Принципи територіального устрою.

Сучасна демократична держава незалежно від того, яка форма державного устрою в ній існує - унітарна, федера­тивна чи регіональна, обов'язково характеризується пев­ною самостійністю її територіальних одиниць, децентралі­зацією управління по вертикалі, що знаходить свій вияв у розвитку місцевого самоврядування, територіальної авто­номії, деконцентрації виконавчої влади. Відповідно, за своїм статусом територіальні одиниці демократичної держави ма­ють в більшій мірі самоврядний (автономний), ніж адмініст­ративний характер, вони виступають просторовою (терито­ріальною) основою для здійснення місцевого (регіонально­го) самоврядування та територіальної автономії.

У "старих" унітарних державах конституційні норми, які стосуються територіального устрою держави, як правило, не закріплюються, оскільки вважається, що держава існує в кор­донах, що історично склалися (Франція, Угорщина, Румунія, Болгарія, КНР та ін.). В таких конституціях містяться положення, які нерідко відображають лише принциповий підхід до цього питання з позицій міжнародного права (йдеться про сушу, внутрішніх водах, 12-мільній зоні територіального моря біля берегів країни, континентальному шельфі, повітряній частині над сухопутними та водними межами на висоту, яку практично можливо досягти ( понад 100-110 км над рівнем моря – це космічний простір). Інколи в таких конституціях фіксують кордони держави по паралелям та меридіанам (Західне Самоа), називають держави-сусіди (Коста-Ріка), перелічують острови (Куба), визначають свій сектор моря та його кордони з деякими державами (сектор Каспійського моря в Конституції Азербайджану 1995 р.) і т. ін.

І, навпаки, у країнах, що розвиваються, та в постсоціалістичних державах територіальні питання де­тально регулюються у конституціях (Індія, Пакистан, Азер­байджан та ін.). При цьому ці норми, як правило, характери­зують географічні та інші межі держави, форму державно-те­риторіального устрою (унітаризм, федералізм, автономія).

Питання територіальної організації держави, як правило, закріплюються у відповідних розділах, які так і називаються : “Про організацію держави”, тобто мова йде не про систему державних органів, а саме про територіальну організацію.

У Конституції України питанню державного устрою при­свячено розділ IX "Територіальний устрій України", який складається зі статей 132 і 133. Стаття 132 закріплює основні засади територіального устрою України, а ст. 133 — систему її адміністративно-територіального устрою.

Сутність територіального устрою України відбивається в його принципах, які визначені в Конституції України (ст. 132).

Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності держав­ної території, поєднання централізації і децент­ралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Сутність принципу єдності й цілісності територіального устрою полягає в тому, що територія України становить єди­не ціле, що складові її частини перебувають у нерозривному взаємозв'язку, що на ній мають силу тільки закони України. Це знайшло відображення в ст. 2 Конституції, в якій записа­но: «Територія України в межах існуючого кордону є ціліс­ною і недоторканною».

Принцип поєднання централізації і децентралізації у здійс­ненні державної влади означає, що в Україні має бути така організація території, яка відповідала б інтересам держави і найповнішою мірою інтересам окремих регіонів.

Надмірна централізація влади може призвести до певних перекручень у розбудові держави, зокрема в економіці, оскільки не враховує всіх особливостей того чи іншого регіо­ну. В свою чергу надання регіонам надто широких прав може призвести до небажаних наслідків і навіть до розпаду держа­ви. Проте міцність держави залежить від міцності регіонів. А щоб регіони всебічно розвивались, потрібно розширювати самостійність і відповідальність органів місцевого самовряду­вання у вирішенні завдань життєзабезпечення і розвитку те­риторій з урахуванням місцевої специфіки та соціально-еко­номічних особливостей. Тобто суть цього принципу полягає в оптимальному співвідношенні між централізацією влади і де­централізацією функцій державного регулювання самовряд­них територій. А тому потрібне чітке розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням.

Принцип збалансованості соціально-економічного розвит­ку регіонів сприяє розвитку всіх частин держави (міст, селищ та інших населених пунктів) з урахуванням соціально-еконо­мічних чинників, екологічних, географічних і демографіч­них особливостей, етнічних і культурно-історичних тради­цій. Суть цього принципу полягає у створенні умов для рівномірного економічного і соціального розвитку всієї території країни.

Охарактеризовані принципи спрямовані на оптимальне і ефективне управління державою, чого можна досягти лише за умови застосування всіх принципів у єдності та тісному взаємозв'язку.

Необхідно констатувати, що існуючий терито­ріальний устрій України, точніше її територіальний поділ, значно застарів і потребує оновлення.

Таким чином, розглянувши питання, які стосуються територіального устрою України, можна зробити висновки, що КУ визначає організацію території держави, її складових частин, їх правовий статус, побудову взаємовідносин центральних органів з місцевими. Ст. 2 КУ визначає Україну як суверенну, унітарну, цілісну та недоторкану.