Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 9 страница

Законом «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р. в редакції Закону від 24 грудня 1993 р. визначаються: завдання органів державної податкової служби (ст. 2), функції Державної подат­кової адміністрації України (ст. 8), функції державних податкових ад­міністрацій (ст. 9) та державних податкових інспекцій (ст. 10), права органів державної податкової служби (ст. 11), у якій зазначається, що «органи державної податкової служби у випадках, у межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають права і обо­в’язки» і відповідальність посадових осіб органів державної податкової служби (ст. 13), а також повноваження податкової міліції, які вона має відповідно до покладених на неї завдань (ст. 21) та її права (ст. 22).

Стаття 13 Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листопада 2002 р. визначає завдання та функції – спеціально уповноваженого ор­гану виконавчої влади з питань фінансового моніторингу. При цьому при визначенні функцій Уповноваженого органу, у статті зазначається, що функції, які виконує Уповноважений орган, випливають з покладених на нього завдань. У статті 14 цього Закону, в якій визначаються права Уповноваженого органу, зазначається, що він має право видавати нормативно-правові акти, необхідні для виконання ним завдань та функцій, передбачених ст. 13 цього Закону.

Законом від 6 листопада 2009 р. до Закону були внесені зміни – він був викладений у новій редакції. При цьому були внесені зміни і
в назву Закону. Однак Президент України до прийнятого 6 листопада 2009 р. Закону застосував вето.

Стаття 10 Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», від 28 листопада 2002 року мала назву «Повноваження центральних органів виконавчої влади та Національного банку України з питань фінансового моніторингу», але в ній визначались лише обов’язки зазначених органів. Статтею 18 Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування те­роризму» в редакції Закону від 18 травня 2010 р. № 2258-VІ, яка має назву «Завдання та функції Спеціально уповноваженого органу», визначаються завдання (ч. 1 статті) та функції (ч. 2 статті) Спеціально уповноваженого органу, ст. 14 – повноваження, обов’язки та права суб’єктів державного фінансового моніторингу, ст. 20 – права Спеціально уповноваженого органу, ст. 22 – повноваження державних органів щодо забезпечення міжнародного співробітництва у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержа-
них злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. У статті 7
Закону говориться про повноваження, завдання, функції відповідального працівника суб’єкта первинного фінансового моніторингу. При цьому у пунктах 1–9 ст. 7 більш-менш повно (детально) визначені повноваження відповідального працівника, а у п. 10 зазначається, що до повноважень такого працівника належить виконання інших завдань відповідно до закону. Крім того, в ч. 3 ст. 7 Закону зазначається, що відповідальний працівник суб’єкта первинного фінансового моніторингу виконує й інші функції відповідно до законодавства. У названому Законі хоча і вживаються як самостійні термінопоняття «повноваження», «за­вдання», «функції», «обов’язки», «права» чіткої відмінності між терміно­поняттями «повноваження», «функції» та «завдання» законодавець фак­тично не визначає, вживаючи їх то як синоніми, то як різні за змістом.

У статті 24 Закону «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. визначені обов’язки (зобов’язання) Служби безпеки України «відповідно до її основних завдань», а у ст. 25 цього Закону зазначається, що Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов’язків надаються права, перелік яких визначено у цій статті.

У статті 9 Закону «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 р. визначені права, якими розвідувальні органи наділені для виконання визначених цим Законом їх завдань.

У статті 20 Закону «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р. також визначені права, які надані органам, підрозділам, військовослужбовцям, а також працівникам Державної прикордонної служби України для виконання покладених на Державну прикордонну службу України завдань, а у ст. 19 цього Закону – обов’язки, покладені на названу службу відповідно до визначених Законом завдань.

Законом «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення» від 23 вересня 1997 р. № 538/97-ВР (у редакції Закону від 3 бе­резня 2005 р. № 2461-ІV // ВВР. – 2005. – № 16. – Ст. 265) визначаються наглядові (ст. 13) та регуляторні (ст. 13) повноваження (ст. 14) Національної ради, а також її повноваження щодо організації та перспектив розвитку телерадіомовлення (ст. 15), а ст. 3 цього Закону визначаються принципи діяльності Національної ради.

У багатьох законах також вживаються формулювання типу «для виконання визначених законом завдань…підрозділи та співробітники Служби безпеки України мають право» (ст. 7 Закону «Про контррозвідувальну діяльність», яка має назву «функції і повноваження органів, підрозділів та співробітників Служби безпеки України, що здійснюють контрозвідувальну діяльність»); «на Державну прикордонну службу Ук­раїни відповідно до визначених завдань покладаються» (ст. 19 Закону «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.).

У чинному законодавстві вживається і термін «функціональні обо­в’язки». Зокрема, наказом Міністерства внутрішніх справ України, Мі­ністерства закордонних справ України, Міністерства фінансів України, Адміністрації Державної прикордонної служби України та Головного управління державної служби України від 5 липня 2011 р. № 130/151/ 808/434/146 затверджено Кодекс поведінки працівників, до функціональних обов’язків яких належить здійснення управління Кордонами (Див.: ОВУ. – 2011. – № 61. – Ст. 245⁸).

Таким чином, у одних законах йдеться про надання відповідним ор­ганам і їх співробітникам прав для виконання ними покладених на них обов’язків, а в інших – для виконання визначених законом їх завдань.

У цілому можна констатувати, що закони та підзаконні нормативно-правові акти, якими визначаються «завдання», «напрями діяльності», «функції», «компетенція», «повноваження», не містять чітких, однозначних критеріїв визначення змісту названих термінопонять, які у них вживаються, не визначають їх взаємозв’язок та співвідношення між собою, а також співвідношення із термінопоняттями «права» та «обо­в’язки». Це створювало суттєві труднощі при вирішенні питань про розуміння та визначення змісту термінопонять «здійснення функцій» (представника влади), «виконання організаційно-розпорядчих обов’яз­ків» та «виконання адміністративно-господарських обов’язків», які вжи­вались у визначенні поняття службової особи у п. 1 примітки до
ст. 364 КК в редакції від 5 квітня 2001 р., та термінопонять «зловживання владою», «зловживання службовим становищем», «перевищення влади», «перевищення службових повноважень», які вживаються у диспозиціях перших частин статей 364 та 365 КК.

В. О. Котюк зазначає (в узагальненому вигляді), що термін «влада» – багатогранне суспільно-політичне і правове поняття, визначення якого різноманітні. З категорією влади пов’язано багато понять і термінів, які вживаються у політичному лексиконі, а за загальною теорією права і теорією цивільного та інших галузей права, влада – це право управляти економічними, виробничими процесами і ситуаціями, володіти і користуватися (на праві оперативного управління) матеріальними та іншими цінностями, розпоряджатися (для власників) соціальними цінностями, а також використовувати виробничі сили (працівників і засоби виробництва) для вирішення необхідних завдань і функцій виробничого колективу тощо, а також обов’язок нести юридичну, політичну, моральну відповідальність за процес управління трудовим колективом, за правопорушення і стан справ у соціальному трудовому колективі. Владу можна класифікувати на різні види залежно від тих чи інших критеріїв. За суб’єктами її поділяють на державну, народну, партійну, владу громадянських організацій, трудових колективів, засобів масової інформації тощо. Державну владу за функціями поділяють на законодавчу, виконавчу, судову, глави держави, військову, контрольно-наглядову тощо[152].

В. О. Котюк основні функції держави класифікує за такими критеріями: 1) залежно від поділу влади – законодавчі, виконавчо-розпо­рядчі, судові і контрольно-наглядові. Усі вони забезпечують управління суспільством і державою; 2) залежно від їх ролі в суспільстві – основні і другорядні; 3) залежно від сфери впливу і здійснення – внутрішні та зовнішні; 4) залежно від сфери суспільного життя – економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні; 5) залежно від строків виконання – постійні і тимчасові[153]. Внутрішні функції держави В. О. Котюк класифікує на: 1) функції в економічній сфері (господарсько-організаторська, господарсько-стимулююча, науково-організатор­ська, здійснення економічних реформ, подолання економічної кризи та ін.); 2) функції у політичній сфері (соціального компромісу: розроблення і впровадження таких рішень, у тому числі законів, які враховували б інтереси різних груп населення; створення умов для існування легальної опозиції, для вільного розвитку всіх політичних партій; охорони захисту конституційного ладу, законності і правопорядку, забезпечення громадянського миру, умов для вільного розвитку всіх націй і народно-
стей; ідеологічна; організаційна; управлінська); 3) функції у гуманітарній сфері (гуманістична, екологічна, соціальна, культурно-виховна)[154].

З урахуванням визначення змісту понять «завдання», «функції», «повноваження», «компетенція», «обов’язки», «права», «права та обо­в’язки» у законодавчих актах та семасіологічного змісту названих слів, у кримінально-правовому значенні слід розуміти: 1) під обов’язками службової особи – ті діяння (дії чи бездіяльність), які вона зобо­в’язана вчинювати (утримуватись від вчинення) у зв’язку з обійманням певної посади на підприємстві, в установі, організації (постійно чи тимчасово) чи у зв’язку з покладенням на неї обов’язку їх вчинення законом, рішенням суду, компетентним органом чи компетентною службовою особою; 2) під функціями службової особи – роботу, сферу, напрями, коло її діяльності, повноважень (обсяг прав та обов’язків), які визначають її компетенцію у зв’язку з обійманням певної посади (постійно чи тимчасово) на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності; 3) під повноваженнями – види і коло діянь, які може вчинювати службова особа, та права, які надані їй для здійснення нею своїх функцій; 4) під компетенцією – коло повноважень; 5) під завданнями – заплановані для виконання обсяги роботи, те, що необхідно здійснити, а також мету (цілі), яку (які) необхідно досягти. Поняття «функції» більш широке за обсягом, ніж поняття «обо­в’язки», останні є частиною перших.

На мій погляд, з урахуванням наведеного співвідношення розглядуваних термінопонять, є підстави для виділення (вживання) терміно­понять «функціональні обов’язки», «функціональні права», «функціональні повноваження» та «функціональна компетенція» осіб, які у зв’язку із їх здійсненням виступають як особи, що здійснюють функції представників влади чи представників місцевого самоврядування, або ж як особи, що здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції.

Зверну увагу на те, що у визначеннях поняття службової особи у ч. 3 ст. 18 КК, якою Кодекс було доповнено Законом від 11 червня 2009 р. і яка діяла протягом 1–4 січня 2011 р., а також у ч. 3 ст. 18 КК в редакції Закону від 7 квітня 2011 р., та у п. 1 примітки до ст. 364 КК в ре­дакції Законів від 11 червня 2009 р. № 1508-VІ та від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ, говориться про виконання зазначеними у них особами функцій, а не обов’язків.

Виконуватись особою можуть покладені на неї обов’язки, здійснюватись – повноваження (права, якими наділена особа, та обов’язки, які на неї покладені), вчинюватись – дії, можливість здійснення яких обумовлюється повноваженнями і компетенцією посади, яку особа по­стійно чи тимчасово обіймає, в тому числі і виборної посади, зокрема посади в органах місцевого самоврядування, на яку особа обирається, чи посади у колегіальному органі, на яку особа призначається певними органами. Мова йде, зокрема про членів Вищої ради юстиції, членів Ради Національного банку України, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, членів рад суддів, у тому числі членів Ради суддів України, членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Функції органів влади можна поділити на внутрішні та зовнішні. Саме при виконанні зовнішніх функцій посадові особи таких органів є представниками влади – службовими особами. При виконанні внутрішніх функцій органів влади, тобто функцій по управлінню їх діяльністю, посадова особа таких органів може визнаватись службовою (у розумінні п. 1 примітки до ст. 364 КК), яка виконує організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції.

Слушною і актуальною є думка, висловлена В. Б. Авер’яновим ще у 1982 р., що вивчення практики компетенційної нормотворчості свід­чить, що спроби текстуального розмежування в нормативних актах функцій і повноважень не призводить до бажаної чіткості у правовому регулюванні, оскільки в багатьох випадках формулювання виявляються однаковими[155].

П. М. Любченко констатує, що прикладів подібного нормативного закріплення функцій органів у національному законодавстві достатньо[156].

П. М. Любченко під функціями органу місцевого самоврядування розуміє призначення цього органу в системі місцевого самоврядування, яким зумовлюється характер повноважень, що входять до його компетенції.[157]

Функції і компетенція становлять, на думку С. Г. Серьогіної, внут­рішній, сутнісний бік діяльності органів публічної влади, а її зовнішній бік характеризують форми реалізації функцій та компетенції; у процесі реалізації функцій і компетенції проявляється воля суб’єкта, спрямована на досягнення певної мети у тому порядку і вигляді, які передбачені правовими нормами; при цьому юридично закріплені повноваження набувають конкретного характеру і втілюються у вигляді певних дій і операцій; реалізація функцій і компетенції завжди є певним процесом, що характеризує динаміку владної діяльності, а тому форми діяльності пов’язані з певними правовими й організаційними процедурами, в межах яких і відбувається здійснення функцій і повноважень органів публічної влади[158].

С. Г. Серьогіна зазначає, що залежно від характеру дій (маніпуляцій) із нормами права розрізняють такі правові форми діяльності самовряд­них органів: нормотворчу, правозастосовну, інтерпретаційну, установчу, контрольну, правоохоронну[159]. Під формами діяльності самоврядних органів С. Г. Серьогіна розуміє зовнішнє втілення однорідних дій, про­цедур, які здійснюють органи місцевого самоврядування, їх структурні підрозділи й посадові особи у процесі реалізації функцій і компетенції у правових і організаційних межах[160].

Слід погодитись із П. М. Любченко, що компетенція місцевих рад є і правовою формою виразу їх функцій, і водночас правовим засобом їх реалізації[161], а функції органів, посадових осіб місцевого самоврядування є похідними від функцій місцевого самоврядування[162].

У законах, що регламентують (визначають) діяльність певних дер­жавних органів, зокрема центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, термін «компетенція» вживається рідко. При цьому компетенція відповідного органу визначається через визначення повноважень такого органу, тобто на законодавчому рівні поняття «компетенція» і «повноваження» фактично ототожнюються, що не є виправданим. Зміст повноважень того чи іншого органу визначається як сукупність його прав та обов’язків, у той час як і компетенція, так і повноваження – це насамперед види і коло діянь, діяльність, які мають право здійснювати і які повинні здійснювати відповідні органи.

Зокрема, глава 1 розділу ІІ Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» має назву «Повноваження сільських, селищних, міських рад», а статтями, що містяться у ній, визначається: загальна компетенція сільських, селищних, міських рад (ст. 25); виключна компетенція сіль­ських, селищних, міських рад (ст. 26). Глава 2 розділу ІІ цього Закону має назву «Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, мі­ських рад», а її статтями 27–38 визначаються власні (самоврядні) та делеговані повноваження зазначених органів у різних сферах діяльності.

Розділ ІІІ Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з ор­ганізованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. має назву «Повноваження спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочин-
ністю», а єдина стаття цього розділу 12 має назву «Права спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітників», тобто терміни «повноваження» та «права» у цьому Законі вживаються як тотожні за змістом, як синоніми. У статті 11 цього Закону, яка має назву «компетен­ція спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки Ук­раїни» визначено, що межі компетенції зазначених підрозділів визначаються на основі Законів України «Про міліцію», «Про службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», цього Закону, КПК та інших законів України. Втім у названих законах відсутні статті, якими б визначалась компетенція зазначених підрозділів.

Таким чином, в одних законах визначення повноважень відповідних органів здійснюється шляхом лише перерахування їх прав, а в інших – лише перерахуванням їх обов’язків. Якщо ще можна припустити, що повноваження – це права, то зводити повноваження лише до обо­в’язків, на мій погляд, є принаймні, некоректним.

Виконання особою обов’язків, які покладаються на неї у зв’язку з обійманням нею певної посади, обумовлює наділення особи певними правами та повноваженнями, необхідними для виконання обов’язків. Сукупність прав та обов’язків утворює повноваження особи, а коло повноважень – її компетенцію.

Повноваженнями та обумовленою ними компетенцією особа наділяється для здійснення завдань, які визначені для відповідного органу, посаду в якому особа обіймає, для досягнення яких орган утворений. Завдання державного органу, органу влади обумовлюють напрями його діяльності – його функції.

На питання, чи можуть депутати місцевих рад визнаватись службовими особами за ознакою виконання ними організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, відповідь, очевидно, має бути негативною. По-перше, депутати місцевих рад не обіймають у відповідній раді постійно чи тимчасово жодних посад, пов’язаних з виконанням зазначених обов’язків (функцій), за винятком обраних на посади секретаря сільської, селищної, міської ради, голови, заступника голови районної, обласної, районної у місті ради. У разі обрання депутата на зазначені посади він може визнаватись службовою особою за ознакою виконання організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, але не як депутат місцевої ради, а як службова (посадова) особа, статусу якої набув депутат. По-друге, будь-якими повноваженнями організаційно-розпорядчого чи адміністративно-госпо­дарського характеру у їх розумінні Пленумом Верховного Суду України, яке дається ним у п. 1 Постанови № 5 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарництво», депутати місцевих рад, як і народні депутати України, законами, які визначають їх правовий статус та їх функції як представників влади, не наділені.

ПВСУ у названій постанові роз’яснює, що адміністративно-гос­подарські обов’язки – це обов’язки по управлінню або розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо).

Представницькі органи – місцеві ради – приймають відповідно до своїх повноважень рішення, пов’язані з розпорядженням комунальним майном, які умовно можна вважати здійсненням ними адміністративно-господарських функцій. Зокрема, ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад віднесено прийняття рішень щодо відчуження відповідно до Закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації; про надання у концесію об’єктів права комунальної власності; про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. Місцеві ради також мають право приймати рішення щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах, вирішувати відповідно до закону питання регулювання земельних відносин а також вирішувати інші питання (приймати рішення), пов’язані з управлінням (розпорядженням) комунальним майном. Повноваженнями по управлінню комунальною власністю наділені і виконавчі органи місцевих рад.

Формально прийняття місцевими радами та їх виконавчими органами рішень щодо управління комунальним майном за змістом збігається зі здійсненням адміністративно-господарських функцій службовою особою. Але при прийнятті зазначених рішень щодо управління комунальним майном депутати місцевих рад виступають не як службові особи за ознакою обіймання ними посад в установах чи організаціях, а виступають як представники влади, які здійснюють владні повноваження, виконують функції представника (члена) органу влади – органу місцевого самоврядування.

Правовий статус виборчих комісій, порядок їх створення і діяльності, повноваження і фінансування діяльності визначаються виборчими законами.

Законом «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р. визначено, що ЦВК є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі Конституції України, цього та інших законів України і наділений повноваженнями щодо організації і проведення виборів, очолює систему виборчих комісій та комісій з референдуму, здійснює контроль за діяльністю та консультативно-методичне забезпечення виборчих комісій та комісій з місцевих референдумів, є юридичною особою, здійснює свої повноваження самостійно, незалежно від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Істотним у визначенні статусу ЦВК є положення, що ЦВК є колегіальним державним органом, а не органом державної влади.

У виборчих законах у визначенні статусу виборчих комісій зазначається, що вони є спеціальними колегіальними органами, уповноваженими організовувати підготовку та проведення відповідних виборів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства України про вибори (див., зокрема: ч. 1 ст. 25 Закону «Про вибори народних депутатів України» № 4061-VІ від 17 листопада 2011 р., ст. 20 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», ст. 22 Закону «Про вибори Президента України»).

Окружна (територіальна) виборча комісія є юридичною особою, комісією вищого рівня щодо всіх дільничних виборчих комісій у межах відповідного територіального виборчого округу з питань виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, Президента України. Дільнична виборча комісія не є юридичною особою, вона є суб’єктом відповідного виборчого процесу, має право звертатися в межах своїх повноважень до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до підприємств, установ та організацій, їх посадових та службових осіб, має власну печатку, зразок якої затверджується ЦВК.

Повноваження дільничної виборчої комісії, які визначались ст. 32 Закону «Про вибори народних депутатів України», від 7 липня 2005 р. в період його дії, визначаються ст. 32 Закону «Про вибори народних депутатів України» № 4061-VІ від 17 листопада 2011 р., ст. 25 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р., ст. 27 Закону «Про вибори Президента України» № 474-ХІV від 5 березня 1999 р. з наступними змінами.

Статус членів виборчих комісій визначається ст. 36 Закону «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. (визначався ст. 36 Закону «Про вибори народних депутатів України» № 1665-ІV від 25 березня 2004 р.), ст. 27 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищ­них, міських голів», ст. 29 Закону «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. № 474-ХІV з наступними змінами, зокрема
із змінами, внесеними Законом № 1616-VІ від 21 серпня 2009 р.,
№ 1849-VІ 3 лютого 2010 р., та № 2756-VІ 2 грудня 2010 р.

Питання про порядок набуття громадянами статусу члена виборчої комісії та момент набуття такого статусу виборчими законами вирішується по-різному. Зокрема, статусу члена окружної та дільничної виборчої комісії при виборах народних депутатів України особа набуває з моменту складання присяги члена комісії і підпису під текстом присяги (частини 3, 4 ст. 36 Закону «Про вибори народних депутатів Ук­раїни» від 17 листопада 2011 р.). Закон «Про вибори Президента України» не визначає, з якого моменту особа набуває статусу члена окружної чи дільничної виборчої комісії. Згідно з ч. 2 ст. 26 та ч. 2 ст. 27 Закону «Про вибори Президента України» (в редакції Закону № 1616-VІ від 21 серпня 2009 р.), повноваження окружних та дільничних виборчих комісій починаються з дня, наступного після прийняття рішення про їх утворення. З цього моменту, очевидно, громадяни включені до складу таких комісій, набувають статусу члена окружної чи дільничної виборчої комісії. Права та обов’язки члена виборчої комісії визначаються відповідними виборчими законами, зокрема ч. 7 (права) та ч. 9 (обов’язки) Закону «Про вибори Президента України». Порядок оп­лати праці членів виборчих комісій визначається ст. 47 Закону «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р., ст. 40 Закону «Про вибори Президента України», ст. 29 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів
міських рад, сільських, селищних та міських голів».

Зокрема, у ч. 1 ст. 47 Закону «Про вибори народних депутатів Ук­раїни» від 17 листопада 2011 р. визначено, що виконання повноважень члена виборчої комісії на платній основі оплачується в розмірі та у порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України за поданням Центральної виборчої комісії, за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку і проведення виборів депутатів. Оплата праці члена виборчої комісії, звільненого від виконання вироб­ничих або службових обов’язків за основним місцем роботи, не може бути нижчою від його середньої заробітної плати за основним місцем роботи. Оплата праці члена виборчої комісії, який є пенсіонером або особою, яка тимчасово не працює, не може бути нижчою від розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на момент її нарахування (ч. 2 ст. 47 Закону).

Проте виборчими законами не визначається, ким нараховується оплата праці, хто її виплачує.

Згідно з ч. 6 ст. 27 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, мі­ських голів», член дільничної виборчої комісії має право: 1) брати участь у підготовці питань, що виносяться на розгляд виборчої комісії; 2) виступати на засіданнях виборчої комісії, ставити іншим учасникам засідання запитання щодо порядку денного, вносити пропозиції з питань, віднесених до повноважень комісії; 3) знайомитися з документами виборчої комісії, членом якої він є; 4) на відшкодування шкоди, заподіяної його життю, здоров’ю чи майну у зв’язку з виконанням обов’язків члена виборчої комісії. Член територіальної виборчої комісії, крім того, має право за дорученням комісії перевіряти діяльність дільничних виборчих комісій на відповідній території та знайомитися з документами дільничних виборчих комісій на відповідній території, а також представляти територіальну виборчу комісію за її рішенням в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Обо­в’язки членів територіальної та дільничної виборчих комісій визначені ч. 7 ст. 27 цього Закону, згідно з якою член виборчої комісії зобо­в’язаний: 1) додержуватися Конституції України та законів України, зокрема з питань підготовки і проведення місцевих виборів; 2) брати участь у засіданнях виборчої комісії; 3) виконувати рішення виборчої комісії та обов’язки, покладені на нього згідно з їх розподілом у комісії. Крім того, ч. 8 ст. 27 цього Закону встановлено, що член виборчої комісії має інші права та обов’язки, передбачені цим та іншими законами України.

Не є службовою особою представник юридичної особи, який діє від її імені за довіреністю, виданій від її імені її органом або особою, уповноваженою на це її установчими документами. Представництво ґрунтується або на договорі, яким звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені й за рахунок іншої сторони (довірителя) певні дії (ст. 1000 ЦК), або на ад­міністративному акті юридичної особи. Довіреність від імені юридич­ної особи скріплюється її печаткою (ст. 246 ЦК України). Відповідно до ст. 238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, права на вчинення яких має юридична особа, яку він представляє. При цьому представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, установлених законом. Представником юридичної особи може бути лише фізична особа, за винятком комерційного представництва, при якому представ­ником може бути і юридична особа. Комерційним представником є фізична або юридична особа, яка постійно та самостійно виступає пред­ставником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 243 ЦК). Повноваження комерційного представника підтверджуються або письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю (ч. 3 ст. 243 ЦК).