Поняття кваліфікації злочинів
Вступ
Головним у змісті та призначенні Особливої частини кримінального права є кваліфікація злочинів. Кваліфікувати злочин – означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення цього злочину. Тобто, кваліфікація злочину полягає в пошуку (визначенні) статті КК (статей, їх частин або пунктів), що передбачає відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння.
Поняття кваліфікації злочинів
Одним із найважливіших питань при застосуванні кримінального закону є визначення того, який конкретно злочин вчинила особа та якою нормою цей злочин передбачено. Цілком і повністю вирішується це питання в процесі кваліфікації злочинів.
Поняття "кваліфікація злочину"широко використовується в кримінальному праві, кримінології, кримінальному процесі, судовій статистиці, інших галузях права та юридичної науки, в правозастосовній практиці. Вказане словосполучення вживається в низці норм кримінально–процесуального закону, а саме «правова кваліфікація кримінального правопорушення» (наприклад, статті 150, 155, 160, 244, 248, 277, 278, КПК України). Неодноразово згадує про кваліфікацію й кримінальне законодавство (статті 9, 29, 33, 35, 66, 67 КК України, а також його Прикінцеві та перехідні положення). Однак і досі законодавчого визначення це поняття не отримало, а теоретична розробка проблеми кваліфікації злочинів найбільш повно та послідовно здійснюється наукою кримінального права.
Кваліфікувати злочин – означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Тож кваліфікація злочину полягає в пошуку (визначенні) статті (статей, їхніх частин або пунктів) КК України, яка передбачає відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння. Термін "кваліфікація" походить від латинських слів – "qualis"(якість, який за якістю) та "facio" (роблю. У буквальному перекладі кваліфікація означає визначення якості, оцінку. Водночас цей термін багатозначний, оскільки може позначати й певну професію, спеціальність, рівень фахової підготовки до якої–небудь діяльності (праці), характеристику предмета чи явища, віднесення до певної категорії або групи. З позиції права, кваліфікація означає оцінку скоєного на підставі чинних правових норм, віднесення соціальних дій людей до певних нормативних категорій.
Учення (доктрина) про кваліфікацію злочинів має назву "теорія кваліфікації злочинів". У сучасних вищих навчальних закладах юридичного профілю теорія кваліфікації злочинів вивчається як курс (спеціальний курс), який завершує опанування блоку кримінально–правових дисциплін, закріплюючи у студентів, слухачів і курсантів знання про Загальну та Особливу частини кримінального права, практику застосування кримінального закону, готуючи студентську аудиторію до державних іспитів і подальшої самостійної практичної роботи. Теорія кваліфікації злочинів належить до конкретно–наукових, прикладних теорій. Завдяки цій теорії не тільки формулюються відповідні знання про правила та наукові основи кваліфікації злочинів, а й вирішуються практичні завдання, виробляються рекомендації для нормотворчої діяльності та правозастосовної практики.
Що ж конкретно являє собою кваліфікація злочину та яке наукове визначення можна дати цьому поняттю? Щоб дослідити це питання пропонуємо прослідкувати генезис проблеми кваліфікації злочинів. З історичного погляду розвиток учення про кваліфікацію злочинів можна поділити на декілька етапів:
1) стародавні часи;
2) Середньовіччя;
3) кінець XVIII – початок XX століття;
4) радянський період;
5) сучасний період.
Відомо, що основи кваліфікації злочинів були закладені ще за часів Стародавнього Риму. У працях римських юристів (приміром, у Дігестах Юстиніана) розроблялися питання, пов’язані з тлумаченням і застосуванням закону, усуненням його прогалин та суперечностей, виробленням відповідних правил оцінки діянь тощо. Деякі з принципових надбань далеких часів не втратили актуальності для кваліфікації й дотепер (наприклад, прийнятними і зараз є положення, що в перекладі з латини інтерпретуються таким чином: "спеціальний закон скасовує загальний", "співучасник слідує за головним виконавцем", "у подібних справах виносяться однакові рішення" тощо).
У період Середньовіччя з його орієнтирами на інквізиційні процеси спостерігається майже повна відсутність уваги до питань кваліфікації злочинів. Головним завданням для обвинувачення в той час було не вирішення загальних питань, а лише встановлення конкретного злочинця. У пошуках відступників від віри (єретиків) злочином могла бути проголошена будь–яка дія, що не відповідала релігійним канонам або інтересам феодалів. Суд не був пов’язаний з чинним правом, а міг на власний розсуд і згідно зі своїми переконаннями притягувати осіб до кримінальної відповідальності. Зрозуміло, що в період Середньовіччя проблему кваліфікації злочинів навряд чи можна було зрушити з місця.
Від кінця XVIII ст. спостерігається підйом кримінально–правової науки та виникнення різних шкіл кримінального права, зокрема, антропологічної, соціологічної та класичної (їхній внесок оцінюється сучасниками як суттєвий). Цей період припадає на епоху буржуазних революцій, становлення та розвиток ідей законності, реформування системи правосуддя тощо. Усе це посприяло створенню національних кримінальних кодексів, ретельній диференціації кримінальної відповідальності та регулюванню положень, пов’язаних із правозастосовною діяльністю. У працях видатних учених–криміналістів тих часів (Ч. Беккарія, М. Таганцева, П. Люблінського тощо) висвітлювалися питання про роль суддів у встановленні істини в кримінальних справах, значення складу злочину та вироблення чітких критеріїв у реалізації законодавчих норм. На початку XX ст. правники не тільки вказували на наукові проблеми кваліфікації злочинів, а вже намагалися запропонувати конкретні шляхи їх вирішення. Іноді це призводило до численних дискусій і полеміки опонентів (Є. Васьковський, Г. Шершеневич та ін.), проте саме таким чином досягалася істина.
Розвиток учення про кваліфікацію злочинів у радянській науці має два періоди: перший – від 1917 р. до кінця 50–х рр. XX ст., другий – від кінця 50–х рр. XX ст. і практично до наших днів. У перші роки радянської влади ті, на кого держава покладала функцію здійснювати кримінально–правову оцінку діянь винних осіб, керувалися своєю "революційною свідомістю" та "пролетарським (селянським) походженням", тому цей процес був занадто швидким і, зазвичай, закінчувався розстрілом. Тим же розстрілом або концтаборами, переважно, закінчувалася кваліфікація злочинів під час сталінських репресій. Панування тоталітарного режиму та зневага до законності аж ніяк не позитивно позначалися на розробці положень про кваліфікацію злочинів. Однак подальший розвиток історії посприяв активізації наукових пошуків у царині кваліфікації злочинів.
Перші вагомі праці з теорії кваліфікації злочинів були надруковані лише після Другої світової війни. Зумовлювалося це, щонайменше, двома чинниками: по–перше, послабленням репресійних механізмів сталінізму в колишньому СРСР і посиленням позицій громадської думки та кримінально–правової науки; по–друге, наявністю низки міжнародних зобов’язань, які взяв на себе СРСР щодо дотримання прав і свобод людини та громадянина. Однією з важливих праць на цю тему була робота професора О. Герцензона "Квалификация преступлений". Кваліфікацію злочинів О. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи того складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. Кудрявцев. На його думку, кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально–правовою нормою. Це визначення з невеликими уточненнями було підтримано й іншими вченими –А. Зелінським, Б. Куріновим, С. Тарарухіним.
Дефініція, що була запропонована В. Кудрявцевим і підтримана іншими криміналістами, є загалом вдалою. Водночас наведене визначення викликає низку зауважень:
1) воно стосується лише офіційної кваліфікації (оскільки юридичне закріплення результатів кваліфікації характерне лише для неї), проте ця особливість у визначенні не згадана;
2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками, передбаченими кримінально–правовою нормою, – це лише один з етапів процесу кваліфікації злочину, оскільки кваліфікація починається з пошуку кримінально–правової норми, котра передбачає відповідальність за скоєне;
3) не зазначено, що при кваліфікації зважають не на всі ознаки скоєного, а тільки на ті, що мають юридичну значущість;
4) неточною є позиція, що кваліфікація стосується тільки юридичної оцінки діяння (насправді, вона поширюється на все посягання, зокрема, на його предмет, потерпілого, суспільно небезпечні наслідки, ознаки суб’єкта тощо);
5) сумнівно, що в процесі кваліфікації встановлюється відповідність між фактичними ознаками скоєного й ознаками складу злочину, бо склад злочину як юридична конструкція є ніби інструментом, який використовується при кваліфікації (отож кваліфікація радше полягає у встановленні відповідності між фактичними ознаками посягання та нормою кримінального закону, котра передбачає відповідальність за це посягання);
6) із визначення не випливає, що при кваліфікації злочинів застосовується як кримінальний закон, так і нормативні акти інших галузей права (це відбувається за наявності бланкетних диспозицій).
Проблеми кваліфікації злочинів були предметом уваги і Я. Брайніна, котрий досліджував їх як частину процесу застосування кримінально–правової норми. Цей учений у публікаціях 60–х рр. минулого століття акцентував увагу на питаннях розмежування стадій застосування кримінального закону та додатково аргументував, що кваліфікація злочину є необхідним елементом об’єктивної істини, котра встановлюється у справі. Так само – як складову процесу застосування кримінального закону – розглядають кваліфікацію злочинів О. Наумов й А. Новіченко, що у своїх роботах зупинилися на питаннях колізії кримінально–правових норм, конкретизації оцінних понять, подоланні помилок при кваліфікації тощо. Одні праці вчених були присвячені методиці кваліфікації злочинів, інші – встановленню суб’єктивної сторони для кваліфікації скоєного, ще інші – аналізу практично–прикладних питань кваліфікації та кваліфікації деяких видів злочинів.
Сучасна кримінально–правова доктрина України дає декілька визначень поняття "кваліфікація злочинів". Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікаціязлочинів– це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. У широкому значенні кваліфікаціязлочинів– це:
1) "результат кримінально–правової оцінки діяння органами досудового розслідування, прокуратури і суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за вчинене, встановлена відповідність між юридично значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності" (професор В. Навроцький);
2) "кримінально–правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально–правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки" (професор М. Коржанський).
На підставі викладеного пропонуємо кваліфікацію злочинів визначати як процес встановлення відповідності (тотожності) між юридично значущими ознаками злочину (фактичний склад злочину) і ознаками злочину, передбаченими КК (юридичний склад злочину), та формулювання висновку про наявність чи відсутність такої відповідності (тотожності). Таке визначення охоплює всі види кваліфікації та ґрунтується на концепції, що кваліфікація це не тільки процес, але й результат.
У науці кримінального права слід розмежовувати поняття "кримінально–правова кваліфікація" та "кваліфікація злочинів". Поняття "кваліфікація злочинів" є видовим і вужчим за обсягом, а тому воно охоплюється родовим "кримінально–правова кваліфікація" і становить лише його частину. При цьому кримінально–правова кваліфікація містить не тільки кваліфікацію злочинів, а й кваліфікацію інших діянь, які можуть і не бути злочинами (малозначних діянь; діянь, вчинених за обставин, що виключають злочинність діяння; діянь осіб, які є неосудними чи не досягли віку кримінальної відповідальності, тощо). У свою чергу, кваліфікація злочину – це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально–правової норми чи підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.
З поняттям "кваліфікація злочину" тісно пов’язані поняття "застосування кримінального закону", "притягнення до кримінальної відповідальності", "кримінально–правове ставлення у вину" тощо. Зазначимо, що ці поняття не є рівнозначними, повністю не збігаються з поняттям "кваліфікація злочину", а тому використовуються паралельно та є суміжними кримінально–правовими категоріями. Так, професор П. Воробей, досліджуючи проблеми кваліфікації злочину та кримінально–правового ставлення у вину, відзначив що ці два поняття співвідносяться між собою як форма та зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину – її змістом. Формальність кваліфікації злочинів ґрунтується на формальності кримінально–правової норми. Саме тому кваліфікація злочину неможлива без певної форми, що завжди чітка, відповідна та конкретна. Конкретність кваліфікації полягає в застосуванні конкретної кримінально–правової норми – статті, її частини чи пункту частини статті кримінального закону. Такий підхід визначає конкретність, персоніфікованість і відповідність кримінальної відповідальності, а також сутність, зміст і обсяг обвинувачення. При цьому кваліфікація злочину має повністю відповідати обвинуваченню, а обвинувачення – кваліфікації злочину.
Слід констатувати, що у процесі застосування кримінально–правових норм кваліфікація посідає чільне місце. Будучи однією з форм реалізації права (поряд з його дотриманням, виконанням і використанням), застосування закону вирішує конкретні справи на підставі правових норм. Змістом застосування кримінального закону є примушування до реалізації кримінально–правових норм, покладання відповідальності з боку держави (в особі її компетентних органів) на осіб, які припустилися порушень відповідних заборон.
Для кваліфікації важливо дотримуватися стадій застосування кримінального закону:
а) проаналізувати (встановити) фактичні обставини справи;
б) знайти (здійснити вибір) норми, що має бути застосована;
в) переконатися у правильності (істинності) тексту джерела, котре містить необхідну норму;
г) визначити межі дії обраної норми в часі, просторі та за колом осіб;
ґ) здійснити тлумачення (з’ясувати зміст) норми;
д) прийняти рішення та втілити його в нормативно–правовий акт, який закріплює таке рішення.
Однак застосування кримінально–правових норм охоплює не тільки кваліфікацію злочинів, а й призначення покарання, звільнення від покарання та від його відбування тощо. З огляду на це кваліфікація злочинів покриває лише ту частину процесу застосування кримінального закону, котра полягає у виборі кримінально–правової норми та процесуальному закріпленні цього вибору в юридичному акті (постанові, протоколі, обвинувальному висновку, обвинувальному вироку, ухвалі тощо).
Щодо наукових основ кваліфікації злочинів, то вони охоплюють розгляд положень щодо принципів, видів, функцій, значення, структури, підстав, передумов, правил, механізму, етапів і стадій кваліфікації злочину, юридичного закріплення її результатів тощо. Усе вищенаведене дає підстави стверджувати, що поняття кваліфікації злочинів у юридичній літературі характеризується складністю та багатоаспектністю, а вчення про кваліфікацію злочинів потребує подальшого розвитку й удосконалення в різноманітних напрямках.