У березні – на початку липня 1917 р.

Загальноросійські політичні партії після Лютневої революції

Після повалення царизму вперше для всіх політичних партій і організацій з’явилась можливість відкрито, без будь-яких перешкод вести свою роботу. В Україні діяли як загальноросійські, так і українські політичні партії та організації. Усі вони намагалися завоювати довір’я якнайбільшої кількості народних мас і перебрати до своїх рук владу. У Тимчасовому уряді та більшості місцевих владних структур у перший час після Лютневої революції найбільш впливовою була кадетська партія або Партія народної свободи, лідерами якої були П.Мілюков, В.Маклаков, В.Набоков та ін. На осінь 1917 р. кадетська партія налічувала близько 70 тис. членів. В Україні кадети зосереджувалися у великих містах і користувалися підтримкою переважно промислово-торгових верств, чиновництва, інтелігенції, переважно росіян і зросійщених українців. Кадети вважали, що після лютого 1917 р. Росія мала розвиватися без революційних вибухів, еволюційно, легітимно, із збереженням існуючого суспільно-політичного ладу. Усі назрілі питання мали вирішити майбутні всенародно обрані Всеросійські установчі збори. Серед загальноросійських соціалістичних партій чільне місце займала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Ця партія не була єдиною: вона поділялася на меншовиків і більшовиків, які мали різні погляди на перспективи розвитку революції. РСДРП (меншовиків), як і партія есерів, була соціалістичною партією, оскільки кінцевою метою ставила побудову соціалістичного суспільства. Її лідерами були Г.Плеханов, П.Аксельрод, Ф.Дан, Л.Мартов та ін. Чисельність цієї партії на середину 1917 р. складала приблизно 190 тис., з них в Україні – до 50 тис. чол. Меншовики вважали, що соціалізм для Росії – це далеке майбутнє, оскільки для його побудови ще немає соціально-економічних умов. Для цього Росія мала пройти тривалий період капіталістичного розвитку, унаслідок якого продуктивні сили досягнуть високого рівня, а робітничий клас становитиме переважну більшість населення. Ось тоді й настане час для встановлення соціалізму, що буде здійснено в інтересах більшості населення. Оскільки йшлося про буржуазний розвиток Росії, меншовики й есери погодились на перехід влади до рук Тимчасового уряду. Діаметрально протилежних поглядів на перспективи революції дотримувалась Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків), лідером якої був Ленін. Після Лютневої революції в Росії налічувалось 24 тис. більшовиків, а восени 1917 р. – 250 тис. В Україні відповідно – 2 тис. і 50 тис. Ленін і більшовики вважали, що Росія у своєму розвитку досягла найвищого рівня капіталізму – імперіалізму, саме тому визріли передумови необхідні для переходу до соціалізму. Повернувшись на початку квітня 1917 р. у Росію, Ленін у своїх Квітневих тезах висунув ідею переходу від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції, яка мала стати початком світової соціалістичної революції. Гасло, під прикриттям якого більшовики після Лютневої революції повели боротьбу за владу, було: “Уся влада радам!”. Найбільш масовою партією в 1917 р. стала Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), лідерами якої були В.Чернов, А.Гоц, В.Авксентьєв та ін. Її чисельність улітку 1917 р. налічувала по всій країні 500-700 тис. Заклики есерів до ліквідації приватної власності на землю, перетворення її на всенародну, конфіскації поміщицьких маєтків і зрівняльного розподілу землі (“соціалізації землі”), активна агітаційна робота забезпечили масовий вступ до їхньої партії селян, солдатів, частково робітників та інших. В Україні серйозну конкуренцію їм склали українські есери. Лідери есерів, як і меншовики, вважали, що Росія ще не дозріла до соціалістичної революції, “революційна демократія” не готова до взяття влади. Виходячи з цього, лідери есерів усіляко підтримували Тимчасовий уряд, а потім схвалили створення коаліційного кабінету, у якому міністрами стали і члени їхньої партії. Унаслідок перемоги Лютневої революції були знищені праві монархічно-чорносотенні партії й об’єднання (“Союз русского народа”, “Союз Михаила Архангела” та ін.), розпалася партія октябристів.

Українські політичніпартії та організації

Після Лютневої революції, із розгортанням національно-визвольного руху відбувалося відновлення діяльності та створення нових українських політичних партій і організацій. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з’їзд Товариства українських поступовців. У своїх резолюціях з’їзд вирішив підтримувати Тимчасовий уряд, негайно і всіма силами та засобами творити автономію України з забезпеченням прав національних меншин, а Всеросійські установчі збори мали дати тільки остаточну санкцію на цю автономію. З’їзд вирішив змінити назву: замість Товариства українських поступовців називатися “Союз українських автономістів-федералістів” (з червня 1917 р. – Українська партія соціалістів-федералістів). До Центрального Комітету було обрано Д.Дорошенка, С.Єфремова, А.Ніковського, О.Шульгіна та ін. Ця партія зосереджувала значні інтелігентські сили, а за своїми політичними й ідеологічними поглядами була близькою до кадетів. 4-5 квітня 1917 р. відбулася конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У своїй резолюції про автономію України конференція УСДРП записала, що “партія з усією непохитною рішучістю висуває давню свою вимогу – автономію України як перше невідкладне завдання сучасного моменту”. Конференція визнала необхідним підтримувати Тимчасовий уряд остільки, оскільки він підтримує вимоги революційного народу Росії. Лідерами УСДРП були В.Винниченко, М.Порш, С.Петлюра, Б.Мартос, І.Мазепа та ін. Друкованим органом УСДРП стала “Робітнича газета”. Чисельність партії весною 1917 р. становила 1,2 тис. чол., а восени – 5 тис. чол. Наймасовішою серед українських партій у 1917 р. стала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка сформувалась як партія на установчому з’їзді в Києві 4-5 квітня 1917 р. Окремі групи українських есерів існували ще з 1905-1907 рр., але до 1917 р. вони не становили окремої партії, діяли переважно спільно з російськими есерами. Організаторами й активними діячами УПСР були переважно молоді люди, такі, як М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шраг, О.Севрюк (студенти віком до 25 років). До цієї партії від соціалістів-федералістів перейшов і М.Грушевський. Завдяки висуненню привабливих гасел і широкій агітаційній діяльності, українські есери швидко посилювали свій вплив, передусім серед селянства. На осінь 1917 р. у їхніх лавах в Україні було вже 75 тис. членів, тобто більше, ніж у російських есерів. Установчий з’їзд партії українських есерів у питанні про автономію та федерацію визнав необхідним негайне впровадження в життя широкої національно-територіальної автономії України з забезпеченням прав національних меншин. Найкращою формою устрою Російської держави з’їзд визнав федеративну демократичну республіку. В аграрному питанні УПСР, відстоюючи необхідність ліквідації приватної власності на землю, вимагала передати всі землі в Український земельний фонд, з якого земля мала розподілятись у користування селянами через громадські організації. В українських селах після Лютневої революції швидко відбувалася організація селянських спілок, які незабаром відсунули на другий план організовані російськими есерами селянські союзи, і, об’єднавшись 6-7 квітня в Українську селянську спілку, фактично мали значний вплив на українське селянство. Керівну роль у цій Спілці відігравали українські есери. 29 червня на установчому з’їзді в Лубнах на Полтавщині була заснована Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). У своїй програмі вона проголосила принципи суверенності українського народу, недоторканості приватної власності на землю як “основи народного господарства” і розв’язання земельної справи українським сеймом на основі парцеляції землі за викуп. Лідерами демократів-хліборобів були П.Шемет, В.Липинський, М.Макаренко та ін. 17-21 грудня 1917 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), у яку об’єдналися різні самостійницькі партії та групи – Українська народна партія, національні соціалісти та ін. Натхненником УПСС був М.Міхновський. У постановах з’їзду зазначалося, що “фабрики і заводи мають належати українцям-робітникам, а земля – українцям-хліборобам”. З’їзд закликав домагатися негайного проголошення незалежності Української Народної Республіки. Після Лютневої революції майже всі – як загальноросійські, так і українські політичні партії, незважаючи на серйозні розбіжності з багатьох важливих питань, у цілому вважали, що далі Росія мала йти еволюційно – шляхом демократичних перетворень, які повинні були здійснюватися під керівництвом Тимчасового уряду. Усі кардинальні проблеми державного ладу й суспільного розвитку мали розв’язувати всенародно обрані Всеросійські Установчі збори, скликання яких і повинен був підготувати Тимчасовий уряд. По-іншому перспективи розвитку країни після повалення царської влади розуміли більшовики.