Селянське ополчення в 1848—49 рр. 4 страница

Та причин відчуження галицьких народовців від своїх надніпрянських братів не слід шукати тільки в самих галичан і їх психіці. Вони корінилися далеко глибше, а в першу чергу в жахливих умовах, що в них опинилося в 70-их роках українське життя над Дніпром. Закон з 1876 р., розвязання південно-західнього відділу Географічного Товариства в Києві, переслідування й репресії на українських діячів, це по словам І. Франка «була ще мала часть горя». Куди гірше було те, що «в значній части українського громадянства запанував був настрій байдужний, а навіть ворожий для української національности. Під впливом непереварених соціялістичних теорій, одна частина найгорячішої й найздібнішої молоді доходила до повної негації всякої народности, до погляду, що в Елізіюмі недалекого майбутнього соціялістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми, та що розвязка економічних питань безмірно важніша від усіх інших».

На думку тої, запомороченої соціялістичною пропагандою молоді «все, що треба було написати, написав уже Маркс і Чернишевський, а тепер треба тільки те виконати». Плекання національної окремішности вважали ці доктринери за назадництво й тому на заборону українського слова царським урядом дивилися як на... прислугу для ідеї загально-російського поступу. Характеристичне, що проти цеї заборони запротестували зпоміж придніпрянців тільки Драгоманів у «Друзі» та Кониський в «Правді»; вся решта «свідомого українства» мовчала. Позатим ідеї, якими була пройнята придніпрянська молодь «підіймали благовірним народовцям волосся на голові» й вони посунулися аж до того, що складали формальні заяви про те, що не хочуть мати з придніпрянськими «нігілістами» нічого спільного. З такого стану вела проста дорога до остаточної катастрофи, перед якою треба було рятуватися якимсь справді виїмково енергійним зусиллям. З маразму вирятував тим разом народовецький рух Юліян Романчук, тоді гімназійний вчитель та автор кількох шкільних читанок, що на прикінці 1879 р. кинувся видавати політично-інформативний двотижневик, а відтак тижневик — «Батьківщина». Була це справді нова й корисна поява на галицькому обрію. Видавана дуже добре, вона робила величезне вражіння на селян, головно завдяки великій масі кореспонденцій, писаних переважно селянами.

Вслід за «Батьківщиною», призначеною головно для селян, спромоглися народовці на політичний часопис для інтелігенції, що під назвою «Діло» почав виходити в 1880 р. Зразу виходило «Діло» двічі, відтак тричі в тиждень, поки не стало одиноким щоденником по цей бік Збруча. Організатором і першим редактором «Діла» стався Володимир Барвінський, що з трьох братів Барвінських (крім нього Осипа й Олександра) був, по словам І. Франка «найменший ростом і до того горбатий, але найталановитіший, головно як публіцист. З фаху правник, він не визначився ніякою фаховою працею, присвятивши найбільшу часть свойого короткого життя (1860-1883) редагуванню «Правди» а потім «Діла». Як публіцист він усе таки не переніс свого хиткого й несміливого окруження, що напримір воюючи з москвофільством, не мало сміливости витягти найдалі йдучих консеквенцій й розгромити кацапську гниль, що саме тоді скомпромітувала себе в процесі Ольги Грабар. В статті «По процесі о головну зраду» Барвінський, як каже І. Франко не виявив «цивільної відваги використати проти галицького москвофільства всього того оружжя, що його дав процес. Не розгромив москвофільства, розкриваючи його моральну гниль, але сам перший простяг йому руку до згоди при скликанню першого всенароднього віча». Барвінський, як і решта несміливих народовців, тушував усі кацапські свинства й довів остаточно до того, що на першому всенародньому вічу у Львові в 1880 р. героєм дня, «мучеником» за якусь «староруську» справу став о. Іван Наумович, якого добре поінформована публика повинна була не освистати а оплювати. Барвінський і його однодумці провинилися тим, що загал був непоінформований, а вслід за тим були можливі масові овації для платних царських агентів.

Поза Барвінським, що писав у «Ділі» найважніші вступні статті, в першому його річнику найшлися дві програмові статті чоловика тогочасного народовецтва о. Степана Качали: «Правно-політичне становище русинів» та «Австрія, Німеччина й Росія, погляд на політичне положення». В томуж річнику появилася, симптоматична для тогочасних польсько-українських взаємин, стаття Володимира Навроцького (псевд. Онисим) п. з. «Za wolność nasza i wasza». В черговому річнику, поміж статтями Качали звернула особливу увагу стаття «О що ходить — чи о скріплення унії, чи о знищення Руси» — звернена проти «братерського» експеріменту поляків з інтернатом «змартвихвстанців». Назагал «Діло» вже в перших роках свого існування здобуло собі повагу політичного офіціозу народовецького руху, з яким разом проходило всі сумніви й хитання, поки не стало органом ясно оформленої націонал-демократичної програми.

Україна, як обєкт міжнародньої політики

З моментом скасування Гетьманщини, зруйнування Запоріжської Січі й позатирання слідів української автономії, Україна перестала бути дієвим чинником міжнародньої політики, але це не виключало її пасивної ролі в міжнародніх політичних комбінаціях та розрахунках. Вже хочби те, що Росія стала грізною для Европи великодержавою через повну інкорпорацію України, давало світовій політиці притоку думати про Україну як про незалежну державу майбутнього.

Вже Наполєон І, по свойому відвороті з Москви в 1812 р. доручив одному з урядовців свого міністерства закордонних справ К. Лєсірові написати спеціяльну монографію про історію та гео-політичне становище України. «Історія Козаків», що її склав Лєсір у поверх 600-сторінковій книжці, була тодіж таки надрукована в державній друкарні, але її мініятурний наклад (усього 30 примірників!) був, на приказ Наполєона, схований з тим, що пошириться книжку «щойно тоді, коли надійде відповідна хвиля». А що «відповідна хвиля» забарилася, то Лєсір видав свою книжку другим накладом (1814) й пустив її в обіг для заспокоєння громадської опінії Франції, зацікавленої Україною.

Трудно сьогодня сказати, з якими плянами щодо України носився Наполєон, але це певне, що він, бажаючи обезсилити Росію, думав про відірвання від неї «Козацької Країни».

Куди виразніше зарисувалася українська проблема в політичних комбінаціях тогочасної Прусії. Розмова маршала українського дворянства В. Капніста (1791) з пруським канцлером Герцбергом, хоч і не була використана в свій час, озивалася разураз відгомоном в покоях канцлерського уряду. Пригадалася вона пруським політикам підчас кримської війни царя Миколи І. А хоч Прусія оберігала тоді щодо Росії строгу невтральність, то концепція союзу Прусії, Англії й Франції для боротьби з Росією була одною з провідних у тогочасній пруській політиці. Впливова партія Бетмана Гольвега, що гуртувалася довкола часопису «Прайсішес Вохенблят», разураз підкреслювала переможне становище Росії, а в 1854 р. висловила свою програмову тезу, мовляв «тільки така політика, що змагає до окроєння й ослаблення Росії, відповідає інтересам Німеччини. Тільки таку політику може й мусить провадити Прусія, тільки за неї може кинути свій меч на терези подій». Головний теоретик тієї партії, льондонський посол Прусії — Бунзен, писав у свойому таємному меморіялі до Берліна з 2 березня 1854 р.: «Східне питання сталося європейським питанням, турецька кріза — російською. Тепер, коли вже війна почалася, булоби небезпечно про те забувати. Тепер слід доконати того, чого не .вспіли зробити ані Фридрих Великий ані Наполєон».

А вони, змагаючи до зломання сили російського імперіялізму, думали відібрати Росії Фінляндію, надбалтійські провінції, Польщу та землі прилягаючі до Чорного Моря, разом з Кримом, Бесарабією, Херсонщиною і Таврією. Правда, в концепції партії Бетмана Гольвега не говорилося ще про Україну, як про якийсь суцільний, спосібний до самостійного життя організм, а її землі мали припасти Австрії, але вже сам факт уміщення їх у реєстрі земель органічно чужих Росії, свідчив про те, що «вохенблятпартай» орієнтувалася в історичній та культурній окремішности України від Росії.

Ще виразніше як у плянах Наполєона й партії Бетмана Гольвега виступає українське питання в концепції творця зєдиненої Німеччини, «залізного канцлера» Бісмарка. З його то понуки зявилася в журналі «Гегенварт» стаття відомого німецького фільософа Гартмана з концепцією створення самостійного Київського Королівства.

«Нема — писав Гартман — ані географічних ані етнографічних підстав для зєдинення двох світів — російського і українсько-білоруського в один державний організм. Москалі заселюють доріччя Волги й Дону й для Росії є питанням життя володіти тими ріками на цілому їх бігу, але зовсім не є конечністю для Росії володіння Подніпрівям — простором українського та білоруського народу. Ця система рік відділена від Росії вододілом двинодонських холмовин. Дніпро ніде не доторкає російської території. Тому це не є ніякий припадок, що оба річні сточища заселені двома різними народами — москалями й українцями. Російська національна держава так своїм національним характером, як і географічними умовами, повернена на південній схід, а не на захід. На всякий випадок обі частини моглиб обдайся одна без другої, так під географічним як і під торговельно-політичним оглядом. З того випливає, що по відокремленню від Росії Фінляндії, балтійських провінцій, Литви й Польщі, слід би створити Київське Королівство в доріччях Дніпра й Пруту. Така надніпрянська держава з 18-мільйоновим населенням, мала би всі конечні умовини самостійного, політичного існування. Нова держава малаб дістати від Австрії запоруку недоторканосте й увійти з нею в зачіпно-відпорний союз. Відрізання від Росії територій з 34 мільйонами населення припинилоб остаточно її експанзію на Захід»...

Концепцію Київського Королівства, тобто політичної незалежности придніпрянської України, проголошено, мов для гіркої іронії в моменті, коли ця Україна переживала добу свого чи не найбільшого, культурно-національного занепаду. Алеж... «чого не розуміли самі сучасні українці, то є потенціяльної сили української проблеми в міжнародній політиці, те зрозумів Бісмарк. Розумів це й російський уряд і тому вів відповідну, цілком консеквентну політику, не тільки щодо власних українських підданих, але щодо їх братів у Галичині, Буковині та Закарпаттю». (Л. Васілєвскі).

Безоглядна русифікація України й підсилення москвофільських агентур поза її кордонами, були одинокою відповіддю Росії на концепцію Бісмарка. Сама Україна на цю концепцію не відгукнулася, але тим неменче вона не перестала існувати, як завязок нової державницької політики України, що таки діждалася свого «слушного часу».

Розклад москвофільства

Симпатії польської шляхти для галицького москвофільства й скріплені «пособія» з Росії, небаром видали цвіт і плід. В 1882 р. перейшло на православя ціле галицьке село Гнилички на Поділлю. Кокетуючий москвофілів краківський «Час» назвав Гнилички «безкровною Боснією», натякаючи на недавнє повстання босняків проти австрійської окупації. Толєроване дотепер москвофільство, поставило австрійську поліцію на ноги. Зимою 1882 р. арештовано у Львові відомого з подій 1848 р. на Закарпаттю Адольфа Добрянського з дочкою Ольгою, замужною Грабар, редактора «Слова» В. Площанського й «Пролома» — Маркова, а на провінції о. Івана Наумовича з сином Володимиром, та багатьох москвофільських діячів в Станиславові, Коломиї та Чернівцях. Слідство послужило матеріялом до славного «процесу Ольги Грабар і товаришів», що відбувся в днях 12 червня до 30 липня 1882 р. Стенографічний протокол цього процесу, це справжня керниця скандалів, багно моральної гнилі, в якому найшлося тогочасне галицьке москвофільство.

Героїнею процесу була Ольга Грабар, дочка Адольфа Добрянського. Він то, хоча був радником цісарського двора й на колишній льояльности до Австрії доробився майна (був власником с. Чертежа на галицько-мадярській границі) вже в 1849 р. познайомився з російськими генералами й високими урядовцями, які переробили цього австрійського урядовця на агента «соєдінєнія» Закарпаття з матушкою-Расєєю. Одну дочку видав Добрянський за відомого російського славіста Будиловича, другу за закарпатського москвофіла Грабаря, що згодом перейшов на московську службу й втягнув до неї свого сина Мирослава. Приїхавши в 1880 р. до Львова, Добрянський зробив свій дім осередком кацапщини, а його внук Мирослав Грабар тоді вже «чіновнік для асобих парученій» при варшавському генерал-губернаторі, почав заходитися над організацією шпійонської ячейки в користь Росії. Робота Грабаря була ведена дуже спритно й може булаб не так скоро викрилася, якби не Наумович, що в розпалі своєї москвофільської дурійки довів село Гнилички до переходу на православя.

Наумович, що поруч Ольги Грабар був другим з героїв названого процесу, подібно як Добрянський почав свою карієру ще в добі Весни Народів, а закінчив на... Гниличках. Вже в «Пчелі» Гушалевича з 1849 р. виступив він з перерібкою одної з Молієрових комедій, а потім давав про себе знати принагідними віршами та популярними книжками. Як священик а відтак посол до галицького сойму й державної ради, він тупцював слідами москвофільських передовиків, поки в 1866 р. не виголосив у галицькому соймі своєї скандальної заяви про «єдінство» галицької Руси з Москвою. Потім, на якийсь час притих, а в видаваному від 1871 р. популярному часописові «Наука» вживав доволі чистої народньої мови й обговорював актуальні політичні та господарські справи, хоча постійно тягнув за Москвою. Процес Ольги Грабар скомпромітував його як платного московського агента, й заставив перейти на православя та виемігрувати до Росії, де він і помер безславно. В цілому була де. людина не без таланту, але слабохарактерна, як і всі його «однодумці».

Третий з «героїв» процесу Ольги Грабар — Венедикт Площанський, що був редактором «Слова» в 1871-1886 рр. був може найчесніший і найбільше заслужений (біля 100 монографій про галицькі місцевости) з цілої компанії, по процесі продержався ще кілька літ у Львові, поки в 1886 р. не виїхав до Росії, де дожив віку як член Археографічної Комісії в Вильні.

Позатим на лаві обвинувачених засіли: Осип Марків, редактор «Пролома», син Івана Науковича — студент університету Володимир, редактор «Родимого Листка» в Чернівцях о. Микола Огоновський, редактор «Приятеля Дітей» в Коломиї Ізидор Трембицький, редактор «Господаря і Промишленника» в Станиславові Апольон Ничай, селянин з Гниличок Іван Шпундер, та міщанин зі Збаража Олекса Залуський.

Усіх обвинувачено в державній зраді, загроженій карою смерти, але за браком доказів тільки деяких (Івана Наумовича, В. Площанського, Шпундера й Залуського) покарано кількамісячною тюрмою за злочин забурення публичного спокою.

Безпосередно по процесі примушено митрополита Йосифа Сембратовича зрезигнувати з митрополії й виїхати до Риму. Закидувано йому «брак енергії в поборюванню православної пропаганди».

Народовецький табор мав нагоду покористуватися вислідом москвофільського процесу, що скомпромітував москвофільство цілковито, але не найшов на це відваги й посередно причинився до того, що москвофільська гангрена не переставала підточувати здорового організму галицького громадянства.

«Змартвихвстанці»

Ще в 1866 р. писав польський консерватист Станіслав Тарновскі: «Тут в Галичині, слід нам, не винищувати але підтримувати українську національність, а скріпіться вона над Дніпром. Тут у Львові позволити їй розвиватися, а небаром втягатиме вона соки з Волині, Поділля й України. Русею буде але Русею збратаною з Польщею і одній справі посвяченою». По свойому зрозумів це «збратання» однодумець Тарновского — польський історик о. Валєріян Калінка й разом з кількома своїми чернечими собратами «змартвихвстанцями» заложив у Львові інтернат для української молоді, яку мали виховувати в дусі всіх тих «з роду русинів, по національности поляків», які стільки вже шкоди накоїли українському рухові в Галичині.

«Поляки готувалися, при помочі «змартвихвстанців» доконати діла, яке при кінці XVІ ст. не вдалося Потієві й Рагозі, а при кінці XVII ст. Шумлянському, тобто за посередництвом скріплення релігійної унії й надихання її латинським духом, скріпити звязок українців з Польщею. Не помогли огнисті промови Качали в соймі (1881 р.): на інтернат «змартвихвстанців» ухвалив сойм давати річно 10.000 ринських, а на пропозицію Качали: вибирайте війну, або мир з українцями, без вагання вибрав війну». (І. Франко).

Рівночасно в Римі приготовлявся декрет, яким одинокий український чернечий чин Василіян піддавано під заряд Єзуїтів: польський чернечий чин записаний найчорнішими буквами в історії України, мав перевести реформу українського чину, якої політичні тенденції були аж надто прозорі.

Куліш у Львові

Зимою 1882 р. зявився на львівському грунті Панько Куліш, що приїхав сюди з свого глухого хутора й наважився по свойому мирити галицьких народовців з поляками. «Тепер по містах на Вкраїні все Драгоманівщина пішла, — писав Куліш. — Треба махнути на них рукою. Тільки з хуторів може прийти обнова, відси повіє справжнім, українським духом».

Приїхав Куліш до Галичини «мов місіонар до краю ботокудів, не знаючи ані місцевих звичаїв ані настроїв». До тогож він вибрав саме час, у якому поляки задумали «помиритися» з українцями при помочі ренегатів, що їх мав виховати інтернат «змартвихвстанців», а над василіянським чином повисла чорна, єзуїтська хмара. Як своє місіонарське «посланіє» видав Куліш «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1884 р.», яку потім видав ще раз з послівям. Але «Крашанка» викликала тільки обурення серед українців і зовсім не розентузіязмувала поляків. З українців переговорював Куліш тільки з Барвінським, але недоговорившись з ним, найшов собі «однодумця» в особі москвофіла Івана Омеляновича Левицького, який мав стати редактором-видавцем угодової газети Куліша «Хутір». Зате переговорював Куліш з такими поляками, як кн. Юрій Чорторийський, кн. Адам Сапіга, Ф. Смолька та Зємялковскі, що готові були підтримати акцію Куліша грішми. Щож дивного, що Куліш остаточно таки розчарувався й не довівши до нічого путнього виїхав зі Львова до Відня, де несподівано опублікував німецьку брошуру про... «Знасилування Василіян Єзуїтами».

«Народня Рада»

На «змартвихвстанцях», єзуїтській реформі Василіян й нарешті на невдачній місії Куліша, не вичерпуються ще тогочасні спроби осідлання української стихії, що найшла собі вираз у народовецькому русі.

Коли в 1885 р. повстав у Львові центральний виборчий комітет до державної ради, москвофіли відсепарувалися від нього, а новоіменований митрополит Сильвестер Сембратович (20 лютня 1885 р.) увійшов у порозуміння з графом Альфредом Потоцьким і на спілку з ним зааранжував єзуїтсько-угодований часопис «Мир». Редактором часопису став ректор львівської, духовної семинарії о. Олександер Бачинський, а його завданням було «зректися шумного знамени народнього ідеалу» й поваливши народовецьке «Діло», віддати провід національно-політичного руху «людям лагідним і приємливим для високого правительства й поляків»... І справді, парляментарні вибори відбулися під знаком «Мира». До державної ради увійшло трьох митрополичих ставлеників (Ксенофонт Охримович, Корнило Мандичевський та М. Сінгалевич) а тільки один кандидат народовецького виборчого комітету (Василь Ковальський) та один самостійний (о. Іван Озаркевич).

Народовці, побачивши, що їх досьогочасна політична незорганізованість здає їх раз-ураз на ласку політичних противників і їхніх українських прихвостнів, приступили в жовтні 1885 р. до оснований першого по Головній Руській Раді з 1848 р. політичного товариства п. з. «Народня Рада». Ініціятором справи був Юліян Романчук, а довкола нього зібралися всі без виїмку народовецькі діячі. В статуті товариства було сказано, що «Народня Рада» ставить собі завданням розвиток української національности, як самостійної поміж словянськими, окремішної від польської й московської, шляхом реалізації забезпеченої конституцією рівноправности під політичним, культурним, суспільним та економічним оглядом.

В першому універсалі Народньої Ради була навязана нитка традиції з Головною Руською Радою з 1848 р., яку зрадила москвофільська «Русская Рада». «Ставайте до нас, горніться разом! А супроти наших ворогів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його справедливих прав, але хочемо мати свої права, а як стрінемо ворогів, то' за народню справу не злякаємося ані боротьби ані жертві» Покищо працював тільки головний виділ Ради, а щойно в 1888 р. скликано перші загальні збори Товариства, на яких проголошено його політичну програму, що зясовувалася в домаганню національної автономії для українців під Австрією: «Хочемо автономії країв і автономії народів, а доки не позискаємо тої другої не можемо одушевлятися для першої, бо без тамтої перша стає гегемонією».

Для цього Народня Рада, переступивши накреслену колись Юліяном Лаврівським угодовецьку лінію заявила, що «галицькі українці не можуть зрікатися ідеалу патріотів Головної Руської Ради з 1848 р. та що тому мусять настоювати на поділі Галичини на українську й польську».

Цьогож 1888 р. «Діло» почало виходити як щоденник, а народовецький рух увійшов у русло політичної програмовости й організаційної систематики.

Молода Україна

Іван Франко, пишучи свою студію-мемуар про український літературний рух двох останніх десятиліть XIX ст. висловився між іншими: «Як у лікаря нема нічого приємнішого, понад слідження, як хорий звільна приходить до здоровля, як у нього вертає органічне тепло, обіг крови наближується до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на обличчю, так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого, духового й політичного пригноблення, звільна, але постійно двигається до нормального життя».

Якраз такий регенераційний процес переживало українство в 90-их рр. м. в. «Інтензивність, ширина й глибина розвоєвого руху українства була в тому часі більша ніж колибудь перед тим. Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнородних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів».

В 90-их рр. XIX ст. народилася й оформила себе остаточно — «Молода Україна».

«В останньому двацятиліттю XIX ст., на підмогу, а почасти на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в прірву велику працю, велику силу гарячого запалу й тверду віру в майбутнє нашої нації. Вона розбудила пристрасти там, де перед тим була байдужність і рутина, оживила пульс народнього життя».

Повстання радикальної партії

В пору, коли народовецька партія вагалася на яку ступити у відношенню до скомпрометованого москвофільства й усе скріплюваної польської гегемонії в Галичині, вплив Драгоманова викликав серед частини галицької молоді фермент, що врешті решт оформився в створенні першої політичної партії в Галичині.

Вже перші статті Драгоманова, вмішені в москвофільсько-рутенському органі галицької молоді «Друг» (1875) мали той успіх, що від москвофільства в бік свідомого українства й щирого народолюбства перейшов цілий гурт молоді з Іваном Франком та Михайлом Павликом у проводі. Та вже в 1877 р. перевела австрійська поліція низку трусів і арештів (понад 100 осіб) серед української молоді, й закинувши їм приналежність до тайної соціялістичної організації, вимогла на суді низку діймаючих кар. Поміж арештованими й засудженими найшлися — Франко, Павлик та Остап Терлецький, що вийшовши з тюрми були ще покарані загальним бойкотом галицького громадянства. Воно, без ріжниці переконань, злякалося натиску поліції на поступову молодь, що по словам Франка — «опинилася в положенню банітів, викинених із суспільности».

Не дивлючись на все те, Павлик і Франко, при моральній і матеріяльній допомозі Драгоманова, починають у 1878 р. видавати перший український, соціялістичний часопис «Громадський Друг», а по його припиненню прокураторією збірки «Дзвін» та «Молот». Разом з женевською «Громадою» Драгоманова, ці публікації. робили своє. З початком 1890 р. почав виходити, під редакцією Франка й Павлика, радикальний часопис «Народ», а в осені тогож року оформилася нарешті Українська Радикальна Партія. В днях 4—5 жовтня 1890 р. відбувся у Львові перший зїзд галицьких «драгоманівців», у якому, крім Франка, Павлика, Терлецького, Евгена Левицького й сеймового посла Теофіля Окуневського, приняло участь біля 30 осіб.

На зїзді усталено програму партії, що в своїй «максимальній» частині проголосила:

1. В суспільно-економічних справах змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, то є, хочемо колективного устрою праці й колективної власности продукційних засобів.

2. В політичних змагаємо до повної волі особи, слова, сходин і товариств, друку й совісти, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, як найповнішого впливу на вирішування всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів і країв у справах, що тільки їх торкаються, та уділення кожному народові можности як найповнішого культурного розвитку.

3. В культурних справах стоїмо на грунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом у мистецтві, та домагаємося, щоби всі здобутки культури й науки сталися власністю всього народу.

В «мінімальній» частині радикальної партії було сказано:

«Зваживши, що розвій народніх мас можливий тільки на національному грунті, українська радикальна партія змагатиме в національних справах до піднесення почуття національної самосвідомости й солідарности в масах усього українського народу».

В своїй практичній основі сперлася програма української радикальної партії на грунті т. зв. народницького соціялізму, не приймаючи всеціло науки творця соціялізму Маркса, що був духовим батьком польської та німецької соціял-демократії. Особливістю радикальної програми був національний дух, яким вона була овіяна, що й довів, на зїзді партії в 1895 р. до проголошення ідеї політичної самостійности українського народу як ідеалу українських політичних змагань. По «Слові Перестороги» о. Подолинського з 1848 р. була радикальна програма першою і найбільш консеквентною під тим оглядом поміж програмами всіх тогочасних українських угрупувань.

«Нова ера»

Розклад, що його поширило серед галицького громадянства москвофільство, як теж загроза ново-закладеної радикальної партії, при безупинних підшептах з боку, заставили народовецький табор піти ще раз на нефортунну й непопулярну в масах концепцію формальної угоди з поляками.

Сталося це на осінній сесії галицького сойму 1890 р. Маршал Евстахій Сангушко, нащадок давно ополяченого українського роду, створив її промовою, в якій заявив м. і. що він не робить різниці ані поміж партіями ані національностями й додав по українськи: «не забуду ніколи, що мої предки говорили по руськи».

Екзекутором «угоди» мав бути галицький намісник гр. Казимир Бадені, з польського й урядового боку тоді, як з українського взяв собі її особливо до серця Олександер Барвінський. Він відіграв ролю посередника поміж урядом і народовцями, він теж залишився вірний «новій ері» й тоді, коли вона провалилася. Дня 24 падолиста 1890 р. відбулася вступна конференція намісника Баденього з представниками народовецького політичного товариства «Народня Рада» Омеляном Огоновським, Олександром Барвінським, Костем Левицьким, сеймовими послами о. Кирилом Мандичевським і Константином Телішевським, та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем. На другий день по конференції виступив у соймі посол Телішевський з заявою, що, оскільки поляки й австрійський уряд підуть назустріч вимогам українського народу щодо рівноправности на культурному полі, він ручить, що український народ подібно, як «є льояльний супроти династії й держави, буде також льояльний супроти польського народу».

З черги виступив голова українського соймового клюбу Юліян Романчук з програмовою заявою у якій сказав м. і., що змаганням «русинів-народовців є признавання самостійности своєї народности і своєї мови та особлива за них дбайливість; вірність для австрійської держави і династії; вірність для греко-католицької церкви; поміркований лібералізм та журба про розвиток селянства та міщанства». Висловлюючи своє повне довіря до уряду, Романчук відкликався до нього, щоби він вглянув глибше в справи українського народу. Під адресою поляків сказав Романчук: «Хочете згоди, то ми до згоди все готові, коли хочете боротьби, ми підіймемо боротьбу!»

Посол о. Січинський говорив також: «Нічого більше не бажаємо тільки свобідного розвитку малоруського елєменту, щоби тут, в австрійській Руси утворився центр, до котрого гравітувало би руське тіло і руська душа, чи вона на Буковині чи Угорщині, чи в Галичині чи закордоном»...

Промовляв теж і намісник Бадені, що підкреслив вимогу під адресою українців, щоби вони не тільки на словах, але й на ділі виявили своє привязання до престолу й католицтва та змагати до згідного співжиття з поляками.