Характеристика правочинів у цивільному праві.

Правочини. Представництво.

1.Характеристика правочинів у цивільному праві:

1.1. Поняття, ознаки.

1.2. Форма та зміст.

1.3. Класифікація.

2.Поняття та види недійсних правочинів.

2.1. Поняття, ознаки.

2.2. Наслідки недійсності правочину.

2.3. Види.

3. Відносини представництва за цивільним законодавством.

3.1. Загальна характеристика.

3.2. Види.

Література:

1. Конституція України. Прийнята ВР України 28.06.1996р. // Відомості ВРУ. – 1996. – №30. – Ст. 141.

2. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003р. // Голос України. – 2003. – №45 – 46 – 12.03.2003р.; №47–48 – 13.03.2003р.

3. Цивільний кодекс України: Коментар. - Х.: Одіссей, 2004. – 856 с.

4. Господарський кодекс України: Коментар. – Х.: Одіссей, 2004. – 848 с.

5. Господарський Кодекс України, від 16.01.2003р. // Комп’ютерна правова система “Ліга: Закон”, Нормативно – правові акти України та ін.

6. Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1.07.2004 року

7. Про судову практику у справах про визнання угод недійсними. Постанова Вищого Господарського суду України від 19.12.2002р. // Галицькі контракти. – 2003. – №7.

8. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними: Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999р. // Юридичний вісник України. – 2002р. – №6. – С.26.

9. Цивільне право України: Підручник: у 2–х книгах // О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – Кн. 1. – С.78–86.

10. Цивільне право України: Підручник. Академічний курс. // за ред. Я.О. Шевченко, 2003р.

11. Цивільне право України : підручник / Є.А. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776с.

12 Фурса С. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України. //Право України. – 1999. - №4. - С.94.

13. Крупко П. Суб’єкти добровільного представництва за цивільним правом. //Право України. – 2002. - №5. – С.105-109.

ВСТУП

Предметом нашого з Вами розгляду на найближчі 4 години згідно з тематичним планом з вивчення дисципліни Цивільне та сімейне право повинно стати з’ясування сутності та правова характеристика таких специфічних цивільно-правових інститутів як правочини та представництво. При цьому ми детально зупинимось на властивостях даних понять, їх юридичних особливостях і, безумовно, пов’яжемо даний матеріал з засвоєними нами поняттями на попередніх заняттях.

Дані інституції завжди займали належне місце у цивільному законодавстві. Вони знайшли відображення й у розділі IV книги 1 ЦК України, при чому в більш детальному змісті викладених норм.

Перейдемо до першого питання лекції.

Характеристика правочинів у цивільному праві.

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначе­но, що правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.1 ст.2 ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відно­син, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права. Причому згідно зі ст.ст.167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бу­ти спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що по­ложення ч.1 ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія осо­би, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідно­син. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, по­новлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бу­ти одночасно і підставою припинення одних та підставою виник­нення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж найма­чем орендованого майна третій особі спричиняє припинення дого­вору оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин від­повідальності за порушення договору оренди.

Ознаки, які відрізняють правочини від інших юридичних фактів:

1) Правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнен­ня певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та ство­рюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) Правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління). які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб'єкти публічного права;

3) Правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виник­нення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціаль­но не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) Правочини опосередковують динаміку цивільних правовідно­син між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізня­ються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного ста­ну, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бу­ти суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення пра­вочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) сто­совно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Згідно ст..211 ЦК місцем вчинення одностороннього правочину є місце волевиявлення сторони.

Волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвід­ченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або ускладню­вати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочи­ну, вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або во­но може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприк­лад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і но­таріально посвідчений (ст.ст.1247, 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (догово­ру) визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма перед­бачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановле­но договором.

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладен­ня договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Ос­кільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не міс­це волевиявлення чи місце проживання фізичної особи або місце­знаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається таким, що не укла­дений взагалі.

У цивілістиці сформовано загальні вимоги щодо умов чинності право чинів (ст.203 ЦК), а саме:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечи­ти актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільс­тва (ч.1 ст.203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають врахо­вувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені в ст.ст.12, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину форму­валася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, ма­ло місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст.231 ЦК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язко­ве дотримання передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушен­ня вимог щодо форми правочину призводить до визнання його не­дійсним або настання інших наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (4.5 ст.203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчи­нений лише про людське око (ст.234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездат­них дітей (ч.б ст.203); правочини, зазначені в ч.1 ст.71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклуваль­ника й дозволу органу опіки та піклування. Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавс­тва, то вони також охоплюються поняттям "вимоги чинності" ("умови дійсності") правочину, а їх порушення спричиняє визнан­ня правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками ци­вільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка поля­гає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК, правочин є правомірним, якщо його не­дійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності пра­вочину має визначальний принцип приватного права: "Дозволено усе, що прямо не заборонено законом", а також такі засади цивіль­ного права, як свобода договору (правочину); свобода підприєм­ницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, доб­росовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з ци­ми засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізуючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків тощо будь-які пра­вомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на право­мірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом за­кону. В цьому разі правочин неправомірний і не створює правових наслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки при­пис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціального визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укла­дений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (ст.219 ЦК);

2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разі презумпція правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він не порушує конкретної норми закону (або у момент укладення правочину порушення закону залиша­ється прихованим, невідомим іншим особам). Проте його право­мірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінте­ресованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом недійсним.

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК). Тобто і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК (ст.ст.222, 223, 225 та інші), або випли­вати із правил ст.13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.