Медіанасильство. Насильство і страх в диктатурі тоталітарного суспільства.

Прототипом перших соціальних мегамашин були збройні формування, армії, призначені для насильницької експансії. З початку свого існування вони мали супровід, покликаний оспівувати воєнні звитяги. Далі надійшла черга літописів, історичних хронік і нарешті газет, телебачення, радіо, Інтернету. Немає потреби нагадувати, яке місце в них посідає тема насильства. Це ще одне міркування на користь того, що насильство можна вважати однією з центральних проблем медіафілософії.

Термін "насильство в медіа" у сучасній комунікативістиці вживається на позначення дедалі зростаючого числа насильницьких сцен, які з другої половини XX ст. стали об'єктом наукового зацікавлення та причиною стурбованості психологів, педагогів, медиків і батьків. Разом з тим варто назвати інші мотиви, які спонукають нас надавати проблемі насильства такого великого значення. Зважмо, що цензура є примусовим обмеженням свободи медіа. Не кажучи вже про такий спосіб контролю роботи журналістів, як залякування і терор. З іншого боку, маніпулятивну чи пропагандистську діяльність медіа теж можна вважати актом насильства над свідомістю реципієнта. Особливо промовисто це виглядає в авторитарних і тоталітарних суспільствах, де поруч з примусовою ідеологією йдуть політичні репресії і фізичні тортури.

Психологія впливу

Вододіл між справжнім і вигаданим насильством можна провести на самому екрані. Маємо на увазі художню вигадку і документальні кадри. Чи є між ними взаємозв'язок? Якщо є, то хіба що на рівні звички до бійок та стріляний на екрані, яку формують художні фільми-бойовики, та відповідного очікування подібних сцен у програмах новин. З іншого боку, можна проводити межу між насильством екранним (віртуальним) і тим, що в реальному житті. Здавалося б, що агресія реального життя однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія існувала до появи будь-яких засобів масової комунікації. Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор, як головне джерело інформації, увімкнено в пересічному помешканні упродовж семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно-психологічну атмосферу. Він розповідає чи показує дитині більше "оповідок", ніж батьки, друзі чи вчителі.

Водночас проблема насильства у масовій комунікації все ще залишається об'єктом дискусій. Прихильники саморегульованих мас-медіа вважають, що спроби обмежити теленасильство ставлять під загрозу принцип свободи преси. З іншого боку, визначення теле-, відеонасильства надто широке. Воно може містити комедії, мультфільми, документальні кадри, випуски новин і навіть спортивні ігри.

Комерційна привабливість насильства є подвійною в тому сенсі, що, по-перше, воно надійно затримує увагу глядача біля екрана, а, по-друге, забезпечує хоч і банальними в своїй повторюваності, проте незмінно ефективними сюжетними й драматичними формулами. Словом, використовувати насильство - дешевше, ефективніше і комерційно надійніше, ніж вдаватися до новаторських творчих пошуків.

У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем - насильницький, та формування вельми дивних ідеалів чи взірців для наслідування. Happy end, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, аж навіть веселе. До того ж фільми не показують реального насильства та особливо його наслідків.

У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, певним психічним напруженням, пов'язаним із затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Варто наголосити, що проблема екранного насильства, як і порнографії, особливої гостроти набуває з огляду на найбільш вразливу частину аудиторії - дитячу й підліткову.

Телебачення спричинилося, по суті, до створення нового інформаційного оточення,постійно діючого чинника, який апелює до свідомості дітей "через голову" традиційних виховних інститутів, передусім школи та батьків.

Американська академія педіатрії опублікувала чотири найважливіші висновки:

- діти, які переглядають багато насильницьких сцен, сприймають насильство як легітимний спосіб розв'язання конфліктів;

- такий перегляд робить їх беззахиснішими перед насильством у реальному житті;

- що більше переглядає дитина таких сцен, то більше ймовірності, що вона сама колись стане жертвою насильства;

- якщо підліток віддає перевагу таким передачам, то збільшується вірогідність того, що він сам у дорослому віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин.

Серед дослідників, які намагалися пояснити психологію теленасильства, варто згадати Альберта Бандуру та Леонарда Берковіца. Перший запропонував так звану когнітивну теорію. Суть її полягає у тому, що екран навчає глядача, як треба діяти. Тобто глядач засвоює взірці насильницької поведінки з телебачення так само, як він засвоює певні моделі поведінки зі школи чи сім'ї. Натомість Л. Берковіц обстоював думку, що зображуване на телеекрані безпосередньо не впливає на зростання агресії. Вирішальний вплив, з його погляду, має внутрішній стан. Проте збудження, зумовлене телеекраном, може трансформуватися в реальну агресію, коли:

- екран демонструє невідплатність, безкарність насильницьких акцій;

- насильство виправдовують якимись позитивними міркуваннями;

- жертва чи агресор на екрані асоціюються з реальними особами;

- насильство не викликає осуду, заперечень, опору;

- насильницький сюжет залишає глядача в стані напруження і збудження.

Серед інших негативних ефектів теленасильства називають небезпечне звикання до насильницьких актів як до чогось ординарного.

Романтизація насильства

Невиправдано високий статус насильства в українському суспільстві межі ХХ-ХХІ ст. має кілька пояснень. Одне з них - романтизація негативного героя. "Обличчя пороку стає дедалі симпатичнішим", - стверджує Дмитро Десятерик. У цьому контексті можна згадати стиль цілком іншої епохи - фашистської. Для фашизму, на відміну від комуністичного тоталітаризму, властивий індивідуалізм.

Екранний тероризм

Не викликає особливих сумнівів також зв'язок такого насильства як тероризм з його віртуальними "родичами". Багато які терористичні акти, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001р., асоціюються з поширеними іміджами поп-культури. Вони ніби підготовлені кінематографом. Мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж сама терористична атака 11 вересня.

Журналісти стали частиною терористичного задуму. Гадаємо, саме на таку вкрай ажіотажну реакцію журналістів та їхньої аудиторії і розраховували сценаристи, завдаючи у такий спосіб не тільки прямого, а й опосередкованого удару. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

Є наукові монографії та підручники, які дають поради щодо висвітлення в медіа терористичних акцій. Поради ці зводяться, на загал, до стриманості, зокрема в подачі деталей, фактів, прізвищ.

Отже проблема не тільки в комерції новинного бізнесу, але й у самій природі медіа. Важко віднайти шляхи ефективного вирішення цієї проблеми. Можливо, що такого вирішення взагалі нема.

Аргументи прихильників екранного насильства

■ Упродовж 90-х років XX ст. у США тривав спад злочинності.

■ Навіть серед психологів нема цілковитої ясності щодо негативного впливу насильства і порнографії.

■ Інтерес до насильства має глибоке психологічне коріння, що засвідчено найдавнішими міфами і казками.

■ Однією із суттєвих перепон на шляху медіаграмотності є "бажання казки". Не хочеться чути пояснень, що, мовляв, вас експлуатують, на вас заробляють, не хочеться руйнувати фільм якимись аналітичними методами осмислення, "бажання казки" переважає.

■ Багато психологічних експериментів підтверджують, що принаймні частині аудиторії кінобойовики дають щось на кшталт катарсису, емоційної розрядки.

Метафізичний вимір насильства

Насильство, боротьба між добром і злом, мають не тільки психологічний, але й метафізичний вимір. Деякі автори ведуть мову про терор як метафізичний засіб боротьби зі злом, інструмент Божого промислу, священне зусилля задля відновлення справедливості, джихад. При цьому акцентується на відносності моральної шкали.

На це можна зауважити, що християнська Біблія також не говорить про прямолінійний шлях "прогресу добра", свідченням чого є, скажімо, апокаліптичне одкровення Йоанна Богослова. Проте метафізична вищість добра і любові в Біблії не підлягає сумніву. Секрет християнського вчення саме в парадоксальному поєднанні духу боротьби з любов'ю. Засвоюючи парадоксальні уроки Христа, ми вчимося перепускати своє прагнення до негайного удару, до поквапливої боротьби через фільтри любові.

Окремої уваги заслуговує філософія і діяльність М. Ганді, який вважав, що основна причина людських страждань - насильство, яке виявляється у найрізноманітніших формах. А тому звільнення від страждань може відбуватися завдяки ненасильству. Насильство є тваринним началом в людині. Ненасильство, навпаки - свідчення і знак її божественної сутності. Ненасилля - синонім істини-Бога. Ненасильство є таким же законом для людей, яким для звірів є насилля. Гідність людини вимагає коритися найвищому законові - силі духу.

Профілактика

Найпоширенішими способами профілактики патогенного впливу медіанасильства є законодавчі обмеження, громадські акції і медіаосвіта. Перші слухання в Конгресі США з приводу насильства та порнографії, які транслюються каналами мас-медіа, відбувались в 1952-1965 pp. Проте саме тоді, у 50-60-х pp., попри щедру критику, відбувалося різке збільшення потоку кіно- і теленасильства. У 1969 р. Комісія Конгресу дійшла висновку, що демонстрація насильства збільшує агресію в суспільстві та стимулює антисоціальну поведінку. Комісія, яка вивчала порнографію, дійшла менш категоричних висновків. У 1972 р. йшлося вже про те, що негативний вплив показу насильства стосується лише деяких глядачів.

В Україні 2003 р. ухвалено Закон "Про захист суспільної моралі", який обмежує розповсюдження продукції, що пропагує культ насильства і жорстокості. В трактуванні українських законотворців це поняття включає "пропаганду застосування фізичної сили і насильства в стосунках між людьми чи людей щодо тварин, безжалісності і егоїзму як способу вирішення проблем чи досягнення поставлених цілей, культивування низьких інстинктів і потягів, смакування подробиць убивств, застосування тортур, показ кривавих розправ, проявів садизму та інших патологічних відхилень насильницького характеру тощо". Під "жахами" автори згаданого закону розуміють "сцени і зображення, що діють на підсвідомість, викликаючи реакцію страху, залякують глядача надприродними силами, сценами вампіризму, ожилих мерців тощо".

Насильство і страх в дискурсі тоталітарного суспільства

Для будь-якого тоталітарного суспільства властива атмосфера вини і страху, яку нагнітали насильницькими заходами, іноді зовсім немотивованими. Майстерність, з якою в людей вселяли почуття провини перед владою, була неперевершеною.

Еріх Фромм веде мову про авторитарний або садомазохістський характер, на основі якого формується тоталітарний режим. При цьому виділяє три типи садистських характерів. Для першого властиве прагнення поставити людей в залежність від себе, мати над ними повну, необмежену владу, перетворити їх на своє знаряддя. Другий тип, окрім цього, характеризується бажанням експлуатувати їх, "ковтати" - насамперед в інтелектуальному та моральному розумінні. Для третього властиве бажання завдавати страждань іншим людям.