Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 4 страница

Стаття 5 Конституції України проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином, згідно із Конституцією України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування є «інструментами», (засобами, знаряддями), за допомогою яких народ здійснює владу, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування є двома різновидами органів влади, перші з яких здійснюють владу народу в межах суспільства (держави) на загальнодержавному рівні, а другі – на території відповідної територіальної громади.

Отже, депутати рад усіх рівнів є представниками влади: народні депутати України – представниками законодавчої гілки державної влади, депутати місцевих рад – представниками місцевої влади – органів місцевого самоврядування.

У науково-практичних коментарях та підручниках, як правило, лише стверджується, що депутати місцевих рад, як і народні депутати Ук­раїни, є представниками влади – службовими особами, без конкретизації, які ж функції представника влади здійснюються депутатами міс­цевих рад і якої влади вони є представниками. Зокрема, М. І. Мельник пише, що «представники влади – це, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. До представників влади належать, зокрема, народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим, депутати місцевих рад, судді, прокурори, слідчі, оператив­ний склад СБУ, працівники міліції і податкової міліції, інспектори державних інспекцій, лісничі, військові коменданти та інші. Представ­никами влади визнаються члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення»[100].

В. І. Тютюгін констатує, що представник влади – це, зазвичай, працівник, який перебуває на службі в державних органах, діє від їх імені (за їх дорученням) і у межах своєї компетенції здійснює функції цих органів, має владні повноваження, згідно з якими вправі висувати вимоги і приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами, незалежно від їх підвідомчості чи підлеглості, а іноді – застосовувати примусові заходи впливу для забезпечення виконання цих вимог і притягнення до відповідальності осіб, які ухиляються від їх виконання. До таких осіб, на думку В. І. Тютюгіна, зокрема, належать народні депутати України, депутати місцевих рад, керівники державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, працівники кримінальної та податкової міліції, державні інспектори та контролери, лісничі, військові коменданти та начальники гарнізонів, військові патрулі, вартові на посту та інші військовослужбовці при виконанні ними обов’язків щодо охорони громадського порядку, у тому числі й військовослужбовці конвойної служби та охорони місць позбавлення волі тощо. При цьому В. І. Тютюгін зазначає, що закон по­в’язує визнання особи представником влади не з посадою, яку вона обіймає, а з наявністю у неї владних повноважень, а тому представником влади може бути й рядовий працівник державного апарату (наприклад, працівник міліції у званні рядового) або навіть представник громадського формування (наприклад, громадський інспектор рибоохорони)[101].

Р. Л. Максимович пропонує розглядати державну владу в широкому і вузькому (буквальному) розумінні «цього слова», з чим погодитись не можна, як не можна погодитись і з його твердженням, що, із положення, зафіксованого у ч. 3 ст. 143 Конституції України, якою передбачено, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, а тому органи місцевого само­врядування під час здійснення цих повноважень можна вважати органами виконавчої влади. Проте тлумачення положень (норм) Конституції України (статті 5 (ч. 2), 13, 19 (ч. 2), 32 (ч. 3), 37 (ч. 3), 38, 39, 40, 42 (ч. 2), 55 (ч. 2), 56, 71, 86 (частини 1, 2), 142 (ч. 3), 143 (ч. 4) і КК України (п. 2 примітки до ст. 368 в чинній редакції) дає підстави стверджувати, що органи місцевого самоврядування не можна вважати органами державної влади (у її вузькому розумінні)[102].

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування є різновидами органів двох форм (видів) влади – влади державної і влади територіальних громад (місцевого самоврядування). Іншими словами, представники органів державної влади та представники органів місцевого самоврядування є представниками влади в широкому розумінні, різновидами якої є державна влада, влада територіальних громад (влада місцевого самоврядування) та контрольно-наглядова влада.

Р. Л. Максимович пропонує, на його думку, компромісний, певною мірою, варіант вирішення питання про те, кого із публічних посадових осіб, які Законом «Про боротьбу з корупцією» віднесені до осіб, упов­новажених на виконання функцій держави, слід визнавати службовими особами. На його думку, службовими слід визнавати осіб, які виконують відповідні обов’язки в інтересах не лише держави, а й інших соціальних суб’єктів, а осіб, які здійснюють публічні функції, тобто представників влади, вважає Р. Л. Максимович, необхідно вважати окремим спеціальним суб’єктом злочину[103].

На мій погляд, про якусь «компромісність» щодо визнання службо­вими особами осіб, які здійснюють публічні функції, тобто визнання службовими особами представників влади, не йдеться, оскільки у визначенні поняття службової особи у п. 1 примітки до ст. 364 КК у редакції від 5 квітня 2001 р. першою категорією (видом) службових осіб закон називає осіб, «які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади».

Зверну увагу на те, що Р. Л. Максимович, з одного боку, пише, що поняття представника влади не є тотожним поняттю службової особи, а, з другого боку, стверджує, що кримінальний закон не робить жодних відмінностей у статусі представників влади, і всіх без винятку представників влади зараховує до числа службових осіб як можливих суб’єктів злочину[104], та що кожен представник влади, з позиції кримінального закону,– службова особа, проте не кожна службова особа є представником влади, а названі терміни співвідносяться між собою як категорії логіки – вид і рід[105].

Основною ознакою представників влади Р. Л. Максимович вважає те, що вони мають право застосовувати примусові заходи, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості[106], і зазначає, що «майже такий самий погляд на це питання відображено у ч. 2 п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 р.[107]

Крім зазначених видів влади та їх різновидів (гілок), багатьма фахівцями виділяється ще один вид влади – установча.

На думку Н. Р. Нижник, видами публічної влади є: 1) народовладдя, безпосередня демократія, зовнішнім виразом якої є вибори, референдуми тощо; 2) державна влада (законодавча, виконавча, судова); 3) місцеве самоврядування[108]. Н. Р. Нижник зазначає, що у літературі домінуючою щодо поняття «влади» «є точка зору на владу як на реальну здатність здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим»[109]. Важливою стороною характеристика влади є її політичний аспект – політична влада, під якою Н. Р. Нижник розуміє фактичне співвідношення соціально-гру­пових сил у суспільстві, а публічна або державна влада як безпосередній результат цього співвідношення сил[110].

Одним із моментів вираження сутності влади (публічної та держав­ної) Н. Р. Нижник називає її функції, серед яких, на її думку, найбільш яскраво проявляються такі функції влади, як: інтегруюча, регулююча, мотивуюча, контрольна, об’єднуюча, адаптуюча, репресивна і стабілізуюча[111].

На думку Н. Р. Нижника, держава – це багатофункціональна соці-
альна система, що «представляє собою цілий арсенал інститутів, регулюючих відносин між громадянами, організаціями та державними структурами. Вона може виступати: по-перше, як форма суспільства; по-друге, як форма об’єднання людей на певній території; по-третє, як форма об’єднання людей через громадянство; по-четверте, як виразник загальної волі; по-п’яте, як апарат легітимності, апарат примусу; по-шосте, як форма самоврядування в суспільстві і по-сьоме, як суб’єкт світового співтовариства»[112].

Під функціями держави здебільшого розуміють основні напрями її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами суспільства[113].

М. С. Кельман, О. Г. Мурашин, Н. М. Хома під функціями держави розуміють основні напрями її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляється її сутність та зміст, а також соціальне призначення в соціально неоднорідному су-
спільстві. При цьому названі вчені уточнюють, що функції держави – це напрями діяльності, а не сама діяльність[114].

Для наукової літератури характерне різноманіття підстав та критеріїв класифікації (систематизації) функцій держави, але всі автори виділяють, передусім, внутрішні та зовнішні функції держави.
М. С. Кельман, О. Г. Мурашин, Н. М. Хома виділяють такі внутрішні функції держави: соціальна функція; економічна функція; підтримка законності та правопорядку; встановлення правових норм, законодавча функція; культурно-виховна, наукова функція; функція узгодження ін­тересів різних соціальних груп і індивідів; розв’язання соціальних конфліктів; фіскальна функція та ін.[115]

Л. М. Шипілов, зазначає, що воля владного суб’єкта проявляється у прийнятті владного веління, прагненні його здійснення і настання результату владних відносин[116]. На його думку, влада об’єктивно прита­манна суспільному життю, має свідомо-вольовий характер та здійснюється за допомогою таких засобів як авторитет та (або) примус[117].

М. І. Мельник, А. І. Редька та М. І. Хавронюк під повноваженнями, наданими особам, уповноваженим на виконання функцій держави, ро­зуміють ті конкретні обов’язки, які, відповідно до закону та інших нормативно-правових актів, вони повинні виконувати, а також права, надані їм для повного й ефективного виконання своїх обов’язків, а протиправне використання такими особами наданих їм повноважень передбачає, на думку цих фахівців, перевищення ними їхніх владних та інших службових прав, а так само інше умисне зловживання ними,
а також умисне невиконання покладених на них обов’язків[118].

Закон «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р., як і чинний Закон «Про боротьбу з корупцією», не дають загального (родового) визначення поняття суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення. У обох законах дається перелік осіб, які визнаються суб’єктами таких правопорушень, із зазначенням, зазвичай, посад, обіймання яких є підставою (умовою) визнання таких осіб суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення.

Коло осіб – суб’єктів відповідальності за корупційні правопо-
рушення, Законом «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. та Законом «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. суттєво розширене і більш конкретизоване. Майже всі особи, які визнаються суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення у пунктах 2–5 Закону від 11 червня 2009 р. та у пунктах 2–3 Закону від 7 квітня 2011 р., не визнавались суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, Законом «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р.

Згідно із Законом «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р. «депутат сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад…, зобов’язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини – виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах свої повноважень, наданих законом» (ст. 2 Закону)[119].

«Не приймати будь-яких гонорарів, подарунків, не отримувати ви­нагород безпосередньо чи опосередковано за дії, пов’язані зі здійсненням ним депутатських повноважень» – одне із правил депутат-
ської етики, встановлених ст. 8 названого Закону, яких депутат місцевої ради повинен дотримуватись, здійснюючи свої депутатські повноваження.

У главі 1 другого Розділу Закону «Про статус депутатів місцевих рад» визначаються обов’язки (ст. 10) та права (ст. 11) депутата місцевої ради у виборчому окрузі, а у главі 1 третього розділу цього Закону – обов’язки (ст. 18) та права (ст. 19) депутата місцевої ради у раді та її органах.

Статтями глави 2 другого розділу цього Закону визначаються форми (індивідуальні та колективні) реалізації депутатом місцевої ради своїх повноважень у виборчому окрузі.

Статтею 49 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що депутат місцевої ради представляє інтереси всієї територіальної громади, має всю повноту прав, що забезпечують його активну участь у діяльності ради та утворюваних нею органів, несе обов’язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення, має право звернутися із запитом до керівників ради та її органів, сільського, селищного, міського голови, керівників органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території. Орган або посадова особа, до якої звернено запит, зобов’язані дати усну чи письмову відповідь на сесії ради у строки і в порядку, встановлені радою відповідно до закону.

Згадувана глава 1 розділу третього Закону «Про статус депутатів місцевих рад» має назву «Повноваження депутата місцевої ради у раді» і складається із двох статей – ст. 18, яка має назву «Обов’язки депутата місцевої ради у раді та її органах», та ст. 19 «Права депутата місцевої ради у раді та її органах». Таким чином, під повноваженнями депутата місцевої ради закон розуміє сукупність (коло) його обов’язків і прав.

За результатами вивчення і розгляду питань постійні комісії готують висновки і рекомендації. Рекомендації постійних комісій підлягають обов’язковому розгляду органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, яким вони адресовані. Про результати розгляду і вжиті заходи повинно бути повідомлено комісіям у встановлений ними строк (ст. 47 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Посадовими особами місцевого самоврядування визнаються особи, які працюють в органах місцевого самоврядування, мають відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та кон­сультативно-дорадчих функцій і отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (абз. 13 ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України (ст. 3 Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р.). Під службою в органах місцевого самоврядування розуміється професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які обіймають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом (ст. 1 цього Закону). Законом «Про службу в органах місцевого самоврядування» встановлено сім ка­тегорій посад в органах місцевого самоврядування (ст. 14) та 15 рангів посадових осіб у межах відповідної категорії посад (ст. 15 Закону).

Не всі із осіб, які обіймають будь-яку із посад в органах місцевого самоврядування, належать до осіб, уповноважених на виконання функцій місцевого самоврядування в розумінні Закону «Про засади запобігання та протидії корупції». Такими особами – суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, визнаються лише посадові особи місцевого самоврядування (підпункт «г» п. 1 ч. 1 ст. 2
Закону).

Не всі із осіб, які згідно із законом визнаються посадовими особами місцевого самоврядування, можуть визнаватись службовими особами у кримінально-правовому розумінні. Зокрема, службовими особами не можуть визнаватись особи, які здійснюють консультативно-дорадчі функції. Водночас здійснення консультативно-дорадчих функцій посадовими особами місцевого самоврядування може бути пов’язане із наданням публічних послуг, тобто такі особи можуть мати правовий статус осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а отже, за наявності підстав, можуть бути суб’єк­тами злочинів, передбачених статтями 235³ та 235⁵ КК. Крім того, зазначені особи можуть бути суб’єктами злочину зловживання впливом, склад якого передбачений ст. 369¹ КК.

Під депутатським запитом розуміється підтримана радою вимога депутата місцевої ради до посадових осіб ради і її органів, сільського, селищного, міського голови, керівника підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, які розташовані або зареєстровані на відповідній території, а депутата міської (міста обласного значення), районної, обласної ради – також до голови місцевої державної адміністрації, його заступників, керівників відділів і управлінь з питань, які віднесені до відання ради (ч. 1 ст. 21 Закону «Про статус депутатів місцевої ради»).

Депутат місцевої ради, крім секретаря ради, голови районної у місті, районної, обласної ради та їх заступників, повинен входити до складу однієї з постійних комісій, що утворюються радою. Депутат місцевої ради за дорученням відповідної ради або постійної комісії, до складу якої його обрано, бере безпосередньо участь у підготовці питань до розгляду на сесіях ради та засіданнях постійної комісії (ч. 2 ст. 20 Закону «Про статус депутатів місцевих рад»).

Для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до відання місцевої ради, здійснення контролю за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету, радою з числа її депутатів обираються постійні комісії ради, які є її органами. Постійні комісії за дорученням ради або за власною ініціативою попередньо розглядають проекти програм соціально-економічного і культурного розвитку, міс­цевого бюджету, інші питання, які виносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують висновки з цих питань, попередньо розглядають кандидатури осіб, які пропонуються для обрання, затвердження, призначення або погодження відповідною радою, готують висновки з цих питань.

Організація роботи постійної комісії ради покладається на голову комісії, який скликає і веде засідання комісії, дає доручення членам комісії, представляє комісію у відносинах з іншими органами, об’єднан­нями громадян, підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами.

Статтею 11 Закону «Про статус депутатів місцевих рад» визначені права депутата місцевої ради у виборчому окрузі, до яких, зокрема, від­несені: право депутата порушувати в місцевих органах виконавчої влади, відповідних органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах і організаціях незалежно від форм власності та їх посадовими особами, а також керівниками правоохоронних та контролюючих органів питання, що зачіпають інтереси виборців, та вимагати їх вирішення; право на депутатське звернення, депутатський запит, депутатське запитання; право вимагати усунення порушень законності і встановлення правового порядку.

Зазначені права депутата місцевої ради, по суті, лише декларуються, хоча ст. 351 КК і встановлена кримінальна відповідальність службових осіб за невиконання законних вимог народного депутата України, депутата місцевої ради, створення штучних перешкод у їх роботі та надання їм завідомо неправдивої інформації, як декларативним є і положення ч. 1 ст. 36 Закону «Про статус депутатів місцевих рад», згідно з яким невиконання посадовими особами вимог закону щодо забезпечення гарантій депутатської діяльності тягне відповідальність згідно із законом.

Частиною 2 ст. 36 цього Закону встановлено, що намагання в будь-якій формі вплинути на депутата місцевої ради, членів його сім’ї з метою перешкодити депутату виконувати свої повноваження змусити його до вчинення неправомірних дій тягне відповідальність згідно із законом.

У статті 4 Закону «Про статус депутатів місцевих рад» визначаються підстави і час набуття та закінчення (припинення) депутатом своїх повноважень, а у ст. 5 – підстави дострокового припинення повноважень депутата місцевої ради. Свої повноваження депутат місцевої ради здійснює, не пориваючи з виробничою або службовою діяль­ністю (ч. 1 ст. 6 цього Закону).

Повноваження депутата місцевої ради починаються з моменту офі­ційного оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії ради рішення про підсумки виборів та визнання повноважень депутатів і закінчуються в день першої сесії ради нового скликання. Повноваження депутата можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 49 Закону від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», ч. 2 ст. 4 Закону від 11 липня 2002 р. «Про статус депутатів місцевих рад»).

Повноваження депутата місцевої ради, обраного замість того депутата, який вибув, або на повторних виборах, починаються з дня заслуховування на черговому після виборів депутата місцевої ради пленарному засіданні відповідної місцевої ради повідомлення територіальної виборчої комісії про підсумки виборів (ч. 3 ст. 4 Закону «Про статус депутатів місцевих рад»).

Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання і закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної відповідно до закону особи, крім випадків дострокового припинення його повноважень, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (частини 1, 2 ст. 42 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, яке здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (ст. 2 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.). Представницьким органом місцевого самоврядування є виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Виконавчими органами рад є органи, які відповідно до Конституції України та названого Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і пов­новажень місцевого самоврядування, визначених цим та іншими законами.

До системи місцевого самоврядування належать: 1) територіальна громада; 2) сільська, селищна, міська рада; 3) сільський, селищний, міський голова; 4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; 5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; 6) органи самоорганізації населення; 7) районні в місті ради у разі їх утворення, які утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету (ст. 5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Потребує відповіді питання щодо юридичного статусу об’єднань громадян, які створюються ними за місцем проживання та для захисту своїх інтересів, зокрема про юридичний статус органів самоорганізації населення, які створюються відповідно до Закону «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2007 р. № 2625-ІІІ, об’єднань спів­власників багатоквартирного будинку, які створюються відповідно до Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 р. № 2866-ІІІ, організацій, створюваних, наприклад, громадянами, потерпілими від фінансових афер, органів та орга­нізацій, створюваних громадянами за місцем роботи, навчання, за професійними інтересами, зокрема щодо юридичного статусу органів самоврядування навчальних закладів, у тому числі органів студентського самоврядування вищих навчальних закладів, а також щодо правового статусу керівників зазначених організацій (органів) та осіб, які представляють їх інтереси (діють від їх імені), а саме чи можуть вони визнаватись службовими особами у кримінально-правовому розумінні (значенні). До юридичних осіб якого права – публічного чи приватного, належать зазначені об’єднання та органи, якщо згідно із законодавством вони є юридичними особами?

Як уже зазначалось, згідно зі ст. 5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» в систему місцевого самоврядування входять і органи самоорганізації населення – представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні». Такими органами є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. Орган самоорганізації населення є однією із форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні питань місцевого самоврядування (абз. 2 ч. 2, частини 1, 3 ст. 3 Закону). Органи самоор­ганізації населення обираються зборами (конференцією) жителів за місцем проживання на основі загального, рівного виборчого права шляхом таємного голосування жителів, які на законних підставах проживають на відповідній території, у складі керівника, заступника (заступників) керівника, секретаря, інших членів (частини 1, 3 ст. 10 Закону). Легалізація органу самоорганізації населення є обов’язковою і здійснюється шля­хом його реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації орган самоорганізації набуває статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 13
Закону). Порядок створення та реєстрації органів самоорганізації населен­ня визначається статтями 8–13 названого Закону. Органи самоорганізації населення, з урахуванням положень ЦК України щодо поняття та видів юридичних осіб, формально не можуть визнаватись юридичними особами публічного права, оскільки юридичними особами публічного права є, згідно зі ст. 81 ЦК України, юридичні особи, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а органи самоорганізації населення створюються жителями-громадянами, які проживають на певній території. Не можуть визнаватися органи самоорганізації населення і юридичними особами приватного права. Юридична особа згідно з ч. 1 ст. 81 ЦК України, може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

Статтею 15 Закону «Про органи самоорганізації населення» перед­бачено, що селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада може додатково наділяти частиною своїх повноважень, за винятком тих, які законами України віднесені до виключної компетенції місцевої ради, орган самоорганізації населення з одночасною передачею йому додаткових коштів, а також матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону «Про органи місцевого самоврядування» територія, у межах якої діє орган самоорганізації населення, визначається рішенням ради, що дала дозвіл на створення: а) сільського, селищного комітету – в межах території села, селища, якщо його межі не співпадають з межами діяльності сільської, селищної ради; б) вуличного, квартального комітету – в межах території кварталу, кількох, однієї або частини вулиці з прилеглими провулками в місцях індивідуальної забудови; в) комітету мікрорайону – в межах території окремого мікрорайону, житлово-експлуатаційної організації в містах; г) будинкового комітету – в межах будинку (кількох будинків) в державному і громадському житловому фонді та фонді житлово-будівельних кооперативів; ґ) комітету району в місті – в межах одного або кількох районів у місті, якщо його межі не збігаються з межами діяльності районної у місті ради.

Прокуратуру слід визнавати не органом однієї із гілок державної влади – законодавчої, виконавчої чи судової, або ж особливим проявом державної влади взагалі, єдиною системою органів влади, як це пропонується окремими вченими. Органи прокуратури не є «єдиною системою органів влади», вони є однією із гілок влади – не державної влади, а влади Українського народу, якими також є місцеве самоврядування та органи контрольно-наглядової влади. Саме до останніх ор­ганів влади належить і прокуратура.

Для кримінального права важливим, головним є визначення того, чи є працівники органів прокуратури службовими особами при виконанні ними покладених на них обов’язків, здійсненні покладених на них функцій у межах наданих їм повноважень і компетенції, тобто чи належать вони до службових осіб в розумінні визначення поняття службової особи у п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції від 5 квітня 2001 р., та чи визнаються вони особами, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади відповідно до п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції Закону від 11 червня 2009 р.

Конституція України виправдано не відносить прокуратуру та інші органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції, до жодної із гілок державної влади, оскільки ними здійснюється контроль за діяльністю (дотриманням законності в діяльності), передусім, органів
однієї з гілок влади – виконавчої, а також за дотриманням законності при виконанні (здійсненні) визначених законодавством функцій органами місцевого самоврядування.