Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 11 страница
Проте особи, яким законодавством, зокрема Законом «Про нотаріат», надано право вчинювати нотаріальні дії за кордоном та посвідчувати заповіти і доручення, прирівнювані до нотаріальних, не належать до категорії осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, оскільки вони не здійснюють професійну нотаріальну діяльність. Закон лише наділяє їх повноваженнями (надає право і покладає обов’язок) здійснювати, за певних обставин (умов), у певній обстановці, відповідно, нотаріальні дії та посвідчувати заповіти і доручення.
Нотаріальна діяльність як професійна діяльність здійснюється лише нотаріусами – громадянами України, які мають вищу юридичну освіту, володіють державною мовою, мають стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшли стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склали кваліфікаційний іспит і одержали свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
Суб’єктом злочинів, склади яких передбачені статтями 3652 та 3684 КК, є як приватний нотаріус, який здійснює незалежну професійну нотаріальну діяльність як самозайнята особа, так і державний нотаріус, для якого нотаріальна діяльність також є його професійною діяльністю. Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.
Нотаріальна діяльність є виключним видом діяльності. Нотаріус, згідно з ч. 2 ст. 3 Закону «Про нотаріат», не може займатися підприємницькою або адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі, або на службі в органах місцевого самоврядування, перебувати в штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час.
Відмінність у правовому статусі приватного та державного нотаріуса в тому, що приватний нотаріус здійснює нотаріальну діяльність як самозайнята особа – особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, а державний нотаріус здійснює професійну нотаріальну діяльність як найманий працівник державного органу – державної нотаріальної контори. При цьому, згідно з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 1 жовтня 2008 р. «Про внесення змін до Закону «Про нотаріат», «державні нотаріуси в частині оплати праці та пенсійного забезпечення прирівнюються до державних службовців відповідних категорій», а стаж роботи державних нотаріусів у державних нотаріальних конторах зараховується до стажу державної служби. Наведене положення дає О. В. Зайцеву підстави для висновку, що для відповіді на питання, чи може державний нотаріус визнаватись суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності, сумнівів немає. Втім, на думку О. В. Зайцева, з урахуванням визначення службової особи, яке містить п. 1 примітки до ст. 364 КК України, для однозначного висновку про визнання приватного нотаріуса суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності недостатньо аргументів[166].
З позицією О. В. Зайцева щодо визнання державного нотаріуса суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності погодитись не можна. У своїх попередніх публікаціях я обґрунтовував позицію, що з урахуванням визначення ознак поняття службової особи у п. 1 примітки до ст. 364 КК та позиції Пленуму Верховного Суду України з питань щодо того, ким особа може наділятись спеціальними повноваженнями на виконання функцій представника влади, організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків (див. п. 1 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарни-
цтво» // Постанови Пленуму Верховного Суду України 1985–2008: Офіц. вид. / за заг. ред. В. В. Онопенка, Ю. Л. Сеніна. – К., 2009. – С. 408).
Зверну увагу на те, що наведена думка О. В. Зайцевим висловлювалась до прийняття Верховною Радою України 11 червня 2009 р. «антикорупційних» законів. При цьому О. В. Зайцев обґрунтовував позицію, що «враховуючи завдання КК України, передбачені його ст. 1, та положення Закону «Про нотаріат», можна зробити висновок, що повна матеріальна відповідальність приватного нотаріуса за шкоду, завдану внаслідок його незаконних дій або недбалості і можливість анулювання Міністерством юстиції свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, є достатніми заходами для забезпечення стабільної і законослухняної роботи приватних нотаріусів як складової єдиної системи нотаріату. З огляду на цей висновок та мізерний рівень злочинності серед нотаріусів є зайвим внесення до КК України окремої статті, яка б регламентувала зловживання повноваженнями приватними нотаріусами (статті, аналогічній ст. 202 КК РФ.– П. А.), а завдання правового забезпечення охорони прав громадянина у сфері нотаріату на сьогодні забезпечуються, на думку О. В. Зайцева, цивільним законодавством України повною мірою[167].
Законодавець спочатку у Законі № 1508-VІ від 11 червня 2009 р. а потім і Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ, дав однозначні відповіді на питання
щодо правового статусу як державного, так і приватного нотаріусів з позиції кримінального закону, визнавши нотаріуса взагалі (як приватного, так і державного), особою, що здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг,– суб’єктом злочинів, склади яких передбачені ст. 3652 та ст. 3684 КК.
Я звертав увагу на те, що з позиції чинного кримінального законодавства не лише державний, а й приватний нотаріус за своїм правовим статусом може вважатись представником виконавчої влади, який виконує функції представника влади за спеціальним повноваженням, яким він наділяється безпосередньо законом. Проте визначення поняття службової особи, яке давалось у п. 1 примітки до ст. 364 КК у чинній редакції від 5 квітня 2011 р., не давало підстав для визнання приватного нотаріуса службовою особою[168].
У тексті проектів Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення», поданого Президентом України та прийнятому у першому читанні Верховною Радою України 12 грудня 2006 р., до числа осіб, які виконують надані законом публічні повноваження, як суб’єктів злочинів, склади яких передбачені статтями 2353 та 2355 КК, були віднесені адвокати та арбітражні керуючі. В остаточному тексті Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», від 11 червня 2009 р. № 1508-VІ адвокати і арбітражні керуючі не зазначаються як суб’єкти злочинів, склади яких передбачені цими статтями. А у прийнятому 7 квітня 2011 р. Законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» врахував позицію Президента України щодо визнання арбітражного керуючого суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 3652 та 3684 КК, тобто, згідно з підпунктом «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції», статтями 3652 та 3684 КК арбітражний керуючий віднесений до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.
Зокрема, наукова і науково-технічна експертиза – це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об’єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об’єктів. Наукова і науково-технічна експертиза у сфері технічних розробок та дослідно-конструкторських робіт, фундаментальних і прикладних досліджень, у тому числі на стадії їх практичного застосування (впровадження, використання,
наслідки використання тощо), проводиться науково-дослідними організаціями та установами, вищими навчальними закладами, іншими організаціями та окремими юридичними і фізичними особами, які акредитовані на цей вид діяльності (ст. 1 Закону «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. № 52/95-ВР).
Суб’єктами наукової і науково-технічної експертизи є замовники, організатори експертизи, а також експерти.
Експертизу можуть проводити: органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, підприємства, установи та організації всіх форм власності, тимчасові творчі колективи, що здійснюють наукову і науково-технічну діяльність, спеціалізовані експертні організації; спеціально створені експертні організації статутна діяльність яких передбачає проведення наукових і науково-технічних експертиз; окремі експерти, групи експертів, експертні ради.
Експертами є фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову чи науково-технічну експертизу та несуть персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій відповідно до вимог завдання на проведення експертизи (ст. 4 Закону).
Об’єкти наукової та науково-технічної експертизи визначені ст. 5 Закону «Про наукову і науково-технічну експертизу». Такими об’єктами можуть бути будь-які об’єкти наукової і науково-технічної діяльності, щодо яких виникає потреба у проведенні експертизи, отриманні науково обґрунтованих експертних висновків, зокрема наукові праці у вигляді спеціально підготовлених рукописів, наукових доповідей, опублікованих монографій чи посібників; дисертаційні дослідження; права на об’єкти інтелектуальної власності, включаючи їх вартісну оцінку.
Фізичні особи, які на постійній або професійній основі здійснюють діяльність, пов’язану з наданням експертних послуг, крім осіб, які мають право на здійснення експертної діяльності та експертних послуг без отримання свідоцтва, та юридичні особи, статутом яких передбачено таку діяльність, повинні пройти державну акредитацію і отримати свідоцтво, що підтверджує кваліфікацію його отримувача з питання організації та проведення наукової і науково-технічної експертизи (ст. 7 Закону).
Проводиться наукова і науково-технічна експертиза у формі державної, громадської та інших експертиз.
Права та обов’язки експерта наукової і науково-технічної експертизи визначені у ст. 21 Закону «Про науково і науково-технічну експертизу». Згідно з ч. 9 цієї статті експерти не мають права приймати від фізичних та юридичних осіб, заінтересованих у певних висновках експертизи, коштовні подарунки, грошову винагороду тощо.
Науково і науково-технічна експертиза є невід’ємним елементом державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності і проводиться відповідно до Закону «Про наукову і науково-технічну експертизу» (ст. 40 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ в редакції Закону № 284-ХІV від 1 грудня 1998 р.).
Згідно зі ст. 6 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» бути експертом відповідно до законодавства України має право науковий працівник-вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідно кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації. Вчений, який за основним місцем роботи займається професійно педагогічною та науковою або науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти ІІІ–
ІV рівнів акредитації, є науково-педагогічним працівником.
Експерт – це фізична особа, яка має необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання у певній галузі, яка на замовлення окремих громадян, юридичних осіб, органів влади чи за дорученням органів влади у випадках, передбачених законом, здійснює дослідження і оцінку матеріальних об’єктів, явищ і процесів.
Згідно зі ст. 66 Кодексу адміністративного судочинства України, експертом є особа, яка має необхідні знання та якій у порядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі, яка відповідає вимогам, установленим Законом України «Про судову експертизу».
Особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах, визначається Інструкцією про особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 12 грудня 2011 р. № 3505/5. Цією Інструкцією визначається також порядок здійснення контролю за дотриманням зазначеними експертами вимог нормативно-правових актів, що регулюють питання судово-екпертної діяльності (ОВУ. – 2011. – № 98. – Ст. 3591). Інструкція поширюється на всіх судових експертів, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах та внесені до державного Реєстру атестованих судових експертів.
У цій Інструкції зазначається, що:
1) права, обов’язки та відповідальність судових експертів, організація проведення експертиз та оформлення їх результатів визначаються Законом України «Про судову експертизу», Кримінально-процесуальним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України, Кодексом адміністративного судочинства України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 № 53/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 03.11.98 за № 705/3145 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30.12.2004 № 144/5), а також іншими нормативно-правовими актами з питань судової експертизи та цією Інструкцією. 2) судовий експерт здійснює свою діяльність з певного виду експертної спеціальності на підставі свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта, виданого Міністерством юстиції України відповідно до Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09.08.2005 № 86/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.08.2005 за № 882/11162 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 07.11.2007 № 1054/5). У пункті 2.1 Інструкції визначаються права, а у п. 2.2 – обов’язки судового експерта. Крім того, згідно з п. 2.3 Інструкції судовому експерту, залученому до проведення судової експертизи, забороняється: самостійно збирати матеріали, які підлягають дослідженню, а також вибирати вихідні дані для проведення експертизи, якщо вони відображені в наданих йому матеріалах неоднозначно; вступати в контакти, не передбачені порядком проведення експертизи, з особами, які прямо чи опосередковано зацікавлені в результатах експертизи; розголошувати без дозволу прокурора, слідчого, особи яка провадить дізнання, та суду дані, що стали йому відомі під час проведення експертизи, та повідомляти її результати будь-кому, крім органу (особи), що призначив(ла) експертизу; зберігати матеріали справ та об’єкти експертних досліджень поза службовим приміщенням. Судовий експерт може здійснювати судово-експертну діяльність тільки з тих видів судових експертиз і експертних спеціальностей, які зазначені у свідоцтві про присвоєння кваліфікації судового експерта (п. 3.5 Інструкції).У чинному КПК визначення поняття «експерт» відсутнє. У частині 2 ст. 75 КПК встановлено, що як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для висновку з досліджуваних питань. Згідно з ч. 1 ст. 75 КПК, експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Обов’язки і права експерта визначаються ст. 77 КПК.
Згідно зі ст. 69 проекту Кримінального процесуального кодексу України, прийнятого Верховною Радою України як закон у другому читанні 13 квітня 2012 року, експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, яка має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань. Частиною 2 цієї статті визначені права, а частиною 4 – обов’язки експерта.
Незалежним посередником є визначена за спільним вибором сторін колективного трудового спору (конфлікту) особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення. Основною метою діяльності незалежного посередника є досягнення довіри сторін колективного трудового спору (конфлікту), сприяння сторонами колективного трудового спору (конфлікту) в його вирішенні на взаємоприйнятних умовах. Для забезпечення проведення примирних процедур в Україні формується Список посередників, який є системою обліку посередників та відповідних даних про них, і який публікується в офіційних засобах масової інформації. Підготовка та підвищення кваліфікації посередників проводиться НСПП за навчальними планами і програмами, що затверджуються в установленому чинним законодавством порядку. Посередник набуває своїх прав і обов’язків з дня його включення до Списку посередників, про що йому видається посвідчення. Умови і порядок добору посередників, набуття та припинення ними повноважень, порядок залучення посередника до участі у примирних процедурах, його права та обов’язки, а також кваліфікаційні вимоги до незалежного посередника визначаються Положенням про посередника, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р. № 133.
Трудовий арбітраж – це орган, який складається із залучених сторонами фахівців, зокрема арбітрів, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору (конфлікту). Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за згодою сторін, а його голова обирається з-поміж його членів. До складу трудового арбітражу також можуть входити народні депутати України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування й інші особи. Рішення трудового арбітражу приймається більшістю голосів його членів, оформляється протоколом і підписується усіма його членами. Рішення трудового арбітражу про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) є обов’язковим для виконання, якщо сторони про це попередньо домовилися (статті 9–12 Закону).
З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів), їх прогнозування та сприяння своєчасному їх вирішенню, здійснення посередни-
цтва для вирішення таких спорів (конфліктів) Президентом України утворюється Національна служба посередництва і примирення (НСПП), яка складається з висококваліфікованих фахівців та експертів з питань вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) і має свої відділення в АРК та областях. Рішення Національної служби посередництва і примирення мають рекомендаційний характер і повинні розглядатися сторонами колективного трудового спору (конфлікту) та відповідними центральними або місцевими органами виконавчої влади органами місцевого самоврядування. До компетенції Національної служби посередництва і примирення належить, зокрема, підготовка посередників та арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів); формування списків арбітрів та посередників; посередництво у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту); залучення до участі в примирних процедурах народних депутатів України, представників державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 15 названого Закону).
Національна служба посередництва і примирення утворена Указом Президента України від 17 листопада 1998 р. № 1258. Цим же Указом затверджене Положення про Національну службу посередництва і примирення, згідно з яким НСПП є постійно діючим державним органом, створеним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів). Названим Положенням визначені основні завдання НСПП, її функції і повноваження, структура.
Трудовий арбітраж утворюється з ініціативи однієї зі сторін колективного трудового спору (конфлікту) або незалежного посередника у триденний строк у разі: 1) неприйняття примирною комісією погодженого рішення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) з питань, передбачених пунктами «а» (встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту) і «б» (укладення чи зміни колективного договору (угоди)) ст. 2 Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»; 2) виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з питань, передбачених пунктами «в» (виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень) і «г» (невиконання вимог законодавства про працю) ст. 2 цього Закону. Трудовий арбітраж утворюється шляхом прийняття кожною зі сторін відповідного рішення та підписання спільної угоди про утворення трудового арбітражу. Склад трудового арбітражу формується шляхом призначення угодою між сторонами колективного трудового спору членів трудового арбітражу. Трудовий арбітраж може розглядати справи у складі трьох членів трудового арбітражу, або в будь-якій непарній кількості членів трудового арбітражу. Сторони колективного трудового спору (конфлікту) для вирішення конкретного спору на свій розсуд можуть домовитися про кількісний і персональний склад трудового арбітражу. За всіх умов трудовий арбітраж може розглядати справи в будь-якій непарній кількості членів трудового арбітражу. Якщо сторони не погодили кількісний склад трудового арбітражу, то розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється трудовим арбітражем у складі трьох членів трудового арбітражу (див. пункти 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5 Положення про трудовий арбітраж, затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р. № 135).
Формування складу трудового арбітражу здійснюється в порядку, погодженому сторонами колективного трудового спору (конфлікту), з урахуванням положень, затверджених наказами НСПП Положення про трудовий арбітраж та Положення про арбітра. Членами трудового арбітражу не можуть бути представники сторін колективного трудового спору (конфлікту). Членом трудового арбітражу може бути призначена особа, яка прямо чи опосередковано не заінтересована в результаті вирішення спору, а також має визнані сторонами знання, досвід, ділові та моральні якості, необхідні для вирішення спору. Арбітр пропонується для участі в роботі трудового арбітражу НСПП, її відділеннями в Автономній Республіці Крим та областях за письмовою заявою однієї зі сторін колективного трудового спору (конфлікту).
Арбітр – це підготовлена Національною службою посередництва і примирення (НСПП) особа, яка в разі залучення її сторонами колективного трудового спору (конфлікту) для участі в роботі трудового арбітражу, набуває статусу члена трудового арбітражу і має право розгляду колективного трудового спору (конфлікту) з метою при-
йняття рішення по суті. Підготовка арбітрів проводиться НСПП за навчальними планами і програмами, що затверджуються в установленому чинним законодавством порядку, після закінчення якої арбітр складає встановлені навчальною програмою екзамени і йому видається відповідний документ про проходження підготовки. Арбітр набуває своїх прав і обов’язків з дня його включення до Списку арбітрів, який є системою обліку арбітрів та відповідних даних про них, про що йому видається відповідне посвідчення. Список арбітрів формується НСПП для забезпечення проведення примирних процедур і створюється з метою забезпечення сторін колективних трудових спорів (конфліктів) інформацією про арбітрів і публікується в офіційних засобах масової інформації. Порядок залучення арбітрів до участі в роботі трудового арбітражу, права та обов’язки арбітра, кваліфікаційні вимоги до арбітра, умови і порядок добору арбітрів визначаються Положенням про арбітра, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р. № 132.
Підготовка посередників арбітрів здійснюється згідно з Положенням про порядок підготовки посередників та арбітрів, їх сертифікації, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 4 квітня 2000 р. № 26. Право на включення до списків посередників та арбітрів і отримання посвідчення посередника та посвідчення арбітра мають громадяни України, які здобули вищу освіту (не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста та магістра), мають відповідні знання з проведення примирних процедур примирною комісією та трудовим арбітражем по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), досвід роботи не менше трьох років за фахом юриста, економіста, фінансиста та склали іспит (пункт 1.3 цього Положення).
Посвідчення посередника і арбітра – це офіційні документи, які засвідчують право громадянина України на здійснення примирних процедур з вирішення колективного трудового спору (конфлікту) як незалежного посередника або члена трудового арбітражу на території України. Посвідчення реєструються у книзі обліку посвідчень посередників НСПП або відповідно у книзі обліку посвідчень арбітрів НСПП, а їх отримання засвідчується підписом у відповідній книзі обліку.
Рішення трудового арбітражу є обов’язковим до виконання, якщо сторони колективного трудового спору (конфлікту) попередньо про це домовились. Рішення трудового арбітражу є остаточним, оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених законодавством України, проголошується публічно і не пізніше ніж у триденний строк після його прийняття надсилається сторонам колективного трудового спору (конфлікту), виконавцем, визначеним цим рішенням, НСПП або її відділенням в Автономній Республіці Крим та областях не пізніше ніж у триденний строк після його прийняття. Рішення трудового арбітражу розглядається сторонами колективного трудового спору конфлікту в семиденний строк після його отримання. Якщо рішення трудового арбітражу не змогло врегулювати розбіжностей між сторонами трудового спору (конфлікту), то причини розбіжностей з обґрунтуванням позицій сторін у письмовій формі доводяться у триденний строк після розгляду до відома кожної зі сторін колективного трудового спору (конфлікту) та НСПП або її відділень в Автономній Республіці Крим та областях (пункти 4.5, 4.6, 4.7, 6.1, 6.2 Положення про трудовий арбітраж).
Порядок проведення засідань трудового арбітражу, процедура розгляду висунутих найманими працівниками (профспілкою) вимог, компетенція трудового арбітражу, порядок участі в роботі трудового арбітражу представників сторін колективного трудового спору (конфлікту), Національної служби посередництва і примирення, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, порядок прийняття рішень трудового арбітражу, їх оприлюднення та доведення їх до виконавців, а також функції членів трудового арбітражу, які випливають з їх повноважень, установлених Законом України «Про прядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та Положенням про трудовий арбітраж визначаються Регламентом роботи трудового арбітражу по розгляду і вирішенню колективного трудового спору (конфлікту), затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 8 серпня 2008 р. № 95.
Представники НСПП можуть брати участь в роботі трудового арбітражу на всіх її етапах з метою: 1) сприяння встановленню контактів між сторонами колективного трудового спору (конфлікту); 2) консультування членів трудового арбітражу з питань: компетенції органів стосовно задоволення вимог, які є предметом колективного трудового спору (конфлікту) чи виконання яких сприятиме його вирішенню; застосування нормативно-правових актів для вирішення колективного трудового спору; 3) участі, в разі необхідності, в обговоренні питань, що розглядаються на засіданні; 4) попередження членів трудового арбітражу про допущені ними чи можливі порушення норм чинного законодавства. В роботі трудового арбітражу на його запрошення можуть брати участь представники центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, які: 1) консультують членів трудового арбітражу з питань, що відносяться до предмету колективного трудового спору (конфлікту) і належать до компетенції відповідних центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; 4) в межах повноважень відповідних центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування сприяють вирішенню колективного трудового спору (конфлікту) (пункти 4.2, 4.3 Регламенту роботи трудового арбітражу по розгляду і вирішенню колективного трудового спору (конфлікту).
Народні депутати України, представники державної влади, органів місцевого самоврядування можуть залучатися НСПП до участі в примирних процедурах як: 1) незалежні посередники для участі в роботі примирної комісії; 2) члени трудового арбітражу, для участі в роботі трудового арбітражу; 3) експерти для участі в роботі примирних органів (див. пункти 2.2, 2.6 Положення про порядок залучення до участі в примирних процедурах по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) народних депутатів України, представників державної влади, органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення від 5 травня 2003 р. № 178). Зазначені особи можуть визнаватись суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 2353 та 2355, у разі, якщо вони виступають (мають правовий статус) як незалежні посередники чи як члени трудового арбітражу.