Предмет політології, її зміст і методи. 6 страница

Динаміка виборчого законодавства в Україні у 1991-2012 рр. Виборча система в Україні грунтується на таких законодавчих актах: «Про вибори Президента України» (1997), «Про вибори народних депутатів України» (2004), «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів (2004). Згідно з чинним законодавством, суб'єктами висування кандидатів у Президенти України є партії й виборчі блоки, які налічують не менше як 1000 членів і зареєстровані Центральною виборчою комісією як такі, що беруть участь у президентських виборах, а також збори виборців, якщо в них беруть участь не менше як 500 громадян України. Висунутою на зборах виборців вважається особа, за яку проголосували не менше як дві третини учасників зборів. Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше як 100 000 громадян України, котрі мають право голосу, у тому числі не менше як 1500 громадян у кожному з двох третин від загальної кількості виборчих округів. Вибори Президента України вважаються такими, що відбулися, якщо в них узяли участь більше половини виборців, внесених у списки. Обраним на посаду Президента України вважається кандидат, котрий одержав на виборах більше як половину голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. При повторному голосуванні обраним на посаду Президента України вважається кандидат, який одержав на виборах більше як половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів, поданих проти нього. Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р. передбачено, що: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 1.1); у кількості 450 чоловік (ст. 1.2); вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (ст. 1.3). Законом встановлено певні бар'єри для реєстрації кандидата в депутати: грошова застава в розмірі дві з половиною тисячі мінімальних розмірів заробітної плати, яка вноситься партією (блоком) у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії (ст. 46.1); декларація про майно та доходи кандидата в депутати, яка подається не пізніше як за 130 днів до дня виборів (ст. 47.1); припинення громадянства України кандидата в депутати (ст. 49.3); визнання особи, висунутої кандидатом у депутати, недієздатною (ст. 49.5); подолання партією (блоком) 3 % бар'єру та ін. Згідно із Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (від 6 квітня 2004 р.) вибори депутатів міських рад (ст. 1.3), районних у містах рад (ст. 1.4), районних рад (ст. 1.5), обласних рад, міст Києва та Севастополя (ст. 1.6), Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 1.7) проводяться за пропорційною основою. Вибори депутатів сільських, селищних рад (ст. 1.2) та вибори сільських, селищних, міських голів (ст. 1.8) проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в одномандатних округах.

60. Місцеве самоврядування: поняття, завдання та принципи. Європейська хартія про місцеве самоврядування та зміст Закону України про місцеве самоврядування.

Місцеве самоврядування – це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.иОсновні принципи місцевого самоврядування: - народне волевиявлення, - законність, - гласність, - колегіальність,- поєднання місцевого і державних інтересів; - виборність; - правова, організаційна та територіально-фінансова самостійність у межах повнова­жень, визначених законами; - підзвітність та відповідальність перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; - державна підтримка та гарантії місцевого самовряду­вання; - судовий захист прав місцевого самоврядування (ст. 4 Закону). Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. можна виділити кілька ознак місцевого самоврядування: 1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади. 2. Місцеве самоврядування має особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством. 3. Одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська. 4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Європейська Хартія місцевого самоврядування була прийнята під егідою Конгресу Місцевих та Регіональних Влад Європи (не плутати з Радою Європейського Союзу) і була відкрита для підписання державами- членами Ради Європи 15 жовтня 1985 та набрала чинності в 1 вересня 1988 року. Майже всі держави-члени Ради Європи є учасниками Статуту — виняток становлять три мікро-держави : Монако, Андорра та Сан-Марино. Нові держави-члени Ради Європи планують ратифікувати Статут при першій же можливості. Хартія зобов'язує держави закріпити у внутрішньому законодавстві і застосовувати на практиці сукупність юридичних норм, що гарантують політичну, адміністративну та фінансову незалежність муніципальних утворень. Вона також встановлює необхідність конституційного регулювання автономіїмісцевого самоврядування.Крім того, Хартія є першим юридичним документом, що гарантує дотримання принципу субсидіарності державами — членами Ради Європи. Таким чином, місцева влада повинна здійснювати управління і контролювати значну частину публічних зобов'язань в інтересах місцевого населення і під своєю відповідальністю. Відповідно до принципу субсидіарності, Хартія передбачає, що публічні зобов'язання повинні реалізовуватися на найбільш близькому до населення рівні, і повинні відноситися до вищого адміністративного рівня тільки в тому випадку, якщо вирішення таких завдань силами місцевих адміністрацій є неефективним або неможливим. Принципи Хартії застосовуються до всіх видів органів місцевого самоврядування. Закон України Про місцеве самоврядування в Україні вiд 21.05.1997 № 280/97-ВР Зміст.Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Основні терміни, використані в цьому Законі Стаття 2. Поняття місцевого самоврядування Стаття 3. Право громадян на участь у місцевому самоврядуванні Стаття 4. Основні принципи місцевого самоврядування Стаття 5. Система місцевого самоврядування Стаття 6. Територіальні громади Стаття 7. Місцевий референдум Стаття 8. Загальні збори громадян Стаття 9. Місцеві ініціативи Стаття 10. Ради - представницькі органи місцевого самоврядування Статтю 10 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом N 107-VI від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 від 22.05.2008 Стаття 11. Виконавчі органи рад Стаття 12. Сільський, селищний, міський голова Стаття 13. Громадські слухання Стаття 14. Органи самоорганізації населення Стаття 15. Форми добровільного об'єднання органів місцевого самоврядування Стаття 16. Організаційно-правова, матеріальна і фінансова основи місцевого самоврядування Стаття 17. Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад Стаття 18. Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад Стаття 19. Статут територіальної громади села, селища, міста Стаття 20. Державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування Стаття 21. Обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування Стаття 22. Символіка територіальних громад сіл, селищ, міст, районів і областей Стаття 23. Підняття Державного Прапора України Стаття 24. Законодавство про місцеве самоврядування Розділ II ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ОСНОВА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Глава 1. Повноваження сільських, селищних, міських рад Стаття 25. Загальна компетенція сільських, селищних, міських рад Стаття 26. Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад Глава 2. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад Стаття 27. Повноваження у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку Стаття 28. Повноваження в галузі бюджету, фінансів і цін Стаття 29. Повноваження щодо управління комунальною власністю Стаття 30. Повноваження в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку Стаття 31. Повноваження у галузі будівництва Стаття 32. Повноваження у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту Стаття 33. Повноваження у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища Стаття 34. Повноваження у сфері соціального захисту населення Стаття 35. Повноваження в галузі зовнішньоекономічної діяльності Стаття 36. Повноваження в галузі оборонної роботи Стаття 37. Повноваження щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою Стаття 38. Повноваження щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян Стаття 39. Повноваження щодо відзначення державними нагородами України Стаття 40. Інші повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад Стаття 41. Особливості повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів Глава 3. Сільський, селищний, міський голова Стаття 42. Повноваження сільського, селищного, міського голови Глава 4. Повноваження районних і обласних рад Стаття 43. Питання, які вирішуються районними і обласними радами виключно на їх пленарних засіданнях Стаття 44. Делегування повноважень районних і обласних рад відповідним місцевим державним адміністраціям Глава 5. Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування Стаття 45. Порядок формування рад Статтю 45 доповнено частиною восьмою згідно із Законом N 806-VI від 25.12.2008 Стаття 46. Сесія ради Стаття 47. Постійні комісії ради Стаття 48. Тимчасові контрольні комісії ради Стаття 49. Депутат ради Стаття 50. Секретар сільської, селищної, міської ради Стаття 51. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті ради Стаття 52. Повноваження виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради Стаття 53. Організація роботи виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради Стаття 54. Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної у місті ради Стаття 55. Голова районної, обласної, районної у місті ради Стаття 56. Заступник голови районної, районної у місті ради та перший заступник, заступник голови обласної ради Стаття 57. Президія (колегія) районної, обласної ради Стаття 58. Виконавчий апарат районної, обласної ради Стаття 59. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування Статтю 59 доповнено частиною дванадцятою згідно із Законом N 2388-VI від 01.07.2010Розділ III МАТЕРІАЛЬНА І ФІНАНСОВА ОСНОВА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Стаття 60. Право комунальної власності Стаття 61. Місцеві бюджети Стаття 62. Участь держави у формуванні доходів місцевих бюджетів Стаття 63. Доходи місцевих бюджетів Стаття 64. Видатки місцевих бюджетів Стаття 65. Використання вільного залишку коштів місцевих бюджетів Стаття 66. Збалансування місцевих бюджетів Стаття 67. Фінансове забезпечення витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади та виконанням рішень органів державної влади Стаття 68. Утворення цільових фондів Стаття 69. Місцеві податки і збори Стаття 70. Участь органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинахРозділ IV ГАРАНТІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Стаття 71. Гарантії місцевого самоврядування, його органів та посадових осіб Стаття 72. Підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам Стаття 73. Обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування Стаття 74. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування Стаття 75. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами Стаття 76. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед державою Стаття 77. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед юридичними і фізичними особами Стаття 78. Дострокове припинення повноважень ради Стаття 79. Дострокове припинення повноважень сільського, селищного, міського голови Стаття 80. Дострокове припинення повноважень органів самоорганізації населення Прикінцеві положення

61. Політична культура як соціальний феномен. Типологія політичної культури за Г. Алмондом і С. Вербою.Як частина культур- ної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов‘язані з суспільно-політичними процесами Найвідомішою в сучасній політології єтипологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив´язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності. Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону. Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам. Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль. В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню. Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб´єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

62.Структура та функції політичної культури.Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:— комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях; — матеріалізованими, визнаними суспільством як реальністьсоціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб'єкти політики, громадяни держави; — наявними і потенційнимиполітичними суб'єктами зі властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності. До компонентів політичної культури відносять: — знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів; — характер відносин до політичних партій та інших суб'єктів; — політичну самоідентифікацію тощо. Політична культура виконує певні соціальні функції:Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості. Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства. Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо). Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій. Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства. Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості. Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства. Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо). Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій. Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами

суспільства.

63. Політична свідомість: загальне поняття, структура і типи. Політи́чна свідо́мість (від лат. con — разом, спільно та scentia — знання) — це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість, є системою ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому. Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей. Традиційно структурування політичної свідомості здійснювалося за такими складовими: — політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість); — політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп; — спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства. У політичному енциклопедичному словнику пропонується трохи інший підхід. Згідно з функційним принципом тут виділяються такі аспекти: — політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки, переконання, воля тощо); — політико-ідеологічний (цінності, ідеали, ідеї, доктрини, концепції, погляди й теорії; — політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформалістська, радикальна та ін.) Багато політологів у сучасній політичній свідомості виділяють 12 типів масової політичної свідомості: ліберал-технократичний; ліберал-реформістський; лібералістський лібералістський; традиціоністський; нео-консервативний; радикал-лібералістський, радикал-етатистський, право-популістський, радикал-демократичний, радикал-бунтар-ський, радикал-романтичний і радикал-соціалістичний.

64. Громадянське суспільство та специфіка його формування в Україні.Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи). Особливості формування громадянського суспільства в Україні. Громадянське суспільство на українських теренах має глибоке історичне коріння та етнонаціональну традицію, що сягають сивої давнини та створюють його унікальну та неповторну специфіку, зумовлюють формування притаманного лише Україні типу громадянськості. Задоволення матеріальних та духовних потреб людини визначали необхідність формування різних елементів людської самоорганізації та самореалізації українського суспільства. Громадянське суспільство сьогодні іде еволюційним шляхом розвитку, а в новій Конституції України фактично зафіксовані базові засади його розбудови. Так, Верховна Рада України приймає Основний Закон України «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».Нині Україна проводить активну адаптацію системи освіти згідно Болонських принципів з тим, щоб разом з європейськими країнами до 2010 року завершити узгодження структурно-змістових складових та створити єдиний освітній європейський простір. Європейський вибір України – це орієнтація на базові цінності західної культури – парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізація,свобода пересування, свобода отримання освіти будь-якого рівня тощо. Все це є невід’ємні атрибути громадянського суспільства. При всій різноманітності цього процесу Україна йде до громадянського суспільства через націотворення, національне самоусвідомлення та саморозуміння, морально-етичний підйом нації, формуванням модерних політичної нації та української національної еліти, а вже звідси - до розуміння громадянського суспільства як загальнолюдської цінності.

65. Сутність та особливості етнополітики. Головні напрямки державної політики України у сфері міжнаціональних відносин.Етнополітика - це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики. Суб'єкти у етнополітиці взаємодіють і визначають її суть, зміст, способи розв'язання етнонаціональних проблем, тобто держнації, їх влада і об'єкти етнополітики (національні меншини та етногрупи), на які спрямована влада державної (титульної) нації корінного етносу. Отже, головна мета етнонаціональної політики в Україні — це подолання негативних наслідків минулого історичного розвитку при збереженні позитивних здобутків. Підсумком цієї складної справи повинно бути завершення формування єдиної української політичної нації як основи державної незалежності, територіальної цілісності та стабільності країни.

Довгий час, аж до проголошення державної незалежності Україна не мала можливості проводити самостійну етнонаціональну політику, так само як не мала традицій у розвитку етнонаціональних відносин в умовах демократії. Тому зараз Україні доводиться створювати заново не тільки систему регулювання етнонаціональних відносин, а й саму етнополітику. Необхідність розробки етнонаціональної політики продиктована, насамперед, наявністю етнонаціональних проблем, що притаманні процесу націє- та державотворення в Україні. Серед потенційних конфліктогенних територій в Україні поки що залишається Автономна Республіка Крим. Значну частину її населення становлять переселенці з центральних областей Росії, які в переважній своїй більшості не бажають бути прихильниками незалежності України. Саме ця частина населення є політично найвпливові-шою на півострові. З іншого боку, на свою історичну батьківщину повертаються кримські татари, депортовані в післявоєнний період. Стосунки між цими двома національними групами відзначаються, у ряді випадків, взаємною ворожнечісттю. Іншою проблемою є несформованість української політичної нації, незважаючи на те, що, як свідчить статистика, ще за часів СРСР українці були кількісно переважаючою етнічною спільністю в державі (табл. 18). Український народ фактично не мав тривалих політичних традицій державності. До того ж українські землі були поділені між різними державами. Ще сьогодні зберігається ідеологічний поділ українців на «східних» та «західних». Якщо перші значною мірою поділяють застарілі, радянські (з деякою корекцією)політичні цінності (зокрема етнонаціональну індеферентність), то другі вважаються класичною нацією, до того ж з загостреним почуттям ідентичності. Ця розбіжність найяскравіше проявилася під час референдуму з питання збереження СРСР 17 березня 1991 р.
66. Етнополітичні спільноти як суб’єкти політики. Політика України в галузі національних відносин. Етнос— це історично сталий колектив людей, об'єднаний спільними рисами культури, мовою, традиціями, звичаями, обрядами, поведінкою, психологією, системою моральних та матеріальних цінностей, самосвідомістю, в окремих випадках—спільною релігією. Для існування етносу не обов'язкова наявність усіх без винятку перелічених ознак. Етнос може жити, втративши деякі чи навіть майже всі з наведених атрибутів, поки його члени свідомі спільного походження і відрізняють себе від навколишніх етнічних колективів. Тому етнос може жити не лише компактно на історичній чи на новонабутій батьківщині, а й дисперсно, тобто в розсіяному стані. Оскільки етносу притаманні деякі характерні особливості, важливим серед них є його позатериторіальність та позадержавність. Етнос нерідко не має чітко окреслених територій проживання та розселення. Межі територій його розселення та проживання можуть не збігатися з кордонами однієї держави. Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання між-національних відносин. В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава – це не етнічна спільність, а спів-товариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна. В українській державі розроблені та проголошені найбільш демократичні принципи національної політики. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості

Основи національної політики країни закріплені у Конституції України. В ст.11 зафіксовано: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України”. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового ста-ну, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками”. Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносні сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище – практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на “національно-свідомих” та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та “п’яту колону” з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади. Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в України є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову – українську. Але в той же час, 10 ст. Конституції вказує гарантії держави вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України. В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською – 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних станови-ще інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7млн українців рідною мовою вважали \1989р.\ 1,6млн український і 1,1млн – російську, тобто 40%. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до на-ступного: По-перше: поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон знаходився під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. В багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають приблизно 90% населення. По-друге: для Східної України характерний високий рівень урбанізації (у Донбасі він складає 95%), а в містах переважає російська мова. По-третє: населення цього регіону має сильну орієнтацію в економічній, духовній та ін. сферах на Росію. Більш 70% опитаних під час конкретно- соціологічних досліджень підтримують тенденцію посилення всебічних, і особливо економічних зв’язків з Росією, і інше 20% - з Західними країнами. По-четверте: за впровадження російської мови державною, виступають більш ніж ? населення міст та 50% - у сільській місцевості.

67. Соціальна держава: умови формування, типи, основний зміст діяльності.Соціа́льна держа́ва— це соціально орієнтована держава,що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадського миру і злагоди в суспільстві. Умови.Формування соціальної, правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову дер­жаву, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були ре­ально втілені в життя, що, у свою чергу, потребує завершення пра­вової, політичної, економічної та соціальної реформ. Типи. 1) егалітарний (франц. egalitaire, від egalite – «рівність») – всі члени суспільства отримують рівні блага, а отже, в економічному (матеріальному) сенсі всі є рівними; 2) «роулсіанський» тип – тут, на думку американського соціолога Дж. Роулса, справедливою є така диференціація доходів, яка допускає відносну економічну нерівність лише тоді, коли вона сприяє досягненню більш високого рівня життя незаможних членів суспільства. Це тип соціальної держави, зорієнтованої на максимальне забезпечення корисності длянайменш забезпечених осіб; 3) тип утилітарний (від лат. utilitas – «користь», «вигода»), на відміну від попереднього, означає максимізацію його загальної корисності для всіх членів суспільства. Інакше кажучи, більшу частину суспільного багатства повинен отримувати той, хто є більшою мірою здатний приносити (і реально приносить) користь; 4)тип соціальної держави, орієнтованої на класичну модель ринку. Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соці­альної держави для неї характерні такі спільні ознаки: соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства со­ціальної демократії; вона завжди визнається якісною характеристикою правової дер­жави;проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини; оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; утвердження соціальної державності сприяє трансформації рин­кової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства. 68. Проблеми соціальної політики у сучасній Україні.Надмірна кількість цілей пояснюється нагромадженням невирішених проблем структурної перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою злиденністю населення; виникненням специфічних ситуацій, спричинених залишками адміністративно-командної системи.Недостатність засобів соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання ринкової економіки, недовірою населення до державних інституцій. Сучасна система засобів соціального захисту населення в перехідний період повинна включати два типи впливу: адаптаційний для працездатного та працюючого населення і соціально-захисний для непрацездатного та соціально слабкого населення. Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності. Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є: безпосередні бюджетні видатки; «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок; страхові внески до державних та недержавних страхових фондів; усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо виконання соціальних функцій; благодійність приватних осіб, фірм та організацій; особисті кошти та зобов’язання громадян; При складанні соціального бюджету в Україні за джерелом фінансових надходжень соціальні витрати поділяються на три групи: 1. Витрати, що фінансуються за рахунок бюджетних виплат (пільги ветеранам війни та праці, кошти на виплату щорічної разової допомоги ветеранам війни, соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми, інші види соціального захисту, житлові субсидії, охорона здоров’я, витрати, пов’язані з ліквідацією аварії на ЧАЕС). 2. Витрати, що фінансуються за рахунок страхових внесків (короткотермінові допомоги Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, витрати Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, витрати Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві). 3. Видатки з різних джерел (видатки Фонду соціального захисту інвалідів за рахунок Державного бюджету і, частково, платежів підприємств, пенсії та короткострокові допомоги з Пенсійного фонду за рахунок пенсійних страхових внесків).

69. Економічна політика. Взаємозв’язок політика та економіки.Її сутність полягає в наданні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика, планування, прогнозування та програмування розвитку регіону, використання природних ресурсів і власності регіонів на основі активної інвестиційної політики, розміщення продуктивних сил, політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний), контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення. Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання наявних відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з огляду на їх історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості і спрямовується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку і суттєве поліпшення екологічного стану регіонів. Взаємодія політики й економіки має вирішальне значення в розвитку будь-якого суспільства. Політика глибоко опосередкована економічною сферою, економічними відносинами, економічними інтересами. У той же час, разом із зростаючими масштабами економічної сфери, ускладненням і поглибленням економічних відносин в суспільстві, росте і вплив політики на економічне життя суспільства. Особливої гостроти проблема взаємовідносин політики і економіки набуває в періоди глибокої ломки суспільних відносин, соціальної структури, уявлень і цінностей суспільної свідомості. Таким чином, економіка визначає політику, політика визначає економіку, але що більш високий рівень розвитку економіки, то слабший вплив політики. Найбільш глибокі економічні процеси відбуваються незалежно від політики. Навпаки, найбільш глибокі політичні зміни — прямий наслідок економіки. Тому фундаментальною основою постійної і багаторівневої взаємодії політики й економіки є остання. Головний інструмент реалізації економічної політики — держава. Тому політичні партії, що мають різні політичні платформи, концепції, борються за державну владу, яка дає змогу втілити концепції в реальне життя. 70. Економічні функції держави в умовах ринкової економіки.1. Забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової економіки. З цією метою держава визначає правовий статус форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками і покупцями товарів, умови заключення контрактів і функціонування підприємств, взаємні зобов"язання адміністрації і профспілок тощо. 2. Захист конкуренції. У попередній темі "Основи саморегулювання ринкової економіки" ми розглянули суть, функції, форми конкуренції та монополію як антипод конкуренції. Конкуренція служить основним регулюючим механізмом у ринковій економіці. Це та сила, яка підпорядковує виробників і постачальників ресурсів диктату покупця, або суверенітету споживача. При конкуренції – покупець – це господар, ринок – їх агент, а підприємства – їх слуга. Подолання монополізму та створення конкурентного середовища в економіці України у сучасних умовах є одним з важливих напрямків економічної політики держави. Особливо актуальним є формування конкурентного середовища на ринках енергоносіїв, сільгосппродукції, транспортних перевезень, зв"язку, житлово-комунальних послуг, розміщення державного замовлення, централізованих капіталовкладень тощо. 3. Перерозподіл доходів і багатства. У ринковій економіці в силу ряду причин, про які детально буде йти мова у наступних лекціях, існує нерівність у розподілі доходів.Однак, надто велика нерівність вважається не бажаною і веде до соціальної нестабільності. Тому для зменшення нерівності у доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів. Трансферти – це платежі, які здійснюються державою особам або домогосподарствам грошей, взамін яких платник (держава) не отримує товарів і послуг. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, допомога інвалідам тощо. Крім цього, держава регулює індивідуальні доходи через втручання у процес формування первинних доходів (встановлення мінімального рівня заробітної плати, запровадження прогресивної шкали оподаткування, індексація доходів з врахуванням інфляції, регулювання цін на товари і послуги першої необхідності тощо). 4. Коректировка розподілу ресурсів з метою удосконалення структури нацонального продукту. Необхідність втручання держави у перерозподіл ресурсів зумовлена тим, що конкурентна ринкова система або:1/ виробляла "не ту" кількість певних товарів і послуг, або 2/ опинилась не в змозі взагалі виділити будь-які ресурси на виробництво деяких товарів і послуг,випуск яких економічно виправданий. Перший випадок пов"язаний з переливами ресурсів, або побічними ефектами, а другий – з державними, або соціальними благами. 5. Стабілізація економіки. Одна з найбільш важливих функцій держави полягає у тому, щоб стабілізувати економіку, тобто допомогти приватній економіці забезпечити і повну зайнятість ресурсів і стабільний рівень цін.

71. Зовнішня політика держави у сучасному світі. Після прийняття акту про незалежність України перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази. У «Основних напрямках зовнішньої политики» зазначається, що з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково–технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. На сьогодні Україна – учасник понад 100 міжнародних організацій, ініціатор об′єнання держав ГУАМ, один з ініціаторів ОЧЕС, контрибутор безпеки в Південно-східній Європі, Придністров’ї, на Кавказі. Україна визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та США, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто–Чорноморському просторі. Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ, уклала та виконує понад 2 тисячі міжнародно-правових документів.