Специфіка руху на Наддніпрянині
Національний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.
Культурницька діяльність української інтелігенції апофеозно відбулась у 1798 р., коли Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну. Що поставило її на шлях самоідентифікації та торування незалежності від посягань з боку інших апологетів – противників на її маловартісність вщент до виокремлення її у рамки діалекту російської чи польської мов. Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Одночасно з утвердженням української мови як національної в українській науці й літературі йшло наукове обґрунтування положення, що український народ, хоч і близький до інших слов'янських народів, зокрема російського й польського, але окремий самобутній народ, з своєю мовою, своєю культурою, своїм характером, своєю психологією, своїм побутом.
Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та іншими.
Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.
Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.
Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)
У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.
Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України. Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Окремої умоги заслуговує важливе значення праці М. Костомарова «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности» і «Черты народной южнорусской истории», опубліковані в журналі «Основа» в 1861 р. Насамперед, автор ревізував великодержавницьку схему Татіщева, Карамзіна, Соловйова історичного процесу, яка нікого, крім російського народу, в історії Східної Європи не визнавала. Костомаров доводив, що поряд з російським (великоруським) діяв народ український. При цьому український народ, наслідуючи давньослов'янські традиції, залишався вільнолюбним, демократичним, індивідуалістичним. Російський же народ мав глибоке почуття спільності, підтримував принцип единодержавства, абсолютизму. «Плем'я південноруське, — писав Костомаров,— мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу спільності... Перше вело до федерації, але не зуміло вповні утворити її, друге повело до єдиновладдя і міцної держави...» Український народ відрізняється від польського народу, бо він — глибоко демократичний, а польський — глибоко аристократичний. Відстоюючи ідею самобутності українського народу, Костомаров визнавав його право на вільне життя на своїй землі у братерській сім'ї слов'янських народів.
Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.
Далі ідею самобутності українського народу розробляли В. Антонович та інші українські вчені. Свої погляди найбільш чітко Антонович висловив у статті «Три національні типи народні», опублікованій у львівській газеті «Правда» у 1888 р. і в книзі «Про козацькі часи на Україні». У названій статті автор говорить, що росіяни, поляки й українці три споріднені нації, слов'яни, «але ж від впливу і примусу всяких обставин географічних, історичних і інших, вони так поріжнились між собою, що тепер мають більше ріжного, свого власного, аніж схожого однакового, спільного». Для доказу цієї різниці автор використовує антропологічні дані про конструкцію черепа, місця відкладання жиру на частинах тіла та ін. Антонович також вважав, що кожний народ має свій характер і особливості психології, свою провідну ідею. У великоруського народу, — писав Антонович у названій книзі, — провідною ідеєю завжди був абсолютизм, у польського — принцип аристократизму, а в українського — «принцип вічевий, принцип широкого демократизму і рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства». Цим він позначив свободолюбні традиції українців та прагнення до миру й задоволення національних інтересів у руслі історично справедливості та етнічних доведеннях.