Аналіз основних положень проектів законів № 2112, 2113, 2114 від 11 вересня 2006 р. та проектів законів № 0875, 0876, 0877 від 23 листопада 2007 р. 3 страница

Варті уваги ще два принципові висновки GET, викладені у пунктах 69, 70, 71 Звіту. У пункті 69 зазначається, що попри достатньо суворі санкції за хабарництво та зловживання впливом, які вчиняються за обтяжуючих обставин (наприклад, позбавлення волі на строк від 8 до 12 років за пасивне хабарництво, вчинене на певну велику суму або службовою особою, яка посідає певне важливе становище), GET стурбована низьким рівнем санкцій за базове хабарництво, тобто хабарництво, вчинене без обтяжуючих обставин. Зокрема, за просте пасивне хабарництво в публічному секторі встановлене покарання
у вигляді «арешту» строком до 6 місяців, а за просте активне хабарництво – «обмеженням волі» на строк до 2-х років (у випадку «пропозиції» хабара), або обмеженням волі на строк до 5 років (у випадку «давання» хабара). Просте активне хабарництво у приватному секторі карається обмеженням волі строком до 2-х років. Слід зауважити, що під «арештом» розуміють тримання засудженого під вартою (а саме в місцях утримання, в ізольованих умовах), а «обмеження волі» полягає у триманні особи у кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства але в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці – на відміну від позбавлення волі, яке полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Відповідно до українського законодавства екстрадиція можлива лише у випадку вчинення злочину, за який установлено покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або більш суворе покарання, що виключає названі вище випадки простого хабарництва, всупереч вимогам ст. 19, параграфа 1 Конвенції. До-
датково до цих недоліків GET стурбована, і тим, що відповідно до ст. 369 КК за «пропозицію» хабара встановлені менш суворі санк-
ції, ніж за «давання» хабара, і що посилення санкцій у разі вчинення злочину за обтяжуючих обставин відбувається лише у випадках «давання» хабара. GET має переконання, що таке різне ставлення до основних форм корупційної поведінки не відповідає стандартам, установленим Конвенцією, яка закликає до запровадження ефективних, адекватних і стримуючих санкцій за всі корупційні дії. У світлі сказаного вище GET рекомендує підвищити у послідовний спосіб кримінальні санкції за базові злочини активного та пасивного хабарництва у публічному та приватному секторах, які передбачені частинами першими відповідних статей щоб забезпечити їх повну відповідність зі ст. 19, ч. 1 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією
(ETS 173).

У пунктах 70, 71 зазначається: «Особа, яка дала хабар звільняється від кримінальної відповідальності у випадках активного хабарництва як в публічному, так і в приватному секторах, якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання хабара вона заявила про це». Під час оціночного візиту GET змогла з’ясувати кілька питань, що стосуються звільнення від відповідальності. За результатами інтерв’ю з’ясувалося, що в іншому випадку – дієве каяття – інша підстава для звільнення від відповідальності може бути застосоване в ситуаціях, коли особа, яка дала хабар повідомляє про злочин або до його виявлення, або до того, як їй стане відомо, що злочин уже було виявлено. Надалі органи влади пояснили, що відповідно до загальних правил вилучення знарядь злочину та коштів, предметів тощо, набутих у результаті вчинення злочину, у випадках дієвого каяття, хабар не повертають хабародавцю, а обов’язково конфіскують. Нарешті, було вказано, що рішення про звільнення від кримінальної відповідальності загалом приймає суд за поданням прокурора. За наявності підстав для застосування звільнення від відповідальності прокурор має право не пред’являти обвинувачення, однак зобов’язаний ужити заходів щодо закриття справи. GET бере до уваги рішення органів влади зберегти цей інструмент з метою стимулювання повідомлень про корупцію, що, за словами декількох опитаних експертів, необхідно активно заохочувати в Україні. Однак GET стурбована формою, в якій існує звільнення від відповідальності на сьогодні, зокрема його автоматичним характе­ром. Прокурор не має можливості враховувати усі обставини конкрет­ної справи, наприклад, мотиви, якими користувався правопорушник при повідомленні про хабарництво або при дієвому каятті. Досить часто дуже серйозні випадки активної корупції можуть залишатися абсолютно непокараними, якщо вдаватися до цих заходів. Дійове каяття застосовується до хабародавця, незалежно від того чи ініціатива вчинити злочин походила від нього самого, чи ні; хабародавець може навіть діяти як підбурювач, а потім бути звільнений від відповідальності в результаті повідомлення про злочин. GET зауважує, що хабародавці мо­жуть зловживати цим інструментом, наприклад використовувати його як засіб учинення тиску на одержувача хабара для одержання ще більших переваг, або в ситуаціях, коли про хабарництво повідомляють через великий проміжок часу після того, як злочин був учинений, оскіль­ки будь-які обмеження у часі для такого не встановлені (навіть існує можливість і відповідатиме закону добровільне зізнання після того, як уповноваженим органам влади стало відомо про вчинення цього злочину, якщо заявнику це не було відомо). Найбільше у GET викликає занепокоєння існування звільнення від відповідальності в його теперішній широкій формі, оскільки згідно з наданою статистикою за останні три роки не було винесено жодного вироку за активне хабарництво. За словами декількох експертів, опитаних під час оціночного візиту, з хабародавцем взагалі поводяться як з потерпілим, тому положення щодо активного хабарництва застосовується рідко. У світлі цього занепокоєння і за відсутності в нинішньому контексті запобіжних заходів щодо зловживання звільненням від відповідальності у формі дієвого каяття (наприклад, негайне повідомлення про злочин, обмеження спе­ціального захисту з ефективного каяття до випадків, коли з правопорушника вимагали), GET рекомендує проаналізувати та відповідно переглянути автоматичне – та обов’язково повсюдне – звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили активне хабарництво і заявили про це до правоохоронних органів».

Зазначена невідповідність положень КК України рекомендаціям Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією щодо покарання та корупційні злочини, суттєво поглиблюється змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» від 15 листопада 2011 р. № 4025-VІ (Голос України – 2011.– 17 грудня), який набрав чинності 17 січня 2012 р. (згідно з п. 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону він набирає чинності через один місяць після його опублікування). Названим Законом внесені зміни до санкцій статей 364¹, 365¹ та 368³ КК, якими передбачається відповідальність, відповідно, за зловживання повноваженнями (ст. 364¹), перевищення повноважень (ст. 365¹) службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми, та комерційний підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368³), а також до санкцій ст. 365² (Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги) та ст. 368⁴ (Підкуп особи, яка надає публічні послуги),– всі види основних покарань, що передбачаються ними, замінені єдиним, безальтернативним основним покаранням – штрафом у розмірах від п’ятисот до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При цьому у санкціях статей 364¹, 365¹, 365², частини третьої та частини четвертої ст. 368³ і ст. 368⁴ як обов’язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, а санкціями частини третьої ст. 365² (альтернативно), частини четвертої ст. 368³ (як обов’язкове) та частини четвертої ст. 368⁴ (як обов’язкове) передбачено покарання у виді конфіскації майна.

Наведене твердження (висновок) авторів Звіту є, на мій погляд, без­підставним, оскільки Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією не містить жодних положень, у яких би йшла мова про те, що покарання за вчинення аналогічних корупційних злочинів державними службовими особами та службовими особами і працівниками приватних підприємств має бути однаковим. Визначення видів і розмірів покарань за вчинення корупційних злочинів є компетенцією, прерогативою кож­ної держави-учасниці. На мій погляд, український законодавець обґрунтовано виходив з того, що корупційні злочини, вчинені державними службовими особами, є більш суспільно небезпечними ніж аналогічні корупційні злочини, вчинені службовими особами юридичних осіб приватного права.

О. Наджафов зазначає, що вивчення практики притягнення осіб до кримінальної та адміністративної відповідальності за вчинення коруп­ційних правопорушень установлено непоодинокі факти неоднакового та помилкового застосування законів щодо протидії корупції. Однією з причин помилок є, на думку О. Наджафова, «те, що новими антикорупційними законами, поряд з хабарем, який зазначався у КК України, до цього Кодексу та до КУпАП введені нові терміни: неправомірна вигода та дарунок (пожертва)»[14]. Найбільше помилок при застосуванні нового антикорупційного законодавства допускається у ході кваліфікації дій правопорушників за статтями 172², 172³, 172⁵ КУпАП, а також як коруп­ційні злочини. О. Наджафов вважає, що помилки при кваліфікації корупційних правопорушень трапляються через те, що за одержання, пропозицію та давання неправомірної вигоди (у тому числі у вигляді дарунка (пожертви) та хабара) передбачена відповідальність за нормами Особливої частини як КУпАП, так і КК України[15]. Однією з причин помилок під час застосування ч. 1 та ч. 2 ст. 172² КУпАП є, на думку О. Неджафова, невдалий виклад диспозиції ч. 1 та ч. 2 ст. 172² КУпАП[16]. Обґрунтовуючи цей висновок, О. Наджафов пише: «Таке формулювання диспозицій ч. 1 або ч. 2 ст. 172² КУпАП, як «порушення встановлених законом обмежень» характерно для бланкетних норм. Оскільки ос­новні засади запобігання і протидії корупції визначає Закон № 3207-VІ, то і до нього відсилають диспозиції, щоб отримати відовідь на питання щодо встановлених Законом обмежень. Цей Закон містить ст. 6 «Обмеження щодо використання службового становища», яка забороняє особам, зазначеним у пунктах 1–3 ч. 1 ст. 4 цього Закону, використовувати свої службові повноваження та пов’язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди або у зв’язку з прийняттям обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. Іншими словами, під терміном «обмеження» розуміється як «використання службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей» «з метою одержання неправомірної вигоди», так і «одержання неправомірної вигоди» «з використанням службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей».

Невдалий виклад диспозиції ч. 1 та ч. 2 ст. 172² КУпАП, вважає
О. Наджафов, обумовлює те, що «нерідко практичні працівники акцентуючи увагу на першій частині диспозиції, а саме: «порушення особою встановлених законом обмежень щодо використання службових повно­важень та пов’язаних з цим можливостей» вважають другорядною іншу частину – «з одержанням за це неправомірної вигоди». Унаслідок цього неправильно складено протокол стосовно землевпорядника (спеціаліста 2 категорії) селищної ради за видачу рідному брату заяви про реєстрацію проживання і трьох талонів з цього питання під час перебування у щорічній відпустці. Справу закрито судом за відсутністю складу адмінправопорушення[17].

О. Наджафов вважає, що більш вдалим був би виклад диспозицій ч. 1 та ч. 2 ст. 172² КУпАП у такій редакції: «Одержання службовою особою неправомірної вигоди у розмірі, що не перевищує п’яти (у час­тині першій), ста – у частині другій) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або прийняття нею обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. Це виключило б помилки, аналогічні тим, що були допущені стосовно землевпорядника»[18].

Зазначу, що труднощі у застосуванні норм антикорупційного законодавства, що передбачає відповідальність за корупційні правопорушення (адміністративні правопорушення та злочини), які набрали чинності 1 липня 2011 р., зумовлені не введенням до КУпАП та КК України, названих О. Наджафовим нових термінів,– «неправомірна вигода» та «дарунок (пожертва)» – а труднощами, обумовленими відсутністю в антикорупційному законодавстві чітких критеріїв однозначного визначення змісту більшості ознак складів корупційних право­порушень та критеріїв (розмежувальних ознак) розмежування корупційних правопорушень та їх відмежування від суміжних складів правопорушень, насамперед від тих, які можуть визнаватись як коруп­ційними, так і некорупційними. Крім того, Законом від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ до КУпАП та КК України введенні й інші нові терміни, офіційного визначення значення (поняття) яких не дається, зокрема термінопоняття «публічні послуги», «особа, яка надає публічні послуги», «юридична особа приватного права», «незаконне збагачення», «комерційний підкуп», «зловживання впливом», «службова особа юри­дичної особи приватного права».

Слід погодитись із О. Наджафовим, що для уникнення помилок при кваліфікації дій суб’єктів корупційних правопорушень «необхідно розуміти, що є дарунком (пожертвою), хабаром, неправомірною вигодою, оскільки «без їх розмежування неможливе правильне застосування закону»[19].

Водночас не можна погодитись із твердженням О. Наджафова, що і неправомірна вигода, і хабар, і дарунок (пожертва) мають майновий характер[20] та за своїми ознаками схожі між собою, але не є ідентичними. Висновок про виключно майновий характер неправомірної вигоди, хабара і дарунка (пожертви) О. Наджафов обґрунтовує посиланням на визначення поняття «хабар» у постанові ПВСУ від 26 квітня 2002 р.
№ 5 – що предмет хабара має виключно майновий характер. Зазначена позиція Верховним Судом України була висловлена у 2002 р., тобто до ратифікації Верховною Радою України Кримінальної конвен­ції про боротьбу з корупцією Ради Європи та до прийняття Верховною Радою України спочатку 11 червня 2009 р., а потім 7 квітня 2011 р. нового антикорупційного законодавства.

О. Наджафов вважає, що «за півроку чинності нових антикорупційних законів виробилась практика, коли особи, які дають або одержують хабарі у незначних розмірах, притягаються не до кримінальної, а до адміністративної відповідальності за ст. 172³ та ст. 172² КУпАП. Така практика у цілому відповідає чинному законодавству, проте трапляються і явні порушення закону».

О. Наджафов вважає, що «щоб виключити неправильне застосування закону, необхідно дотримуватися встановленого законом правила – адміністративна відповідальність настає якщо: 1) правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до закону кримінальної відповідальності та 2) ці порушення передбачені КУпАП».

Процитувавши текст статті 11 КК, О. Наджафов пише, що «саме наве­деним поняттям слід керуватися під час з’ясування того, чи є діяння злочином, чи проступком. Діяння, які формально містять ознаки злочинів, передбачених статтями 368, 368³, 368⁴, 369, 369² КК України, можуть визнаватися проступком, якщо через малозначність не становлять суспільної небезпеки. Отже, головним критерієм відмежування злочину від інших правопорушень (адміністративних, дисциплінарних) є су-
спільна небезпечність учиненого діяння. Законодавець суспільно небезпечними визнає діяння, які заподіяли або могли заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Якщо правопорушення не заподіяло і не могло заподіяти такої шкоди та передбачено КУпАП, настає адміністративна відповідальність».

О. Наджафов вважає, що розмір неправомірної вигоди не може слугувати визначальним критерієм малозначності чи немалозначності корупційного діяння. Якщо розмір має істотне значення, то він визначається у відповідних нормах закону. Визначальним критерієм для розмежування корупційних проступків і злочинів є суспільна небезпечність діяння.

Слушною є думка О. Наджафова, що «під час застосування закону неприпустиме спотворення волі законодавця тлумаченням норм кримінального закону (на розсуд працівника правоохоронного органу). Це може призвести до незастосування норми закону, іншими словами – до фактичної декриміналізації. Запобігання і протидія корупції згідно зі ст. 3 Закону № 3206-VI мають ґрунтуватися на принципах верховенства права, законності, невідворотності відповідальності за вчинення правопорушень, забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, завданої корупційними правопорушеннями».

Розділ 2

Характеристика особливостей законодавчого процесу по реформуванню антикорупційного
законодавства України

Аналіз основних положень проектів законів № 2112, 2113, 2114 від 11 вересня 2006 р. та проектів законів № 0875, 0876, 0877 від 23 листопада 2007 р.

Боротьба з корупційними діяннями є проблемою будь-якого су-
спільства. Особлива увага цій проблемі приділяється Радою Європи та Організацією Об’єднаних Націй, що вимагало і вимагає від України і нині імплементації у повному обсязі рекомендацій підписаних і рати­фікованих нею конвенцій з цих питань, а також рекомендацій ратифікованої Верховною Радою України Законом від 4 лютого 2004 р. Кон­венції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності 15 листопада 2000 р. у внутрішнє національне законодавство. Верховною Радою України 18 жовтня 2006 р. ратифіковано: Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції, підписану від імені України 11 грудня 2003 р. в м. Меріда (Мексиканські Сполучені Штати), (ОВУ.– 2006.– № 44.– Ст. 2938), Кримінальна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією, підписану від імені Ук­раїни 27 січня 1999 р. в м. Страсбурзі (ОВУ.– 2006.– № 44.– Ст. 2939), та Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з ко­рупцією, підписаний від імені України 15 травня 2003 р. в м. Страсбурзі (ОВУ.– 2006.– № 44.– Ст. 2940).

Водночас Верховна Рада України, розглянувши у першому читанні пакет проектів антикорупційних законів, унесених Президентом України, відправила на доопрацювання до Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією внесені Президентом України і зареєстровані у Верховній Раді 11 вересня 2006 р. три проекти законів, необхідність прийняття яких обумовлюється ратифікацією зазначених конвенцій та Додаткового протоколу: 1) Про відповідальність юридич­них осіб за вчинення корупційних правопорушень (№ 2114); 2) Про засади запобігання та протидії корупції (№ 2113); 3) Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення (№ 2112). При цьому Верховна Рада обумовила у прийнятих нею законах «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції» та «Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», що вони набирають чинності з дня набрання чинності Законом України про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення у зв’язку з ратифікацією Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, проект якого направлений на доопрацювання.

Подібне рішення Верховної Ради України вельми «оригінальне» – прийняті закони можуть набрати чинності лише з дня набрання чинності законом, який ще не прийнятий і не відомо, як скоро він буде прийнятий та чи буде він прийнятий взагалі. На розширеному засіданні Кабінету Міністрів України 22 листопада 2006 р. Голова Верхов­ної Ради України О. Мороз, щоправда, заявив, що Верховна Рада розглядатиме антикорупційні законопроекти у першочерговому порядку (Див.: Антикорупційні законопроекти розглядатимуться першочергово // Урядовий кур’єр. – 2006. – 25 листопада).

У Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», внесеного Президентом України у загальному пакеті шести антикорупційних законопроектів і зареєстрованого у Верховній Раді України 11 вересня 2006 р., р. н. 2113, зазначається, що цей проект Закону розроблено на виконання доручення Президента України від 15 липня 2002 р. № 1-1/887 за результатами засідання Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, яке відбулося 10 липня 2002 року, Указу Президента України від 9 лютого 2004 р. № 175 «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» та у зв’язку із підписанням Україною 12 грудня 2003 р. у м. Меріда (Мексиканські Сполучені Штати) Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції.

Внесені Президентом України законопроекти Верховною Радою України були розглянуті 18 жовтня у першому читанні і були направлені на повторне перше читання. Три з них – «Про засади запобігання та протидії корупції» (р. н. 2113), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення» (р.н. 2112) та «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення коруп­ційних правопорушень» (р. н. 2114) – Верховною Радою України були прийняті у повторному першому читанні за основу 12 грудня 2006 р.

Після обрання у 2007 р. нового складу Верховної Ради України шостого скликання народними депутатами України – членами Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією М. В. Джигою, В. М. Королем та іншими 30 жовтня 2007 р. названі три законопроекти були внесені до Верховної Ради України і зареєстровані 23 листопада 2007 року за реєстраційними номерами, відповідно, 0876, 0875 та 0877. Ініціатором внесення зазначених законопроектів значиться народний депутат України М. В. Джига.

Отже, формально початком процесу реформування антикорупційного законодавства України можна вважати надання Президентом України 15 липня 2002 р. доручення щодо підготовки проектів антикорупційних законів, а фактично – з 11 вересня 2006 р., тобто з моменту реєстрації у Верховній Раді України пакета із шести антикорупційних законопроектів, унесених Президентом України.

Законопроекти, прийняті Верховною Радою України у повторному першому читанні за основу 12 грудня 2006 р., і законопроекти, заре­єстровані у Верховній Раді України 23 листопада 2007 р. за реєстраційними номерами 0875, 0876 та 0877 є текстуально і змістовно ідентичними.

У проекті Закону № 0875 було враховано більшість рекомендацій Конвенції ООН проти корупції 2003 р. щодо криміналізації корупційних правопорушень, якою, зокрема, рекомендується передбачити відповідальність за: підкуп національних державних посадових осіб (ст. 15); підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій (ст. 16); зловживання впливом (ст. 18); зловживання службовим становищем (ст. 19), незаконне збагачення (ст. 20); підкуп у приватному секторі (ст. 21).

Зверну увагу на те, що рекомендації ратифікованих Верховною Радою України Конвенцій є або імперативними, тобто такими, які підлягають безумовному виконанню, або рекомендаційними: у ст. 15 Конвенції ООН вжите формулювання «Кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання кримінально-караними наступних діянь, якщо вони вчинені умисно...», у статтях 16 та 17 – формулювання «кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами умисно вчинених...», а у ст. 18 – формулювання «Кожна держава розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами наступних дій, якщо вони вчинені умисно...», та у статтях 19, 20, 21 – формулювання «Кожна держава-учасниця роз­глядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином...».

Одним із важливих положень проекту Закону № 0875 є доповнення КК новим розділом VІІ–А «Злочини у сфері службової діяльності в юри­дичних особах приватного права», статтями 235¹–235⁵ якого пропонується передбачити відповідальність осіб, які виконують управлінські функції в юридичних особах приватного права, за такі злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права: 1) зловживання повноваженнями – використання особою, яка виконує управ­лінські функції в юридичній особі приватного права незалежно від організаційно-правової форми, своїх повноважень усупереч законним інтересам цієї юридичної особи і з метою отримання благ (переваг, пільг, послуг) для себе чи інших осіб або завдання шкоди іншим особам, якщо внаслідок цього діяння було завдано істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, юридичних осіб, інтересам суспільства чи держави (ст. 235¹); 2) перевищення повноважень – умисне вчинення особою, яка виконує управлінські функції в юридичній особі приватного права незалежно від організаційно-пра­вової форми, службовцем такої юридичної особи дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, юридичних осіб, інтересам суспільства чи держави (ст. 235²); 3) комер­ційний підкуп – незаконну передачу особі, яка виконує управлінські функ­ції в юридичній особі приватного права незалежно від організаційно-правової форми грошей, цінних паперів, іншого майна, а так само незаконне надання їй переваг, пільг чи послуг матеріального або нематеріального характеру за вчинення дій чи бездіяльності в інтересах того, хто їх передає чи надає, або в інтересах третіх осіб з використанням наданих їй прав або повноважень (ч. 1 ст. 235⁴), та 4) незаконне отримання особою, яка виконує управлінські функції в юридичній особі при­ватного права незалежно від організаційно-правової форми грошей, цінних паперів, іншого майна, переваг, пільг або послуг матеріального чи нематеріального характеру за вчинення дій або бездіяльності в інтересах того, хто їх передає, або в інтересах третіх осіб з використанням наданих їй прав або повноважень (ч. 3 ст. 235⁴). Крім того, пропонується передбачити відповідальність за: 1) використання владних повноважень особою, яка не є державним службовцем, але виконує на­дані законом владні повноваження (приватний аудитор, нотаріус, експерт, оцінювач, адвокат, арбітражний керуючий, незалежний посеред­ник чи член трудового арбітражу при розгляді колективних трудових спорів чи будь-яка інша особа, яка виконує надані їй законом владні повноваження) всупереч завданням своєї діяльності з метою отримання благ (пільг, переваг, послуг) для себе чи інших осіб або заподіяння шкоди іншим фізичним чи юридичним особам якщо це діяння заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян юридичних осіб, інтересам суспільства чи держави (ст. 235³); 2) підкуп особи, яка не має статусу державного службовця, але виконує надані їй законом владні повноваження (приватний аудитор, приватний нотаріус, експерт, адвокат, арбітражний керуючий, незалежний посередник, чи арбітр при розгляді колективних трудових спорів, будь-яка інша особа, яка виконує надані їй законом владні повноваження) – незаконну передачу таким особам грошей, цінних паперів, іншого майна, а так само незаконне надання такій особі переваг, пільг або послуг матеріального чи нематеріального характеру за вчинення дій або бездіяльність в інтересах особи, що їх передає чи надає, або в інтересах третіх осіб з використанням наданих їй прав або повноважень (ч. 1 ст. 235⁵) та за 3) незаконне отримання зазначеними особами грошей, цінних паперів, іншого майна, переваг, пільг або послуг матеріального чи нематеріального характеру за вчинення дій або бездіяльність в інтересах особи, що їх передає або надає, з використанням наданих їй прав або повноважень (ч. 3 ст. 235⁵).

Автори проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення» водночас в окремих випадках «пішли далі» рекомендацій названої Конвенції. Зокрема, ст. 21 Конвенції «Підкуп у приватному секторі» рекомендується Кожній державі-учасниці розглянути можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами умисно вчинених у ході економічної, фінансової або комерційної діяльності таких діянь: 1) обіцянка, пропозиція або надання особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги будь-якій особі, яка керує організацією приватного сектору або працює, на будь-якій посаді, у такій організації, для такої особи чи іншої особи, щоб ця особа вчинила, порушуючи свої обов’язки, будь-яку дію чи утрималась від вчинення дій; 2) вимагання або прийняття, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної пе­реваги будь-якою особою, яка керує роботою організації приватного сектору або працює, на будь-якій посаді, у такій організації, для такої особи чи іншої особи, щоб ця особа вчинила, порушуючи свої обов’язки, будь-яку дію чи утрималась від вчинення дій. Суб’єктами ж злочинів у статтях 235³ та 235⁵ запропоновано визнати будь-яку особу, яка виконує надані їй законом владні повноваження, у тому числі приватних аудиторів, нотаріусів, експертів, оцінювачів, адвокатів та ін. Статтею 18 Кон­венції ООН державам-учасницям рекомендується розглянути можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними, для визнання злочинами таких дій, якщо вони вчинені умисно: 1) обіцянка, пропозиція або надання державній посадовій особі чи будь-якій іншій особі, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги, щоб ця посадова особа чи така інша особа зловживала своїм справжнім або удаваним впливом з метою одержання від адміністрації чи державного органу держави-учасниці будь-якої неправомірної переваги для ініціатора таких дій чи будь-якої іншої особи; 2) вимагання або прийняття державною посадовою особою чи будь-якою іншою особою, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої себе чи для іншої особи, щоб ця особа чи така інша особа зловживала своїм справжнім або удаваним впливом з метою одержання від адміністрації або державного органу держави-учасниці будь-якої неправомірної переваги. Крім того, у ст. 18 Конвенції йдеться про вплив лише щодо прийняття рішення адміністрацією або державним органом держави, а ст. 369¹ пропонується передбачити відповідальність за вплив на прийняття рішення – надання будь-яких неправомірних благ (переваг, пільг, послуг) будь-якій особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за такі блага вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на ви­конання функцій держави.