Місце і роль кирило-мефодіївського товариства у національно-визвольному русі. т.г.шевченко 5 страница

В масові репресії після пленуму ЦК ВКП(б) в лютому-березні 1937 року під час Пленуму заарештували Бухаріна і Рикова. Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі.

31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ Єжова місцевим органам НКВС згідно з яким за 4 місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з яких неї айно знищити 76 тис. чол. Репресії здійснювались позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. Репресувалися не тільки керівні особи, але й рядові робітники, колгоспники, інтелегенти. Суспільство все більше опускалось у прірву страху, відчаю та моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам за особистою вказівкою Сталіна. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення на себе, на своїх знайомих, рідних. Відбувалося масове знищення кадрів у військах. Були репресовані десятки видатних військових командирів вищого рангу, серед них заступник наркома оборони України маршат тухачевський. Разом з ним смертельний вирок було винесено команд. Військами Київського військового округу Якіру та іншим відомим діячам. У військах відбувалося масове винищення кадрів. Більшість командних посад довелось заміщати людьми, які не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних

72. ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ, ЇЇ ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ. Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізації — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності Причини проведення:

1) Через нац. револ-ю (17-20рр), щоб не повторилася

2)Загроза інтервенції Польщі, підтриманої Антантою

3)Поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах

4)Пошуку спільної мови з селянством

Проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.

Відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

На початку 30-х років українізацію, як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р – постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради».

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розвиток національної культури. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. – 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно – художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: “Плуг” – спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), “Гарт” – спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ – Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр “Березіль” у 1922 – 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас.

Наслідки:

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках – на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

73. ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ В СРСР, ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ. У березні 1921 була прийнята Нова економічна політика (неп) X з’їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів промисловості. Відродилася кредитна система. Промисловий розвиток СРСР досяг у середині 1920-х років показників довоєнного розвитку, однак все ще відставав від Зх. країн. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку, через що з’їзд ВКП(б) у грудні 1925р. проголосив курс на індустріалізацію. Цілі:

1) Забезпечення економічної самостійності СРСР. 2) Ліквідація техніко-економічної відсталості країни. 3) Створення технічнох бази для розвитку с\г. 4) Розвиток нових галузей промисловості. 5) Зміцнення обороноздатності країни. 6) Підвищення продуктивності праці та зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Наслідки: в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Але, на жаль, економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

74. Колективізація, її мета та наслідки для України.

На 15 з’їзді ВКП(б) – курс на колективізаціюю с/г (1927-1931)

Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %.

Причини:

- Принципи марксизму заперечували існування приватної власності

- Хлібна криза 1927 показала, що селяни не хочуть виконувати план хлібозаготівлі у країні. Це призвело до зменшення експорту, через щозменшувалися капіталовкладення у розв. промисловості.

У села направлялися комітети (робочі, солдати, студенти) для створення колгоспів. Заможних селян назив. куркулями і у випадку супротиву виселяли у Сибір.

У січ-бер. 1930 розкуркулено 62 тис. сімей

Для тих ,хто залишився у селі введ. «внутр. паспорт» => не можна переїхати у місто => прив’яз. селян до землі => щоб вступали до колгоспів.

Наслідки суспіль. колектив-ії:

- Дизорганіз-я сіль. госп-ва

- Зниження виробництва сіль. госп-ва

- Фізичне винищ-ня кваліфік. частини сел-ва

- Скорочення худоби, вал збору зерн. культ

- Здійснено індустр. стрибок, але дуже великими жертвами

В період колективізації в Україні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна.

76.Становлення тоталітарного режиму в Україні. «Великий терор» поступово Сталін, який займав на той час посаду

генерального секретаря комуністичної партії, захопив всю владу у країні. І його супротивники розпочали діяти.

Слиною можливістю усунути Сталіна тоді була така: не підтримати його кандидатуру на з'їзді.

Так і зробили делегати ХУП з'їзду ВКП(б) - всесоюзної комуністичної партії більшовиків - у січні 1934 року.

У відповідь Сталін зробив свій крок. За його таємним дорученням було вбито Кірова - можливого суперника, якого багато хто з тодішніх членів партії бажали б бачити на місці Сталіна.

А після цього розгорнув так звану компанію ггроти "ворогів народу".

Через засоби інформації (у першу чергу - газету "Правда", центральний друкований орган комуністів) Сталін оголосив, шо у країні з'явилася величезна кількість терористичних організацій, які ставлять собі завдання повалити соціалізм та вбити особисто його, Сталіна. І під приводом цього у країні почалися масові репресії - тобто арешти та вбивства, організовані урядом.

Політична поліція, яка назившіася тоді НКВС (народний комітет внутрішніх справ), почата вигадувати якісь "таємні антирадянські змови", внаслідок чого велетенська кількість людей виявилася у тюрмах та концентраційних таборах.

Цих людей катували, і вони признавалися в участі у цих вигаданих змовах. Але їх катувати даті, вимагаючи імена та прізвища й інших учасників вигаданих антирадянських організацій.

Люди називали друзів, знайомих, товаришів по роботі. НКВС заарештовувала й цих людей.

Так у СРСР відродилися давно позабуті у світі "традиції" святої інквизиції. Особливо страшно стало жити у СРСР у часи "Великої чистки" 1937-1938 років.

Були розстріляні майже всі "батьки-засновники" більшовизму (яких Сталін вважав своїми найголовнішими суперниками).

Була знищена більшість військового командування, внаслідок чого на початку війни СРСР виявився майже без розумного командування.

Знищувалися також представники нової радянської інтелігенції - письменники, режисери, художники.

Та й взагалі хто завгодно.

НКВС працювала, не покладаючи рук і вигадуючи все нові і нові терористичні групи, які немовби діяли у країні.

Звичайним явищем став смертний вирок (тобто розстріл) звинувачених, або у кращому випадку тривалий термін ув'язнення у сибірських робочих (концентраційних) таборах.

НКВС планував знищити цілі верстви населення, такі, як, наприклад, священики, колишні учасники антибільшовистських військ, а також ті, хто бував за кордоном або мав там родичів.

За деякими підрахунками, з 1937 по 1939 рік у Радянському Союзі було страчено близько 500 тисяч чоловік, а десь від 3 до 5 мільйонів заслано до таборів