Ісламський фундаменталізм і війна в Чечні

Мимоволі виникає питання: можливо, рішен­ня радянського керівництва (нелегітимне, оскільки воно суперечило Конституції СРСР) ввести війська до Афганістану в 1979 році було, в кінцевому підсумку, правильним? Адже обмежений контингент вводився з метою підтримки дружнього Радянському Союзові режиму Кармаля - Наджибули. Доки цей режим був при владі, південний кордон СРСР був у безпеці. Але виведення ра­дянських військ не спричинило національного примирення в країні. Міжетнічна війна стала більш запеклою і кривавою. Після 1989 року в Афганістані загинуло значно більше людей, ніж за 9 років перебування радянських військ у цій країні.

Введення військ в Афганістан мало протилежний ефект: воно послабило і без того вузьку соціальну базу режиму Б. Кармаля, перетворило громадянську війну на війну з іноземними інтервен­тами, священну війну (джихад) з «невірними». На афганських теренах виник войовничий антирадянський і антиросійський ісламський фундаменталізм і екстремізм; його відлуння наразі можна почути на афгано-таджикському кордоні та в Чечні. Більш того, Афганістан почав постачати бойовиків, натренованих у боях з Радянською Армією, для загонів ісламських терористів в Ал­жирі, Судані, Лівані, Єгипті. Афганські моджахеди як найманці продовжують воювати в Чечні.

Історія суворо покарала США та інші західні країни, які сво­го часу озброювали непримиренну афганську опозицію. Саме її представники висадили в повітря у 2002 році Торговий центр у Нью-Йорку, проводили терористичні акції в Парижі, Лондоні, в містах Німеччини, в Алжирі та Лівані.

Розсадником ісламського екстремізму став не тільки Афгані­стан. Потужний поштовх фундаменталізму надала хомейністська революція в Ірані 1989 року. Є свідчення, що іранські спецслужби співпрацюють з екстремістськими озброєними угрупованнями Хамас і Хезбалах, а також із Фронтом ісламського порятунку (ФШ) Алжиру. Але ісламський фундаменталізм сповідується не тільки екстремістами-одинаками. Під його вплив потрапляють мільйони людей у країнах з переважно мусульманським населен­ням. Він перетворюється на масовий рух.

У 1991 році ФШ переміг на парламентських виборах в Ал­жирі. У 1995 році на виборах у Туреччині найбільшу кількість мандатів (21,5%) отримала ісламська Партія благоденства (РЕФА). Лідер цієї партії Н. Ербакан проголосив таку програму: об'єднан­ня ісламського світу від Казахстану до Марокко, створення ісламсь­ких НАТО і ООН, визволення Азербайджану, Боснії та Чечні. Президент Ісламської Республіки Афганістан Б. Раббані відразу після свого приходу до влади зробив заяву, що кінцевою метою афганських «борців за віру» є визволення Казані.

Ці факти вже належать історії, але загальна тенденція зрос­тання екстремізму не змінюється.

Парадоксально, але одним із чинників, що сприяли поши­ренню ісламського фундаменталізму, став розвал Радянського Союзу.

Коли СРСР, соціалістичний табір і країни «соціалістичної орі­єнтації» в «третьому світі» перестали існувати, а ідеали соціаліз­му були дискредитовані, роль лідерів знедолених і пригнічених взяли на себе ісламські фундаменталісти. Принаймні, вони так стверджують, що робить цей феномен скоріше політичним, ніж релігійним явищем.

Можна зробити ризикований і дещо ангажований прогноз: ісламський фундаменталізм існуватиме доти, поки боротьба країн «колишнього» третього світу за свої інтереси не набуде більш сучасної та адекватної політичної форми.

Цілком природно, що чеченські сепаратисти отримували й отри­мують допомогу від ісламських політичних сил. Але головну відпов­ідальність за війну в Чечні несе не ісламський фундаменталізм, а ті, хто на користь власним амбіціям сприяв руйнуванню СРСР. Саме вони несуть провину за соціальні втрати в цьому регіоні.

Нищівна критика на адресу СРСР не може спростувати безпе­речний факт: народи СРСР ніколи не ворогували, а пролита кров у Чечні, Абхазії, Осетії, Інгушетії, Придністров'ї - на совісті тих, хто ліквідував СРСР. Порівняно з політико-економічною інтегра­цією Європи ця акція видається зовсім безглуздою.

Повчальна низка подій: розвал великої держави - «парад су­веренітетів» - сепаратизм - економічна криза - націоналізм -релігія - зовнішній вплив - екстремістські прояви. У цій по­слідовності можливі варіації, але загальна тенденція зберігається.

Чечню можна порівняти з Північною Ірландією. Москва і Лон­дон цілком слушно вважали, що Чечня і Північна Ірландія є невід'ємними частинами Росії і Сполученого Королівства. В обох регіонах частина населення (мусульмани-чеченці і католики-ірландці) прагнули самовизначення. В обох регіонах організації борців за самовизначення - режими Дудаева та Ірландська рес­публіканська армія (ІРА) були затавровані центральною владою як терористи. В обох регіонах були також опозиційні сили - Тим­часова Рада в Чечні та організації протестантів у Північній Ірландії.

Але між ними існують також істотні розбіжності. Лондон ніколи не вдавався в Північній Ірландії до масового застосування військової сили, не бомбував з важких гармат мирні квартали міст цього регіону. Боротьбу проти терористів вели спеціально підготовлені підрозділи армії і поліції, які застосовували винятково стрілецьку зброю і тільки проти бойовиків ІРА.

Мирне населення гинуло внаслідок терористичних акцій ІРА і протестантів. Тому застосування військових технологій у Чечні було засуджене як «неадекватне застосування сили».

Лондон, у кінцевому підсумку, після кількох десятиліть зброй­ної боротьби почав переговорний процес з політичною структурою

ІРА — партією Шинфейн про мирне врегулювання проблеми Північної Ірландії і тим самим створив прецедент її розв'язання в алгоритмі неекстремальних технологій.