Предмет політології, її зміст і методи. 3 страница

23. Основні ідеї праці М. Вебера “Політика як покликання та професія”.Основні ідеї праці М. Вебера “Політика як покликання та професія”.Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає.1. „випадковий політик” (политик по случаю). Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу. 2. „політик за сумісництвом” – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя.3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити „для політики” і можна жити „за рахунок” політики. „За рахунок” політики як професії живуть ті, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Професійний політик, який живе за рахунок політики – це чиновник, який отримує зарплату за виконання своїх службових обов’язків, або бере хабарі (або і те і інше одночасно). Політик, який живе „для політики” повинен бути незалежним від прибутків, які може дати йому політична діяльність і в нього повинні бути три якості, які в цьому випадку є вирішальними: а) пристрасть – орієнтація на сутність справи, пристрасна самовіддача праві. б) відчуття відповідальності за результат своєї діяльності. в) окомір – здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм піддаватись впливу реальностей. Від політика вимагається дистанція по відношенню до речей та людей.

24. Доктрина державного суверенітету у працях Ж. Бодена, Т. Гоббса та народного суверенітету Ж. Ж. Руссо.Важливою частиною теорії Ж. Бодена є вперше продеклароване ним право народу на спротив суверену. Народ віддає всю владу монарху, проте в разі недотримання ним зобов’язань договору з народом останній має право на спротив у будь-якій формі, аж до активного. Отже, Ж. Боден, окрім власне суверенітету, в межах цієї концепції оперує поняттями суспільний договір, народ, право на спротив. І лише справою техніки було поміняти місцями ці категорії – на місце монарха поставити народ тощо. Отже, не ставлячи це за мету, Ж. Боден дав підстави для творчого розвитку своєї теорії.Спираючись на ідеї Ж. Бодена та аналізуючи джерела легітимності влади, Т. Гоббс переконує, що єдиною її першопричиною є народ, який і встановлює суверена. Це був важливий внесок у створення теорії народного суверенітету. Фактично, на думку І. Сліденка, якщо відкинути деякі деталі, пов’язані з постаттю абсолютного володаря, то пізнавальна сутність народного суверенітету визначається саме за теорією Т. Гоббса. Його послідовникам варто було лише відкинути певні деталі. Першим це зробив Б. Спіноза в праці «Traite politique» у 1677 році. Він уперше відпрацьовує цілісну концепцію свободи як мети діяльності держави, і пов’язує її у такий спосіб із своїм розумінням суверенітету. Відмінними в їхніх поглядах є лише вектори діяльності суверена, проте принципові позиції щодо суверенітету однакові. Концептуальні позиції обох учених ґрунтуються на натуралістичному баченні природи суверенітету.Ж.-Ж. Руссо абсолютизував народ як суверена, а суверенітет монарха замінив суверенітетом народу. Укладаючи соціальний контракт, народ нікому не передає влади, а залишається її носієм. Тобто, з одного боку, підтверджується теза про народ як носія суверенітету, відома з часів Ж. Бодена, а з другого – створюється нова реальність. Кожен носій суверенітету, об’єднуючись з іншими, створює державу й одночасно погоджується підкорятись їй. Але оскільки народ уособлює державу, то в такий спосіб підкоряється сам собі і зберігає свободу.Запропоноване Ж.-Ж. Руссо трактування ідеї народного суверенітету ґрунтувалося на визнанні першорядної ролі законодавчої влади, яку мав здійснювати лише безпосередньо народ. Тому можливості реалізації народного суверенітету пов’язувалися ним виключно із засобами безпосередньої (прямої) демократії. Однак, на думку Ж.-Ж. Руссо, тільки акти законодавчої влади можна характеризувати як суверенні за природою. Ж.-Ж. Руссо також визначив умови, за яких організована державна влада ефективно діятиме, а його ідея про народний суверенітет буде цілковито реалізована: а) держава має бути настільки малою, щоб у ній можна було легко збирати народ; б) звичаї мають бути прості, аби запобігти накопиченню справ та виникненню суперечок; в) рівність у громадянському та майновому стані як запорука політичної рівності; г) відсутність розкоші.

25. Природа, сутність та витоки політичної владиВлада – здатність,

право і можливість розпоряджатися чим-небудь або ким-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей за допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.). Найдавнішою основою для влади був авторитет носія влади. Ще в первісному суспільстві влада старійшин племені базувалась на їх авторитеті як найбільш важливих членів суспільства. Підкорення було добровільним через те, що було спрямоване на реалізацію інтересів всього суспільства. Зараз влада найчастіше розглядається як політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями. Витоком влади є нерівність, не тільки соціально – економічна (майнова, фінансова, статутна та інше), але й природна ( нерівність фізичних та інтелектуальних можливостей, статеві відмінності ) Основними видами влади також є: політична, економічна, духовна, сімейна, релігійна. Політологію, звичайно, цікавить влада політична, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є монополія на примус, тривалість у часі, легітимність, законність. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків та відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримки життєздатності та збереження цілісності суспільства Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування. Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”: По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.
26. Влада: базові концепції. Поняття «політичної влади». Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Концепції: –основними є: телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.Телеологічна концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко – не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. Реляціоністська концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них – суб’єкт – справляє визначальний вплив на іншого – об’єкт. Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, яка розглядає владні відносини як такі, за яких суб’єкт долає спротив об’єкта; обміну ресурсами, яка виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. розподілу сфер впливу – має на меті пом’якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням – підкоренням. Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Біхевіористська концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще поведінковою. Психологічна концепція – пояснює владні відносини психологічними мотивами.

27. Структура влади та її види.Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади. Основними компонентами влади є її джерела, суб’єкти, об’єкти й ресурси. Джерела влади — владна першооснова. Як джерела влади можуть виступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний статус, харизма і т. д. Суб’єкти влади — носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, слідують розпорядження, вказівки. Суб’єкти влади, узяті в іншому відношенні, можуть бути і є самі об’єктами для вищестоячої влади. Об’єкти влади — явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво якими за законом або підзаконними актами спрямована діяльність влади. Суб’єкти політичної влади мають складний, багаторівневий характер. Її первинними авторами є індивіди й соціальні групи, вторинними — політичні організації; суб’єктами найбільш високого рівня, що безпосередньо представляють у владних відносинах різні групи й організації, — політичні еліти й лідери. Зв’язок між цими рівнями може порушуватися. Таким чином, суб’єктом влади може бути окрема людина, організація, спільність людей, наприклад, народ або навіть світове співтовариство, об’єднане, наприклад, в ООН. Безпосереднім суб’єктом влади звичайно виступають ті люди, які концентрують у своїх руках величезний вплив і довіру, фінансову могутність, потужні важелі впливу на інших людей. Важливою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Ресурси влади — це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси влади дуже різноманітні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або переконання. Види влади – економічна, соціальна, політична, духовна, сімейна тощо Політична — політичні відносини- панування і підлеглості. Економічна — відносини зумовлені матеріальними потребами суспільства. Соціальна — розподіл соціальних благ. Духовна — реаліз. за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей, засоби: мораль, ідеологія, релігія. Сімейна влада — побудована на силі авторитету одного або декількох членів сімї на її життєдіяльність. 28. Принцип розподілу влади. Розподіл владних відносин у Конституції України та проблема оптимізації цього принципу у сучасній Україні.Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову має давню історію, і його традиційно пов'язують з ім'ям Ш.Л. Монтеск'є. Кожна з гілок влади вважається самостійною та незалежною, і тим самим виключається можливість узурпації державної влади будь-якою особою або органом держави. Цей принцип включає певну систему вимог: • розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці; • закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття; • наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці; • наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом. Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. За Конституцією України до системи державних органів також входить і відповідно бере участь у розподілі владних функцій глава держави — Президент України. У Конституції України передбачені такі механізми системи "стримувань і противаг" (тобто спільні дії та взаємний контроль органів гілок влади України): 1. У законодавчому процесі: • Верховна Рада приймає закони, Президент підписує їх або ж накладає вето; • Конституційний Суд контролює відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. 2. У визначенні основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики України (Верховна Рада приймає рішення про схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів, визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, які репрезентують Кабінет Міністрів та Президент). 3. У кадровій політиці (спільні дії з призначення на ключові посади в державі): • кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра визначає сформована парламентська більшість і пропонує її Президен-тові, який, у свою чергу, вносить відповідне подання до парламенту у п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання такої пропозиції; • Верховна Рада призначає за поданням Президента — Генерального прокурора, голову Служби безпеки України, голову Антимонопольного комітету, голову Національного банку, голову Фонду держмайна, голову Державного комітету телебачення і радіомовлення, членів Центральної виборчої комісії тощо; 3. У достроковому припиненні повноважень: • Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину; • Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: • Верховна Рада України (за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України) може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію щодо недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України; • Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади; • Верховна Рада може достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції або законів . Принцип "розподілу влади ', на нашу думку, не протистоїть єдності державної влади. Він не заперечує"єдності влади', але заперечує "єдиновладдя'. 29. Смисл і призначення терміна «легітимність». М. Вебер про типи легітимності влади у роботі «Політика як покликання та професія». Ще до початку нашої ери латинські слова, на основі яких утворились модерні поняття „легітимність”, „легітимний”, „легітимація”, мали значення „законність”, „влада”, „справедливість”, „право управління”, „належний”, „правомірний” і „правильний”. Вони мають відношення як мінімум до чотирьох дискурсів: правового, політичного, етичного та логічного.В інших європейських мовах слово „легітимність” та однокореневі з ним лексичні одиниці починають вживатися з ХІІІ століття, спочатку у французькій мові, а згодом (з ХV ст.) у англійській. Їх використовували Д. Дефо, Т. Гоббс, Дж. Локк.Розвиток поняття „легітимність” має довгу історію, так вже у Г. Єллінека “легітимність» означає правомірність у природно-правовому сенсі, тобто відповідність соціальної практики уявленням більшості її суб’єктів про справедливість або розумність такої практики. На відміну від Г. Єллінека, М. Вебер інакше та, в цілому, ширше інтерпретує легітимність, пов’язуючи її з уявленням про значимість порядку, або панування у свідомості індивідів. Саму значимість при цьому він розумів і як можливість орієнтації індивідів на неї, і як умову, що детермінує реальну соціальну поведінку.Слід додати, що поняття „легітимність” у М. Вебера єблизьким за значенням до поняття „визнання”. Такої думки додержуються й сучасні філософи В. Фурс і П. ГайденкоЗгідно з П. Гайденко, М. Вебер перетворив поняття „визнання” на категорію „орієнтації на іншого”, внаслідок чого „визнання” виявилось конститутивним моментом усілякої соціальної дії Цікаво, що у Ю. Габермаса поняття „легітимний” і „конститутивний” у деяких випадках використовуються як рівнозначні. Отже, можна сказати, що „легітимність” за М. Вебером є визнання значимості певних соціальних відносин, яке детермінує орієнтації індивідів на ці соціальні відносини і відтак визначає їх соціальну поведінку 30. Походження і сутність держави. Ознаки держави. Держава — це.... Ознаки:територія, населення, суверенітет, апарат упраління і примусу. Додаткові здатність видавати закони, наявність податкової системи, офіційні символи. Походження держави:Теологічна теорія Усяка влада, таким чином, походить ві бога. Верховний правитель є або уособленням божества, або його представником на землі. Згідно з ученням одного з яскравих представників цього Фоми Аквінського (патріархальна)теорія. Аристотель указував, що людина за своєю природою є «істотою політичною». Вона не може жити без суспільства, і з цієї необхідності в об'єднанні виникає сім'я. Сім'ї об'єднуються в селище, а селища в місто-державу. Договірна теорія. Теорію суспільного договору Томаса Гоббса, Джона Локка, Жан-Жака РуссоЗгідно з цією теорією держава виникає з об'єктивної потреби людей у спеціальному механізмі, який міг би регулювати відносини між індивідами, вирішувати соціальні конфлікти. Виходячи з цієї необхідності люди домовилися між собою про передачу своїх політичних прав загальній організації - Психологічна теорія. Гобіно, Походження держави пов'язується з людською психікою, якій притаманна потреба копіювати дії та підкорятися лідеру — видатній особі, яка здатна керуватисуспільством. Теорію завоювання Гумпловичем, Каутським. Історико-матеріалістичну теорію Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, Ленін. Поява держави зумовлюється економічними причинами: суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та розшаруванням суспільства на соціальні верстви з протилежними економічними інтересами. Гідравлічна («іригаційна») теоріяВітфогеля

Соціо

31. Форми державного правління й адміністративно-територіального устрою держави.Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням. Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська. Монархія — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — монарха: 1.Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади.(Саудівська Аравія, Оман) 2. Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. (Бельгія, Данія Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ
Республіка — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську. Президентська форма правління. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. ( США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії).
Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі( — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін. Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.Франції, Фінляндії, Португалії, Україн Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими. Унітарна держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення. Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб´єкти федерації. Конфедерація— союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей. В Україні, яка є унітарною державою, існує єдиний вид територіального устрою: адміністративно-територіальний устрій (поділ) Згідно зі ст. Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста,райони у містах, селища і села[2].

32. Ознаки правової держави. Протиріччя становлення правової держави в Україні. .1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. 2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. 3. Взаємна відповідальність особистості і держави. 4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність. 5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів. 6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві. До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі: подолання правового нігілізму в масовій свідомості; виробітка високої політико-правової грамотності; виробітка нового правового мислення і правових традицій.

33. Поняття, структура та функції політичної системи (концепції Д. Істона, Г. Алмонда.Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому. Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність. Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм ~ органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику. Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, шо формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури.
Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.
Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, шо виникають всередині її. Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, шо він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд). Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін. Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів, виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, шо впливають на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин тошо. Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов'язаних елементів, яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними закономірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів.
Поняття «політична система» є теоретичним інструментом, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна застосовувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і формами можуть бути окремі політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією мірою, в якій вона має системний характер. Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то маються на увазі саме окремі держави.

34.Політична система: поняття, функції. Характеристика політичної системи Української держави.ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА – це інтегрована сукупність політичної влади, суб’єктів, відносин, політичної організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і має певну соціально-політичну орієнтацію. Іншими словами політичну систему суспільства можна визначити як стійку форму людських відносин, за допомогою якої приймаються і впроваджуються в соціально-політичне життя владні рішення. ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ:стратегічна – вироблення політичного курсу держави, визначення цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення політичних рішень;організаційна – організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;координаційна – координація окремих елементів суспільства;легітимізуюча – діяльність, спрямована -на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;політико-соціалізуюча – залучення людини до політичної діяльності суспільства;артикуляційна – формування вимог щодо осіб, які виробляють політику; агрегаційна – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;стабілізаційна – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом;інтеграційна – забезпечення цілісності суспільства. Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Політична система України нині перебуває на стадії розвитку всіх її компонентів, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної самостійної держави. Становлення і розвиток політичної системи України відбувається в період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства еволюційним шляхом. Суперечливий характер її розвитку виявляється в повільних темпах політичної структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності та партійних систем, прагненнях використати політичні цінності минулого без урахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі. Для політичної системи України притаманні такі ознаки: — перехід від неправового до правового типу; — легітимна для більшості населення; — миролюбна, неагресивна; — позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи —забезпечення національних інтересів; — світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної); — етатизована (одержавлена); — система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики; Основними напрямами формування і розвитку політичної системи України на сучасному етапі є: — побудова демократичної соціально-правової держави; — утвердження громадянського суспільства; — подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм; — зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи; — вдосконалення діяльності засобів масової інформації.