Проблеми охорони та захисту цивільних прав.

Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без вирішення питання їх охорони і захисту (забезпечення цих прав). Тому, закріплюючи за громадянами визначені цивільні права, законодавство надає уповноваженій особі і арсенал необхідних способів їх охорони та захисту.

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту. Хоча воно і проголошено в законі, але не будучи забезпечено державними правоохоронними мірами, воно може бути розраховано лише на добровільну повагу його з боку не уповноважених членів суспільства і здобуває в силу цього характер лише морально забезпеченого права, що ґрунтується лише на свідомості членів суспільства та авторитеті державної влади.

Закріплення права на охорону і захист суб'єктивних прав доцільно розглядати як різновид гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи. Можливість використання передбачених законом засобів охорони і захисту суб'єктивного права складає один з обов'язкових елементів самого суб'єктивного права.

Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту та охорони суб'єктивного права, особа реалізує одне з своїх прав - право на захист. Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Слід зазначити, що категорія “інтерес” у цивільному праві є малодосліджена і трактується неоднозначно в чинному законодатвстві та доктрині права. Вона вживається для позначення потреби, для задоволення якої надається особі те чи інше право (ч.3 ст.41, ч.3 ст.44, ч.3 ст.67, ч.5 ст. 159, ч.1 ст.240 ЦКУ), для позначення інтересів, що знаходяться під охороною закону і внаслідок того обмежують сферу можливої поведінки управленої особи (суспільні інтереси, інтереси безпеки тощо – ч.6 ст.313, ч.5 ст.319, ч.7 ст.376, ч.4 ст. 825). Це може бути інтерес, що не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст. 15, ст.16 ЦКУ), чи охоронюваний законом інтерес, чи просто законний інтерес (ч.2 ст.20 ГКУ).

Очевидно, що інтерес є самостійним об’єктом захисту, що поширюється на опосередковані правами інтереси та ті з них, що не мають такого опосередкування. Вони взяті чи можуть бути взяті під охорону наданням права на їх захист. Так, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобовязання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання (ч.3 ст.612 ЦКУ).

Права на охорону та на захист мають двоїстий характер, оскільки розглядаються одночасно і у якості права, і як гарантію. Здійснюючи такі права, громадяни сприяють забезпеченню свого правового статусу.

Як і всяке суб'єктивне право, право на охорону і захист, являє собою міру можливої поведінки уповноваженої особи. Тобто право дає можливість його власнику діяти певним чином, але в рамках, встановлених законом. При тому тут теж діють диспозитивні засади цивільного права. Іншими словами особа, чиї права порушуються може застосувати засоби захисту, а може і відмовитись. Відповідно до ст. 20 ЦКУ:

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом

Оскільки суб'єктивне цивільне право є міра можливої поведінки уповноваженої особи, це у свою чергу означає, що власник суб'єктивного права може робити цілий ряд дій по здійсненню свого права. За загальним правилом, суб'єктивне цивільне право надає уповноваженій особі наступні можливості:

· по-перше, можливість робити визначені позитивні дії по здійсненню свого права, наприклад, володіти, користуватися і розпоряджатися майном;

· по-друге, можливість вимагати визначеної поведінки безпосередньо від зобов'язаної особи, наприклад, зажадати від боржника повернути узяту суму грошей;

· по-третє, можливість звернутися в суд чи інший компетентний державний чи суспільний орган з вимогою примусити зобов'язану особу до виконання свого обов'язку або захистити право від його порушення з боку інших осіб.

У той же час для дотримання можливості захисту свого суб'єктивного права необхідне дотримання встановлених законом термінів позовної давності.

Виходячи з положень ст.3 Конституції України, права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому одним з найбільш важливих напрямків діяльності держави є охорона законних прав та інтересів людини.

Під охороною прав варто розуміти широкий комплекс засобів правового, організаційного, процесуального й іншого характеру, що встановлює правове положення суб'єктів, порядок придбання, реалізації і припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у разі їх порушення.

Забезпечення охорони – це форма забезпечення прав особи, що виражає діяльність, спрямовану на недопущення якого-небудь порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Як цілеспрямована профілактична діяльність, охорона спрямована на безпосереднє утвердження правомірної поведінки.

Охорона прав згідно думки, що обґрунтувалася, є більш широкої правовою категорією чим захист, і містить у собі всі юридичні правила щодо визначеного блага. Тобто, інакше кажучи, охорона прав має на увазі застосування сукупності засобів, що забезпечують реалізацію приналежних особі прав, забезпечуючи їх непорушність, цілісність, можливість поновлення у випадку порушення. Поняття “охорона прав” охоплює й активні дії самого носія права, спрямовані на попередження зазіхання зі сторони інших осіб або усунення їхніх негативних наслідків.

Тож дійсно, захист цивільних прав є більш вузьким поняттям у порівнянні з терміном “охорона цивільних прав” і охоплює собою передбачені законом міри і порядок захисту порушених прав чи усунення реальної загрози їх порушення. Захист передбачає можливість охорони від порушень активного і пасивного характеру не залежно від вини порушника.

Серед багатьох способів охорони цивільних прав основне місце займають правові способи охорони. Вони мають свою цільову спрямованість, яка виражається в забезпеченні непорушення правового режиму об'єктів права і законних інтересів уповноважених осіб.

Реалізація права на охорону здійснюється за рахунок широкого інструментарію, що включає:

а) правові норми як вираження правил можливої чи належної поведінки;

б) механізм впливу на порушника, що забезпечує можливість залучення його до відповідальності, забезпечений можливістю застосування санкцій до сторони, що порушує норми права;

в) заходи щодо попередження порушень прав (превентивні заходи, включаючи використання технічних засобів);

г) функціонування спеціальних суспільних інститутів по захисту цивільних прав (спілка споживачів і ін.).

Охорона прав залежить і від самих власників прав, які повинні виявляти особливу зацікавленість в охороні своїх прав.

Кожна фізична особа має право будь-яким, не забороненим законом способом, захищати свої права і свободи від порушення і протиправних зазіхань. Особливе значення для розгляду особливостей охорони прав фізичної особи мають положення ст.55 Конституції України, закріпляючі обов'язок держави охороняти права і свободи людини, право індивіда звертатися за захистом своїх прав в суд, Уповноваженому Верховної Ради по правах людини, використання всіх способів захисту таких прав, а при їхній неефективності звертатися за захистом прав у відповідні міжнародні судові інстанції чи у відповідні органи міжнародних організацій, членами чи учасниками яких є Україна. Оскільки ми в даному випадку розглядаємо право, а не об обов'язок захисту уповноваженої особи, відповідно, дане право може бути реалізоване чи не реалізовано в залежності від волі і бажання уповноваженої особи, її активності і зацікавленості в захисті права (інакше кажучи, по розсуду уповноваженої особи). У даному випадку у відмінності від обов'язку відсутній елемент примусу.

Розглядаючи поняття і зміст охорони прав власності варто розрізняти норми й інститути цивільного права, що мають різне призначення. Одні з них встановлюють чи закріплюють приналежність матеріальних благ за визначеними суб'єктами й охороняють їх, приймаючи під захист закону. Наприклад, одні норми законів про власність закріплюють визначені можливості в особі, інші забезпечують умови для здійснення власником приналежних їм прав і дуже важливі для охорони (наприклад, установлюючи конкретний цивільно-правовий режим окремих об'єктів права власності); треті установлюють відповідальність за здійснення незаконних дій з чужим майном, за заподіяння матеріального збитку власнику і т.п., тобто безпосередньо охороняють і захищають правомочності власника від протиправних зазіхань. Виходячи з цього, можна стверджувати, що більшість норм цивільного права так чи інакше зв'язані з охороною відносин власності, але передбачені і спеціальні способи цивільного права по їх безпосередньому захисту.

Так, у цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому контексті за допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток відносин; охорону прав власності у вузькому контексті, чи їх захист – тобто сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку зі здійсненням порушень прав власності.

Можливість захисту суб'єктивного права є одним з елементів його змісту. Необхідність у подібному захисті, як вже згадувалося раніше, виникає тоді, коли інша особа заперечує чи порушує право чи перешкоджає його здійсненню. Тому передумовою захисту права є його порушення з боку інших осіб.

Оскільки захист прав є необхідним і закономірним наслідком їхнього порушення, особливе місце в такому разі займає юридична відповідальність, що виступає правовим способом забезпечення охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів.

Сутність правого захисту трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання входять у суперечність. І сформована ситуація може бути виправдана сукупністю факторів. Наприклад, склалася думка про те, що правовий захист – це система юридичних норм, що спрямовані на недопущення правопорушення і ліквідацію його наслідків, інша точка зору зв'язана з розглядом правового захисту як державно-примусової діяльності, спрямованої на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку. Висловлюються й інші точки зору.

У науковій літературі питання про співвідношення понять правового захисту й охорони викликало чимало дискусій. Ряд авторів дотримується позиції, що немає потреби розділяти дані поняття. Але дана позиція помилкова. Інші обґрунтовують позицію про доцільність віднесення терміна “охорона” лише до засобів, що застосовуються до порушеного права, а термін “захист” відносити до засобів, що застосовуються вже після здійснення правопорушення. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок. У приватному праві це не допустимо із-за його диспозитивності.

Слід погодитися з позицією розгляду захисту в якості одного з проявів охорони, що здійснюються для поновлення порушених прав. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оскарження права особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оскарження права.

Право захисту слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість останнього використовувати спеціальні способи правоохоронного характеру. Захист прав, свобод і законних інтересів – це форма їхнього забезпечення, що відображає дію даного механізму, спрямованого на: призупинення порушення суб'єктивних прав; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їхньому здійсненні; поновлення порушених прав; залучення осіб, винних у здійсненні правопорушення до відповідальності.

Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому змісту право на захист містить у собі:

а) можливість управоможеної особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (тобто самозахист цивільних прав);

б) можливість застосування безпосередньо самою управоможеною особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника (так називаними, оперативними санкціями);

в) можливість управоможеної особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою спонуки зобов'язаної особи до визначеного поводження.

Перераховані можливості нерозривно зв'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист.

Спосіб захисту права значною мірою визначений різновидом права управоможеної особи, що підлягають захисту. Так, цивільні права можуть захищатися шляхом поновлення положення, що існувало до порушення права, примусом до виконання обов'язку в натурі, припиненням або зміною правовідносин, відшкодуванням збитків чи сплати штрафних санкцій і ін. Але варто помітити, що без активних процесуальних дій особи, що потерпіла від правопорушення, сам захист залишиться лише нереалізованою правовою можливістю.

Виходячи з вищевикладеного, охорона і захист прав має ряд істотних відмінностей:

а) дані правові категорії відрізняються по своєму функціональному призначенню. Охороною прав досягається попередження порушення цивільних прав і обов'язків, а захист, спрямований на поновлення порушених прав і обов'язків або компенсацію втраченого права, як наслідку порушення права, тобто має місце при наявності факту порушення прав;

б) відрізняється “охорона” і “захист” по тимчасовому періоду застосування. Охорона як різновид превенції повинна в ідеалі застосовуватися постійно, а захист - лише в результаті порушення прав і обов'язків;

в) неоднаковий інструментарій охорони і захисту. Охорона характеризується більш широким переліком способів охорони, у той час як захист зв'язаний із застосуванням лише правових способів.

У випадках зазіхань на суб'єктивні права громадян, міри захисту виступають насамперед, як засоби відновлення майнових або немайнових прав. Але, надаючи різноманітні засоби захисту носіям суб'єктивних цивільних прав, цивільне законодавство разом з тим передбачає і визначені границі захисту права. Виходячи з чого, захист прав по своїй природі не може бути безмежним, маючи свої межі.

Висновок: Рішення проблеми ефективної охорони і захисту цивільних прав знаходиться в безпосередній залежності від розвитку законодавчої бази, що регулює відносини охорони і захисту, здатності і готовності відповідних органів приймати ефективні рішення, попереджати порушення прав і обов'язків, виявляти й усувати негативні наслідки, вчасно здійснювати їхній захист. Не останню роль в охороні прав грає і зацікавленість і прояв ініціативи по охороні і захисту прав самими уповноваженими особами.

ВИСНОВОК

Таким чиномрозглянувши деякі проблемизахисту цивільних прав та обов’язків ми можемо зробити висновок, що право на захист варто розглядати в єдності його матеріального змісту і форми. І така єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, надані управомоченій особі правом на захист, припускають і можливість їхнього здійснення у визначеній законом процесуальній формі, у встановленому законом порядку. Актуальна теза про те, що ефективність захисту цивільних прав та обов‘язків залежить від ефективності дій уповноважених осіб та самої особи чиї права були порушені, тому що законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без вирішення питання їх охорони і захисту. Тому, закріплюючи за громадянами визначені цивільні права, законодавство надає уповноваженій особі і арсенал необхідних способів їх охорони та захисту.