величини часу активної роботи:

,

де Т_ф.з — час фактичної зайнятості активною роботою, хв; Т_зм — тривалість робочої зміни (480 хв); К — галузевий норматив коефіцієнта зайнятості корисною роботою.

При нормальній інтенсивності праці коефіцієнт наближається до 1. Якщо він становить 1,01—1,08, то інтенсивність праці підвищена (допустима); при коефіцієнтах від 1,09 до 1,15 — висока, а понад 1,16 — дуже висока,

Для того, щоб врахувати витрати організму, запобігти несприятливим реакціям і захворюванням працівників при роботі з різною інтенсивністю, необхідно зробити поправку на фактичну важкість праці. З цією метою використовується коефіцієнт важкості, або питома важкість праці, балів/хв:

,

де І_в — інтегральний показник важкості праці, балів; 480 — максимальний фонд робочого часу за зміну, хв.

Максимальне значення коефіцієнта важкості при шостій категорії важкості праці і восьмигодинній робочій зміні становить 0,125 балів/хв; при п’ятій категорії — 0,123; четвертій — 0,111; третій — 0,094; другій — 0,068; першій — 0,037 балів/хв.

Операція або робота вважаються нормальними, якщо питома важкість їх не перевищує 0,068 балів/хв.

Вплив інтенсивності праці на організм людини в конкретних умовах враховується через категорію її важкості і визначається за формулою:

,

де К_в.ф — коефіцієнт фактичної важкості праці, балів/хв; К_і — коефіцієнт інтенсивності праці; К_в — коефіцієнт важкості праці, балів/хв.

За зростанням коефіцієнта фактичної важкості праці можна встановити, до якої категорії вона підвищується в несприятливих умовах при високій інтенсивності праці. Так, при коефіцієнті важкості роботи 0,068, який відповідає другій категорії важкості праці, підвищення інтенсивності до 1,16—1,25 збільшує коефіцієнт фак-
тичної важкості даної роботи до 0,085. Це означає, що дана робота
перейшла в третю категорію важкості. В той же час при коефіцієнті важкості 0,122, тобто п’ятій категорії важкості праці, нормалізація інтенсивності до допустимого рівня (0,9) формує коефіцієнт фак-
тичної важкості 0,110, який відповідає четвертій категорії важкості праці.

Взаємозв’язок інтенсивності і важкості праці свідчить про те, що в сприятливих умовах інтенсивність і продуктивність праці можна значно підвищувати без шкоди для здоров’я людини. В несприятливих умовах збільшувати інтенсивність праці можна лише до певних меж.

Зростання коефіцієнта фактичної важкості праці враховується при встановленні відповідних доплат до тарифної ставки за несприятливі умови та інтенсивність праці. Так, доплати в залежності від категорії важкості праці коливаються від 4 до 24% тарифної ставки. Доплати в залежності від питомої ваги активного часу в оперативному і коефіцієнта фактичної важкості праці встановлені в діапазоні 5—20% тарифної ставки. У результаті працівникам, які виконують роботу шостої категорії важкості при коефіцієнті важкості 0,125 балів/хв і коефіцієнті зайнятості активною роботою 0,9—1,0, встановлюються доплати в розмірі 42—44% тарифної ставки.

Однак на практиці необхідно намагатися забезпечити такі умови, за яких ефективне підвищення інтенсивності і продуктивності праці поєднувалося б з розвитком професійної витривалості і збереженням здоров’я працівників.

4). Серед факторів підвищення ефективності праці особливе місце належить раціональному режиму праці і відпочинку. Від його структури залежить динаміка втоми, відновлюваність функцій організму, працездатність і здоров’я, надійність і продуктивність праці.Під режимом праці і відпочинку розуміють загальну тривалість трудової діяльності протягом доби, тижня, місяця, року, частоту і тривалість періодів трудової активності і перерв у процесі цієї активності, співвідношення і чергування цих періодів.Режим праці включає характеристики самого трудового процесу — інтенсивність чи екстенсивність, а також допустиму тривалість дії шкідливих факторів.

Незалежно від виду праці функціональний стан працівника змінюється внаслідок втоми, що призводить до зниження рівня оперативних резервів. Оптимізація діяльності забезпечує реалізацію тих резервних можливостей, які до цього не входили в оперативні резерви. Таким чином,з фізіологічної точки зору режим праці і відпочинку являє собою процес управління функціональним станом працівника з метою оптимізації діяльності.

Режим праці і відпочинку протягом робочої зміни визначається такими факторами, як тривалість робочого дня, час початку і закінчення роботи, час надання і тривалість обідньої перерви, кількість і тривалість регламентованих перерв на відпочинок (макропауз), наявність мікропауз у трудовому процесі.

Тижневий режим праці і відпочинку характеризується встановленою кількістю робочих днів і годин, порядком чергування днів роботи і відпочинку, чергуванням роботи в різні зміни.Річний режим праці і відпочинку характеризується загальною кількістю днів і годин роботи, періодичністю і тривалістю основної і додаткових відпусток.

Режим праці і відпочинку є предметом переговорів між найманими працівниками (профспілками) і роботодавцями при укладенні колективних договорів.

Режим праці і відпочинку залежить від характеру виробничого процесу, тобто може бути однозмінним або багатозмінним, стан­дартним або нестандартним. Однак у всіх випадках він повинен бути науково обгрунтованим, раціональним.

Раціональний, фізіологічно обгрунтований режим праці і відпочинку повинен відповідати таким вимогам:

● запобігати ранньому і надмірному розвиткові втоми працівників;

● сприяти збереженню високої працездатності і оптимального функціонального стану організму працівників протягом зміни;

● забезпечувати високу продуктивність праці;

● сприяти ефективному відновленню фізіологічних функцій під час відпочинку.

Ефективність режиму праці і відпочинку оцінюється критеріями працездатності і функціонального стану працівників, економічними, гігієнічними і соціальними критеріями.

Працездатність і функціональний стан працівника характеризуються системою фізіологічних і психологічних показників, а також три-
валістю і співвідношенням періодів впрацювання, стійкої працездатності і втоми; стійкістю фізіологічних функцій протягом робочого дня; часом відновлення функціональних показників по закінченню роботи.

Економічні критерії представлені показниками погодинного виро­бітку, затратами часу на одиницю продукції, якістю продукції тощо.

Гігієнічні критерії виявляються в показниках захворюваності і виробничого травматизму працівників.

Соціальні критерії — в задоволенні (чи незадоволенні) працівників режимом праці і відпочинку; чисельності працівників, які
скаржаться на швидкий розвиток втоми або перевтому.

Розробка режимів праці і відпочинку передбачає:

● детальне вивчення характеру роботи, ліквідацію організаційних неполадок, оптимізацію виробничого середовища;

● проведення хронометражних спостережень і фотографій робочого дня для встановлення періодів роботи і відпочинку;

● вивчення особливостей динаміки працездатності та графічний її аналіз на основі фізіологічних, психологічних і виробничих показників;

● раціоналізацію трудових процесів і впровадження заходів по запобіганню перевтомі працівників.

При розробці режимів праці і відпочинку враховуються:

— закономірності динаміки працездатності;

— конкретні організаційно-технічні умови виробництва;

— особливості відновлення фізіологічних функцій організму.

Розробка і впровадження нового режиму праці і відпочинку завершується перевіркою його ефективності за вищенаведеними критеріями. Якщо такий режим відповідає необхідним вимогам, то він може бути рекомендований як типовий.

Типовим називається режим праці і відпочинку, встановлений для працівників з різними умовами праці, який забезпечує приблизно однакові зміни в їх працездатності.

Оскільки динаміка функціонального стану у працівників різних професій приблизно однакова, а відмінності стосуються лише глибини функціональних зрушень, то на основі типових режимів праці і відпочинку розробляються часткові (окремі) режими для конкретних професій. В народному господарстві використовується 14 типових (внутрішньозмінних) режимів праці і відпочинку, на основі яких розроблено 600 часткових режимів.

Проектування раціональних режимів праці і відпочинку здійснюється за такими методичними принципами:

● раціональне чергування роботи з відпочинком для запобігання перевтомі, підвищення працездатності і продуктивності праці є обов’язковим для всіх видів праці;

● розробка режимів праці і відпочинку для працівників фізичної, розумової, нервово-напруженої праці базується на єдиній методологічній основі;

● обгрунтування кількості і тривалості перерв на відпочинок в умовах різної тривалості робочої зміни базується на однакових принципах і методології;

● перерви на відпочинок, крім обідньої, надаються за рахунок робочого часу;

● перерви на відпочинок повинні бути регламентованими.

Основні вимоги до проектування внутрішньозмінних режи­мів праці і відпочинку зводяться до забезпечення поступового входження людини в роботу, ритмічності і послідовності дій, чергування робіт; обгрунтування тривалості обідньої перерви, кількості, тривалості і часу надання регламентованих перерв на відпочинок, змісту відпочинку та використання функціональної музики.

Упорядкування режиму праці і відпочинку передбачає регулювання таких трьох його параметрів, як загальний робочий час, тривалість періодів роботи і тривалість періодів відпочинку. Оптимізація часу роботи є вихідною умовою для мінімізації часу відпочинку і максимізації тривалості робочого часу.

Численними дослідженнями фізіологів встановлено певні фізіологічні закономірності, які покладені в основу розробки режимів праці і відпочинку. Ці закономірності зводяться ось до чого:

● час роботи залежить від її інтенсивності: чим важча робота, чим вищий її темп, тим менша допустима щільність робочого часу. Збільшення енергозатрат у 2 рази скорочує робочий час у 4 рази;

● допустимий час роботи обернено пропорційний допустимій частоті пульсу. При робочій частоті пульсу 100 ударів/хв тривалість робочого часу становить 8 год, а при частоті пульсу 150 ударів/хв — лише 2 год;

● чим вища фізична працездатність людини, тим вищі допустимі величини темпу роботи, щільності робочого часу і приросту робочого пульсу;

● відносний час відпочинку на одиницю часу роботи тим більший, чим вищий темп роботи і чим менший невикористаний резерв підвищення темпу роботи;

● скорочення періодів роботи зменшує допустиму величину часу на відновлення працездатності;

● відпочинок працюючим м’язам і нервовим центрам в окремі мікроперіоди роботи забезпечується за рахунок мікропауз, які мимовільно виникають між операціями і рухами в зв’язку з необхідністю переключення процесів збудження і гальмування в нервовій системі. Тривалість їх становить всього декілька секунд, але залежно від темпу роботи вони можуть становити до 10% робочого часу;

● сумарне відновлення функцій тим більше, чим більша кількість періодів відпочинку (при незмінній тривалості відпочинку);

● різні умови і різні види праці викликають приблизно однакові зміни працездатності.

Вирішальне значення для раціоналізації функціонального навантаження має встановлення абсолютних допустимих величин періодів роботи і відпочинку. Аксіоматичним є визнання того факту, що при важкій фізичній роботі необхідно скорочувати періоди роботи і відпочинку. Тривалість відпочинку при важких роботах не повинна перевищувати 5…10 хв (рідше 15 хв); при необхідності можна збільшувати частоту цих перерв, але не їх тривалість. Доведена висока ефективність періодів відпочинку тривалістю 1…2 хв після періодів роботи тривалістю 6…15 хв. Для нервово-напружених робіт тривалість неперервної роботи не повинна перевищувати 15 хв, а тривалість відпочинку 2…5 хв.

Тривалість відпочинку повинна задовольняти двом вимогам:

— бути достатньою для відновлення працездатності і можливості повторної роботи;

— зберігати робочу установку.

Таким чином, фізіологічною закономірністю є стабільність допустимої величини часу відпочинку при різних допустимих величинах часу роботи.

Оптимальні режими праці забезпечуються шляхом оптимізації навантажень, які мають тренувальний ефект.

Енергетичним фізіологічним оптимумом вважається фізична робота з потужністю, яка дорівнює половині або четвертій частині максимальної потужності. Оптимальний темп рухів при тривалій роботі і оптимальному зусиллі становить третину від максимального темпу. У виробничих умовах оптимальний темп робочих рухів не перевищує 20% максимально доступного темпу, а в деяких умовах — 10% максимальної величини.

Разом з тим, несприятливі умови праці створюють додаткове функціональне навантаження на організм працівника, що зумовлює необхідність скорочення періодів роботи і збільшення часу відпочинку, а також скорочення робочого часу. У цьому випадку розробляються так звані компенсаторні режими праці і відпочинку.

Раціональний внутрішньозмінний режим праці і відпочинку включає в себе перерву на обід, регламентовані перерви на відпочинок, активізацію відпочинку та інші заходи.

Перерви на обід для всіх професій встановлюються в середині зміни або з відхиленням від неї в межах однієї години. Нормальна тривалість обідньої перерви становить 40…60 хв.

5). Раціоналізація тижневих режимів праці і відпочинку значною мірою пов’язана з вирішенням питання змінності, організацією багатозмінної роботи і впровадженням відповідних графіків. Особливі труднощі виникають при організації нічних змін, оскільки працівники, зайняті в нічний час, недосипають, страдають від безсоння. Тому основними завданнями при розробці графіків змінності є:

● скорочення кількості нічних змін;

● зменшення чисельності працівників, які зайняті в нічних змінах;

● обмеження загальної тривалості роботи в нічний час;

● створення умов для нормальної роботи і відпочинку в нічну зміну.

Важливим питанням є правильне чергування роботи в денні і нічні зміни. При його вирішенні необхідно виходити із закономірностей добового ритму фізіологічних процесів людини.

Наукою встановлено, що фізіологічні функції людини протягом доби змінюються за відповідними закономірностями. Так, температура тіла, м’язова активність, лабільність зорового аналізатора, робота серця, діяльність нервової системи та ін. в денні години підвищуються, а в нічні — знижуються. З настанням темноти в корі го­ловного мозку переважають гальмівні процеси. Активізація діяльності вимагає значного напруження і збільшення затрат енергії.

Відповідно до фізіологічного ритму змінюється і працездатність людини. В нічні години вона опускається до мінімуму. Тому в години найвищої працездатності (ранком і вдень) людина може виконати максимум роботи при мінімальних затратах енергії і мінімальній втомі. Робота у вечірні години починається при певному накопиченні втоми, викликаної як активністю, так і побутовими навантаженнями, а також на фоні зниження активності фізіологічних функцій, що зумовлює її меншу ефективність. Робота в нічні години, порушуючи біологічний ритм, вимагає від організму працівника перебудови добового стереотипу і викликає посилене напруження нервової системи.

В нічну зміну наприкінці роботи у працівників помічаються більш інтенсивні функціональні зрушення — зниження температури тіла, частоти пульсу, кров’яного тиску, збудливості рухового аналізатора і центральної нервової системи порівняно з аналогічними зрушеннями під час роботи в денну і вечірню зміни. Встановлено також, що більш глибокі функціональні зрушення під впливом роботи в нічну зміну є причиною зниження опірності організму до простудних та виробничо зумовлених захворювань і спричиняють розвиток патологічних станів. Робота в нічну зміну характеризується меншою продуктивністю і більшими фізіологічними затратами на одиницю продукції.

Таким чином, з фізіологічної і виробничої точок зору робота в нічний час є малоефективною, і там, де немає виробничої необхідності, вона недоцільна.

Робота в нічну зміну особливо негативно впливає на організм жінок і підлітків. Тому робота підлітків в нічну зміну законодавством України заборонена.

Після роботи в нічний час відмічається сповільнення процесів відновлення фізіологічних функцій до нормального рівня.

В зв’язку з цим тривалість нічних змін скорочена на одну годину, а за роботу в нічну зміну нараховуються доплати до тарифної ставки.

Фізіологічного обгрунтування вимагає порядок чергування
робочих змін. Він повинен відповідати природному добовому ритму: ранок — вечір — ніч. За іншого чергування змін, наприклад, ранок — ніч — вечір, підвищується напруження організму працівника через протиприродний хід ритму перебудови динамічного стереотипу. Слід також мати на увазі, що перебудова деяких функцій на новий режим вимагає декількох тижнів. Тому людині порівняно легше відпрацювати одну чи дві нічні зміни, ніж п’ять чи шість підряд. Разом з тим щоденний перехід із зміни в зміну також є несприятливим, оскільки призводить до надто частого порушення добового ритму фізіологічних функцій.

Основні вимоги до проектування тижневого режиму праці і відпочинку зводяться:

● до дотримання встановленої законодавством тривалості часу роботи і відпочинку;

● забезпечення нормального ходу технологічних (виробничих) процесів;

● фізіологічно обгрунтованої і організаційно доцільної тривалості та черговості обідніх перерв;

● максимального скорочення кількості нічних змін;

● збільшення і раціонального використання позаробочого часу.

Змінність роботи необхідно визначати не тільки, виходячи з виробничих потреб, а й з врахуванням закономірностей добової працездатності. Останнє особливо є важливим для встановлення часу початку і закінчення роботи, перерв на обід, відпочинок і сон. Закономірно, що найбільш сприятливим для сну є нічний час. При цьому тривалість сну повинна складати 7…8 год на добу. Виходячи з цього при одно- і двозмінному режимі роботу слід починати в 8…9 год, при тризмінному — в 6…7 год. На перервних технологічних процесах доцільно організувати роботу в дві зміни. Нічні зміни можна використовувати для проведення ремонтних і профілактичних робіт.

Тривалість робочого тижня становить п’ять днів. Разом з тим, в деяких галузях має місце шестиденний робочий тиждень. Праця шість днів підряд є граничною, оскільки в наступні дні вона стає втомливою і малопродуктивною.

Дводенний відпочинок сприяє кращому відновленню працездатності, хоча і сповільнює процес впрацювання в наступні дні. Тому в перший день робочого тижня необхідно застосовувати комплекс заходів для скорочення фази впрацювання. В інтересах справи необхідно максимально використовувати вівторок, середу, четвер, коли найвища продуктивність праці забезпечується при найменшій втомі.

При п’ятиденному робочому тижні, незалежно від режиму змінності, доцільно надавати два дні відпочинку підряд через рівномірну кількість робочих днів. У цьому випадку не порушується стійка працездатність, а відпочинок є більш ефективним.

Тривалість відпочинку між змінами разом з обідньою перервою повинна в два рази перевищувати тривалість часу роботи.

При багатозмінній роботі застосовуються різні графіки змінності, які відрізняються кількістю днів роботи в одну зміну, тривалістю відпочинку при переході із зміни в зміну, порядком чергування змін.

Графіки виходу на роботу встановлюються в залежності від характеру виробництва, кількості робочих змін, кількості бригад.

В неперервному виробничому процесі використовується графік, який забезпечує роботу протягом всіх днів тижня. Бригада після п’яти днів роботи в першій зміні і одного вихідного дня виходить в нічну зміну. Тривалість відпочинку становить 56 годин. При переході з нічної зміни у вечірню і з вечірньої в денну робітники мають по два вихідних дні підряд. Вихідні дні за цим графіком надаються бригадам в різні дні тижня. Існують й інші графіки змінності, застосування яких залежить від конкретних умов.

Так, в хімічній, нафтохімічній галузях промисловості, де має місце токсикологічний фактор, доцільним є графік змінності роботи операторів з дводенним чергуванням. Після двох днів роботи у денну зміну і двох днів роботи у вечірню зміну працівникам надається дводенний відпочинок, після якого вони відпрацьовують дві нічні зміни з наступним дводенним відпочинком. При такому графіку періоди відпочинку подовжуються періодично від 16 до 72 годин, що сприяє підтриманню високого рівня працездатності операторів.

В деяких видах трудової діяльності застосовуються нестандартні режими праці і відпочинку. Одним з таких режимів є 12-годинна робоча зміна при нормальній тривалості робочого тижня. Він застосовується переважно в операторських і диспетчерських професіях, якщо робота триває цілодобово. В цьому випадку після 12-годинної денної зміни працівникові надається добовий, а після такої ж нічної зміни — дводобовий відпочинок. В чотиридобовому циклі має місце одна денна і одна нічна зміна.

Ще одним різновидом нестандартних режимів є добові чергування з правом сну при обслуговуванні автоматичних систем за умови, що воно не вимагає постійної участі працівника.

Для працівників сфери мистецтва застосовуються особливі режими, за якими робочий день складається з двох періодів: основного у вечірні години і підготовчого з 11…12 год до 14…15 год.

Працівники управління мають так званий ненормований робочий день, тривалість якого може перевищувати 8 год.

Незначна частина працівників зайнята виключно в нічні години (ремонтні робітники міських видів транспорту).

При фізіологічному обгрунтуванні всіх цих режимів праці і відпочинку необхідно враховувати загальну тривалість робочого тижня, робочої зміни, перерви на відпочинок (їх тривалість, частоту і умови), оптимальне чергування змін.

Річний режим праці і відпочинку передбачає раціональне чергування роботи з періодами тривалого відпочинку. Тривалість щорічної відпустки для зняття у працівників накопиченої втоми встановлюється в законодавчому порядку, регулюється колективним договором і враховує важкість, складність та особливості умов роботи.