Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 17 страница

Перевищення влади проявляється в діях службової особи, яка, ма­ючи владні повноваження стосовно підлеглих або більш широкого кола осіб, під час виконання своїх владних чи організаційно-розпорядчих функцій виходить за межі цих повноважень.

Перевищення службових повноважень – це дії службової особи, яка не має владних функцій і виходить під час виконання своїх адміністративно-господарських функцій за межі своїх повноважень, або дії службової особи, яка має владні повноваження, але у конкретному випадку перевищує не їх, а інші свої повноваження, або перевищує свої владні повноваження стосовно осіб, які не входять до числа підлеглих[194].

О. А. Чуваков зазначає, що для того щоб встановити службове становище і коло повноважень службової особи, необхідно звернутися до відповідного нормативного акта, в якому закріплені права та обов’язки службової особи. Це може бути закріплено, вважає О. А. Чу­ваков, в загальних функціональних обов’язках особи, що обіймає посаду, а може встановлюватися конкретним нормативним актом стосовно конкретної службової особи, а притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 365 КК можливе лише в тому випадку, коли службова особа, за наявності всіх інших необхідних для того ознак, явно, тобто відверто, безперечно вийшла за межі наданих їй прав і повноважень[195].

Слушними є судження О. А. Чувакова, що як представник влади, так і, в певних випадках, службова особа, що виконує організаційно-розпорядницькі функції, оскільки останнє також має відповідні повноваження, що поширюється на підлеглих їй осіб, та що зловживання владою або службовим становищем передбачає наявність взаємозв’язку між службовим становищем винного і його поводженням, що втілюється в незаконних діях або бездіяльності. О. А. Чуваков пише, що службова особа при зловживанні в будь-якій формі прагне скористатися своїм службовим становищем, що передбачає як наявність установлених нормативними актами повноважень, прав і обов’язків, так і спробу використати таку можливість завдяки авторитету посади (загальновизнаний авторитет цієї посади, її важливість та вплив на суспільні події тощо), а тому зловживання може бути вчинено не тільки за місцем роботи винного, а й на інших підприємствах, установах або організаціях саме завдяки існуючому авторитету цієї посади[196].

Зверну увагу на те, що у диспозиціях статей 364¹ та 365¹ КК діяння службової особи юридичної особи приватного права як ознака об’єк­тивної сторони передбачених цими статтями складів злочинів, описується словосполученнями «зловживання повноваженнями» (ч. 1 ст. 364¹) та «перевищення повноважень» (ч. 1 ст. 365¹). Зловживання повноваженнями законодавцем визначається як «умисне, з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб використання всупереч інтересам юридичної особи призваного права незалежно від організаційно-правової форми службовою особою такої юридичної особи своїх повноважень, якщо це завдало істотної шкоди…», а перевищення пов­новажень – як «умисне вчинення службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми дій, що явно виходять за межі наданих повноважень, якщо вони завдали істотної шкоди…»

У статті 365² КК діяння описується словами «зловживання своїми повноваженнями… особою, яка здійснює професійну діяльність, по­в’язану з наданням публічних послуг».

Відмова законодавця вживати в описанні діяння, передбаченого ч. 1 ст. 364¹ КК, слів «службовим становищем» і заміна слів «зловживання владою або службовим становищем» словами «зловживання повноваженнями» є обґрунтованою.

Як зазначалось, органам державної влади заборонено втручатись у будь-якій формі у діяльність суб’єктів господарювання, зокрема щодо укладення господарських договорів. Тому дії представника влади, який дає певні незаконні вказівки, розпорядження, доручення тощо суб’єктам господарювання, є не перевищенням влади чи службових повноважень, оскільки жодних повноважень щодо визначення напрямів діяльності суб’єктів господарювання службова особа (публічна) не має, а зловживанням службовим становищем – використанням повноважень, значущості авторитету посади, яку особа обіймає, наприклад, значущості посади голови райдержадміністрації, посади керівника центрального органу виконавчої влади, члена уряду (Кабінету Міністрів України).

Певні дії в межах повноважень службова особа може чи зобо­в’язана вчинювати лише на підставі владного рішення чи за згоди пев­ного органу влади чи колегіального органу. Наприклад, керівник виконавчого органу акціонерного товариства може вчинювати чи зобов’я­заний вчинити значний правочин, відповідно до ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства», лише на підставі згоди наглядової ради чи загальних зборів акціонерного товариства на його вчинення.

В. І. Тютюгін принципову відмінність між перевищенням влади (ст. 365 КК) та службовим зловживанням (ст. 364 КК) вбачає в характерній ознаці об’єктивної сторони перевищення влади, а саме в тому, що при вчиненні цього злочину винний хоча і здійснює якісь «службові» дії, проте вони не тільки не входять до його компетенції, а навпаки, явно (вочевидь) виходять за межі наданих прав і повноважень[197], а при вчиненні службового зловживання винний хоча і діє всупереч інтересам служби, проте використовує для цього повноваження, надані йому за службою, і діє в межах (рамках) цих повноважень. Тому будь-яке злочинне використання винним свого службового становища, але у межах наданих йому повноважень (тобто за відсутності виходу за ці межі), не може кваліфікуватися за ст. 365 КК[198].

Аналіз судової практики УРСР за 1968–1978 рр., проведений
О. Я. Свєтловим, засвідчив, що судами не було розглянуто жодної кри­мінальної справи за ч. 1 ст. 166 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 365 КК 2001 р.).[199]

Як зазначалось, з об’єктивної сторони перевищення влади або служ­бових повноважень може діставати вияв (виражатись) або у перевищенні влади, або у перевищенні службових повноважень.

М. І. Мельник також вважає, що з об’єктивної сторони злочин, передбачений ч. 1 ст. 365 КК, може вчинятися у формі: 1) перевищення влади, або 2) перевищення службових повноважень, які заподіяли істот­ну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб[200].

На думку М. І. Мельника, перевищення влади проявляється в діях службової особи, яка, маючи владні повноваження стосовно підлеглих або більш широкого кола осіб, під час виконання своїх владних чи організаційно-розпорядчих функцій виходить за межі цих повноважень, а перевищення службових повноважень – це дії службової особи, яка не має владних функцій і виходить під час виконання своїх адміні-
стративно-господарських функцій за межі своїх повноважень; або дії службової особи, яка має владні повноваження, але у конкретному випадку перевищує не їх, а інші свої повноваження; або перевищує свої владні повноваження стосовно осіб, які не входять до числа підлеглих.

Явний вихід службової особи за межі наданих їй повноважень, на думку М. І. Мельника, слід розуміти як відкритий, очевидний, зрозумілий для всіх, у т. ч. для винного, безсумнівний, відвертий. Повноважен­ня, за межі яких виходить службова особа при їх перевищенні, повинні бути передбачені відповідним нормативно-правовим актом: законом, декретом, указом, постановою, статутом, положенням, інструкцією, пра­вилами тощо. Якщо з’ясується, що службова особа діяла в межах своїх службових повноважень, її дії, за наявності підстав, можуть бути розцінені як зловживання владою або службовим становищем (ст. 364)[201].

ПВСУ в абз. 2 п. 4 постанови від 26 грудня 2003 р. № 15 звертає увагу судів на те, що при вирішенні питання про те, чи є вихід вчинених службовою особою дій за межі наданих їй прав або повноважень явним, суди мають враховувати, наскільки він був очевидним для службової особи і чи усвідомлювала вона протиправність своєї поведінки.

Явний – це абсолютно очевидний, зрозумілий для всіх, безсум­нівний, відкритий, який не приховується, не таємний, а очевидний неприхований, дуже помітний, безперечний[202].

Відповідальність за перевищення влади або службових повноважень передбачена ст. 365 КК, згідно з якою під ним розуміється умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охороню­ваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Законодавчі; формулювання (описання) ознак складу злочину перевищення влади або службових повноважень та вживаної у статті термінології викликає суттєві труднощі при визначенні їх (ознак) змісту.

Згідно з назвою статті 365 КК та диспозицією її частини першої діяння службової особи, за яке передбачена відповідальність цією стат­тею, може діставати вияв або у перевищенні влади, або у перевищенні службових повноважень. Тобто у формулюванні обвинувачення винної особи має бути чітко визначено, що саме: перевищила службова особа – владу чи службові повноваження. Втім, зміст зазначених тер-
мінів у диспозиції ч. 1 ст. 365 КК законодавцем визначається однаково – це дії службової особи, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень. Відповідно до загальних правил законодавчої техніки, яких необхідно дотримуватись як при формулюванні тексту норм, так і при їх тлумаченні, мова актів повинна відповідати сучасним правописним нормам, а вживані у них слова (терміни) повинні вживатись у значеннях, закріплених за ними тлумачними словниками мови, на якій вони приймаються, тобто української мови[203].

Етимологічне (семасилогічне) значення слова «влада» – право та можливість розпоряджатися, керувати ким-, чим-небудь, а слова «пов­новаження» – право, надане кому-небудь для здійснення чогось. Під посадою розуміється службове становище, пов’язане з виконанням певних обов’язків у якій-небудь установі, на підприємстві і т. ін., а під перевищенням – користування правами, повноваженнями більшою мірою, ніж дозволено за посадою, становищем[204].

У Звіті Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин підписання газових угод між НАК «Наф­тогаз України» та ВАТ «Газпром» щодо наявності ознак державної зради у сфері економічної безпеки України, утвореної постановою Вер­ховної Ради України від 17 березня 2011 р. № 3145-VІ, який був заслуханий Верховною Радою України 20 березня 2012 р. і взятий до відома, зазначається, що Комісія спеціально дослідила кримінальне законодавство європейських країн, та відмічає, що статті, аналогічні статті 365 КК України, містяться у кримінальних Кодексах 11 країн – членів Європейського Союзу, а саме: Фінляндії, Чехії, Литви, Угорщини, Болгарії, Естонії, Словенії, Австрії, Словаччини, Нідерландів, Італії, а також чотирьох країн, які мають статус кандидатів у члени Європейського Союзу, а саме: Хорватії, Македонії, Сербії, Чорногорії. У Додатку 1 до Звіту наводяться тексти відповідних статей кримінальних кодексів названих держав.

Натомість М. І. Хавронюк, визнаний фахівець у галузі порівняльного кримінального права, пише, що у КК переважної більшості держав не передбачено відповідальності за зловживання владою чи службовим становищем та за перевищення влади або службових повноважень загалом, а згідно з принципом юридичної визначеності – тільки за дії, конкретно визначені у спеціальних складах незаконного використання службового становища, як-от: стягнення непередбачених зборів; під­бурювання підлеглого до вчинення злочину; порушення податкової чи комерційної таємниці тощо.

М. І. Хавронюк, навівши текст ст. 19 Конвенції ООН проти корупції, зазначає, що чимало держав, керуючись цією нормою, передбаченими у відповідних статтях своїх КК мету одержання державною посадовою особою будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи, як умову відповідальності за зловживання службовим повноваженням. Водночас М. І. Хавронюк звертає увагу на те, що в антикорупційних конвенціях – ані слова про перевищення службових повноважень, та що про цей злочин згадується лише в основних принципах застосування сили вогнепальної зброї посадовими особами для підтримання правопорядку (ООН, 1990).

Слід погодитись із деякими застереженнями, із двома принципово важливими судженнями М. І. Хавронюка: 1) жодних винятків у питанні притягнення чи непритягнення особи до відповідальності за тією чи іншою статтею КК України залежно від займаної посади бути не повинно,– це явно суперечило би конституційному принципу рівності кожного перед законом; 2) у КК України не повинно бути таких статей, як статті 296, 364, 365 та інші, що дають можливість притягнути (або не притягнути) особу до відповідальності на підставі тлумачення сукупності оціночних ознак, як-от «дії, які явно виходять за межі прав чи повноважень», «заподіяли істотну шкоду», «всупереч інтересам служби» тощо. Мають бути тільки спеціальні склади службових зловживань та перевищення влади, що передбачатимуть відповідальність виключно за конкретні діяння, вчинювані різними категоріями службових осіб (суддями, слідчими, службовими особами, що здійснюють контрольні, дозвільні, охоронні тощо функції) з використанням їхнього особливого становища.

При цьому М. І. Хавронюк зазначає, що: 1) допустимою є відповідальність за умисне зловживання службовим становищем у формі порушення законодавства службовою особою під час виконання своїх функцій з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи іншої особи (саме так сформульована мета зловживання владою або службовим становищем у диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.– П. А.); 2) в решті випадків «вчинення діяння службовою особою з використанням служ­бового становища» має передбачатися як обтяжуюча ознака у статтях про діяння, що на практиці вчинюються службовими особами (така сама за своїм юридичним значенням ознака, як вчинення діяння «повторно», «групою осіб», «загальнонебезпечним способом» тощо) – і по­силювати покарання за злочин[205].

Зверну увагу на те, що принцип юридичної визначеності як складова частина принципу верховенства права, закріпленого у преамбулі ЄКПЛ, є однією із принципових правових позицій ЄСПЛ.

Висновки

Проведений аналіз стану реформування протягом вересня 2006 р.– травня 2011 р. національного антикорупційного законодавства України в аспекті приведення його положень до європейських стандартів, визначених (установлених) Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією, дає підстави для таких узагальнюючих висновків.

1. Підстав стверджувати, що реформування антикорупційного законодавства України, яке здійснювалось протягом 2006–2011 років, досягло своєї мети і є завершеним,– немає.

У цілому слід констатувати, що антикорупційні закони від 7 квітня 2011 р., і насамперед Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», не досягли мети, яка ставилась перед ними,– адаптувати національне антикорупційне законодавство до європейських стандартів, передбачених, передусім, Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією Ради Європи. Такий висновок зроблений, як зазначалось і GRECO (Групою держав проти корупції) в Оціночному звіті по Україні Інкримінації (ETS 173 і 191 GPC 2) (Тема 1), затвердженому GRECO на 52-му Пленарному засіданні (Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.), оприлюдненому Міністерством юстиції України у листопаді 2011 р.

2. Аналіз змін до Кримінального кодексу, внесених Законом № 3207-VI від 7 квітня 2011 р., свідчить про те, що український законодавець фактично імплементував у національне кримінальне законодавство лише ча­стину рекомендацій (стандартів) Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Значна ж частина положень (рекомендацій) Кримінальної кон­венції про боротьбу з корупцією українським законодавцем не врахована.

Незавершеність реформування вітчизняного антикорупційного законодавства визнається і законодавцем, і Президентом України, що відображено у Національній антикорупційній стратегії України на 2011–2015 роки, схваленій Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001.

У цій Стратегії зазначається, що ключовою ознакою сучасної ситуації щодо боротьби з корупцією в Україні є започаткування у 2010–2011 роках процесу реформування вітчизняного антикорупційного законодавства, зокрема прийняття законів України «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», та що антикорупційну спрямованість мають здійснені судова, податкова, адміністративна реформи, започаткована реформа кримінального судочинства, вдосконалені механізми доступу громадян до публічної інформації та отримання безоплатної правової допомоги, а також констатується, що однак, поряд із низкою вжитих заходів, реформування вітчизняного антикоруп­ційного законодавства є незавершеним у стратегії визначені питання, які потребують законодавчого врегулювання, зокрема законодавчого врегулювання потребують упорядкування адміністративних процедур і надання адміністративних та інших публічних послуг; притягнення до відповідальності юридичних осіб за вчинення їхніми уповноваженими особами корупційних правопорушень; удосконалення інституту конфіскації; притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень осіб, які користуються недоторканністю.

Статтею 27 «Участь і замах» Конвенції ООН проти корупції встановлено, що:

1. Кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами відповідно до свого внутрішнього права, будь-яку участь у злочині, наприклад як спільника, пособника або підбурювача, у вчиненні будь-якого злочину, що визначений цією Конвенцією.

2. Кожна держава-учасниця може вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином відповідно до свого внутрішнього права будь-який замах на вчинення будь-якого злочину, що визнано таким цією Конвенцією.

3. Кожна держава-учасниця може вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином відповідно до свого внутрішнього права приготування до вчинення будь-якого злочину, що визнано таким цією Конвенцією.

Відповідно до ст. 15 Кримінальної конвенції про боротьбу з коруп­цією кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної відповідальності за допомогу у вчиненні чи підбурювання до вчинення будь-якого із кримінальних злочинів, передбачених цією Конвенцією.

Відповідно до ст. 15 Кримінальної конвенції про боротьбу з коруп­цією кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної відповідальності за допомогу у вчиненні чи підбурювання до вчинення будь-якого із кримінальних злочинів, передбачених цією Конвенцією.Враховуючи наявність у кримінальному законодавстві України інститутів співучасті у злочині, готування до злочину та замаху на злочин (незакінченої злочинної діяльності), обгрунтованим є висновок, що чинне кримінальне законодавство дозволяє (надає можливість) притягувати до кримінальної відповідальності осіб, якими вчинюються дії, про ви­знання злочинами яких йдеться у ст. 27 Конвенції ООН проти корупції та ст. 15 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Крім того, у КК України міститься ст. 370, якою передбачена відповідальність за провокацію хабара або комерційного підкупу. Дії, передбачені цією статтею, є нічим іншим як підбурюванням до вчинення злочину – його специфічним проявом, який законодавець виділив у окремий, самостійний злочин.

Слід також враховувати, що національний законодавець може визнавати корупційними правопорушеннями, тобто корупційними злочинами і корупційними адміністративними правопорушеннями і інші діяння, вчинення яких, на його думку, з урахуванням соціального, економічного стану розвитку суспільства, стану правопорядку в державі, має тягти кримінальну чи адміністративну відповідальність, а не лише тільки ті, які рекомендується визнати злочинами чи розглянути можливість визнання злочинами Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією. Зазначу, що GRECO та європейськи­ми інституціями здійснюється моніторинг нормативного забезпечення боротьби з корупцією лише в аспекті імплементації у національне законодавство стандартів (рекомендацій) Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, і не здійснюється моніторингу відповідності національного антикорупційного законодавства стандартам (рекомендаціям) Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, які, як зазначалось, не є повністю тотожними (адекватними) стандартам Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, а частина з них у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією відсутня.

Отже, врахування стандартів (рекомендацій) Конвенції ООН проти корупції, які відсутні у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, і їх імплементація у національне законодавство держав Ради Європи, в тому числі і для України, не є для них обов’яз­ковим. Проте як зазначалось, окремі рекомендації Конвенції ООН проти корупції імплементовані у національне антикорупційне законодавство, зокрема у КК України включений склад злочину «незаконне збагачення», передбачений ст. 20 Конвенції ООН проти корупції, згадки про який у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією немає.

На мій погляд, з метою приведення національного законодавства у відповідність із європейськими стандартами щодо боротьби з корупцією, і, насамперед, зі стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, доцільно внести такі зміни до антикорупційного законодавства:

1. У Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні»:

1) Частину першу ст. 1 доповнити абзацом восьмим такого змісту:

«нематеріальні активи – право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об’єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами, права на користування або розпорядження творами науки, мистецтва, літератури або іншими нематеріальними активами».

2) у частині першій ст. 4 підпункт «г» пункту 2 після слів «арбі-
тражні керуючі» доповнити словами «тимчасові адміністратори банків та інших фінансових установ»;

у підпункті «б» пункту 2 слова «особи, які не є державними службовцями», замінити словами «особи, які не є службовими особами»;

3) частину першу ст. 7 викласти в такій редакції:

«1. Президенту України, посадовим і службовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суддям Конституційного Суду України, професійним суддям та народним депутатам України забороняється займатися підприємницькою діяльністю.

2. Президенту України, народним депутатам України, суддям Кон­ституційного Суду України, професійним суддям та членам Кабінету Міністрів України, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади забороняється займатися іншою оплачуваною роботою (виконувати іншу оплачувану роботу) (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), а професійним суддям – також адвокатською діяльністю) та обіймати будь-які оплачувані посади, в тому числі в органах державної влади чи об’єднаннях громадян, а народним депутатам України, крім того,– бути на державній службі.

3. Президенту України, народним депутатам України, членам Кабінету Міністрів України, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади, професійним суддям забороняється входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку».

У зв’язку з цим частину 2 статті вважати частиною п’ятою.

4) Статтю 7 доповнити частиною п’ятою такого змісту:

«5. Фізичним та юридичним особам забороняється здійснювати фінансування органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, у тому числі надавати їм матеріальну та/або нематеріальну допомогу, безоплатно виконувати роботи, надавати послуги, передавати кошти та інше майно, крім випадків, передбачених законами та чинними міжнародними договорами України, укладеними в установленому законом порядку»[206].

2. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984, додаток № 51, ст. 1122):

1) Статті 172² та 172³ викласти в такій редакції:

«Стаття 172² . Одержання неправомірної вигоди

Одержання особою неправомірної вигоди для себе чи іншої особи у незначному розмірі, не пов’язане із вчиненням нею з використанням наданої їй влади чи службового становища будь-якої дії або бездіяльність в інтересах особи, яка надає таку вигоду, чи в інтересах будь-якої іншої особи,–

тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно одержаної неправомірної вигоди.

Примітка. 1. Суб’єктом корупційного адміністративного правопо­рушення у статтях 172², 172³ є особи, визначені у пунктах 1–3 частини першої статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні».

2. У статтях 172², 172³ під неправомірною вигодою слід розуміти визначення, передбачене статтею 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні».

3. Неправомірною вигодою у незначному розмірі вважається така вигода, що не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

«Стаття 172³. Пропозиція або надання неправомірної вигоди

Пропозиція або надання службовій особі (безпосередньо для неї чи для іншої особи) неправомірної вигоди, не поєднані із спонуканням її до вчинення нею з використанням наданої їй влади чи службового становища дій або бездіяльність в інтересах особи, яка пропонує чи надає неправомірну вигоду або в інтересах інших осіб, –

тягнуть за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

2. У Кримінальному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25–26, ст. 131):

1) Частину першу статті 67 доповнити пунктом 14 такого змісту:

«14) вчинення суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення, зазначеним у частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», злочину, що містить ознаки корупції».

2) Статті 354, 365, 366, 370 викласти в такій редакції:

«Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, який не є державним службовцем, працівником, органу місцевого самоврядування, державного або комунального підприємства, установи, організації, який не є службовою особою.

1. Одержання шляхом вимагання незаконної винагороди працівником органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, який не є державним службовцем, працівником органу місцевого самоврядування, державного або комунального підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді неправомірної вигоди за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища, яке він займає в органі державної влади чи місцевого самоврядування, на підприєм-
стві, в установі чи організації,–

карається…

2. Те саме діяння, якщо його предметом була неправомірна вигода у значному розмірі,–

карається…

Примітка 1. Під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав працівник органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, який не є державним службовцем, працівником органу місцевого самоврядування, державного або комунального підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, одержує безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову.

2. Неправомірною вигодою у значному розмірі є така, що у п’ять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

3. Вимагання неправомірної вигоди державним службовцем, визнається вимагання працівником органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, який не є працівником органу місцевого самоврядування, державного або комунального підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою незаконної винагороди з погрозою вчинення або не вчинення з використанням службового становища, яке такий працівник займає, дій, які можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам того, від кого вимагається неправомірна вигода, або умисне створення таким працівником умов, за яких особа вимушена дати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів».

«Стаття 365. Незаконні дії службової особи щодо громадян

1. Застосування представником влади чи іншою службовою особою під час виконання службових функцій насильства чи погрози його застосування, застосування зброї, спеціальних засобів або інших предметів, які використовуються для нанесення тілесних ушкоджень чи завдання фізичного болю, а так само вчинення дій, що завдають фізичного болю, фізичних чи моральних страждань або ображають особисту гідність до осіб, які знаходяться у залежності від службової особи або щодо яких здійснюються владні повноваження,–