Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 1 страница

У Законі від 23 травня 1991 р. «Про освіту» говориться про те, що відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визна­чається засновником навчального закладу, Міністерством освіти Украї­ни, Міністерством освіти Автономної Республіки Крим, міністерствами і відомствами, яким підпорядковані навчальні заклади, місцевими органами управління освітою шляхом ліцензування, інспектування, атес­тації та акредитації навчальних закладів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 15 Закону), яку (відповідність) визначає за результатами акредитації вищих навчальних закладів, закладів післядипломної освіти Міністерство освіти України разом з міністерствами і відомствами, яким підпорядковані навчальні заклади (ч. 4 ст. 15 Закону).

У Законі «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. виділяються два види послуг – характерні туристичні послуги та товари та супутні туристичні послуги та товари. Під характерними послугами та товарами розуміються послуги та товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких суттєво скоротиться без їх реалізації туристам, а під супутніми – послуги та товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам. Поєднання не менше ніж двох туристичних послуг із послугами перевезення, послугами розміщення та іншими туристичними послугами, не пов’язаними з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об’єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо) утворює туристичний продукт – попередньо розроблений комплекс туристичних послуг, що реалізується або пропонується для реалізації за визначеною ціною (абз. 6, 5, 4 ст. 1 названого Закону).

Різновидом публічних послуг слід визнати і соціальні послуги, що можуть надаватись як за плату, так і безоплатно, під якими розуміється комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя (абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р.).

Суб’єктами, що надають соціальні послуги, є державні та комунальні спеціалізовані підприємства, установи та заклади соціального обслуговування, підпорядковані центральним, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, юридичні особи, створені відповідно до законодавства, які не мають на меті отримання прибутку, фізичні особи (абз. 11 ч. 1 ст. 1 цього Закону).

Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна до­помога та соціальне обслуговування, яке здійснюється шляхом надання соціальних послуг.

Згідно зі ст. 5 Закону «Про соціальні послуги» можуть надаватись та­кі види соціальних послуг: соціально-побутові; психологічні; соціально-педагогічні; соціально-медичні; соціально-економічні; юридичні; послуги з працевлаштування; послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями; інформаційні та інші соціальні послуги. Зміст перелічених видів соціальних послуг конкретизується (визначається) у ч. 4 ст. 5 цього Закону.

Згідно з частинами 6, 7 ст. 5 цього Закону, перелік соціальних послуг, опис їх змісту та якості зазначається в Державному класифіка­торі соціальних стандартів України і публікується в засобах масової інформації відповідними центральними органами виконавчої влади, а перелік та порядок надання соціальних послуг за видами загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Статтею 7 Закону «Про соціальні послуги» передбачено, що суб’єк­ти, що надають соціальні послуги, здійснюють свою діяльність на професійній основі відповідно до положення про них або їх статуту, та що для виконання цієї роботи вони на договірних засадах можуть залучати інші підприємства, установи, організації, фізичних осіб, зо- крема волонтерів – фізичних осіб, які добровільно здійснюють благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно корисний характер. Частиною 2 ст. 17 цього Закону передбачено, що діяльність волонтерів, які можуть залучатися до надання соціальних послуг, регулюється відповідним положенням, яке затверджується Ка­бінетом Міністрів України. Діяльність волонтерів, пов’язана з наданням соціальних послуг, очевидно, не є їх професійною діяльністю, пов’я­заною з наданням публічних послуг, а отже, вони не можуть визнаватись суб’єктами корупційних правопорушень – особами, що здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.

Безпосередньо надання соціальних послуг здійснюється соціальними працівниками та іншими фізичними особами, які мають відповідну освіту і схильні за особистими якостями до надання соціальних послуг, а також волонтерами, залученими до надання соціальних послуг, в по­рядку, визначеному законодавством, а професійна діяльність у сфері надання соціальних послуг підлягає ліцензуванню відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (стат- ті 16, 17 Закону «Про соціальні послуги»). Соціальний працівник – це професійно підготовлений фахівець, що має необхідну кваліфікацію у сфері соціальної роботи і надає соціальні послуги.

Наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 23 вересня 2009 р. № 3357 затверджено Порядок здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу (ОВУ. – 2009. – № 82. – Ст. 2799), під яким розуміється робота, що передбачає здійснення фахівцем (або групою фахівців) центру соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді заходів, спрямованих належ­них умов функціонування прийомної сім’ї, дитячого будинку сімейного типу, зокрема надання соціальних послуг. До вирішення проблем сім’ї в ході здійснення соціального супроводження можуть залучатися за їх згодою спеціалісти з різних сфер діяльності, які є працівниками служб у справах дітей, відділів у справах сім’ї, молоді та спорту, охорони здоров’я, освіти, праці та соціального захисту населення, інших підприємств, установ, організацій, тощо (лікарі, юристи, психологи, та ін.), фахівці центру можуть взаємодіяти з об’єднаннями громадян, які мають досвід роботи у сфері захисту прав дитини, відповідно до укладених між центром та ними договорів про співробітництво.

Соціальне супроводження здійснюється через відвідування сім’ї та проведення роботи з прийомною дитиною, дитиною-вихованцем та прийомними батьками, батьками-вихователями, іншими особами (членами сім’ї), які спільно проживають з прийомними батьками, батьками-вихо­вателями, шляхом надання комплекту соціальних послуг, зокрема: 1) правових; 2) психологічних; 3) соціально-педагогічних; 4) соціально-економічних; 5) соціально-медичних; 6) інформаційних (пункт 3.3 Роз­ділу ІІІ Порядку).

Мобільною формою надання соціальних послуг відповідними фахівцями поза межами закладів для бездомних є соціальне патрулювання, яке може здійснюватись працівниками закладів для бездомних осіб, представниками громадських і благодійних організацій. Користувачами послуг є бездомні особи віком від 18 років, які через різні обставини постійно/періодично проживають на вулиці і не користуються або частково користуються послугами закладів соціального за­хисту для бездомних осіб (Див.: Порядок здійснення соціального патрулювання, затверджений наказом Міністерства соціальної політики України від 19 липня 2011 р. № 283 // ОВУ. – 2011. – № 62. – Ст. 2483). Бездомним особам можуть надаватися соціальні послуги, зокрема: роз­дача їжі; видача гуманітарної допомоги (одягу, взуття тощо); надання першої медичної допомоги; забезпечення санітарно-гігієнічними засо­бами; направлення бездомних осіб до центрів обліку для взяття їх на облік; направлення відповідно до потреби до медичних закладів, уста­нов та організацій.

Зазначені особи, які безпосередньо здійснюють діяльність по наданню соціальних послуг, окрім волонтерів, належать до осіб, що здійснюють професійну діяльність пов’язану з наданням публічних послуг, і можуть визнаватися суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 2353 та 2355 КК, а також суб’єктами адміністратив­них корупційних правопорушень.

Згідно з ч. 4 ст. 12 ГК України, обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюється Конституцією України та законом.

Господарська діяльність поділяється на комерційну та некомерційну, розмежувальною ознакою яких є мета їх здійснення: обов’язковою ознакою комерційної господарської діяльності є мета одержання прибутку, а некомерційна господарська діяльність здійснюється без такої мети. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу держав­ної влади чи органу місцевого самоврядування, а також суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі під­приємництва забороняється законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам некомерційну господарську діяльність здійснювати заборонено (ст. 52 ГК).

Галузі народного господарства поділяються на дві сфери – сферу матеріального виробництва та сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу). До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлю­ють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності, а всі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу) (ст. 261 ГК).

Під публічними послугами у статтях 3652 та 3684 КК та у підпункті «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. № 3207-VI розуміються: 1) так звані адміністративні (державні) послуги, перелік яких (із зазначенням послуг, суб’єк­тів їх надання, а для платних послуг – також їх вартості) згідно з Указом Президента України від 3 липня 2009 р. № 508/2009 «Про заходи із забезпечення додержання прав фізичних та юридичних осіб щодо одер­жання адміністративних (державних) послуг» (УК. – 2009. – 16 липня) повинен був бути затверджений Кабінетом Міністрів України до 1 ве­ресня 2009 р. Такі послуги, згідно з підпунктом 1 п. 1 названого Указу, надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами і організаціями, а також органами місцевого само­врядування під час здійснення делегованих повноважень; 2) послуги, які надаються на професійній основі так званими «самозайнятими» осо­бами, в тому числі особами, які здійснюють незалежну професійну діяльність, у процесі (під час) здійснення своєї професійної діяльності; 3) послуги, які надаються юридичними особами приватного права.

Адміністративні послуги є двох видів:

1) адміністративні державні послуги, що надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами і організаціями, а також органами місцевого самоврядування під час здійснення делегованих повноважень;

Адміністративні муніципальні послуги, що надаються органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами та організаціями під час здійснення власних (самоврядних) повноважень органів місцевого самоврядування.

Президент України Указом від 22 червня 2009 р. № 466/2009 «Про стимулювання розвитку підприємницької діяльності в умовах світової фінансової кризи» доручив Кабінету Міністрів України прискорити розроблення та внесення в установленому порядку на розгляд Верхов­ної Ради України законопроекту про адміністративні послуги, в якому, зокрема, має бути передбачена класифікація адміністративних послуг, єдиний порядок розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, заборона передачі повноважень щодо надання адміністративних послуг суб’єктам господарювання (Див.: УК. – 2009. – 27 червня).

Цим же Указом (п. 3) Президент України запропонував органам місцевого самоврядування затвердити до 1 вересня 2009 р. переліки адміністративних послуг, що надаються органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами і організаціями під час здійснення власних (самоврядних) повноважень органів місцевого самоврядування, із зазначенням послуг, суб’єктів їх надання, а для платних послуг – також їх вартості.

Кабінет Міністрів України постановою від 20 травня 2009 р. № 485 утворив Комісію з питань удосконалення порядку надання державних та адміністративних послуг та затвердив Положення про цю Комісію (Див.: ОВУ. – 2009. – № 37. – Ст. 1257). Ця постанова визнана такою, що втратила чинність, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р. № 737.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 р. № 682-р схвалена Концепція проекту Закону України «Про адміністра­тивні послуги» (Див.: УК. – 2009. – 7 липня), яким Мін’юсту разом з Мінекономіки, Мінфіном та Головдержслужбою доручено розробити з урахуванням положень Концепції, схваленої цим розпорядженням, і подати до 15 вересня 2009 р. у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України «Про адміністра­тивні послуги».

Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 2009 р. № 724 «Деякі питання надання державних платних (адміністративних) послуг, видачі документів дозвільного характеру» (Див.: УК. – 2009. – 18 липня) міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади заборонено з 1 серпня 2009 р. делегувати владні повноваження суб’єктам господарювання (крім суб’єктів господарювання державної форми власності у випадках, визначених законом) та вимагати отримання документів дозвільного характеру, необхідність одержання яких не передбачена законом. Названою постановою міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади у двомісяч­ний строк доручено вжити заходів до скасування власних рішень, згідно з якими суб’єктам господарювання були делеговані владні повноваження, та подати в установленому порядку проекти нормативно-правових актів КМ України про затвердження вартості державних платних (адміністративних) послуг та скасувати власні рішення, якими встановлено розміри плати за надання послуг (крім випадків, передбачених Законом).

Згідно з Тимчасовим порядком надання державних, у тому числі адміністративних послуг, затвердженим постановою Кабінету Міні- стрів України від 17 липня 2009 р. № 737 «про заходи щодо упорядкування державних, у тому числі адміністративних послуг» (Див.: ОВУ. – 2009. – № 54. – Ст. 1871), до державних послуг належать послуги, що надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами та організаціями в порядку виконання ними делегованих державою згідно з нормативно-правовими актами повноважень, а також послуги, що надаються іншими підприємствами, установами, організаціями, яким делеговані закріплені згідно з нормативно-правовими актами за органами виконавчої влади повноваження щодо їх надання. Не належать до державних послуг господарські послуги, які надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами та організаціями. Під адміністративною послугою розуміється державна послуга, яка є результатом здійснення суб’єктом повноважень щодо прийняття згідно з нормативно-правовими актами на звернення фізич­ної або юридичної особи адміністративного акта, спрямованого на реалізацію та захист її прав і законних інтересів та/або на виконання особою визначених законом обов’язків (отримання дозволу (ліцензії), сертифіката, посвідчення та інших документів, реєстрація тощо), а під адміністративним актом – прийняте суб’єктом рішення індивідуальної дії, спрямоване на набуття, зміну чи припинення прав та обов’язків особи. Державні, у тому числі адміністративні послуги можуть надаватися на платній і безоплатній основі. Повноваження суб’єктів надання адміністративних та платних державних послуг визначаються нормативно-правовими актами (пункти 1–3 названого Тимчасового порядку).

Цією постановою від 17 липня 2009 р. № 737 міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади доручено, відповідно до своїх повноважень: переглянути у двомісячний строк затверджені Кабінетом Міністрів України переліки платних послуг і внести пропозиції щодо їх розмежування на державні, адміністративні та господарські послуги; вжити заходів до припинення з 1 січня 2010 р. надання адміністративних послуг підприємствами, установами та організаціями, що не мають статусу бюджетних установ, якщо інше не передбачено законодавчими актами або міжнародними договорами; затвердити у місячний строк стандарти адміністративних послуг.

Публічні послуги – це юридично значимі діяння (діяльність) цивільно-правового чи адміністративно-правового характеру повноважних (компетентних) фізичних та юридичних осіб, якими задовольняються (спрямовані на задоволення) законні інтереси, потреби фізичних та юридичних осіб нематеріального характеру.

О. В. Кузьменко зазначає, що запровадження стандартів публічних послуг, у тому числі й адміністративних послуг як їх різновиду, разом із системою показників та інструментарієм вимірювання ступеня реалізації встановленого стандарту в Європі вважають практичним виконанням конституційного права громадян на отримання загальнодоступних адміністративних послуг однакового рівня та якості, а Інститут адміністративних послуг в Україні було запроваджено Концепцією адміністративної реформи, затвердженою Указом Президента України від 22 липня 1998 р.

Зауваживши, що публічні послуги – це всі сервісні дії, що надаються публічним сектором або іншими суб’єктами під відповідальність публічної влади і за рахунок публічних коштів, та що єдності щодо розуміння цього поняття серед учених немає, О. В. Кузьменко, узагальнивши всі теоретичні напрацювання щодо дефініції «публічні послуги», наголошує, що публічні послуги – це публічно-владна діяльність (або її результат), спрямована на реалізацію прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, здійснювана публічною адміністрацією, а також альтернативними структурами, створеними з ініціативи органів влади у співпраці з громадськими організаціями, та фінансована, зазвичай, за рахунок коштів державного чи місцевого бюджетів і контрольована органами, які наділені державно-владними повноваженнями.

Водночас О. В. Кузьменко пише, що у науковій літературі існує загальноприйнята (виділено мною.– П. А.) класифікація публічних послуг за ознаками суб’єкта, що надає публічні послуги: 1) державні послуги – це послуги, що надаються органами державної влади та дер­жавними підприємствами, установами та організаціями; 2) муніципальні послуги – це послуги, що надаються органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами та організаціями[83]. При цьому В. О. Кузьменко уточнює, що державні та муніципальні послуги разом становлять сферу публічних послуг[84].

Наведені судження О. В. Кузьменко свідчать, що відповідь на питання, що таке публічні послуги та які їх різновиди, ним здаються суперечливими, непослідовними.

З одного боку, О. В. Кузьменко стверджує, що адміністративна послуга є видом публічної послуги, тобто є її невід’ємною складовою, а з іншого – ототожнює поняття «публічні послуги» та «адміністративні послуги».

О. В. Кузьменко пише: «Підтверджуючи доктринальну правомірність і термінологічну визначеність поняття «послуги» з боку публічних органів, слід водночас звернути увагу на певну недоречність характеризування цих послуг як «управлінських». Адже тут більш прийнятним є акцент не на «владно-організуючому» аспекті відповідних дій (оскільки «управління» – це владно-організуючий вплив), а на тій ознаці, що вони здійснюються публічною адміністрацією. Крім того, існує так зване «широке» розуміння поняття управлінських послуг, фактично тотожне поняттю «державні послуги», яке охоплює також послуги, за надання яких органи державної влади несуть опосередковану відповідальність, хоча безпосередньо їх не надають (наприклад, медична допомога, комунально-побутова, спортивно-оздоровча та ін.).

Суттєвим у наведених судженнях О. В. Кузьменка є те, що, на його думку, державою (точніше – органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування право надання певних (окремих) публічних послуг делегується публічному сектору – юридичним особам приватного права та особам, які здійснюють певні види професійної діяльності як самозайняті особи. Ці категорії осіб надають публічні послуги не за рахунок «публічних» коштів, а за плату, яка здійснюється особами, яким послуги надаються.

О. В. Кузьменко вважає, що сам термін «послуга» в нормативно-правових актах застосовується для регулювання суспільних відносин та використовується у словосполученнях «адміністративна, державна, публічна або управлінська послуга», а вибір словосполучення, насамперед, залежить від напрямів діяльності суб’єктів публічної адміністрації.

Крім того, О. В. Кузьменко зазначає, що в науковій літературі та в законодавстві не існує єдиного загальновизначеного поняття послуги, що пояснюється надзвичайною різноманітністю послуг, адже тільки класифікація послуг, яка базується на Міжнародній стандартизованій промисловій класифікації, прийнятій ООН і визнаній більшістю країн світу, охоплює понад 600 їх різновидів.

Слушною є думка О. В. Кузьменка, що послуга – це дія, результат якої є невідокремлюваним від самої діяльності і споживається у процесі цієї діяльності, а послузі, як і всякій правовій категорії, притаманні такі ознаки:

1) під послугою слід розуміти діяльність, пов’язану з задоволенням потреб особи;

2) послуга – це матеріальне благо, оскільки створюється корисний ефект матеріального характеру, має особливу споживчу вартість – ко­рисний ефект (задоволення потреб особи);

3) послуга не має майнового вираження, вона набувається і споживається у процесі її надання, а тому не може в подальшому бути передана іншій особі.

Під адміністративними послугами О. В. Кузьменко розуміє правовідносини, що виникають при реалізації суб’єктивних прав фізичної або юридичної особи за їх заявою у процесі публічно-владної діяльності адміністративного органу для отримання певного результату[85].

Навівши і проаналізувавши позиції деяких учених (В. П. Тимощук, Б. Б. Авер’янова та І. С. Пахомова) з питання ознак адміністративних по­слуг, О. В. Кузьменко виокремлює такі ознаки адміністративних послуг:

«1. Адміністративні послуги надаються лише за безпосередньою ініціативою (заявою) фізичних та юридичних осіб, незалежно від самої форми заяви особи (усна чи письмова) та порядку її отримання органом влади. Немає значення, чи всі особи зобов’язані звертатися за конкретною адміністративною послугою, як, наприклад, за отриманням загальногромадянського паспорта, чи лише окремі категорії суб’єктів права, як у випадку з отриманням будь-якої ліцензії.

2. Необхідність і, відповідно, можливість отримання конкретної адміністративної послуги передбачена законом. Надання адміністративної послуги можливе лише у випадку, коли є спеціальне правове регулювання порядку надання такої послуги. Вимога особи до органу влади вчинити якісь дії на її користь може розглядатися як адміністративна послуга лише тоді, коли порядок розгляду цієї заяви є чітко регламентованим. Не можна вимагати від органу влади надати адміністративну послугу, якщо її надання не передбачено законом.

3. Закон наділяє повноваженнями щодо надання кожної адміні-
стративної послуги відповідний орган виконавчої влади або орган місце­вого самоврядування. За загальним правилом, за конкретною адміні-
стративною послугою можна звернутися лише до певного (тільки одного) органу влади, визначеного законом, на відміну від інших видів звернень, які можуть бути розглянуті та вирішені більш широким колом суб’єктів.

4. Для отримання адміністративних послуг фізичним та юридичним особам необхідно виконати певні вимоги, які встановлені законом.

5. Адміністративна послуга має кінцеву форму індивідуального адміністративного акта, в якому вказано його адресат. При задоволенні заяви особи цей акт має типову форму (свідоцтво, ліцензія), хоча власне адміністративним актом може вважатися лише саме рішення органу про реєстрацію чи видачу свідоцтва»[86].

4.2. Суб’єкти корупційних правопорушень

Закон «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. першу категорію осіб, які ним визнані суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, іменує особами, уповноваженими на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування. Законом «Про боротьбу з корупцією» суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення визнавались лише особи, уповноважені на виконання функцій держави.

Згідно з ч. 4 ст. 8 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності 15 листопада 2000 р. під публічною посадовою особою – суб’єктом корупційних злочинів, розуміється «публічна посадова особа або особа, що надає будь-яку публічну послугу, як це визнається внутрішнім законодавством держави-учасниці, в якій ця особа виконує такі функції, і як це застосовується у кримінальному законодавстві цієї держави-учасниці.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про боротьбу з корупцією» від
5 жовтня 1995 р. до суб’єктів корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, які несуть відповідальність на підставі цього Закону, були віднесені такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:

а) державні службовці;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, об­ласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад (п. «б» ст. 2 в редакції Закону № 171/97-ВР від 3 квітня 1997 р.).

Статтею 2 названого Закону, викладеній у новій редакції згідно із Законом від 23 лютого 2006 р. № 3490-VІ, перелік суб’єктів відповідальності за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, які несуть відповідальність на підставі цього Закону – осіб, уповноважених на виконання функцій держави, суттєво розширений – окрім державних службовців до них віднесені: 1) Прем’єр-міністр Ук­раїни, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри; 2) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; 3) посадові особи місцевого самоврядування; 4) військові посадові особи Збройних Сил України та інших військових формувань (крім військовослужбовців строкової служби).

Позиція Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією стосовно рекомендації визнавати суб’єктами корупційних злочинів вимагання чи одержання будь-якої неправомірної переваги під час здійснення підприємницької діяльності не лише осіб, які обіймають керівні посади у приватних підприємствах, а й осіб, які працюють на таких підприємствах на будь-якій посаді, у той час як у публічному секторі рекомен­дується визнавати суб’єктами корупційного злочину одержання хабара лише посадових осіб, якими мають визнаватися всі державні службовці за змістом визначення цього терміну і не визнання такими суб’єктами осіб, які не є державними службовцями, але працюють у юридичних особах публічного права на будь-якій посаді, є незрозумілою і, мій по­гляд, з позиції принципів кримінальної політики України на це, що поса­дові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів; засвідчують правильність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах. Частиною 2 цієї статті встановлено, що зазначені посадові особи не мають права на оформлення документів, призначених для використання за межами державного кордону.

Згідно зі ст. 1 Кримінальної Конвенції про боротьбу з корупцією вираз «посадова особа» для цілей цієї Конвенції тлумачиться за змістом визначення «державного службовця», «публічної посадової особи», «мера», «міністра» чи «судді» у національному законодавстві та кримінальному праві держави, де відповідна особа виконує такі функції.

Суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 364, 365 та 3682 КК України, а також злочинів, склади яких передбачені статтями 366, 367 та 370 КК України можуть бути лише ті державні служ­бовці, які мають юридичний статус службової особи у значенні, в якому дається визначення поняття службової особи у значенні, в якому дається визначення поняття службової особи та її ознак у п. 1 примітки до ст. 364 КК.

Державні службовці, які не є службовими особами, можуть бути су­б’єктами корупційних злочинів, склади яких передбачені ч. 2 ст. 183, ч. 1 ст. 184 та ст. 354 КК України, за наявності у вчиненому такими осо­бами всіх інших обов’язкових ознак відповідних складів злочинів.

Публічні послуги, які надаються особами, зазначеними у стат- тях 3652 та 3684 КК, у зв’язку зі здійсненням ними професійної діяльно- сті з їх надання, можуть надаватись у випадках, передбачених законом, і певними категоріями службових осіб. Зокрема, згідно зі ст. 37 Закону «Про нотаріат» в редакції Закону від 3 березня 2009 р. № 054-VI, у на­селених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважених щодо криміналізації суспільно небезпечних діянь та диференціації кримінальної відповідальності не може бути, очевидно, сприйнята.