Селянське ополчення в 1848—49 рр. 6 страница
Ще одна польсько-українська угода
Австрійський уряд побачивши, що український політичний рух у Галичині давно переріс межі «внутрішнього» питання й не бачучи рівночасно можливости полагодження його без поляків а тим менче проти них, заінспірував чергову польсько-українську угоду. Тим разом переведення цього важного експерименту доручено наслідникові Потоцького Михайлові Бобжиньскому; він мав приєднати українців до згоди виборчою реформою до сойму та низкою концесій на культурно-економічному полі. Завдання намісника Бобжиньского було нелегке тим більше, що він уже дав себе пізнати українському громадянству, як містопрезидент галицької шкільної ради. Його заяву про «безсторонність, справедливість і прихильність адміністрації супроти всіх, без огляду на національність, віру й суспільне становище», принято з самозрозумілим упередженням і недовірям. Скріпило його нових пять селянських трупів, що впали від жандармських куль дня 25 травня 1908 р. в с. Чернихові в Тернопільщині, підчас спору громади з дідичем Коритовським за право риболовлі. Остаточно, по довгих пертрактаціях, які здебільша велися на «нейтральному» віденському грунті, намісникові Бобжинському не вдалася його санаційно-угодова місія. Він мусів уступити, а його наслідник В. Коритовскі так перевів сеймові вибори, що противники виборчої реформи зискали в них ще більшу силу, як її мали дотепер. Українці почали обструкцію в віденському парляменті й краєвому соймі, а це нарешті примусило поляків згодитися на виборчу реформу до сойму ухвалену ледви не на самому передодні світової війни (14 лютня 1914).
Якнебудь вона не заспокоювала слушних постулятів українців то всетаки поширювала базу їх політичної акції. На загальне число 228 соймових мандатів, виборча реформа заповнювала їм — 62, що творили силу, з якою мусіла числитися не тільки соймова більшість, але й краєва адміністрація. «Забезпечення наших виборчих округів, в значній части національним катастром, та застережений вибір українських членів Краєвого Виділу, соймових комісій і краєвих установ нашого соймовою репрезентацію, мали статися зародом політичної автономії українського народу» — пише в своїх споминах Кость Левицький. «Якнебудь виборча реформа в багатьох точках не заспокоює наших домагань — говорив він на засіданню старого сойму — то ми витаємо її як заповідь кращої долі українського народу, як самостійного й рівноправного, на шляху мирної праці обох народів». Подібну деклярацію склав радикальний посол Микола Лагодинський, а тільки опозиційна група українських послів (Сінгалевич, Ваньо, Старух і Кохановський) опублікувала «Протест руської опозиції», в якому заявила, що «клюбова солідарність, не дозволила ім поборювати в соймовій палаті відносний законопроєкт, принятий більшістю Українського Клюбу й тому їй осталася дорога протесту на вічні часи проти обмежень прав нашої нації на нашій споконвічній землі». Цей протест закінчено запевненням, що «наш народ не спічне в боротьбі, поки не виборе собі національно-територіяльної автономії».
Історія має звичку повторюватися. В даному випадку повторився тут експеримент польсько-українського компромісу на Словянському Зїзді в Празі в 1848 р., угодова акція Ю. Лаврівського з 1869 р. та «нова ера» Романчука й Барвінського з 1890 р...
В останній польсько-українській «угоді» помітну ролю відограли посторонні чинники, а саме тяжке становище австрійського уряду супроти загрози воєнного конфлікту на сході. Вже в 1912 р. нависла була над Австрією небезпека війни на Балкані. Тоді представник українців на спільних, австро-угорських делєгаціях заявив, що найповнішою забезпекою Австрії перед зовнішним ворогом є заспокоєння справедливих домагань народів Австро-Угорщини, але рівночасно висловив побоювання, щоби та «справедливість» не прийшла запізно. Всеж таки вже тоді, на довірочній нараді українських нотаблів (7 грудня 1912 р.) було рішено, що «зогляду на добро й майбутнє української нації по обох боках кордону, на випадок війни поміж Австрією й Росією, все українське громадянство однозгідно й рішуче стане по стороні Австрії, проти російської імперії, як найбільшого ворога України». Народній Зїзд відбутий на прикінці тогож року рішив «обстоювати повну державну самостійність усього зєдиненого українського народу на цілій його території». Були це наявні познаки надвигаючого конфлікту, що з свого боку примушував австрійський уряд іти українцям на уступки, щоб мовляв «не було запізно»...
З нервової атмосфери воєнної небезпеки зродилася м. і. ідея австрійського уряду погодити чехів з німцями а поляків з українцями, та оскільки до сякої-такої польсько-української злагоди прийшло на тлі виборчої реформи до галицького сойму, то погодити чехів з німцями таки не вдалося. Дня 16 березня 1914 р. відрочено останню передвоєнну сесію австрійського парляменту, а для ухвалення нових воєнних кредитів скликано на день 28 квітня спільні делєгації до Будапешту. Тут то в останнє порушено справу російської пропаганди в Галичині, але на її ліквідацію вже було запізно...
В ОГНІ СВІТОВОЇ ПОЖЕЖІ
Перед бурею
Дня 28 червня 1914 р. саме в момент, коли на площі Сокола-Батька у Львові відбувалися масові вправи січовиків і соколів, наспіла відомість, що того дня в Сараєві, столиці окупованої Австрією Боснії — згинув з рук сербських заговірників австрійський престолонаслідник Франц Фердинанд з дружиною. Поза прикрим вражінням, яке викликала ця вістка в краю і державі, мало хто припускав, що сараєвська трагедія, це не епізод але початок великої світової завірюхи, що хоч довго збіралася над обрієм Европи, дотепер виладовувалася в нешкідливих дипльоматичних нотах та нових буджетових позиціях на зброєння.
Дня 12 липня цісар апробував виборчу реформу до галицького сойму, вслід за чим наступило розвязання старого сойму й розписання нових виборів на час від 7 жовтня до 6 листопада 1914 р. Дня 16 липня відбулася у Львові нарада Українського Парляментарного Клюбу, на якій, по льояльному осудженні сараєвського атентату, порушено справу скликання парляменту, приспішення реалізації проєкту заснування українського університету, та справу приймання українських урядовців до суду й адміністрації. Все йшло утертим шляхом, а тимчасом у Відні й Берліні вирішували питання «гідної відповіди на сербську провокацію».
Дня 25 липня, по безуспішній виміні нот, проголосила Австрія зірвання дипльоматичних взаємин з Сербією, а вже 27 тогож місяця впали над Дунаєм перші стріли. На мурах міст появився маніфест цісаря «До моїх вірних народів». Австро-сербська війна почалася, а з хвилею, коли Австрія й Німеччина відкинула мирове посередництво Англії, розвіялася загально пануюча надія на можливість льокалізації війни. Депутація українських центральних установ поспішила до палати намісника й зложила на його руки заяву льояльности. Колиж дня 5 серпня приступила до війни Росія, на мурах міста й по український часописах зявилася перша відозва Головної Української Ради, тобто центральної й начальної української установи, створеної на час війни, з представників усіх українських партій і угрупувань:
«Український Народе!»
— починався перший маніфест Головної Української Ради. — «Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Европу і нічого її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю, народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважилоби в історії держав і народів. І тому в тій хвилі представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в Головну Українську Раду, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу. Коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоби ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли на марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Дорога наша ясна. Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що ще не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якому стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ, стати однодушне проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку.
Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше вибє година визволення України. Нехай цей поклик найде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить у нашому народі давне козацьке завзяття! Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріяльні й моральні сили на те, щоби історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!»
Дня 6 серпня повстала Українська Боєва Управа, як начальна влада й екзекутива української добровольчої формації, що виступила тепер на арену під назвою Українських Січових Стрільців. Рівночасно емігранти з Придніпрянщини, що в момент вибуху війни опинилися по цьому боці Збруча, створили Союз Визволення України. Дня 25 серпня видав він німецьку відозву «До громадської опінії Европи», а Головна Українська Рада мобілізаційний заклик п. з. «Війна за волю України!»
Українська справа й воєнна орієнтація
Вже на самому порозі світової війни, дня 12 серпня 1914 р. заявив австрійський премієр гр. Штірк представникам української й польської, парляментарної репрезентації, що по австрійській перемозі над Росією мусить прийти в Галичині до розмежування української території від польської, та що польсько-українська боротьба в межах Австрії втратить свою рацію. Ті самі запевнення давали українцям і німці. Берлінський амбасадор Австрії кн. Гогенльоге заявив провідникові українських парляментаристів Костеві Левицькому, що всі землі забрані Австрією від Росії війдуть в її склад, але українські землі будуть відокремлені від польських, та матимуть свою національно-територіяльну автономію. На всякий випадок Галичина буде рішуче поділена. Сам цісар, збентежений безпосередними звязками українців з німецькими політичними, чинниками, мав сказати: «Це не є зле, але це не повинно значити, що українці дістануть усе з Берліна. Я сам хочу визволити українців зпід панування поляків»... Одинокою перепоною для поділу Галичини здавався австрійським дипльоматам Львів, як польський острів серед українського моря, але вони сподівалися, що цю перепону буде можна якнебудь усунути, чи обійти.
Дня 26 серпня 1914 р. відбулася конференція австрійського міністра закордонних справ Буріяна з президією Головної Української Ради. На ній старався міністр заспокоїти побоювання українців щодо посягань поляків на Східню Галичину, але рівночасно підкреслив, що покищо не можна висовувати конкретних програм. Так чи інакше українцям в Австрії буде краще по війні як перед війною, а їх бажання відокремитися від поляків знає і розуміє так Австрія, як і Німеччина.
Колиж українцям було таких напівприватних заяв замало, тоді австрійський премієр Штірк запросив до себе українських парляментаристів на день 7 вересня 1914 р. і заявив їм урочисто: Недавно відбулася, під проводом цісаря коронна рада, в якій приняли, крім нього, участь Буріян і Тіса. Ця рада вирішила, згідно з волею Німеччини, що по війні прийде до поділу Галичини. Східня Галичина з частиною здобутої Волині творитиме самостійну українську провінцію, звязану з австро-угорською монархією й забезпечуючу права національних меншин, але вивінувану широкою, національно-територіяльною автономією. Зразу, поки підховаються погрібні кадри української адміністрації, управа краю буде в німецьких руках. Подібну автономічну провінцію творитимуть польські землі відібрані від Росії...
Остаточно зі становища про невідхильність поділу Галичини та національно-територіяльної автономії українських земель у межах майбутньої Австрії, не сходили представники її уряду й дипльоматії протягом цілої війни. І це власне тримало галицьких українців на позиціях беззастережного австро-льоялізму, якого не закинули вони навіть тоді, коли поміж австрійськими словами і вчинками зарисувалися політичні відхилення...
Таким відхиленням, що, як здавалося пересуджувало зобовязання австро-німецьких дипльоматів у користь українців, була постанова керівних кол Австрії й Німеччини створити з польських земель здобутих на Росії польське королівство з дідичною монархією, при рівночасному поширенню автономії Галичини, як... неподільної цілости. Затривожені такою дволичністю українські парляментаристи скликали на день 7 листопада 1916 р. нараду, яка вирішила, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням та ніколи не зречеться права національної автономії своєї території й утворення окремого українського, коронного краю в межах Австрії»...
Смерть цісаря Франца Йосифа І, що виявив себе як переконаний прихильник польської шляхти (21. XI. 1916) й вступлення на престіл його братанича Карла, наповнила серця українців новими сподіваннями. Та хоч Карло, заявив українській депутації, що «все, включно до окремої української провінції буде поладнане в користь українського народу», то пізніший досвід навчив, що до слів Карла можна було привязувати куди менше ваги, як до заяв його старого попередника. Карло, сам без власної думки й виробленого світогляду, хоч і обняв начальну команду над армією, але мріяв тільки про мир за всяку ціну, для приличности заявляючи, що він змагає до «почесного мира».
Військова організація
Воєнні фанфари загомоніли над Галицькою Землею в момент її найінтензивнішого культурно-національного й політичного розвитку. Читальні «Просвіти», кружки «Сільського Господаря», торговельно-промислові кооперативи, народні й середні школи, державні й приватні, покрили край густою мережею. Виборча реформа до краєвого сойму гарантувала успішність дальшої боротьби за еманципацію зпід польської гегемонії, справа найвищої школи — університету у Львові входила в стадію реалізації. Національна свідомість і відзивчивість на всі, великі й малі, буденні й далекосяглі питання суспільно-громадського життя, перестали вже бути моральним добром горстки патріотів, а поширилися й закріпилися в масах. Гасло української самостійної держави, ще так недавно кидане як визов задоволеній з себе обивательщині, тепер зискало не тільки на популярности але й належному зрозумінню в масах. Руханково-пожарні по формі, а мілітарні по суті «Соколи» й «Січі» виписали собі те гасло на своїх блакитних та малинових прапорах. Від оснування першого сокільського гнізда у Львові інж. Нагірним в 1894 р. й першої «Січі» у с. Завалю в Снятинщині Кирилом Трильовським в 1900 р. розрослася сокільсько-січова організація до мало не 2.000 (біля 800 сокільських гнізд і 1000 «Січей») товариств, що їм два краєві здвиги у Львові, в 1911-1914 р. підвели справді імпозантний підрахунок сил.
Та оскільки «Соколи» й «Січі» формально залишилися руханково-пожарними товариствами, то вже на кілька літ перед війною, під вражінням безупинних воєнних алярмів повстають у Галичині перші комірки справжньої військової організації.
Вже в 1911 р. організують учні львівських середніх шкіл тайний військовий гурток «Пласт», що поставив собі завданням — теоретичний і практичний військовий вишкіл своїх членів. Згодом пластові гуртки поширилися по краю, а сільська молодь по селах і академічна по містах, бачучи військову підготовку поляків, кинулася й собі закладати потайні суто-військові гуртки й товариства.
Довго краєва й центральна влада, що морально й матеріяльно підтримувала польську військову організацію «Стшелєц» не хотіла допустити до лєгалізації анальогічної української установи. Поміг щойно підступ К. Трильовського, який подав міністерству до затвердження український переклад статуту польського «Стшельца». Статут принято й на його основі відбулися 18 березня 1913 р. у Львові перші збори «Товариства Українських Січових Стрільців»; в томуж місяці закладено перші стрілецькі організації в Косові, Яблонові, Заліщиках і Шешорах. Небаром поширилася стрілецька організація по всьому краю так, що до вибуху світової війни було в Галичині 96 стрілецьких товариств. Звичайно творилися вони як окремі секції при місцевих «Соколах» та «Січах». Провід над стрілецькими товариствами обняв зразу Український Січовий Союз, згодом створено окрему стрілецьку секцію при львівському «Соколі-Батьку», а в січні 1914 р. повстала у Львові студентська організація під назвою «Січові Стрільці II». Це товариство мало вже в липні тогож року 277 членів поділених на 8 чет з самого Львова й деякий воєнний припас. Поза Львовом найкраще розвивалися стрілецькі товариства в Бориславі, Тустановичах, Ясениці Сільній, Сокалі та Яворові.
На другому з черги січово-сокільському Краєвому Здвизі у Львові, дня 28 червня 1914, виступили стрілецькі організації вперве в одностроях і зі зброєю. Ентузіязм громадянства, що побачило в них майбутніх реалізаторів найвищих національних ідеалів, був безмежний.
Українські Січові Стрільці
З вибухом війни, мобілізаційний заклик Головної Української Ради мав уже на чому опертися. Створена нею Українська Боєва Управа була еманацією молодого, хоч уже сильно угрунтованого стрілецького руху в краю. На спільний заклик Головної Української Ради й Боєвої Управи, стануло протягом трьох тижнів мобілізації поверх 25 тисяч добровольців; з усіх сторін краю поплили жертви на Боєвий Фонд. Загроження Львова московськими військами примусило австрійську владу до його евакуації. Стрілецькі добровольці переїхали до Стрия, та тут, через інтриги наших політичних противників обмежено їх до 2.000 людей, а решту розпущено домів. З дальшим напором москалів на Галичину, перевезено Українських Січових Стрільців на Закарпаття. Тут вони, в селах Горонді й Стрибачеві сформувалися в куріні та перейшли початковий вишкіл. Австрійська влада, втративши голову в мобілізаційній заверюсі, дуже довго не могла рішитися на якусь позитивну політику супроти Українського Січового Стрілецтва. Зразу обмежила його скількість а потім стягалася з доставою стрільцям зброї, одностроїв та харчів. Та коли москалі загрозили переходом Карпат на Угорщину, вона кинула проти них зле озброєні й ще гірше одягнені стрілецькі сотні.
Першою вийшла в поле дня 10 вересня 1914 р. сотня Василя Дідушка. По ній, дня 17 вересня рушила сотня Осипа Семенюка. До і кінця вересня вийшла з імпровізованого коша в Горонді й Стрибачеві решта сотень. Огненний хрест приняли стрільці з сотні Семенюка під Сянками в ужоцькому просмику Карпат, а з сотні Дідушка під селом Ботелка біля Веречок. Було це 27 вересня 1914 р. В звідомленню австрійського ген. штабу з дня 9 жовтня 1914 р. проголошено, і що Українські Січові Стрільці відзначилися при відкиненні ворога з Карпат. Так почався кривавий шлях слави Українського Січового Стрілецтва. В дальшому розвиткові воєнних подій стрільці все були в перших лініях австрійської армії. Особливо важкі були стрілецькі бої на горі Кобилі під Бориславом, на горі Ключ біля Сколього, а відтак бої за Дрогобич і Стрий.
Бій на Маківці
Та безсмертну славу здобули собі стрільці в боях за гору Маківку, що велися від дня 29 квітня до 2 травня 1915 р. Тут москалі рішили зфорсувати свою переправу на Угорщину. Австрійські частини подавалися під московським напором крок за кроком. Москалі заняли вже половину гори й, певні перемоги, перли вперед. Тоді виступило проти них півтори куріня Українських Січових Стрільців. Вже ранком 29 квітня, відбивши москалів, кинулися стрільці до протинаступу. По короткому рукопашному бою витиснули стрільці москалів аж до їхніх окопів. По бою на багнети в самих окопах, частина москалів піддалася, а частина пішла в розтіч, залишаючи на побоєвищі 200 вбитих та кілька скорострілів.
Чергового дня москалі повторили наступ на праве крило обсади Маківки. Стрілецький протинаступ увінчався переломанням ворожої лінії, здобуттям трьох скорострілів і 173 полонених.
Третий і найзавзятіший бій за гору Маківку розгорівся дня 1 травня. Москалі кинули в бій свіжі сили. По довшій гарматній підготовці, на невеликий відтинок фронту, обсаджений двома стрілецькими сотнями (Будзиновськото і Мельника), рушив лавою цілий московський полк. Крісовий стрілецький огонь засівав московськими трупами передпілля окопів. Але наступу це не стримало. Зрезигновані сунули дальші сотні салдатів і підійшовши до стрілецьких окопів, засипали їх ручними гранатами. В грізний момент зявився в окопах стрілецький курінь, що був дотепер у запасі. З розмаху відбив наступаючого ворога й кинувся вперед. Двічі подавалися московські лави під стрілецьким натиском й двічі вертали на опущену лінію. Щойно третий, рішучий натиск стрільців примусив москалів піти в безладну розтіч. Ворожий наступ дня 2 травня вже не змінив витвореної стрільцями ситуації.
Тогож дня, в денному звіті команди 55 дивізії австрійської армії прочитано: «У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті зявилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий!
Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу.
Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною».
Перший лавровий листок, вплетений Українськими Січовими Стрільцями у вінок слави українського народу, коштував дорого — 42 убитих і 76 ранених, це як на якість частини дуже багато. В боях за гору Маківку вславилися четарі — Свідерський, Гнаткевич, Мельник, Артимович, Каратницький, Яримович, хорунжі: Степанівна, Яремкевич, Коберський, десятник Радович та стрільці Саджениця, Петрів, Кривий, браття Зітинюки й багато, багато інших.
Від Маківки почався відворот московських військ з Галичини й дальший похід Українських Січових Стрільців по наміченій маршруті Львів — Київ.
Світла, хоч кривава перемога Українських Січових Стрільців на горі Маківці, усталила їх славу «залізної бригади», яка не дивлючись на свою нечисельність, вивінчування й несистематичний вишкіл, спосібна докопувати чудес. За цю славу довелося потім Стрільцям дорого платити. Висовувані все на чоло фронту, виконуючи найтрудніші боєві завдання, рятуючи нераз ситуацію, що в розумінню австрійських військових «службовців» була не до врятування, Українські Січові Стрільці, засівали своїми кістками й полили своєю кровю далекий шлях від Карпат по золотоверхий Київ — матір городів українських.
Рівночасно з боями на горі Маківці, відзначилася «гуцульська сотня» УСС під проводом сота. Клима Гутковського в завзятій боротьбі під Зашковом. По кривавій боротьбі під Болеховом здобули УСС-и княжий город Галич (28 червня 1915). Вмашерувавши до Галича під проводом найулюбленішого з стрілецьких старшин, пізнішого військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського, стрільці підняли жовто-блакитний прапор на галицькій ратушевій вежі. З черги, проломивши московський фронт під Заваловом на Поділлю, три дні кривавилися стрілецькі сотні в боях під Семиківцями. Особливо кривавими буквами записалися в історії Стрілецтва бої на горі Лисоні й під Потуторами біля Бережан у вересні 1916 р. Два, здекомплєктовані попередніми боями стрілецькі куріні, три дні й три ночі боролися з москалями й вирятували захитані вже становища австрійських військ від соромної здачі. Зате барабанний огонь московської артилерії викосив на Лисоні цвіт українського Стрілецтва. Німецькі старшини, що самі були завжди зразками військового обовязку й лицарської саможертви, дивлючись на бравурні маневри Стрільців, говорили: «Гордий це народ, що має таких лицарських синів». Командантами стрілецьких курінів у боях на горі Лисоні були сотники Омелян Лесняк та Сень Горук, що на довго перед війною заслужився як організатор стрілецьких товариств у лоні Сокола-Батька.
По довгій позиційній війні на Поділлю довелося стрільцям, у вересні й жовтні 1917 р. відіграти знову ролю найкращої фронтової частини в боях під Куропатниками й Конюхами. Там то витривали Стрільці 78 годин у безупинному барабанному огні, й заславши своїм трупом передпілля окопів, були остаточно окружені й переможені переважаючими силами ворога. Тут, під Конюхами, попали в московський полон майже всі фронтові частини Українських Січових Стрільців, а недобитки вернули до коша для доповнення й реорганізації.
Коли у березні 1918 р. центральні держави заключили в Берестю мир з Українською Народньою Республикою, Українські Січові Стрільці перейшли на Велику Україну. Дорогою через Камянець, Жмеринку, Вапнярку, Одесу, Херсон на Олександрівське, добилися УСС-и до Києва, ліквідуючи розсипані по Україні більшовицькі банди. В Києві зустрілися УСС-и з своїми товаришами, що полонені під Конюхами, вже в грудні 1917 р. створили в лоні армії УНР непереможний Галицький Курінь Січових Стрільців у Києві.
В жовтні 1918 р. переїхали УСС-и з Великої України на Буковину, де й заскочив їх розвал Австрії та повстання Української Держави на приналежних до Австрії українських землях. Вже дня 2 листопада виїздить з Черновець у напрямі загроженого Львова перший відділ Стрільців, що автоматично війшов у склад і став «залізною бригадою» Української Галицької Армії.
Про духа, який панував у залізних рядах Українського Січового Стрілецтва, лякав ворогів а сповняв гордістю своїх, свідчить м. ін. дуже вимовно лист фронтових стрілецьких частин до Загальної Української Ради, датований днем 11 листопада 1915 р.
«Ми пішли в цю світову завірюху тільки тому, щоби наша Україна в часі цього всесвітнього, смертельного змагу могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати власне місце під сонцем. Коли що тривожить нас, то тільки думка, чи могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за нами, від далекого Закарпаття аж до подільських степів, приспішать зірвання з рук України ганебних кайдан неволі».
А чим було Стрілецтво в очах українського громадянства, про те свідчить відповідь Загальної Української Ради на письмо зі стрілецьких окопів:
«Ви дали доказ, що український народ не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю і силу вибороти, собі його кровю й залізом. Ви доказали, що столітня неволя не перемінила українського народу в покірного раба. Своїми кривавими слідами, світлими перемогами й безцінною саможертвою ви накреслили українському народові шлях у майбутнє. Кожне Ваше діло входить в історію України й тому душа українського народу з Вами, Ви найближчі й найдорожчі серцю українського народу».
Дальша історія Українського Січового Стрілецтва тільки обогатила лавровий вінок його слави й ще більше скріпила кровний звязок громадянства з Стрілецтвом.
«Союз Визволення України»
В пору, коли Загальна Українська Рада, станувши на становищі українських інтересів, боронила їх на терені внутрішньої політики Австро-Угорщини, створений з емігрантських елєментів Союз Визволення України, старався робити це на ширшому, міжнародньому терені. Його завданням була інформація й пропаганда української справи в політичних колах т. зв. центральних держав (Австрії, Німеччини, Болгарії, Туреччини) та підготовча праця над розвалом російської імперії з нутра. Для цього С. В. У. добув собі доступ до таборів російських полонених, з яких вибірав салдатів українського походження й збіраючи їх в окремі табори (Фрайштадт в Австрії, та Зальцведель і Раштат в Німеччині) розвів інтензивну працю над їх національним освідомленням. Таборові часописи, бібліотеки, загально-освітні й українознавчі курси, хори, театри й вишкіл пропаганди, а далі й завязок мілітарної, української організації серед полонених, оце була праця Союзу Визволення України, якою він добре заслужився українській справі.
Під програмово-ідеольогічним поглядом станув С. В. У. на становищі, яке ще в 1913 р. зайняв молодий ще тоді публіцист і теоретик Дмитро Донцов у рефераті, виголошеному на загально-українському, студентському конгресі. В обличчю невідхильної конечности збройного конфлікту на сході Европи, Донцов рішив, що першою і безспірною вимогою рятунку українства перед загладою є сепаратизм у відношенню до Росії. Політичний сепаратизм мусить заступити автономістичну програму, яка параліжує творчу енергію українського руху, задивленого в міражі можливостей приборкання української стихії шляхом співпраці з російськими поступовцями. В конфлікті австрійського, а властиво німецького імперіялізму з російським, український народ мусить приняти активну участь по стороні Австрії й Німеччини. Бо хочби найменча невдача Росії, відірвання від неї хочби клаптика української землі, веде до скріплення й консолідації українського елєменту в Австрії, а разом з тим наближує момент визволення України з російської неволі.