Втрачений континент Дніпровія

Посилається на працю Фернанда Броделя «Середземне море і середземноморський світ у добу Філіпа II «,який не вперше показав колосальну інтелектуальну користь, яку отримують історики, коли розглядають такі культурно-географічні сфери чи комплекси як єдине ціле, попри сучасні політичні чи етнічні кордони.

Він вважає, що існувала тільки одна «західна частина Русі»- Дніпровія. В той час,як упродовж ранньомодерних часів московитська культура та література була віддаленим аванпостом цієї спільноти (Русі), й до петровських часів «дніпрянські тексти»були головними миттєвими передавачами чи культурними мостами від Ренесансу, Реформації та Контрреформації до Московії.

Існувала також багато не таких прямих стежок-через сербське,чеське,польське і інші посередництва). Механізми культурного передавання (NB: не «запозичень») є переважно міськими; вони приходять із торгівлею і технологіями (друкарство) від міста до міста – від Венеції до Кракова,Праги,Вільна та Києва, і нарешті до Москви.-с.23 Він наголошує, що він аналізує книжну культуру.

Броделів погляд допомагає висвітлити багато незрозумілих реалій нашого «втраченого континенту». Безумовно, можна заперечити. Що всі світи є втраченими, а згадуваний континент не «зник під водою, ніби Атлантида (за винятком декількох міст,затоплених через реалізацію гігантських совєтьських гідрологічних проектів». Через прикрі події нового часу його було втрачено для історичної уяви. Ті цунамі були переважно наслідком теперішніх способів ведення війни, але найзгубніше вони позначилися на інтелектуальній історії. –с.24.

Такими уламками втраченого континенту, які б вони не здавалися нам парадоксальними і недоречними з огляду на нашу історичну освіту, однак цілком зрозумілими,якщо глянути на них під адекватними кутом, то вони стають на своє місця у спільному історичному контексті. 1.Першим таким уламком є «незабутньо красиве Пересопницьке Євангеліє»,- як на мене, найвартіснійший естетично і най гармонійний витвір мистецтва східнослов’янського рукопису. –с.24

Воно було створено за великі кошти та з неймовірною майстерністю біля 1566 року у північо -західному українському торговому селі Пересопниці і дивом збережене у доброму стані, на якому сучасні президенти України складають присягу. Науковці вивчали його як зразок ранньої стаороукраїнської мови і як ранню спробу запровадити високу літературну мову з простонародними елементами, зрозумілу письменним українцям і білорусам (яких ми могли називати дніпрянами, але задовільнімося «руськими»). –С.24.За його спостереженнями, найцікавішим поглядом на Пересопницьке Євангеліє є погляд щодо оцінки його як «протестантську Біблію»- як місцеву відповідь на виклик протестантського проекту перекласти тексти Святого Письма народною мовою. Проекту, який у Богемії та Польщі породив подібні, але значно відоміші тексти, які зрештою були надруковано. Українські протестанти у середині ХVI ст..? Так, справді. А чому ні? Якщо руський і польський нобілітет подавали приклад,попрямувавши до реформаційних церков найрізноманітніших типів.

Інший приклад – історія Тристана та Ізольди. Історія походить від любовної історії ХIIст., популярної у середньовічній Європі у різних версіях. Але через певні причини ця історія не дісталася Росії аж до Вагнерових часів і майже не мала відгуку у східнослов’янській літературі. За одним винятком : десь у ХVI ст.. Тристан досяг Білорусі. Існує одинока рукописна копія («Трищанин») , зроблена внаслідок перекладу із сербських книг , які місять італійську версію легенди, перекладеної на венеційський діалект і переданий фонетично за допомогою далмацької кирилиці. А це означає, що якийсь білоруський поціновував літератури ХVI ст.. переклав своїм несформованим і неусталеним народним високим стилем текст , перкладений з італійської за часів далматського відродження. Вона не потрапила до Росії.

Третій приклад є найнесподіванішим : близько 1450 року, як приустили Моше Альтбауєр і Моше Таубе, невідомі білоруські євреї переклали «П’ять сувоїв»(Пятикнижжя) з гебрайської на якусь версію слов’янської мови з чіткими руськими особливостями.

Більше того, на відміну від відомих пізніших перекладів із гебрайської , тест не містить жодних слідів їдишу: ймовірно, рідною для обізнаних із гебрайською мовою перекладачів була білоруська. Цей переклад був створено для релігійного використання між євреями, що розмовляли по руськи. Це були засимильовані єврейські громади , як і багато християн, що перекладали свої священні книги народними мовами, переважно їдишем. –с.24 Бова Королевич була також перекладено на їдиш у 1507-08 роках і надруковано у Празі у 1541 році , що визнається «найвидатнішим петичним товром у давньоїдишський літературі».

Отже, бачимо цікавий факт, коли євреї використовували руську слов’янську мову для викладу релігійних чи філософських текстів.

Здивування з цього факту висловив і Ю.Мицик : «Євреї-козаки»//Хроніка-2000.-№20-21, спецвипуск «Україна-Ізраїль». До вторгнення ашкеназів, які розмовляли їдишем, рідними мовами місцевих , «дніпровських євреїв», були руська, татарська і грецька мови.

Четвертий парадокс, чи уламок континенту Дніпровії. Десь у 1430-1475 роках уважають зенітом Кафської, або Кримської школи вірменської мініатюри, що за технікою і за теорією справила вплив на інші школи на всій східнослов’янській території, включно з головним львівським центром вірменської активності.

Багато з цих вірменів-караїмів Білорусії та Криму насправді розмовляли та писали кипчакською татарською і зберігали сотні юридичних документів, переважно зі Львова , написаних цією мовою, але вірменським алфавітом і відповідно до юридичних формул Речі Посполитої. Ці тексти є не слідами примітивних культур - це цінні ікони та рукописи. Кожен з яких засвідчує наявність добре впорядкованої, витонченої, розвиненої, заможної та з великими міжнародними зв’язками , переважно міської, спільноти у Дніпровії.-с.24 Ці відмінні спільноти плідно взаємодіяли на цьому просторі і тому цей феномен слід розглядати як ознаку єдиної різноманітної та багатокультурної, але безумовно і вдало симбіотичної культурної сфери. Тому розглядати будь-яку із цих релігійних чи культурних громад як щось окремішне у цьому просторі – означає хибно розуміти їх усі. Але це справедливо щодо міських спільнот, в той час,як сільська людність була переважно сільськогосподарською й відносно однорідна та східнослов’янська. С.25.

Я не перевертаю сучасну історіографію з ніг на голову. Я не обговорюю у цій статті історію української держави, литовської нації чи білоруського народу. Я не збираюсь, як це стало модним, «винаходити минуле» й «уявлені спільноти». Йдеться не про сучасні конструкти, а про свідчення чогось, що існувало насправді , а потім забули чи приховали, ті, що у наполеонівські часи вигадали національні міти.-с.25.

Я розглядаю цей великий басейн таким, яким він був за домодерних часів :як культурний і демографічний відповідник вічно мінливої текучої водойми, уподібнюючи течії та хвилі нових народів та ідей впливу. Для цих моїх цілей хочу наголосити під ставову внутрішню єдність цього великого простору: кажу тут не про « Україну між Сходом і Заходом», як б це розтлумачив би мій колега І.Шевченко( під якими він мав на увазі фактично Візантію, Московію та Польщу), а я говорю про континент Дніпровію. Так, Шевченко закликає розрізняти «перчений вплив візантійського «Сходу», що приходив до України з Півдня – як і з самої столиці Візантії. Так і через Балкани. А вторинний вплив Сходу, за його версією йшов з півночі, певною мірою з Московського царства., але переважно пізніше - часів Російської імперії.

До модерних часів( з епохи Петра I майже всі культурні нововведення: Реформація,рицарська література,друкарство,християнський та юдейський переклади Біблії народними мовами- передавалися з південного заходу на північний схід, від міста до міста, але також від одного великого маєтку до другого. Тут ми маємо справу не з далеким відлунням Ренесансу та Реформації, а з головними формами запозичень, де позичальник є активною стороною. Коли певні ідеї сприймалися і отримували свій розвиток, а окремі не знайшли підтримки з певних місцевих причин. Так, архітектура італійського Ренесансу швидко поширювалася усюди, включно з Казанню, Москвою і Кримом. Натомість протестантська Реформація втратила свій імпульс десь західніше від Смоленська, а Контрреформація – взагалі на московському кордоні. Проте більшість цих новацій викреслено з наративів про східнослов’янську культуру, як «невідповідні».

Вважає, що російське анти західництво і так звана «звичайна схема російської історії» виникли в контрреформаційних Україні та Білорусі, а до Москви її принесли руські емігранти, що втекли від наступу Контрреформації, яку здійснила Польща.-с.25.