Поняття та види недійсних правочинів.

Вище ми характеризували умови чинності правочинів згідно ст.203 ЦК, серед яких вимоги щодо змісту правочину, наявності правочиноздатності суб'єктів правочину, відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта, форми правочину, реальності правочину, дотримання спеціальних умов (права опікуна).

Підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) зазначених вимог.

Отже, недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але не породжують бажаних сторонами юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

При цьому недійсні правочини поділяються на нікчемні та оспорювані (ст.215 ЦК). Нікчемний правочин – це правочин, якщо його недійсність встановлена законом (абсолютно недійсний). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, ч.2 ст.219 ЦК передбачена можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з по­рушенням нотаріальної форми (відповідність справжній волі особи вчиненого правочину та не дотримання нотаріальної форми за незалежних від неї обставин).

Оспорюваний правочин – це правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (відносно недійсний). Такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Прикладом оспорюва­ного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обме­жена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого пі­допічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до зако­ну зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК)

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК)

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у са­мому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, то припускається, що права і обов'язки у сторін виникають одразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали наста­ти лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбут­ній час. Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.

Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне зна­чення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання пра­вочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного пра­вочину має значення для визначення наслідків визнання його не­дійсним, але не для самого визнання його недійсним.

Так які ж наслідки настають у разі визнання правочину недійсним?

За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші) і визнається недійсним, є двостороння рести­туція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона не­дійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недій­сним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користу­вання майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вар­тість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одер­жаного за недійсним правочином у грошовій формі. При цьому оцінювання такого майна здійснюється за цінами на момент відшкодування.

У тих випадках, коли визнан­ню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двосто­роння реституція може супроводжуватися додатковими негативни­ми наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчи­ненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочи­ну або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони під­лягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст.22, 23 ЦК).

Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умо­ви застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підви­щена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). На­приклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, передбачені додатко­ві майнові наслідки для винної сторони (ч.2 ст.230 ЦК)

При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину вста­новлені законом і не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте рішенням суду може бути визначено які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожно­му окремому випадку.

Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвід­ношенні з вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші — ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини правочину.

Стаття 217 ЦК у зв'язку з цим встановлює два варіанти вирі­шення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:

1) якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому;

2) у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочи­ну, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст.241 ЦК).

У цивілістиці виокремлено окремі види недійсних правочинів в залежності від умов визнання їх недійсними, наявність того чи іншого дефекту з урахуванням положень ст.203 ЦК. Розглянемо окремі з них.

Правочини з дефектами суб'єктного складу

Дефектом даних правочинів є неналежний рівень дієздатності (правочиноздатності) його суб’єктів. З урахуванням відомих нам положень до групи таких осіб ми можемо віднести малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних. Однак у кожного з них різний обсяг дієздатності, тому ЦК окремо визначає наслідки вчинення правочинів даними суб’єктами за межами їх правочиноздатності (ст.222-227 ЦК).

Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено ма­лолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них — тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опі­куном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвален­ня), так і у пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається па­сивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

Подібні правила застосовуються у разі вчинення аналогічного правочину неповнолітньою, недієздатною та обмежено дієздатною особою.

У разі відсутності схвалення дій такої особи правочини, вчинені малолітньою та недієздатною особою визнаються нікчемними, а вчинені неповнолітньою та обмежено дієздатною особою – недійсними за позовом заінтересованої сторони. При цьому у разі, коли таким суб’єктом є обмежено дієздатна особа, то необхідно щоб даний правочин суперечив інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний ут­римувати.

На вимогу опікуна (заінтересованої особи), у випадку, коли буде встановлено, що правочин, вчинений недієздатною (малолітньою особою), на користь останньої, даний правочин рішенням суду може бути визнано дійсним.

Наслідки визнання договору, вчиненого суб’єктом цивільного права, за межами його дієздатності залежить від того, хто є його контраген­том - особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна, особа недієздатна, неповнолітня чи малолітня особа.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння рести­туція. Проте якщо буде встановлено, що у момент вчинення правочину дієздатна особа знала або могла знати про вік другої сторони, то вона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, ч.5 ст.221 ЦК передбачає двосторонню реституцію. Коли ж повернення майна неможливе, тоді відшкодування вартості майна, переданого за правочином однією малолітньою особою іншій, провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо суд встановить, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було його предме­том, сприяла винна поведінка цих осіб.

Якщо неповнолітня особа вчинила правочин з малолітньою особою, то має місце двостороння реституція, але з можливістю субсидіарного залучення до участі у відшкодуванні збитків батьків (усиновлювачів) неповнолітнього або піклувальника, якщо їх винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину (ч.З ст.222 ЦК).

У разі визнання недійсним правочину, укладеного між неповно­літніми, настає двостороння реституція. Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достат­ні для відшкодування (відсутність майна в натурі), батьки (усиновлювачі) або піклувальник за­лучаються до субсидіарної відповідальності, якщо їх винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Дія ст.222 ЦК не поширюється на правочини, укладені непов­нолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річного віку.

У випадку участі у договірних відносинах обмежено дієздатної особи, тоді застосовуються загальні наслідки недійсності правочинів згідно ст.216 ЦК.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчинено­го недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Якщо ж майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть нас­тати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що во­на знала про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Специфічними за суб’єктним складом є правочини, вчинені юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії). Вони можуть бути визнані судом недійсними.

Згідно ст.227 ЦК правочиноздатність юридичної особи обмежується не її ста­тутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину (правочинів певного ти­пу). Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний), мо­же бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність вини учасників правочину значення не має.

Однією стороною такого недійсного правочину завжди є юри­дична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недій­сним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Умовою від­шкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у оману може бути лише свідомим.