Тема: Особливості розвитку української культури на сучасному етапі

1. Суспільно-політична ситуація в Україні у др. пол. ХІХ ст.

2. Тенденції розвитку української культури у ХХ ст.

3. Культура в умовах державотворення після розпаду тоталітарної системи.

Суспільно-політична ситуація в Україні у др. пол. ХІХ ст.

Спалах національних ідеалів у думці першої пол. ХІХ ст. імперські шовіністи намагались погасити. Це було для них політичною загрозою. Період Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка багатий на десятки творчих постатей, які, оволодіваючи знаннями, підняли державно-політичну свідомість українців на новий ступінь. Особливо національно вагомими були дослідження українських учених Олександра Потебні та історика Володимира Антоновича, видатного вченого Івана Пулюя. Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — видатний літератор і мовознавець. Його погляди сформувались під впливом кирило-мефо­діївців. Автор багатьох мовознавчих праць. Він розробляє питання історії мислення та його зв’язку з мовою. Мова виступає засобом формування мислення, вона є основною ознакою єдності народу. На його думку, поняття націоналізм відображає природну різноманітність людства. Іван Павлович Пулюй (Пульгуй) — видатний енциклопедично освічений український учений, який винайшов ікс-промені, котрі широко застосовуються в медицині, відкривач електрона. Це винаходи світового значення. Але син бездержавної нації не мав права на Нобелівську премію. Заявити про відкритя наважився Рентген.

Завдяки І. Пулюю вперше в Європі побудовано електростанцію, удосконалено телефонну мережу. Він автор української наукової термінології з фізики та математики, разом з П. Кулішем переклав Біблію українською мовою зі староєврейської. Він заснував культурницьку спілку «Українська громада». 1915 р. видає німецькою мовою трактат «Україна та її міжнародне значення».

Українська інтелігенція пішла до народу. Імперські можновлад­ці вже 1863 р. забороняють друкувати книжки українською мовою. Адже відібрати мову значило відібрати самостійність. А 1876 р. українській політичній думці і культурі нанесено удару невимовної підступності. Мова йде про так званий Емський указ, який заборонив повністю друкувати українською мовою щоб то не було. Заборонялись промови, молитви, навіть українські пісні на концертах.

Центр боротьби за національне відродження переміщується з Києва на Галичину.

Уже в 30-х роках ХІХ ст. 21-річний Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яков Головацький очолили гурток «Руська трійця». Живучи у Львові вони видавали в Будапешті журнал «Русалка Дністрова». Завдання гуртка і журналу — усе та ж пропаганда мови, підвищення національної самосвідомості народу. У 1868 р. було організовано у Львові товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди в народ. Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська «Громада», яка ввійшла в зв’язки з Петербурзьким центром при журналі «Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади» виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли в маси освіту, культуру, ідеї як українського лібералізму, так і демокра­тизму. У діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді. Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає на перший план. Згодом ідеї українофілів зливаються з ідеями соціально-демократичного напрямку.

«Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального.

У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубин­ський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Бернштейн, М. В. Ли­сенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач та ін. [19, с. 144].

Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня.

Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці вогники національно-державної самосвідомості.

Важливим осередком культурно-політичного спіл­кування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Адже уявити собі Україну без творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Миколи Лисенка, Михайла Стариць­кого неможливо. А все це «Громада». Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій. Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціоне­рів, Українська партія соціалістів-федералістів, які формувались наприкінці ХІХ ст., створюють 4 березня 1917 р. Центральну Раду — перший український парламент.

Найяскравішою зіркою «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет, вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця» [24, с. 475]. Драгоманова по праву вважають українським Гер­ценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві українське видання «Громада». Це був найважливіший етап його життя. Що ж лежить в основі поглядів Михайла Драгоманова?

У «Передньому слові до «Громади» читаємо такі думки:

· «Жити по своїй волі на своїй землі».

· «У рівності і спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі для людей маючих свої держави і не маючих їх».

· «Громада мусить бути спілкою вільних людей».

В основі державотворчого розуміння Драгоманова лежать поняття: кожна нація має бути господарем свого дому; і сила нації в її народі, її селянстві. Мужицтву ніхто не поможе, крім його самого. «Сам народ український мусить впорядкувати свою долю». Отже, свобода особистості, свобода нації і її гарант сама нація, її незалежна держава. Це головні поняття в ідеї правової культури, загальнолюдських цінностей, чергові камені в споруду яких поклав слідом за запорозькими козаками і Михайло Драгоманов.

А от завдання перед українською інтелігенцією, інтелектом нації. Вони мусять не покидати Україну, стояти на тому, що кожен, хто виїхав з України, «кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, мовлене не по-українському — є видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не вернеться в неї ні звідки».

ХІХ ст. — століття формування національної свідомості як європейських народів, так і українського. На початковому етапі відбувалось нагромадження документів, фольклору, створення духовної теоретично-наукової бази. На наступному, культурницькому етапі відроджувались національні мови, розширювалось їх використання в науці, літературі, театрі, освіті. Останні десятиріччя ХІХ ст. — початок ХХ ст. — це період становлення національно-політичних організацій і партій, відродження, формування національної самосвідомості.

1891 р. група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грін­ченком, Миколою Міхновським, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком створила братство «тарасівців».

Цікаві висновки, які ми читаємо в «Програмованих засадах братства «тарасівців»: «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не можуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна...»

Високі завдання відводили «тарасівці» інтелігенції: «... Щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякденної непомітної для інших духовної роботи, бо кожна велика ідея вимагає духовної сили» [18, с. 23].

«Ми маємо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть в Україні» [там само].

Практичну діяльність товариства визначали як культурно-про­світню до певного періоду. Соціально-економічний напрям програми — це прагнення «такого ладу, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, однако­во забезпечених національно-свідомих братів-працівників»

У січні 1890 р. в Харкові виникла Революційна українська партія, до якої входили студенти: Л. Матусевич, Ю. Колларц, О. Кова­ленко, Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський, Н. Порш.

У грудні 1905 р. частина партії провела ІІ з’їзд РУП, і перейменувала партію в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу). В основу Програми було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів. У 1907 р. партія налічувала понад 3 ти­сячі членів. УСДРП видавала в різні роки такі видання: «Гасло», «Селянин», «Робітнича газета», журнали «Дзвін», «Укр. життя».

У період Першої світової війни в УСДРП виникло три основні напрями. Один з них (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко) приєднався до Союзу визволення України, який виступав за самостійну Україну під австро-німецьким протекторатом, інша частина стояла на більшовицьких позиціях (перетворення імперіалістичної війни в громадянську).

У березні 1900 р. Микола Міхновський пише свою знамениту «Самостійну Україну». Вона стала політичним кредо Революційної української партії. У статті М. Міхновський звертається до історичного шляху української нації, аналізує Переяславський договір, розглядаючи його як договір рівних правосуб’єктів, оцінює діяльність українських рухів ХІХ ст.

У Західній Україні разом з формуванням політичної ідеології різних напрямів починають оформлюватись різні напрями й організаційно. Тут товариства, партії створювались легально.

Одним з таких товариств була «Просвіта», з 1881 р. було орга­нізоване у Львові «Українське педагогічне товариство», 1898 р.— товариство «Сільський господар». «Просвіта» відігравала значну роль у суспільно-політичному житті протягом десятиліть.

1897 р. створено Загальну українську організацію та соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка.

У 1902 р. М. Міхновський на базі РУП створив Українську народ­ну партію, 1904 р. була створена Українська демократична партія.

Помітним явищем кінця ХІХ ст. стала книга члена Русько-української партії Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» (1895 р.), де він переконливо наголошував на необхідності єднання всіх українців у незалежній державі. Його кредо — повна політична самостійність України. Це головна умова взагалі її існування.

Саме ця теза стала головною в боротьбі радикальної партії.

Радикальна партія утворилась наприкінці 1889 р. із лівих елементів народовців під впливом М. П. Драгоманова. На перший план ця партія висувала соціально-економічні цілі. Партія ставила також завдання забезпечення українському народу можливості повного користування результатами своєї праці і створення умов для вільного розвитку культури народу.

Живопис другої пол. Представлений іменами К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які працювали в побутовому жанрі, піднесли його на новий рівень. Вони — представники створеного 1870 р. Петербурзького товариства пересувних художніх виставок. 1865 р. створюється малювальна школа в Одесі. У Київській малювальній школі Миколи Мурашка навчались видатні художники: М. Пимоненко (1862—1912), Ф. Кра­сицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський, основоположник українського реалістичного пейзажу В. Орловський.

Малювальна школа Миколи Мурашка, яка працювала з 1875 до 1901 р., підготувала понад три тисячі відомих художників. Її діяльність фінансував цукрозаводчик Терещенко.

Викладачами тут були Микола Глоба, Михайло Врубель, консультантом був Адріан Прахов. Протягом 1883—1884 рр. шість учнів цієї школи — І. Їжакевич, О. Курінний, В. Отмар, С. Костен­ко, І. Єгоричев, В. Замирайло розчищали штукатурку в Кирилівській церкві і виявили фрески 700-літньої давності.

І. Їжакевич став одним з видатних художників кінця ХІХ—поч. ХХ ст. Його пензлю належить чимало розписів у Трапезній Києво-Печерської лаври.

У 1882 р. настінні розписи Володимирського собору робили Віктор Васнецов, Михайло Врубель, Михайло Нестеров, Вільгельм Котарбинський, Павло Свідомський. Микола Мурашко відібрав 12 найкращих учнів своєї школи, які також виконали тут величезний обсяг робіт.

Брат Миколи Мурашка Олександр був видатним іконописцем. Він консультував збирачів мистецьких творів та меценатів — братів Терещенків, Богдана та Варвару Ханенків.

У цей час поширюються ікони на полотні, дереві, склі, ікони-мініатюри, складені.

Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, Т. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Проявляється значний вплив репінських «запорожців».

В історичному жанрі особливим явищем були Ф. Красицький, М. Самокиш («Запорожці обідають»), М. Івасюк («В’їзд Хмельницького в Київ», «І. Богун під Берестечком», портрет М. Скрипника).

В авангардному стилі виділяється творчість кубофутуристів О. Богомазова (1880—1935), М. Бойчука (1882—1939), К. Малевича (1878—1935) — основоположника супрематизму. Його «Чорний квадрат» (1913) — явище світової культури.

Як у європейському, так і в українському мистецтві в період ХІХ ст. панували такі стилі, як ампір, романтизм, класицизм, реалізм, наприкінці століття — модерн (конструктивізм, кубізм, футуризм, символізм, модерн український, дека­дентство).

Архітектура. У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський, Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І. Штром, О. Беретті, А. Прахов). Поширення набувають стилі модерн, український модерн, віденський неорене­санс. Будинок Львівської політехніки (1872—1877) — неоренесанс, архітектор Ю. Захарович; будинок історичного музею в Києві (1897—1900) — класицизм, архітектор В. Городецький; будинок з химерами (модерн) цього ж архітектора, його ж костьол Св. Мико­лая під готику та Національний художній музей (мавританський стиль).

Владислав Владиславович Горо­децький (1863—1930) — видатний український архітектор. Його споруди є окрасою столиці України. Будинок з химерами відомий не ли­ше своєю архітектурою, а й оздобленням символічними фігурами тва­рин, яке зробив італійський скульптор Еліо Саль. Це яскраве поєднання модерну та анімалістичної скульптури, чудова демонстрація мож­ливостей цементу як будівельного матеріалу, поєднання реальності і романтизованого світу.

Скульптура. 1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову постать виконав П. К. Клодт. Розпочав проект монумента скульптор В. І. Демут-Малиновський. Постамент у вигляді каплиці створив архітектор К. Тон. У пам’ятнику проявляються риси академізму та псевдоруського стилю.

Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі білоруса М. Микешина (1835—1896) — пам’ятнику Богдану Хмельницькому, архітектор Ніколаєв. Це найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно вписується в ансамбль Софійської площі. Л. В. Позен (1849—1921) створив пам’ятники І. П. Котляревському і М. В. Гоголю в Полтаві, композиції до «Кобзаря», горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», реалістичні композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф».

У Львові в класичному стилі працювали Антон Шімзер (1790—1836), П. Філіппі, Г. Красуцький, який оздоблював будинки, ство­рював надгробні пам’ятники на Личаківському кладовищі. На Заході України в цей час творили скульптори К. Островський, О. Северин, С. Левандовський.

У Ніжині вражає філігранної роботи бюст М. В. Гоголя скульптора П. П. Забіли. Його творчості належить мармуровий портрет Т. Г. Шевченка.

Музика. Чималих здобутків у ХІХ ст. набула українська музична культура. Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольк­лорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві, Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент цього розвитку заклали Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель. Крім того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах.

У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вер­бицького (автора музичного гімну України), Івана Лаврівського.

Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873) був опер­ним співаком (баритон), учився в Італії на кошти, зібрані за концерт Глінки, Даргомижського, Волконського 1839 р.

За власним лібретто він написав першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), яка з 1884 р., коли вперше була поставлена М. Кропивницьким, не сходить зі сцени. Його творчості належать пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться».

У Петербурзькій консерваторії в М. Римського-Корсакова навчались М. Лисенко, Я. Степовий, П. Молчанов, Г. Давидовський, Г. Козаченко, Ф. Якименко.

На українські теми М. Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877 р.), «Ніч перед різдвом» (1895 р.), ряд творів написав М. Мусоргський. Великий внесок в українську професійну музику зробили Петро Ніщинський та Петро Сокальський (1832—1887). Ніщинський написав твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», «Закувала та сива Зозуля», ряд обробок народних пісень. П.Сокальський — опери «Осада Дубно», «Майська ніч». Його праці про народну музику — важливий етап у розвитку української музичної фольклористики.

Особливий внесок в українську і світову музичну культуру зробив Микола Віталійович Лисенко (1842—1912) — український композитор, диригент, етнограф, основоположник національ­ної музичної школи, автор опер, які заклали фундамент українського оперного мистецтва: «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Ноктюрн», «Енеїда», ряд дитячих опер. У музично-драматичній школі, яку він створив 1904 р., навчались українські композитори К. Г. Стеценко (1882—1922), Я. М. Ревуцький (1889—1977), О. Кошиць.

Драматургія і театр. В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. П. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Солоник (1811—1851), Іван Дрейсіг (1791—1888).

Перу М. Л. Кропивницького (1840—1910) належить понад 40 п’єс. Це, зокрема, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «По ревізії», «Пошились в дурні» та ін. Діяльність його театральної трупи — це віхи в розвитку українського театру і культури. Історичні твори і драматургія М. П. Старицького (1840—1904), його численні обробки — унікальне явище в історії української художньої культури. Найвідоміші його соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», історична драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Його творчість — утілення любові до України, до її народу, його історії.

Український театр важко уявити без драм і комедій І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) — (1845—1907). Відомі також драми І. С. Нечуя-Левицького, Б. Д. Грінченка, П. Мирного.

Усі ці видатні драматурги, театральні діячі, письменники творили в умовах жорстких заборон Емського указу 1876 р. та заборони діяльності українських театральних труп 1883 р.

1882 р. була створена перша українська професійна трупа, у якій розквітла творчість М. Заньковецької, П. Саксаганського і багатьох інших акторів і театральних діячів. Вона започаткувала поширення нового типу театру.

Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку спираються у своєму становленні наступні покоління.

У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення.

Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і національної культури.

Тенденції розвитку української культури у ХХ ст.

Українська культура у ХХ столітті розвивалася у контексті тих соціально-політичних та соціокультурних розломів, які визначали розвиток європейської історії і європейської культури.

З 1907 р. наступила хвиля ре­акції та нових утисків українського культурного життя. Знову зак­рито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу. В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були українськими, а з 1914 р., початку війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавст­ва у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.

Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі». Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки. У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій Російській імперії.

Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати національні культурно-освітні організації. У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність російським державним завданням створення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на грунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ на­ціональної відокремленості та роз'єднання і може спричинити на­слідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано не дозволяти товариств «инородческих». в тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.

«Хотя ближайшею целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главным являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти представляется край­нє нежелательною и противоречит всем начинаниям. которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из того положення, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного целого, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боро­лось против движения, известного в наше время под наименованием украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных национально-территориальных началах».

І світова війна не принесла очікуваного соціального та духовного звільнення і єднання Східної і Західної України у єдиній українській державі. Галичина продовжувала перебувати у складі Австро-угорської імперії, Східна Україна після жовтневої революції була включена у докорінні соціокультурні зрушення, пов’язані з будівництвом нового соціалістичного суспільства і соціалістичної культури.

У 1923 році в зв’язку з бурхливими дискусіями довкола принципів утворення СРСР (грудень 1922 р.), на ХІІ з’їзді РКП(б) розглядалося національне питання. У резолюції було вказано на небезпеку великодержавного шовінізму, що є “відображенням колишнього привилійованого положення великоросів”. Із цієї резолюції почався поворот до “коренізації національних компартій”, а в Україні – політика “українізації”. Уряд України 1 серпня 1923 р. видав декрет, в якому офіційно була проголошена політика “українізації”, оскільки формальна рівність української і російської мови призводила до фактичної нерівності на користь російської мови. Ця політика орієнтувала на посилене вивчення української мови партійно-державним апаратом, поширення української освіти, залучення до культурної роботи некомуністичних українських національних сил. Еміграційні українські політичні сили підтримали політику українізації, яка тривала до 1928 року. В Україні спостерігалося значне культурне піднесення. У 1923 році було створено організацію “Геть неписьменність!”, яка за 10 років дала письменність 2 млн. чол. Асигнування на освіту тільки за 1923-1926 рр. зросли у 7 разів, вдвічі зросла кількість вузів ( у 1914 – 19, у 1928 – 39). Були створені спеціальні робітничі факультети, що готували робітників і селян до вступу у вуз. Робітфаківці мали стипендію, обмундирування, харчування, безкоштовний проїзд залізницею та право вступу без іспитів до інститутів після закінчення навчання.

Важливо, що освіта була не тільки всезагальною, але й різноманітною, враховувала потенціал різних етносів, що складали населення України. Так, із 18 тис. шкіл, що діяли у 1929-1930 навчальному році, 1539 були з російською мовою навчання, 786 – єврейською, 628 – німецькою, 381 – польською, 121 – молдавською, 73 – болгарською, 16 – грецькою, 15 – чеською, 10 – узбецькою, 8 – татарською, 2 – ассирійською. У той же час у Галичині спостерігались протилежні процеси. Польська адміністрація у середині 20-х рр. перетворила українські школи на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалася, з часом українські школи було ліквідовано повністю.

Різноманітним також було мистецьке життя. Наприкінці 20-х рр. у Радянській Україні функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри, мовами національних меншин виходило близько 500 газет та понад 100 журналів. Було створено низку творчих спілок письменників, театральних діячів, музикантів, художників, які мали свої журнали. Центром духовного життя був столичний Харків, а організатором культурно-мистецьких починань – літератор Василь Еллан-Блакитний. Ще 1917 року він висловив типове для тих часів бачення нової української культури у таких рядках:

“Хай зникне Минуле в ім’я Будучини, Церкви старовинні – в повітря!

Вишневі садки під – сокиру! Прорвати Карпати тунелем! Динамітом – пороги Дніпрові!”

Такий радикальний підхід др минулого та сподівання на створення нечуваних мистецьких форм був властивий багатьом митцям початку ХХ ст. Частина з них проголошувала, що створює нову пролетарську культуру, інші проголошували свій доробок виключно індивідуальним. Супрематизм К. Малевича, “драбинка” В. Маяковського були спробами створення чогось радикально відмінного від старої буржуазної культури. Наш співвітчизник Марк Шагал, який вважається французьким художником, говорив, що В. Ленін перевернув світ, а він перекидає догори ногами фігури на своїх картинах.

Але ніякі чудернацькі мистецькі форми не могли радикально вплинути на зміну технологічної підсистеми культури. Країна залишалася селянської, землеробською. Оспівуваний поетами НЕПу союз робітників і селянства прининив своє існування з початком колективізації, яка загострила всі конфлікти у суспільстві, у т.ч., й у культурній сфері. Боротьба за вплив на суспільство між ідеологами нової капіталізації та пролетарської диктатури закінчилась на користь останніх, коли реальною стала загроза втрати контролю партії на місцях. Ця боротьба закінчилась репресіями. В екстремальних умовах наступної колективізації та індустріалізації країни відбулася поступова політизація всіх сфер культури, яка була побудова на міфі про “ворогів народу”, які стоять на перешкоді просуванню країни до передових рубежів суспільного прогресу. Помилки соціально-економічної, технічної, військової політики, які вилились для українського народу у жахи голодомору 1933 р., страшні втрати у другій світовій війні лише посилювали тотальну систему страху, яка охоплювала всі боки суспільного життя і стала основою формування мілітарної культури у повоєнні роки. Така культура поєднувала досягнення атомної енергетики та космічної техніки з найпримітивнішим побутовим рівнем культури та придушенням будь-яких проявів інакомислення.

Фактично до 70-х рр. українська культура розвивалась як складова радянської культури на основі принципів соціалістичного реалізму, класового підходу до оцінки явищ суспільного життя та непримиренності до проявів націоналізму. Тому будь-яка акцентуація на проблемах національної культури та національної самосвідомості народу розглядалась як антипартійна, а отже – антидержавна позиція. Проте, і за цих умов справжні митці знаходили адекватні художні форми для виразу суспільно важливих ідей утвердження національної ідентичності українського народу. Радянська влада, по суті, сформувала свого “могильника” – мільйони освічених людей, які не могли реалізувати свій потенціал в умовах командно-адміністративної системи. Її було зруйновано у результаті розпаду Радянського Союзу у 1991 році і проголошення незалежності Української держави.

Культура в умовах державотворення після розпаду тоталітарної системи.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів укра­їнської культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створю­ються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григо­рія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культур­ного змісту.

З’явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку націо­нальної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г. Д. Вервеса, І. М. Дзюби, М. І. Гончаренка, М. В. Поповича, П. П. Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М. В. Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв’язувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об’єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі елементи якої міцно пов’язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв’язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев’яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п’ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум’яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев’яти регіонів Украї­ни включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов’язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикаль­ні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в др. пол. 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В. Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним прин­ципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного струк­турування.