Дати для запам’ятовування. 1917, 27. ІІ. - Повалення самодержавства.
1917, 27. ІІ. - Повалення самодержавства.
4. ІІІ. - Утворення Центральної Ради.
23. VI. - І Універсал Центральної Ради.
3. VII. - ІІ Універсал Центральної Ради.
20. ХІ. - ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголо-
шення УНР.
12. ХІІ. - Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у
Харкові.
1918, 11. І. - ІV Універсал Центральної Ради.
26. І. - Підписання мирної угоди між Ц.Р. і
Німеччиною та Австро-Угорщиною.
29. ІV. - Ухвалення Ц.Р. Конституції УНР.
28. ІV - Проголошення на Всеукраїнському
хліборобському з’їзді П. Скоропадського
гетьманом України.
5. VIII - Початок повстання проти гетьмана П.Скоропадського на Чернігівщині
13-14 IX - Київ. Утворення “Національним Союзом” Директорії.
14. ХІІ. - Зречення влади гетьманом
П. Скоропадським.
1919, 22.І. - Акт Злуки УНР і ЗУНР у Києві у єдину “соборну” Україну
Тема № 7. Радянська Україна в умовах утвердження тоталітарного режиму (1921-1938).
(4 год.)
1. Утворення СРСР і подальша доля Українських земель.
2. Проблеми соціально-економічного розвитку:
а) перехід від „великого комунізму” до Нової економічної політики.
б) індустріалізація та її особливості в СРСР.
в) колективізація сільського господарства.
3. Суспільно-політичне і культурне життя.
Реферати:
1. Голодомор 1932-1933 років в Україні.
2. Масові політичні репресії в Україні 20-х – 30-х років XX ст.
Література:
4 (с.325-368); 11; 12; 14 (с.196-209); 19(с.183-203); 20; 22; 27 (т.2.-с.173-280); 28 (с.252-383); 30; 68 (с.332-391); 76; 77.
Методичні рекомендації.
1. Готуючи відповідь на перше питання, насамперед необхідно звернути увагу на такі моменти:
По-перше, більшовики виступали за самовизначення націй „аж до відокремлення та утворення самостійних держав”. З іншого боку, вони намагалися придушити національні рухи і створити єдину державу. Ще у середині 1919 р. партія провела під виглядом “військово-політичного союзу” об’єднання життєвих сфер діяльності радянських республік (оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу). 28 грудня 1920 р. представники Російської федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УРСР Х. Раковський підписали договір про воєнний і господарський союз. По-друге, існувало дві тенденції відносно принципів, на яких повинна була утворитися федерація радянських республік. Члени центрального керівництва вважали, що незалежні радянські республіки мають бути юридично „автономізовані”. Вони вимагали скасувати ті рештки самостійності, які ще зберігалися у республік (наприклад, право на проведення формально незалежної зовнішньої політики). Найбільш послідовним виразником централізаторської лінії, був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін. Навпаки, деякі керівні діячі партії у національних республіках (перш за все в Україні та Грузії) бажали для себе більшої свободи дій.
Була створена комісія для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин (В.В. Куйбишев (голова), І.К. Орджонікідзе, Х.І. Раковський, Г.Я. Сокольников, Й.В. Сталін, Україну представляв Г.І. Петровський).
В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Тому ключову роль відігравав Й.Сталін. Він пропонував неросійським республікам культурну автономію в межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення. В справу втрутився В. Ленін, який вважав за краще, щоб усі радянські республіки утворили „союз рівних”. З цією метою він запропонував надати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була відображена в конституції 1924 р.
30 грудня 1922 р. відбувся I Всесоюзний з’їзд рад. Він затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Було Обрано склад ЦВК СРСР, у тому числі чотирьох голів ЦВК, від України – Г. Петровського.
Увійшовши до складу Радянського Союзу Українська республіка стала другою за розміром його складовою. Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км. і мала населення понад 26 млн. чол. Столицею обрали Харків (до 1934 р.), що на відміну від Києва не був тісно пов’язаний з колишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній; у 1925 році було створено 41 округу, а в 1933 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний розсуд свої справи. Остаточні рішення стосовно України, ухвалювалися в Москві, а не у Харкові.
2. а) Розкриваючи друге питання, слід звернути увагу на те, що політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Запровадження продрозкладки, націоналізація всієї землі та промисловості, примусова трудова мобілізація та інші заходи привели до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків з боку народних мас, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання. За таких обставин більшовицький уряд на чолі з В. Леніним зробив крок назад. 21 березня 1921 р. на X з’їзді партії були прийняті рішення, які поклали початок переходу до нової економічної політики (непу). Неп був компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість відновити сили після виснажливої громадянської війни. Замість реквізиції зерна уряд обклав селян помірним продовольчим податком (біднота взагалі звільнялась від податку). Дозволялася торгівля, селяни мали можливість продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Для того, щоб налагодити діяльність промислових підприємств, частина з них (невеликі та середні) передавались у власність колишнім господарям. Залучався іноземний капітал в формі концесій, тобто підприємства віддавалися в оренду іноземним підприємцям.
Була проведена грошова реформа, яка стабілізувала фінансово-грошову систему. Таким чином НЕП виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавали продукти голодним мешканцям міст, 5 млн. українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. Швидкими темпами відбувався розвиток легкої та харчової промисловості. Це в свою чергу привело до підвищення життєвого рівня населення. Хронологічні рамки непу 1921-1927 рр.
б) У 1927 році Сталін вийшов переможцем у боротьбі за владу, підпорядкувавши своєму тиранічному пануванню партію, і в економічній політиці відійшов від непу. Був взятий курс на індустріалізацію – тобто подолання економічної відсталості й перетворення Радянського Союзу у високорозвинуту індустріальну державу. Слід підкреслити, що індустріалізація мала здійснюватися за рахунок селянства. Додаткове збільшення темпів промислового розвитку було можливе тільки за рахунок вилучення коштів із сільського господарства. Проте було очевидним, що “надіндустріалізація” загрожує підвищенням соціальної напруженості в суспільстві. Продиктований генсеком темп зростання промислового виробництва був величезним – 37,7%. Та ці темпи залишилися на папері. Навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп промислового зростання за роки п’ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7%. Слід пам’ятати, що й офіційні дані внаслідок інфляції і повторного обрахунку валової продукції виявились завищеними. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках будувалося сотні заводів. Такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Розгорталися різні форми змагання. Застосовувалися жорсткі форми покарання за спізнення, прогули, недбале ставлення до обов’язків, тощо.
Однією з особливостей індустріалізації було те, що промисловість групи „А” (виробництво засобів виробництва) було поставлено у привілейоване становище за капіталовкладеннями, матеріально-технічним постачанням, рівнем заробітної плати, обсягом суспільних фондів споживання, тощо. З ліквідацією ринкових зв’язків між галузями промисловості група „А” відігравалася від кінцевого споживача і тому витратила природні стимули розвитку. Суспільство витрачало величезні ресурси на забезпечення зростання важкої індустрії, але прогрес в останній майже не позначився на стані легкої і харчової промисловості, а отже й на добробуті людей.
Попри всі недоліки та негативні риси, внаслідок індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте в світі за видобутком вугілля.
в) Починати відповідь на це питання треба з того, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії. Слід звернути увагу на те, що „всеосяжна колективізація” замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити вилучення селянських ресурсів у державний бюджет. Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б), на якому були визначені темпи колективізації по окремим районам. На Україні колективізацію слід було завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Сталін назвав колективізацію „революцією зверху”. Щоб змусити селян дати згоду на вступ до колгоспу, потрібно було показати їм на конкретному прикладі, що станеться з непокірними. Зрозуміло, що саме заможні селяни опиралися колективізації найзапекліше: їм було, що витрачати. Втім репресували й бідняків і навіть наймитів, якщо вони були проти колгоспів. В постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. „Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” визначалась конкретна кількість селянських дворів, що підлягали включенню до першої категорії (52 тис.). Тобто це ті селяни, які активно виступали проти колгоспів і чинили терористичні акти. Їх треба було ізолювати в тюрмах або концтаборах.
До другої категорії було віднесено 112 тис. селянських дворів селян, які чинили пасивний опір, (їх із сім’ями депортували у віддалені північні райони). Була ще і третя категорія – ті хто не чинили опору, але не згодні були йти до колгоспів – їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.
Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. проводилася в 309 районах України, в яких налічувалося 2524 тис. Селянських господарств. За станом на 10 березня було розкуркулено 61887 господарств, тобто 2,5%. Під час весняної сівби розкуркулення тимчасово припинилося. Напруженість зростала. І Сталін визнав за потрібне відступитися, публічно назвав комунікацію села „перегином” і наклав відповідальність за це на місцеві власті. До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств. Тому восени почалася нова кампанія, наголос робився на оподаткування. Знову починається розкуркулення. Восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств дійшла до 67%. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ.
Така політика вела до дезорганізації виробництва, позначалася не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. На Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Результатом роботи цієї комісії став голодомор 1932-1933 рр.
3. Починати це питання треба з того, що індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені 20-ті роки, були приреченими. Сталін прагнув перетворити республіку просту в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації. Так в1929-1930 рр. 45 провідних вчених, письменників та інших представників інтелігенції включаючи С. Єфремова, В. Чеховського, А. Ніковського, тощо було звинувачено в належності до таємної організації під назвою „Спілка визволення України”. „Виявленій” організації приписувалася мета: підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремлення України від СРСР.
Як можна було й сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти „буржуазних націоналістів”. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського. Починалося знищення автокефальної православної церкви. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Закрили експериментальний театр Курбаса „Березіль”, а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зник у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зникли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. Щоб урятуватися деякі письменники, такі як П. Тичина, М. Бажан, стали писати під диктовку Москви. Починалася русифікація. Відбувалися кадрові зміни. В Українських школах стало обов’язковим вивчення російської мови, було змінено українську абетку, граматику і словник у напрямі наближення до російської, і взагалі вживання російської мови на Україні значно розширилося.
Таким чином сталінська „революція згори” призвела до приголомшуючих змін в умовах життя українців. Основною складовою економіки стала промисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства й ціною величезних людських жертв. На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати зазнали інтелігенція і селянство.
В результаті рух за самоутвердження українців утратив незліченну кількість прибічників.