Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 10 страница

Логіко-граматичне тлумачення змісту норм-дефініцій, в яких дається визначення ознак термінопоняття «службова особа» (ч. 3 ст. 18, п. 1 примітки до ст. 364 КК) у системному взаємозв’язку із положеннями Конституції України, чинних Законів «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про державну службу», «Про центральні органи виконавчої влади» та Закону «Про державну службу» від 17 листопада 2011 р., який набере чинності 1 січня 2013 р., дає підстави для деяких (окремих) попередніх висновків щодо віднесення до суб’єктів злочинів у сфері службової діяльності, тобто щодо визнання/неви­знання певних категорій осіб службовими особами.

1. Працівники прокуратури є службовими особами за ознакою обій­мання посади, пов’язаної з виконанням функцій представника влади, але вони не можуть визнаватись службовими особами за ознакою обіймання посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, оскільки прокуратура є органом влади (контрольно-наглядової), але не є органом державної влади (виконавчої чи судової). Крім того, працівники прокуратури не є державними службовцями але є суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення.

Аналогічно працівники Національного банку України, апарату Ра­хункової палати, Вищої Ради юстиції України, апарату Ради національної безпеки України та інших органів влади, які не є різновидами органів виконавчої влади, відповідно до визначення ознак службової особи у п. 1 примітки до ст. 364 та у ч. 3 ст. 18 КК, не можуть визнаватись службовими особами за ознакою обіймання посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господар­ських обов’язків, оскільки зазначені органи не є органами державної влади, але вони є органами влади.

Для усунення зазначеної суперечності, у ч. 3 ст. 18 та у п. 1 примітки до ст. 364 КК слова «в органах державної влади» замінити словами
«в органах влади».

2. Працівники державних підприємств, установ, організацій не є державними службовцями, але вони можуть визнаватись суб’єктами злочинів у сфері службової діяльності як особи, що обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративного-господарських функцій. Суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення вони можуть визнаватись за умови, що вони є посадовими особами юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету. Крім того, такі особи можуть визнаватись суб’єктами злочину, склад якого передбачений ст. 354 КК.

Термінопоняттям «влада» охоплюються термінопоняття «державна влада», «влада контрольно-наглядова», «влада територіальної громади», «влада місцевого самоврядування», «виконавча влада», «судова влада», «законодавча влада», якими позначаються окремі види влади.

У Законі термін «функції» вживається як складова частина (елемент) термінопоняття (словосполучення) «виконання функцій», а термін «повноваження» – як складова частина (елемент) термінопоняття «здійснення повноважень».

У Законі говориться про виконання функцій щодо реалізації (здійснення) повноважень певною особою чи певним органом.

Перелік функцій і повноважень, закріплених за посадою державної служби, які зобов’язаний виконувати державний службовець та які вста­новлені його посадовою інструкцією, утворює посадові обов’язки дер­жавного службовця, тобто поняття «обов’язки» у Законі «Про державну службу» розуміється як родове поняття, складовими (елементами) якого є повноваження і функції. Іншими словами, посадові обов’язки державного службовця – це сукупність його функцій і повноважень, закріплених за посадою державної служби, яку він обіймає.

Формально у ч. 3 ст. 18 та у п. 1 примітки до ст. 364 КК йдеться про визнання службовими особами (віднесення до службових осіб) осіб, які обіймають постійно чи тимчасово посади, пов’язані з виконанням ор­ганізаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій:

1) в органах державної влади;

2) на державних підприємствах;

3) у державних установах;

4) у державних організаціях;

5) в органах місцевого самоврядування;

6) на комунальних підприємствах;

7) у комунальних установах;

8) у комунальних організаціях.

У наведеному вище формулюванні службовими особами називаються також особи, які обіймають на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Виникає питання, що слід розуміти під поняттями «державна установа», «державна організація» та їх співвідношення із поняттям «орган державної влади», та потребують відповіді запитання: 1) чи мають державні установи і державні організації свої органи?; 2) чи є, зокрема, органи прокуратури державними установами чи державними організаціями?; 3) що слід розуміти під поняттям «орган влади»?; 4) чи тотожні поняття «орган державної влади» та «орган влади»?

Зверну увагу на принципово важливі положення законодавчого визначення ознак другої та третьої категорії службових осіб у п. 1 примітки до ст. 364 та у ч. 3 ст. 18 КК,– вжите законодавцем формулювання «а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій». Формально, на основі логіко-граматичного, буквального тлумачення наведеного формулювання, слід констатувати, що, з позиції законодавця, йдеться (мається на увазі) обіймання посад, пов’язаних з виконанням зазначених функцій, лише в органах державної влади, якими, відповідно до статті Конституції України, є органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Особи ж, які обіймають такі посади в інших органах влади, а саме в органах контрольно-наглядової влади, зокрема в органах прокуратури формально службовими особами не є, оскільки вони не обіймають якоїсь посади в органах державної влади.

Згідно з ч. 3 ст. 83 України юридичною особою-установою є органі­зація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею; шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частини 3, 4 ст. 81 ЦК України).

4.5. Поняття та види осіб,
які здійснюють професійну діяльність,
пов’язану з наданням публічних послуг

Враховуючи семасіологічне значення слів «професія», «професійний», «діяльність», «заняття», «здійснення», «праця», «послуга», «робота»[163], а також положення законів України, які регулюють відносини у сферах зайнятості населення, трудових відносин, державної служби, охорони праці та оподаткування доходів фізичних осіб, професійну діяльність можна визначити як діяльність громадян, пов’язану із задо­воленням особистих та суспільних потреб, здійснювану ними або як найманими особами[164] (працівниками), або як особами, що здійснюють незалежну професійну діяльність як самозайняті особи,[165] або як особами, обраними на оплачувану посаду в органах влади, яка є джерелом їх доходів (засобів існування, джерелом заробітку), змістом якої є виконання певних робіт чи надання послуг вартісного характеру фізичним чи юридичним особам.

Суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 365² та 368⁴ КК, є такі категорії осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг:

1) Самозайняті особи в розумінні (у значенні), в якому це термінопоняття вживалось та вживається у Законі «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р.: а) суб’єкти підприємницької діяльності – фізичні особи; б) особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність та не є найманими особами в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Під незалежною професійною діяльністю розуміється діяльність, що полягає в участі фізичних осіб у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, так само як діяльності лікарів (у тому числі стоматологів, зубних техніків), адвокатів, приватних нотаріусів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів та поміч­ників зазначених осіб або осіб, зайнятих релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю, за умови якщо такі особи не є найманими працівниками чи суб’єктами підприємницької діяльності, які прирівнюються до найманої особи.

2) Наймані фізичні особи – працівники підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, в тому числі державних та комунальних, які безпосередньо власною працею виконують трудову функцію, пов’язану зі здійсненням діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг від імені юридичної особи – працедавця, предметом діяльності якої є надання певних публічних послуг, виключно за дорученням або наказом працедавця згідно з умовами укладеного з працедавцем трудового договору (контракту) відповідно до закону, для яких виконувана ними трудова функція є їх професійною діяльністю.

До цієї категорії осіб слід віднести і осіб, які від імені держави та місцевого самоврядування здійснюють діяльність по наданню адміністративних державних послуг чи адміністративних муніципальних по­слуг. Такі послуги надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами і організаціями та органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами та організаціями. Безпосередньо такі послуги надаються працівниками таких органів, підприємств, установ і організацій, які виконують професійні функції (обов’язки) як наймані фізичні особи.

3) Соціальні працівники та інші фізичні особи, які мають відповідну освіту, які здійснюють професійну діяльність по наданню соціальних послуг відповідно до Закону «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р., для яких діяльність по наданню соціальних послуг є їх професійною діяльністю.

Суб’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 365² КК, є оцінювач, який має кваліфікаційне свідоцтво оцінювача і включений до Державного реєстру оцінювачів, який веде Фонд державного майна України, які отримали кваліфікаційне свідоцтво в порядку, визначеному статтями 14–16 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та про­фесійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. Згідно із цим Законом, суб’єктами оціночної діяльності є: 1) суб’єкти господарювання – зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону; 2) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності у процесі виконання функцій з управління та роз­порядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі. Оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво відповідно до вимог цього Закону (статті 5, 6 Закону). Форми здійснення оціночної діяльності визначені у ч. 2 ст. 4 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»: 1) практична діяльність з оцінки майна, яка полягає у практичному виконанні оцінки майна та всіх процедур, пов’язаних з нею, відповідно до вимог, установлених нормативно-правовими актами з оцінки майна; 2) консультаційна діяльність, яка полягає в наданні консультацій з оцінки майна суб’єктами оціночної діяльності, замовникам оцінки та (або) іншим особам в усній або письмовій формі; 3) рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає в їх критичному розгляді та наданні висновків щодо повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, в порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна; 4) методичне забезпечення оцінки майна, яке полягає в розробленні методичних документів з оцінки майна та наданні роз’яснень щодо їх застосування; 5) навчальна діяльність оцінювачів, яка полягає в участі у навчальному процесі з професійної підготовки оцінювачів. Практична діяльність з оцінки майна може здійснюватися виключно суб’єктами оціночної діяльності, а діяльність судових експертів, пов’язана з оцінкою майна, здійснюється на умовах і в порядку, передбачених Законом «Про судову експертизу», з урахуванням особливостей, визначених Законом «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» щодо методичного регулювання оцінки цього майна, а інші положення цього Закону не поширюються на судових експертів.

Державне регулювання у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності здійснюється фондом державного майна України – Центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом (ч. 1 ст. 1 Закону «Про фонд державного майна України» від 9 грудня 2011 р. № 4107-V, який набрав чинності 6 січня 2012 р. // Голос України. – 2012. – 6 січня).

Фонд державного майна України у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності здійснює:

державне регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

контроль за виконанням суб’єктами оціночної діяльності та оцінювачами вимог законодавства;

контроль за дотриманням єдності методичного та організаційного забезпечення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

професійну оціночну діяльність у процесі приватизації та оренди державного майна, у тому числі практичну діяльність з оцінки об’єктів нерухомості для цілей оподаткування у процесі приватизації та оренди державного майна;

утворює відповідно до Закону України «Про центральні органи ви­конавчої влади» наглядову раду з питань оціночної діяльності з-поміж представників Фонду державного майна України, представників, делегованих іншими органами державної влади, представників громадських організацій, науковців, фахівців у сфері оціночної діяльності; інші консультативні, дорадчі, допоміжні органи та організовує їх роботу, бере участь у їх роботі;

організовує професійну підготовку оцінювачів, затверджує вимоги до керівників суб’єктів оціночної діяльності та оцінювачів, що працюють у їх складі;

затверджує склад та порядок роботи екзаменаційних комісій з професійної підготовки оцінювачів, організовує їх роботу, затверджує програми навчання та складання іспитів;

визнає статус саморегулюючих організацій оцінювачів, їх об’єднань та здійснює контроль за додержанням ними правил громадського регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

сприяє розвитку громадського регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

веде у визначеному ним порядку Державний реєстр оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, які здійснюють оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність за відповідними напрямами (спеціалізаціями), а також за окремим напрямом (спеціалізацією) для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства, для включення (виключення) таких суб’єктів оціночної діяльності до Переліку суб’єк­тів оціночної діяльності – суб’єктів господарювання, як органів, уповноважених здійснювати оцінку для випадків, установлених Податковим кодексом України і таких, що мають право здійснювати оцінку для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства (у тому числі правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації), який ведеться центральним органом державної податкової служби у ви­значеному ним порядку та оприлюднюється на його офіційному веб-сайті;

здійснює методичне регулювання у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності, затверджує методики та приймає нормативно-правові акти, у тому числі правила організації системи зовнішнього контролю якості, які містять правила організації, випадки, порядок, строки та періодичність проведення перевірок системи зовнішнього контролю якості, порядок рецензування звітів про оцінку (актів оцінки майна), а також можливості та способи відшкодування завданої шкоди (збитків);

вживає заходів, спрямованих на впровадження у вітчизняну практику оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності міжнародних норм і правил оцінки майна, та заходів, спрямованих на вдосконалення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

сприяє створенню конкурентного середовища серед суб’єктів оціночної діяльності;

забезпечує широке інформування суспільства з питань оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності, стану та особливостей ціноутворення на майно та майнові права;

затверджує спільно з центральним органом державної податкової служби та іншими виконавчими органами порядок взаємодії під час застосування оцінки для цілей оподаткування за окремими видами майна та майнових прав;

провадить іншу діяльність, пов’язану зі здійсненням наданих законодавством повноважень з державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Згідно із Законом «Про фонд державного майна України» від 8 груд­ня 2011 р. № 4107-VІ, який набрав чинності 6 січня 2010 р. одним із повноважень Фонду державного майна України у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності є здійснення професійної оціночної діяльності у процесі приватизації та оренди державного майна, у тому числі практичної діяльності з оцінки об’єктів нерухомості для цілей оподаткування у процесі приватизації та оренди державного майна (абз. 6 п. 5 ч. 1 ст. 5 Закону).

Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 5 серпня 2009 р. № 423 затверджені Ліцензійні умови провадження господарської діяльності щодо проведення робіт із землеустрою, землеоціночних робіт, якими встановлені організаційні, кваліфікаційні, технологічні та інші вимоги щодо здійснення зазначених робіт (ОВУ. – 2009. – № 68. – Ст. 2366).

Землеоціночні роботи здійснюються оцінювачами з експертної гро­шової оцінки земельних ділянок, які мають отримане відповідно до законів України «Про оцінку земель», «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» кваліфікаційне свідоцтво оцінювача з експертної грошової оцінки земельних ділянок, внесений до Державного реєстру оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок та стаж роботи оцінювачем не менше ніж два роки.

Землеоціночні роботи можуть здійснюватись:

– суб’єктами господарювання – фізичними особами-підприємцями, які відповідають зазначеним вимогам, тобто мають необхідну освіту і кваліфікаційне свідоцтво оцінювача з експертної грошової оцінки земельних ділянок;

– суб’єктами господарювання – юридичними особами, які мають у штаті не менше двох спеціалістів (за основним місцем роботи), які мають кваліфікаційне свідоцтво оцінювача з експертної грошової оцін­ки земельних ділянок.

Під оцінкою майна і майнових прав розуміється процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна і майнових прав, і є результатом практичної діяльності суб’єкта оціночної діяльності. Такими актами, згідно з ч. 1 ст. 9 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», є: положення (національні стандарти) оцінки майна, що затверджуються КМ України, методики та інші нормативно-правові акти, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються КМ України або Фондом державного майна України. Зокрема, постановами Кабінету Міністрів України затверджені:

– Методика оцінки майна (постанова № 1891 від 10 грудня 2003 р.), до якої неодноразово вносились зміни, останні –

– Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» (постанова № 1440 від 10 вересня 2003 р.);

– Національний стандарт № 2 «Оцінка нерухомого майна» (постанова № 1442 від 28 жовтня 2004 р.);

– Національний стандарт № 3 «Оцінка цілісних майнових комплек­сів» (постанова № 1655 від 29 листопада 2006 р.);

– Національний стандарт № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» (постанова № 1185 від 3 жовтня 2007 р.).

Наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 р. № 142/52092 (у редакції наказу МЮ України та ФДМ України від 24 липня 2009 р. № 1335/5/1159) затверджена Методика товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів (ОВУ. – 2009. – № 61. – Ст. 2185), яка встановлює механізм оцінки (визначення вартості) колісних транспортних засобів, а також вимоги до оформлення результатів оцінки, оціночні процедури визначення вартості колісних транспортних засобів. Вимоги цієї методики є обов’язковими під час проведення автотоварознавчих експертиз та експертних досліджень судовими експертами науково-дослідних інститутів судових експертиз МЮ України, експертами науково-до­слідних експертно-криміналістичних центрів МВС України, експертами інших державних установ, суб’єктами господарювання, до компетенції яких входить проведення судових автотоварознавчих експертиз та експертних досліджень, а також всіма суб’єктами оціночної діяльності під час оцінки колісних транспортних засобів у випадках, передбачених законодавством України або договорами між суб’єктами цивільно-правових відносин.

Методика застосовується з метою: а) визначення ринкової вартості КТЗ, їх складників у разі відчуження; б) визначення стартової ціни КТЗ для їх продажу на аукціоні чи за конкурсом; в) визначення вартості КТЗ як об’єкта застави; г) визначення вартості КТЗ у складі майна фізичних осіб для його декларування; ґ) визначення вартості КТЗ для страхування фізичними та юридичними особами; д) визначення матеріальних збитків, завданих власнику в разі пошкодження КТЗ; е) визначення вартості відновлювального ремонту КТЗ; є) визначення вартості КТЗ для розв’язання майнових суперечок; ж) визначення вар­тості арештованих, конфіскованих або визнаних безхазяйними КТЗ, їх складників у разі вимушеного їх продажу; з) визначення вартості КТЗ, його складників, що ввозяться на митну територію України; и) визначення вартості відокремленого КТЗ в складі основних засобів юридичних осіб; і) в інших випадках у разі визначення вартості КТЗ для встановлення розміру обов’язкових платежів до бюджету. Методика застосовується також у разі: а) визначення року виготовлення КТЗ і його складників; б) визначення комплектності та укомплектованості КТЗ відповідно до нормативно-технічної документації його виробника; в) визначення типу, моделі, версії КТЗ; г) установлення типу, потужності та робочого об’єму двигуна, типу кузова, інших технічних показ­ників КТЗ; ґ) класифікації КТЗ (його складників) за Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності.

Аудитор – це фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською діяльністю на території України. Під аудиторською діяльністю розуміється діяльність, яка охоплює організаційне і методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг. Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов’язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізич­них та юридичних осіб. Аудит – це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фі­нансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Здійснюється аудит незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання з їх ініціативи на його проведення, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’язковий аудит). Обов’язковий аудит проводить у випадках, визначених ст. 10 Закону «Про аудиторську діяльність». Аудитор має право займатися аудиторською діяльністю індивідуально, створити аудиторську фірму, об’єднатися з іншими аудиторами у спілку з дотриманням вимог Закону «Про аудиторську діяльність» та інших законів України. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходів від інших корпоративних прав (див. статті 3–5, 10 Закону «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. із змінами, внесеними законами від 6 липня 2005 р. та 19 січня 2006 р.; статті 362–365 ГК України).

Державний фінансовий аудит, який є різновидом державного фінансового контролю, полягає у перевірці та аналізі фінансового стану справ щодо законного та ефективного використання державних чи ко­мунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю. Здійснюється державний фінансовий аудит Рахунковою палатою та органами державної контрольно-ревізійної служби відповідно до законів (частини 3, 4 ст. 362 ГК України).

Статтею 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. передбачено, що для забезпечення ведення бухгалтерського обліку – процесу виявлення, вимірювання, ре­єстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень – підприємство самостійно обирає форми його реалізації: введення до штату підприємства посади бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером; користування послугами спеціаліста з бухгалтерського обліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи; ведення на договірних засадах бухгалтерського обліку централізованою бухгалтерією або аудиторською фірмою; самостійне ведення бухгалтерського обліку та складання звіт­ності безпосередньо власником або керівником підприємства.

Спеціаліст із бухгалтерського обліку, зареєстрований як підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, який надає суб’єктам господарювання послуги з ведення бухгалтерського обліку, є особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а відтак, є суб’єктом злочинів, склади яких передбачені статтями 235³ та 235⁵ КК.

Суб’єктом злочину має визнаватись і аудитор, який надає аудиторські послуги у формі консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

До суб’єктів злочинів, склади яких передбачені статтями 235³ та 235⁵ КК, окрім осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, законодавець відніс членів трудового арбітражу з вирішення колективного трудового спору та незалежних посередників у вирішенні такого спору. Згідно із Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, встановлені ст. 9 цього Закону, та у випадках, передбачених пунктами «в» і «г» ст. 2 цього Закону,– трудовим арбітражем.

Право на отримання кваліфікаційного сертифіката про право на зайняття аудиторською діяльністю мають фізичні особи, які здобули вищу освіту, певні знання з питань аудиту та досвід роботи не менше трьох років підряд на посадах аудитора, ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста або економіста, наявність яких (певних знань з питань аудиту) визначається шляхом проведення відповідного іспиту в порядку, визначеному Положенням про сертифікацію аудиторів, затвердженим рішенням Аудиторської палати України від 19 листопада 2002 р., протокол № 116.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси), або займаються приватною нота­ріальною діяльністю (приватні нотаріуси). У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені ст. 37 Закону «Про нотаріат», вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування. Вчинення нотаріальних дій за кор­доном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством,– на дипломатичні представництва України. Крім того, посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може проводитись особами, вказаними у статті 40 Закону «Про нотаріат», зокрема: головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями лікарень, інших стаціонарних закладів охорони здоров’я посвідчуються заповіти осіб, які перебувають на лікуванні в цих закладах; начальниками госпіталів посвідчуються заповіти осіб, які перебувають у них на лікуванні; капітанами морських, річкових суден, що ходять під Прапором України, посвідчуються заповіти осіб, які перебувають на таких суднах під час їх плавання, тощо.