Система державних та громадських органів, що здійснюють захист цивільних прав організацій і громадян

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним або третейським судом.

Кожна заінтересована особа вправі у порядку, встановленому ЦП К України звернутись до суду із заявою в будь-який час за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного майнового чи особистого (немайнового) права.

Відмова від права на звернення до суду є незаконною.

Суд розглядає справи по спорах, шо виникають з цивільних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин. Суд приступає до розгляду цивільного спору або цивільної справи за позовною заявою особи, яка звертається за захистом свого права. Розгляд цивільного спору відбувається у судовому засіданні. Після його закінчення суд іде до дорад-чої кімнати для постановления рішення. У рішенні має бути висновок суду про задоволення позову або про відмову у позові повністю або частково.

Арбітражні суди розглядають спори, що виникають з цивільних правовідносин між організаціями. До подання позову, який випливає з відносин між організаціями, обов'язковим є пред'явлення претензії (винятки з цього правила встановлюються законодавством України). Встановлення претензійного порядку переслідує мету забезпечення вирішення спору безпосередньо його учасниками на добровільних засадах без звертання до арбітражного суду. Цивільні справи можуть розглядатися громадськими органами - товариськими і третейськими судами у випадках і порядку, передбачених Положенням про товариські суди і Положенням про третейські суди.

Так, товариські суди розглядають спори про порушення правил внутрішнього розпорядку у квартирах і гуртожитках, спори мешканців про використання підсобних приміщень, оплату комунальних послуг тощо.

Громадяни можуть передати будь-який спір, що виник з цивільних правовідносин, на розгляд третейського суду. Договір між учасниками спору про передачу спору на розгляд третейського суду повинен бути укладений у письмовій формі (третейський запис). Третейський суд утворюється за угодою сторін у складі одного або кількох суддів. Рішення третейського суду постановляється більшістю голосів і оголошується сторонам у засіданні суду.

Після цього вони повинні розписатися на самому рішенні.

Захист цивільних прав здійснюється також профспілковими та іншими громадськими організаціями. Так, профспілкові комітети організацій розглядають спори між потерпілим або іншими заінтересованими особами і організацією про відшкодування збитків, заподіяних трудоим каліцтвом.

У випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку.

Житлове законодавство України, в основу якого перш за все покладено Житловий кодекс України, надає право органам прокуратури захищати житлові права громадян. На підставі постанови прокурора здійснюється виселення громадян з будинків, що загрожують обвалом, з наданням їм іншого упорядкованого жилого приміщення. Такий порядок виселення називається адміністративним (ст.109 Житлового кодексу України). Жиле приміщення, що надається громадянину, має бути зазначене у постанові прокурора (ст. 109 Житлового кодексу України). У даному випадку житлове законодавство чітко і ясно визначає адміністративний порядок захисту житлових прав громадян, шо проживають в будинках, небезпечних для їхнього життя і здоров'я. Саме ця обставина зумовила застосування адміністративного порядку як динамічнішого і оперативнішого, порівнюючи із судовим.

5. Право на самозахист (самооборону).

Отже, захист цивільних прав забезпечується відповідними способами, у відповідній процесуальній формі, відповідними державними і громадськими організаціями.

Однак, можлива така ситуація, коли управомочена особа змушена, з метою захисту своїх прав та інтересів, застосовувати засоби самозахисту (самооборони). Це можливо у випадку крайньої необхідності і необхідної оборони.

Такі випадки докладно регламентовані Кримінальним кодексом України. Однак, згадування про них, як про способи самозахисту знаходиться у Цивільному кодексі України. Так, згідно ст. 444 ЦК України, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України кожна особа має право на необхідну оборону від посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання[77].

Самозахист (самооборона) – це застосування засобів примусу особою без втручання відповідних державних та інших органів.

Способи, засоби самозахисту та самооборони можуть бути передбачені законом або договором.

Самозахист здійснюється особою після вчинення правопорушення. Прикладами самозахисту можуть бути: право кредитора, в разі прострочення боржником виконання обов’язку, відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес і вимагати відшкодування збитків (ст. 213 ЦК); право продавця відмовитися від договору купівлі–продажу, якщо покупець відмовився від прийняття речі (ст. 232 ЦК); право наймача за договором майнового найму, у випадку відмови наймодавця провести капітальний ремонт, провести його самому, зарахувавши, при цьому, вартість ремонту в рахунок плати за користування майном, або розірвати договір і стягнути збитки (ст. 264 ЦК).

На відміну від самозахисту, самооборона виникає в момент суспільно небезпечного посягання або за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто охороняється.

Норма ст. 15 Кримінального кодексу України у повній мірі стосується і цивільних відносин, не пов’язуючись із вчиненням злочину і з обов’язковим заподіянням шкоди нападників.

Насамперед, важливого значення набуває проблема способів і засобів самозахисту та самооборони. На жаль, у чинному Цивільному кодексі це питання достатньо не розроблене. Тому у проекті Цивільного кодексу України внесено значний перелік критеріїв правозгідності засобів самозахисту, а саме:

1) відповідність засобів самозахисту змісту права, яке порушене;

2) відповідність засобів самозахисту характеру дій, яким ці права порушені;

3) засоби самозахисту не повинні суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства.

Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про місце, де знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння – ці дії мають правозгідний характер.

Правозгідний характер будуть мати дії орендатора, який затримує у себе річ, що була предметом договору оренди, якщо орендодавець не повертає гроші, отримані ним за договором позики.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо вони здійснені для захисту від нападу озброєної особи, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення і т.ін.[78]

Тому, якщо власник будинку самообороняється за допомогою мисливської зброї від осіб, які вчинили напад на його оселю – ці дії є правозгідними.

Тут необхідно підкреслити, що питання про вогнепальну зброю як засіб замозахисту громадян від злочинних посягань сьогодні в Україні є надзвичайно актуальним і в той же час складним для вирішення. Щодо вирішення цього питання виражаються різні погляди, які можна звести до таких двох протилежних точок зору: перша – легалізувати короткоствольну вогнепальну зброю, і друга – не допустити володіння такою зброєю цивільним населенням.

На цей час у Верховній Раді України на розгляді є три проекти закону “Про зброю”. У першому законопроекті, розробленому Міністерством внутрішніх справ України, передбачено надання громадянам права тільки на мисливську гладкоствольну і нарізну вогнепальну зброю. Автори ж двох інших законопроектів відстоюють право громадян не тільки на мисливську, а й на короткоствольну нарізну вогнепальну зброю. При цьому наводяться слідуючі доводи “за” і “проти”:

1) “за” – це стане засобом реалізації конституційного права громадян на самозахист від протиправних посягань; найбільш розвинені демократичні держави надали право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю своїм громадянам і це справило стабілізуючий вплив на громадський порядок – зменшилася кількість насильницьких злочинів проти особи і проти власності і т.ін.;

2) “проти” – законодавчо не врегульовані питання використання, застосування вогнепальної зброї цивільним населенням з метою самозахисту та ін.

Безумовно, аргументи кожної зі сторін досить вагомі. Тому доцільно буде проаналізувати, як це питання вирішене в інших країнах, наприклад, у Росії.

Федеральний Закон Росії “Про зброю” від 13 листопада 1996 року поділяє всю зброю, залежно від її призначення, на цивільну, службову і бойову. Цивільною є зброя, яка використовується громадянами з метою самооборони, для занять спортом і для полювання.

З метою самооборони громадянам Росії дозволено мати тільки гладкоствольну, довгоствольну вогнепальну та газову зброю.

Вказаним вище Законом громадянам Росії заборонено носіння вогнепальної зброї з метою самозахисту за винятком випадків її перевезення або транспортування.

Громадяни Росії мають право застосовувати вогнепальну зброю, якою вони володіють на законних підставах, для захисту життя, здоров’я і власності в стані необхідної оборони або крайньої необхідності. Застосуванню зброї має передувати висловлене попередження про це особи, щодо якої вона застосовується, за винятком випадків, коли зволікання із застосуванням зброї безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю людей. При цьому її застосування не повинно спричинити шкоду третім особам.

Забороняється застосовувати вогнепальну зброю щодо жінок, осіб з явними ознаками інвалідності, неповнолітніх, за винятком випадків вчинення цими особами збройного або групового нападу[79].