Головні етапи формування політичної карти.
Формування сучасної політичної карти світу – тривалий і складний процес, пов'язаний з територіальними втратами й здобутками, змінами суспільно-економічної формації, запровадженням нового державного ладу.
Більшість вчених у процесі формування політичної карти світу виділяють такі періоди: Стародавній (давній, античний); Середньовічний; Новий (колоніальний); Новітній.
Стародавній (Давній), або Античний період формування політичної карти світу (до V ст. н. е.). Найбільшими державами цього часу були Стародавній Єгипет і Месопотамія (виникли за 4 тис. р. до н. е.), Стародавня Греція та Індія (3 тис. р. до н. е.), Китай (2 тис. р. до н. е.), Стародавній Рим (V-ІІІ ст. до н. е.). Територіальні зміни пов’язані були з багаточисельними війнами. Панівним суспільним ладом був рабовласницький. Саме в той час виникли основні форми державного ладу: монархія та республіка.
Упродовж Стародавнього періоду відбувається інтенсивний видобуток корисних копалин, будуються вітрильні судна, іригаційні системи, виникають міста з чисельністю від 500 до 700 тис. жителів, з якими пов’язують розвиток науки, архітектури, мистецтва. Швидко збільшується чисельність населення Землі (до 300 млн осіб).
Середньовічний період (V-ХV ст. до 1492 р., коли Христофор Колумб відкрив Америку, або до 1498 р., коли Васко да Гама відкрив морський шлях до Індії (1498 р.).
На політичній карті того часу були такі держави: королівства Португалія, Іспанія, Англія; Франкська, Священна Римська та Візантійська імперії; Київська Русь, Арабський халіфат, Делійський султанат, Монгольська імперія. Цей етап охоплює період феодалізму і супроводжується територіальними захопленнями земель великими феодальними державами, внаслідок чого політична карта була нестійкою і роздрібненою. Важливу роль відігравала релігія, яка визначала суспільно-політичні відносини.
У Середньовічний період головною галуззю економіки в усіх країнах було сільське господарства, інтенсивно розвивалось городництво, садівництво, виноградарство. Набуває розвитку промислове виробництво: в Європі – зброї, сукна, металовиробів; в Азії – тканин, паперу, килимів, порцеляни. Поступово у суспільному та економічному житті зростає роль міст. З розвитком мореплавства поступово долається головна перешкода у розширенні господарських та культурних зв’язків – океан. Чисельність населення Землі до 1500 р., незважаючи на високу смертність, досягає 500 млн осіб.
Новий (колоніальний) період (ХV — початок XX ст. (до 1914-1918 рр. –– Першої світової війни).
Етапові, який називають Новим часом, властиві великі географічні відкриття, формування значних колоніальних імперій, розпад феодалізму, промислові революції в розвинутих країнах, розвиток міжнародних зв’язків, формування світового господарства та ринку – зародження та розквіт капіталізму (імперіалізму). На цьому етапі виникли колоніальні імперії — Португальська, Іспанська, Нідерландська, Французька, Британська. Почали формуватися такі великі імперії, як Російська, Османська, Великих моголів (Індія), Цін (Китай), Японська, Австро-Угорська; суверенні держави (Німеччина, Італія, США, Бразилія, Мексика тощо). У нову добу відбулося становлення капіталістичних відносин і вихід країн Європи на передові рубежі. Відбувається постійно боротьба за перерозподіл уже поділеного світу, що призводить до нових загарбницьких воєн.
В Новий (колоніальний) період за короткий час міжнародними зв’язками в різній мірі були охоплені всі частини світу. У Європі великими портами стали Лісабон (Португалія), Севілья (Іспанія), Антверпен (Бельгія), Амстердам (Нідерланди). Найбільшим містом світу стає Лондон. Бурхливо розвивається електроенергетика, добування нафти, машинобудування, хімічна промисловість. Важка промисловість домінує над легкою. З’являються перші монополії.
Новітній період (розпочався після Першої світової війни й триває до сьогодення).
Відбуваються новий перерозподіл світу, процеси деколонізації, утворюються авторитетні міжнародні організації, прискорюється НТП, відбувається НТР, стрімко розвиваються продуктивні сили, політичні процеси.
У ХХ ст. виділяють чотири етапи формування політичної карти світу.
Перший етап охоплює першу чверть ХХ ст. У цей час найбільше змінилася політична карта Європи. Перша світова війна кардинально вплинула на розподіл територій і кордонів у Європі. Істотно змінилися кордони Німеччини, вона втратила всі свої колонії в Африці та Океанії загальною площею 3 млн км2, на яких мешкало близько 13 млн осіб.
Австро-Угорська імперія, союзниця Німеччини, розпалася на окремі держави: Австрію, Угорщину, Чехословаччину. Частина австро-угорських земель увійшла до складу Югославії, деякі території перейшли до Румунії. Туреччина втратила всі свої колоніальні володіння, її території скоротилася на 75 %.
Упродовж 1917–1920 рр. тривали Визвольні змагання українського народу за здобуття національної незалежності. У цю добу протягом нетривалого часу існували з певними перервами Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського. 22 січня 1919 р. проголошено злуку УНР та ЗУНР в одну державу. 1917 р. в Харкові на противагу УНР проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку під керівництвом більшовиків. Після поразки Визвольних змагань більша частина українських етнічних земель опинилася під контролем більшовицької Росії, Волинь і Галичина перейшли до Польщі, Закарпаття –– до Чехословаччини, Північна Буковина й окремі повіти Бессарабії з українським населенням –– до Румунії.
У 20-х роках ХХ ст. Монголія й Тува стали народними республіками. У 1944 р. Тува увійшла до складу СРСР.
Істотно змінилися західні кордони Російської імперії (з 1922 р. — Союзу Радянських Соціалістичних Республік). Незалежність здобули Фінляндія, Польща, Естонія, Латвія, Литва, що раніше входили до складу Російської імперії.
1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина окупувала Польщу, а 17 вересня 1939 р. Радянський Союз приєднав до себе Галичину й Волинь. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Протягом нетривалого періоду навесні 1939 р. існувала незалежна Карпатська Україна, яку в березні 1939 р. окупувала Угорщина.
У 1940 р. СРСР перебрав контроль над Латвією, Литвою та Естонією.
Другий етап припадає на другу половину 40-50-х років: понад 20 країн (переважно азійських) стали суверенними, почався розпад колоніальної системи в Африці.
Після завершення Другої світової війни утворилося два могутні військово-політичні блоки: перший об’єднував країни радянського блоку (їх ще називали країнами соціалістичного табору), а другий –– демократичні держави Заходу. Союзниками СРСР стали вісім країн Східної Європи: Польща, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія, Чехословаччина, а також держави Центральної, Східної та Південно-Східної Азії: Монголія, Китай, Корейська Народна Демократична Республіка, Демократична Республіка В’єтнам.
Унаслідок поділу Німеччини, ліквідації Східної Пруссії, входження країн Балтії до складу СРСР змінилися кордони багатьох європейських країн. Японія та Італія втратили свої колоніальні володіння. У 1948 р. була створена держава Ізраїль.
29 травня 1949 р. до складу УРСР офіційно увійшло Закарпаття. Цим був завершений історичний процес возз’єднання більшості українських етнічних земель в єдиній державі. Україна стала однією з держав-засновниць ООН.
Третій етап охоплює три десятиліття (60-80 рр. ХХ ст.) Головні зміни на політичній карті цього періоду пов’язані з процесом деколонізації.
Розпалися колоніальні імперії — Британська, Французька, Португальська. Незалежність здобули 76 колишніх колоній (третя частина сьогоднішніх держав). Пік деколонізації припав на 60-ті рр., коли на карті з’явилися 43 незалежні держави, 75 % яких становили молоді африканські країни. У зв’язку із цим 1960 р. увійшов в історію як Рік Африки.
У 70-ті рр. з’явилося 25 незалежних держав: Ангола, Мозамбік, Суринам, Оман, Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Бангладеш, Гренада та ін. У 80-ті рр. здобули незалежність 7 держав –– переважно малі країни Центральної Америки та Океанії.
Четвертий етап припадає на 90-ті рр. ХХ ст. У результаті соціально-економічних змін відбулося руйнування радянського блоку, розпалося три федерації — СРСР, Чехословаччина, Югославія. 24 серпня 1991 р. Україна стала незалежною державою. На пострадянському просторі утворилося 15 суверенних держав, 12 з них (крім країн Балтії — Латвії, Литви, Естонії) створили згодом міжнародну організацію –– Співдружність незалежних держав (СНД). Росія і Білорусь задекларували створення союзної держави.
У результаті об’єднання Федеративної Республіки Німеччина та Німецької Демократичної Республіки утворилася єдина держава Федеративна Республіка Німеччина. Стали суверенними Чехія і Словаччина.
На території колишньої югославської федерації з’явилися суверенні держави — Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Союзна Республіка Югославія у складі Сербії та Чорногорії. 2006 р. внаслідок референдуму стала незалежною Чорногорія. Сербія стала існувати як самостійна держава. Однак процеси державотворення в цьому регіоні ще не завершилися.
Стали однією країною Північний та Південний Ємен. Еритрея вийшла зі складу Ефіопії. Незалежність здобула Намібія. Гонконг (Сянган) і Макао (Аоминь) увійшли до складу Китаю на правах особливих адміністративних районів.
Початок ХXI ст. У світі нараховують близько 250 країн і територій. Точну кількість назвати важко, тому що деякі державні утворення існують поза міжнародним правовим полем — вони проголосили державну незалежність, яку світове співтовариство не визнає, наприклад, Республіка Абхазія, Придністровська Молдавська Республіка, Турецька Республіка Північного Кіпру та ін.
Залежні країни та території на відміну від суверенних не є повноправними суб’єктами міжнародних відносин і не мають усієї повноти влади на своїй території. Таких країн у світі понад 50. На сьогодні ними володіють 7 держав: Великобританія, Франція, Нідерланди, Данія, США, Австралія, Нова Зеландія.