Національне відродження в Галичині

Перша половина XIX ст. для українців під Австрією була важ­кою. Тут не було свіжих традицій незалежного державного життя, нехай і в обмеженій формі, як це мало місце на українських зем­лях під Росією. Не було тут й української шляхти, навіть у такій мірі, як під російською окупацією, не кажучи вже про колишню Гетьман­щину. Зате на західноукраїнських землях, у Галичині й Закарпатті, була своя українська Греко-Католицька Церква, яка стала майже си­нонімом української національності. Саме вона стала основою ук­раїнського національного відродження. "Хлоп і поп", як казали по­ляки, держалися разом і спільно переживали всі лихоліття польсь­ких знущань. Греко-Католицьке духовенство дало власне людей, які стали в обороні українського народу на право здобувати освіту рід­ною мовою й у рідній школі. Нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, які здо­бували освіту й творили різні нові професійні кадри. Тому й не див­но, що на відміну від Східної України, оборонці й ідеологи наці­онального українського відродження, ба навіть і його творці вийшли власне з рядів греко-католицького духовенства. Вони традиційно на­зивали себе русинами, а свою мову й церкву руською, але вважали себе складовою частиною українського народу-:

У 1830-х pp. серед духовенства почав виразно кристалізуватися національний рух. На його ріст й активність мали сильний вплив два чинники, польське повстання 1831 р. й заперечування поляка­ми взагалі українського питання в Галичині, з одного боку, та вплив українського національного відродження в Лівобережній Україні, з іншого. Завдяки тому в греко-католицькій семінарії почала форму­ватися українська "партія", або як поляки її злобно називали — "ро­сійська". Вслід за тим скріплювалася пропаганда української мови, праця над українським словником, над вивченням історії свого краю під керівництвом професорів семінаріїЛЦя діяльність виявила "ба­гато доказів щасливого життя цього краю під його власними русь­кими князями, і навпаки, під польським пануванням — низку пе­реслідувань і гніту русинів за їх віру й національність",— твердив австрійський довголітній радник при галицькому губернаторові ба­рон Моріц фон Заля. З духовної семінарії поширився рух за укра­їнські проповіді в церкві й за українську національну літературу. Для

¹ Там же.- С.23.

літературних потреб вибрано діалект галицького Поділля, яке зна­ходиться між Лемківщиною та Києвом і тому він був загально зро­зумілий¹.

З такого власне середовища вийшли творці національного від­родження Західної України — "Руська Трійця", до якої належали молоді студенти богослов'я Львівського університету Маркіян Шаш-кевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Маючи дар перекону­вати інших у своїх поглядах, Шашксвич був головною постаттю "Руської Трійці". З "Руської Трійці" найбільш практичною особою був Яків Головацький (1814—1888), який виявився також і найкра­щим організатором. Він не уступав перед труднощами і з успіхом доводив до кінця не тільки свої власні задуми, але також і своїх приятелів².

Маркіян Шашкевич (1811—1843), син сільського священика, зріс в гущі українського народу й був добре обізнаний з його положен­ням і розумів його потреби. Приїхавши до Львова на студії, він запізнався в бібліотеках з писаннями апостолів національного від­родження слов'ян, головно чехів, як Иосиф Добровський, Павел Шафарик та інші, які закликали інтелігенцію єднатися з народом, говорити його мовою й розвивати його культуру. Перед молодим Шашкевичем мимоволі ставало питання: чому галицькі українці не­хтують мовою свого народу, чому її соромляться? Чому користу­ються чужою мовою? Саме тоді трапила йому до рук "Ене'іда" Кот­ляревського та збірник "Українські народні пісні" М. Максимови­ча і з них він відчув красу української мови і почав сам писати по-українському. Вже на другому році філософії Маркіян Шашке­вич заприятелював з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували й завжди го­ворили тільки українською мовою. Зате їх спольщені товариші на­зивали "Руською Трійцею".[Щоб доказати, що українською мовою можна висловлювати навіть філософські та релігійні ідеї, Шашке­вич в 1836 р. виголосив першу українську промову в музею семі­нарії перед духовною владою і запрошеними гістьми. До того часу такі промови виголошувано тільки в польській, латинській або ні­мецькій мовах. Шашкевич перший відважився на такому зібранні говорити народною українською мовою. Це сподобалося всім се­мінаристам і від того часу деякі з них стали говорити між собою українською мовою³. Коли ж того самого року прийшла черга Шаш-кевича виголосити проповідь на свято Покрови пресв. Богородиці в церкві св. Юра, він також уложив її українською мовою. Крім

¹ Дсмкович-Добрянсьшй М. Вказ. праця-— С. 23.

² Там же; Fwiherr von Sala M. Geschichte des polnischcn auf standee vom Jalire 1846 —
Wien, 1867. — S. 93.

³ Огоновський О. Історія літератури руської.— Львів, 1889; фотопередрук О. Горба­
ча.— Мюнхен, 1991.— Т. 1.— С. 366.

Шашкевича, народною мовою виголосили проповіді того самого дня Юліян Величковський в Успенській церкві та Микола Усти-янович у церкві св. Параскевії. Оскільки ректор Телеховський ні­коли не дозволив би проповідувати украшською мовою, молоді пат­ріоти подали йому свої проповіді польською мовою, але вивчили їх і виголосили українською¹. Це була перша проповідь украшською мовою, виголошена у тому храмі.

Іван Вагилевич (1811—1866) відзначався великим знанням істо­рії, етнографії й міфології, як також староукраїнської літератури. Власне він, завдяки своєму енциклопедичному знанню, обгрунту­вав національні аспірації українців, поєднавши сучасне з минулим і традиції самостійності України-Руси, озброїв національну думку логічними і тривалими аргументами².

Під впливом творів Івана Котляревського, Петра Гулака-Арте-мовського, Євгена Гребінки та фольклорних видань Миколи Цере-телєва, Михайла Максимовича та інших, які появилися українською народною мовою під російською займанщиною, серед студентської молоді Галичини почав зростати інтерес до української народної мо­ви. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку "Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego", під псевдонімом Вацлав з Олесь-ка, в якій знаходилося незрівняно більше українських пісень, як польських. З тої збірки, як писав Іван Франко, "русини перекона­лися, що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка жи­вуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед сві­том, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в кот­рій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів"³. Так Вацлав з Одеська, як і Максимович на Великій Україні, своїми збірками народних пісень показали багат­ство української мови.

Найбільше користі з того мала "Руська Трійця", яка в 1833 р. приготовила до друку свою власну збірку поезій народною мовою "Син Русі", де виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження. Ця збірка відзначалася бадьорим тоном та волелюбними ідеями, але вона так і не з'явилася друком.

Наступного року молоді студенти підготували нову збірку "Зо­ря", яка мала загальноукраїнський патріотичний зміст і закликала українців до єдності та боротьби за свої права. Вони хотіли опуб­лікувати її незнаною тоді в Галичині азбукою "гражданкою", яку вживали в Російській імперії, і якою вже була надрукована "Ене-їда" Котляревського та твори інших письменників. Але збірку не

¹ Там же.—С. 366-367.

² KozikJ. Op. cit.— S. 93.

³ Франко І. Вказ. праця.— С. Ill; цей же самий Вацлав Залеський був у 1848 р.
губернатором Галичини.

пропустила цензура і довелося вилучити з неї найбільш політично загострені твори. Тоді стараннями Я. Головацького ЇЇ вдалося над­рукувати в Будапешті тиражем 1000 прим, під назвою "Русалка Дні­стровая". Тут були народні пісні, оригінальні поезії та статті. "До­бір творів і розвідок підпорядковано єдиній меті — піднести ви­звольний рух, пов'язати його з рухом інших слов'янських народів"¹.

Павло Недокланський, цензор греко-католицьких книг у Буда­пешті, стверджував, що в творі "Русалка Дністрова" не виявлено нічого такого, що вимагало б знищення або недопущення до дру­ку цього твору, за винятком окремих місць передмови, що безпо­середньо стосуються народних руських пісень, або тих, які авто­рові видалися необхідними для легшого зрозуміння. З уваги на те, Недокланський заявив, що твір "Русалка Дністрова" "не містить у собі нічого, що суперечило б державному ладові, релігії або мора­лі", й тому уважав, що його "можна залишити у вільному розпо­рядженні автора"².

З Будапешту 100 примірників потрапило до Львова, деяка кількість залишилася на руках приватних осіб, як наприклад у Георгія Петро­вича в Пешті — 200 примірників, а поверх 600 пішло до Відня до цен­зури. Австрійський цензор чех Єрней Б. Копітар, визначний славіст, визнавав, що "збірка гарна, вдатна й одушевлююча", але вона за сво­їм змістом стояла на позиціях окремішності українського народу й тому могла бути сіллю в оці поляків і москалів. Отже, чи варто було б Австрії антагонізувати й наставляти проти себе ці два народи?

З політичних мотивів Копітар боявся пустити "Русалку Дністро­ву" й тому волів спекатися її і відіслав до Львова, мовляв, хай ін­ші вирішують долю збірки і беруть на свою відповідальність мож­ливі наслідки її появи³. І так "Русалка Дністровая" опинилася у Львові для вирішення ректорові духовної семінарії і професорові моральної богословії у Львівському університеті, Венедиктові Ле-вицькому, який з останньою посадою зв'язаний був у тому часі обов'язком цензора книжок і театральних вистав у Галичині. Ле-вицький, запізнавшись із "Русалкою Дністровою", наказав сконфіс­кувати весь наклад. Але цього тоді не зроблено і щойно в 1845 р. знайдено скриню з примірниками "Русалки Дністрової" і тоді "ви­соким розпорядженням президії від 22 серпня 1845 p.... наказано знищити ці екземпляри, за винятком одного, який належить пере­дати в бібліотеку університету"⁴.

¹ Пільгук І. Літературне відродження на Західній Україні // Письменники Західної
України ЗО—50-х років XIX ст.— Київ, 1965.— С 14.

² Русалка Дністрова; документи і матеріали.— Київ, 1989.— С 132—133.

³ І.Б.Р. Спроба реабілітації цензора "Русалки Дністрової" // Київ — Филадельфія.—
1962.- Ч. 1(70).— Січень-лютий.- С. 32.

⁴ Русалка Дністрова; документи і матеріали.— С. 265.

Хто ж такий був крилошанин Венедикт Левицький? Народився він у 1785 p., шляхтич з роду, виховувався в польському середовищі та польському дусі, але поляком не був. У 1848 р. став співзасновни-ком і членом Головної Руської Ради та підписав усі її відозви, а в то­му й "Відозву до руського народу", яка закликала зберігати "руську мову" й поширювати освіту тою мовою. Це означає, що він не міг бути ворогом руської, тобто української мови¹. Отже, дійсною при­чиною було те, що збірник за своїм змістом був революційний, бо закликав русинів-українців єднатися в боротьбі за свої права й не встилатися своєї мови. Крім того, був друкований народною хлопсь­кою мовою, тоді як сам цензор та все тодішнє старше духовенство, разом із митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, визнавали церковно-слов'янську мову — мовою літератури українського народу Галичини. Ба, що більше, "Русалка Дністровая" була надрукована невідомою до того часу в Галичині азбукою "гражданка", а не кири­лицею, якою досі друкувалася вся церковна література, і в додатку до того — фонетичним правописом².

Для ілюстрації того часу характеристичним був випадок, пов'яза­ний із візитом члена цісарської родини до Львова у вересні 1839 р. Від духовної семінарії його мав привітати молодий теолог Антін Мо-гильницький, послідовник "Руської Трійці", який для того написав вірш "Радостное привитаніє Єго ц.к. Височества Ерц-Герцога Франц-Карла во Львові". І митрополит М. Левицький, оборонець української мови й борець за українську школу, сконфіскував той вірш, кажучи по-польськи: "Як можна такою простою мовою віта­ти такого достойника?"³. Це були часи, коли вважали, що не всі на­родні мови надаються до літературного вжитку. Отже, народна мова, незвична азбука "гражданка", новий фонетичний правопис, були го­ловним гріхом "Русалки Дністрової". Крім того, цензор крилоша­нин Левицький мусів брати до уваги й політичні моменти, як на по­яву такої книжки зареагують поляки й російський уряд. І власне внаслідок того у Львові визріло рішення, що "Русалка Дністровая" не годиться до розповсюдження в Галичині й тому потаємно уда­лося поширити заледве сто примірників.

Але ці, несконфісковані примірники Русалки Дністрової" запо­чаткували нову епоху в національному житті на західноукраїнських землях під Австрією⁴, даючи початок новій літературі, а в парі з тим і національному відродженню. Провідну роль у тому процесі відіграв Маркіян Шашкевич, який свої перші твори, побудовані на народній основі й написані поетичною народною мовою, надру-

кував у "Русалці Дністровій". "Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі,— пи­сав Іван Франко. — Він мав відвагу і дар висловити досить вираз­но... досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися"¹. Шашкевич мав і значний вплив на творчість Якова Головацького, який також писав вірші за мотивами народ­них пісень. Захоплювали читача сповнені романтичним пафосом поезії Івана Вагилевича.

Однак на конфіскації книжки не скінчилося. Автори "Русалки Дністрової" викликали обурення у "власть імущих" і їх почали пе­реслідувати, а Шашкевича за "гражданку" звинуватили в русофіль­стві та приналежності до якоїсь таємної проросійської організації з виразною тенденцією повалення існуючого уряду. В одному із по­відомлень керівника Львівського Кримінального Суду говориться, що^ "Маркіян Шашкевич,— людина чудових здібностей. Один із найбільш діяльних членів російської партії", а на думку донощика Дмитра Мохнацького, "не підлягає жодному сумніву, що він є най­манцем російського уряду"². Тому члени Руської Трійці були під наглядом поліції як небезпечні для імперії.

Шашкевич був видатним українським постом, автором історич­них і ліро-епічних поем, ліричних віршів. Оповідання про оприш­ків "Олена", яке він назвав казкою, відзначається поетичними опи­сами карпатських верховин і полонин. "У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку",— писав Іван Франко³. Шашкевич мав також значний вплив на ранню творчість Якова Головацького та на інших письменників, його сучасників. За літературну діяльність Шашкевича переслідували світська і цер­ковна влада. Коли він висвятився, то діставав призначення на такі вбогі парафії, що жив у великих злиднях. Унаслідок того дістав хво­робу легенів, що загнала його завчасно до гробу на 32-му році жит­тя. Але перед смертю він мав ще можливість прочитати "Кобзар" Т. Шевченка, що вийшов у 1840 р.

Іван Вагилевич, закінчивши теологічні студії в 1839 p., мусів че­кати сім років, заки йому дозволили висвятитися на священика і дали парафію на селі далеко від Львова, де він не міг продовжува­ти свої наукові дослідження над українською мовою. У міжчасі Ва­гилевич готував розвідку про "південно-руську" (українську) мову, якої не зумів докінчити, але частинно використав її у своїй іншій праці "Граматика малоруської мови", що вийшла друком у Львові в 1845 р. Обі ці праці були польською мовою, що була тоді до­мінантною в культурних колах Галичини. У цих працях Вагилевич

¹ Там же.

² Там же.— С. 78.

³ ГнатюкВ. Вказ. праця.— С. 31.

⁴ Демкович-ДобрянськиіїМ. Вказ. праця.— С 23.

¹ Франко І. Вказ. праця.— С. 112.

² Русалка Дністрова; документи й матеріали.— С 204.^і

³ Франко І. Твори в двадцяти томах.— Київ, 1955.— Т. 17.— С 227.

виявив себе непохитним прихильником української національної ідеології¹. Не витримавши переслідування з боку греко-католиць-кої ієрархії, Вагилевич зламався і пішов на співпрацю з польським кліром. Наприкінці він покинув греко-католицький обряд, перей­шов на протестантизм і, не поправивши своїх життєвих умов, по­мер у злиднях.

... ?^к*^в Головацький — автор наукових розвідок з філології, істо­рії й етнографії. Він зібрав й опрацював багато українознавчих ма­теріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відображає дух на­ції. Він також зробив першу спробу наукової класифікації укра­їнських діалектів. У 1848 р. Головацький був одним з учасників з'їзду руських учених і став першим викладачем на кафедрі української мови й літератури Львівського університету, а рік пізніше був об­раний ректором. Але згодом під впливом Погодіна він захопився ідеєю панславізму, приєднався до москвофілів, був змушений по­кинути професуру й емігрував до Росії². Написав низку наукових праць, з яких ще й досі має наукову цінність збірник "Народні пісні галицької й Угорської Руси", яка з'явилася в Москві 1878 р. у чо­тирьох томах. Я. Головацький помер у 1888 p., похований у місті Вільнюсі.

Зерно, посіяне Руською Трійцею, дало неабиякі плоди. їхній по­чин підхопили низка молодих людей, охочих до праці на народній ниві: Михайло Бульвінський, Іван Головацький (1814—1899), Гри­горій Ількевич (1803—1841), Йосафат Кобринський (1818—1901), Иосиф Левицъкий (1801—1860), Иосиф Лозинський (1807—1889), Антін Могильницький (1811—1873), Рудольф Мох (1816—1891), Ио­сиф Охримович, Семен Плешкевич, Иосиф Скоморовський, Ми­кола Устиянович (1811—1885), Юліян Ямінський та інші.

Революція і Весна Народів

Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до по­встання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й Австрії. Галичина була переповнена всякими рево­люційними емісарами й конспіративними гуртками іпід цим огля­дом уважалася, поруч італійських провінцій у складі Австрійської імперії, класичним тереном різних змов і революційних приготу­вань. У зв'язку з цим польські революціонери намагалися прихи­лити на свій бік селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських теренах Західної Галичини, але також і в українській

¹ Brock P. Ivan Vahylevych (1811—1866) and the Ukrainian national identity // Canadian

Slavonic papers.—1972.— Vol. 14.— No. 2.— P.171. ¹ Демковігч-ДобрянськийМ. Вказ. праця.— С. 23—24.

Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але ав­стрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антаго­нізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтри­мувати й боронити¹.

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познансько­му князівстві німці провели масові арешти польських революціоне­рів і захопили також начального вождя планованого повстання Люд-вика Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шлях­тичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного ру­ху, військову частину, однак під впливом непсревірсних вісток, що до Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова. Це також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про арешти лідерів повстання в Познані та Львові, таки розпочали по­встання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова.

Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстан-чий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що зем­ля, яка знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків².

Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й достав­ляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали іпобитих, або лед­ве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставле­ного повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук³.

¹ Lozinski В. Szkice z history! Galicyi w XIX wieku.— Lwow, 1913.— S. 136—137.

² МшшерИ.С. Накануне отмены барщины в Галиции (Из истории идейно-политической
борьбы в польском обществе в 30-40 годах XIX столетия) // Ученые записки Инсти­
тута славяноведения.— Москва — Ленинград, 1949.-; Т. 1.— С. 189.

³ Франко І. Вказ. праця.— С. 65—66.

В. Верига

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прий­шли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, лік­відувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексу­вала Краків до Королівства Галичини й Лодомерії. Краків, як "віль­не місто", перестав існувати.

У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до со­ціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки ве­ликому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заво­рушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого укра­їнського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірсько-го округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служи­ти як доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до по­встання рішуче ворожо",— каже польський історик С Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці¹.

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і бра­терство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чу­дово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської мо­нархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., сим­вол реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уник­нути кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для ГТрусії консти­туцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, до­зволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т.зв. "народну гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційно­го державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі рівності всіх громадян.

¹ Kieniewicz S. Ruch chbpski w Galicji w 1846 roku.— Wroclaw, 1951.— S. 169—170.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсь­ко-Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке ав­стрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці зверну­лися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Ве­неція, місто і провінція, що також була складовою частиною Ав­стрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині на­дати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі.

Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кра­кові та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзсн, який прихильно ста­вився до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобало­ся, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про ство­рення самостійної Польщі, принаймні на території королівства Га­личини й Лодомерії¹. У Львові польська інтелігенція вже 18 берез­ня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому представила бажання відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фер­динандом як польським королем. Вони вимагали: завести польсь­ку мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Га­личини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури та ам­ністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за ор­ганізацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чу­жинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідаль­них посадах, а також знесення панщини². Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх народів", вони заюіикали й українців підписати те звернення до цісаря. Однак, коли Кирило Вінковський, член одинокої тоді української установи, Ставропігійського Інсти­туту, іменем українців зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах (була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і українська мова", то поляки з обурен­ням закричали: "Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови"³. За те, що Вінковський взагалі від­важився ставити таку вимогу, поляки назвали його зрадником і мос-

¹ Франко І. Вказ. праця.— С 75.

² Там же.— С 76.

³ Kaczata S. Polityka Polakow wzgledem Rusi.— Lw6w,4879.— S. 286.

калем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство¹.

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім іг­норувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом...

Скасування панщини

Австрійський уряд зробив ставку на селянство, яке й так шлях­ті не вірило. Використавши непорозуміння поміж польською інте­лігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою дарування пан­щини. За його порадою вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар підпи­сав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинно­стей й надання їм волі. Цей закон проголошено народові на Ве­ликдень 22 квітня 1848 р. Це було "завершенням тої роботи, яку розпочав Йосиф II ще 1785 р. ... з деякими поправками, що ста­лися конечні по звиш 60 роках"². Отже, щоб недопустити до се­лянського повстання, скасування панщини в Галичині було про­ведене з великою поспішністю, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Скасування панщини ви­кликало великий ентузіазм на селі української Галичини й запев­нило династії Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття.

За скасування панщини пани-дідичі мали дістати відшкодуван­ня з державної скарбниці та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон не визначив відразу вартості панщини і всіх підданських да­нин у грошах на основі податкового виміру, які дідичі мали діста­ти як відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комі­сія на чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сер­вітути, тобто ліси й пасовища, якими користувалися селяни. На підставі того закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані платити за них панам на основі "добровільних угод з ними"³.

Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням ін­тересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм панам, в руках дідичів залишалося ще 89, 57% лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що ро­било селянина залежним від дідича у господарському відношен-

¹ Левицьшй К. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914; на підставі
споминів.— Львів, 1926.— С. 15.

² Франко І. Вказ. праця.— С 83.

³ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С 21.

ні.¹ Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Ав­стрії й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєт­ків, але в той же сам час сільське населення перманентно голоду­вало. Причина лежала в тому, що 43% всієї управної землі припа­дало на польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько 2700 тисяч сільської людності припадало заледве 57% орної землі. Іншими словами, на один квадратний кілометр при­падало 93 особи.

Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке за­безпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пи­во й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент ска­сував "примус побирання пива й горілки і всякі сполучені з тим зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон² і намагалися ви­тягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід із пропіна­ції виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони ринських. Згідно з тодішніми обчисленнями українського вченого Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можли­вість шкільної освіти майже сотні селянських дітей³.

Крайовий бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні тягарі спихалися на плечі селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870 pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнаймен­ше податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії, яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося 67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%⁴.

Тим часом галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імпе­раторського закону від 17 квітня про необхідність укладання селя­нами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лі­сами й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало причиною численних селянських виступів за збереження пра­ва користування лісами й пасовищами⁵. Навесні та влітку 1848 р.

¹ Дсмковнч-Добрянський М. Вказ. праця.— С 89.

² Франко І. Вказ. праця.— С. 105.

³ Онисим (Навроцький В.). Пиянство і пропінація в Галичині // Громада.— Женева,
1882.— Т. 5.— С 50; Франко І. Вказ. праця.— С 105—106.

⁴ Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroctaw, 1952.—S. 323—324.

⁵ Ibid.- S. 22.

селяни почали відбирати у панів громадські пасовища. Це набрало масового характеру, австрійські власті застосовували військову си­лу. Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лі­сів і пасовищ характеризувала суспільно-скономічні відносини в Га­личині аж до вибуху першої світової війни в 1914 р.

Головна Руська Рада

Українці Львова 19 квітня зібралися під проводом крилошани-на Михайла Куземського і вручили намісникові Стадіону петицію до цісаря, в якій домагалися: а) української мови у школах, щоб цісарські розпорядження видавалися в українській мові та б) щоб урядники в заселеній українцями Галичині знали українську мову, та щоб усі народні уряди, міські та сільські служби були доступні також українцям; в) щоб греко-католицьке духовенство мало змо­гу добре вивчити українську мову й могло зрозуміло викладати на­родові науку моралі й віри та щоб зрівняти духовенство в правах, привілеях і достоїнствах усіх трьох обрядів, греко-католицького, ла­тинського й вірменського. Варто підкреслити, що місто Львів було єдиним містом в Європі, де були владичі престоли трьох різних католицьких обрядів.

У день уродин цісаря Фердинанда, 25 квітня 1848 p., проголо­шено першу конституцію в Австрії. Для відзначення цісарських уро­дин українці міста Львова зібралися в духовній семінарії й, вислу­хавши святочну промову, відспівали низку українських пісень. Це були перші збори з українським характером^.

Українці 2 травня 1848 р. заснували у^Львові представництво "Головну Руську Раду" під проводом єпископа Григорія Яхимови-ча, яка складалася з ЗО членів. Його заступниками були обрані ка­нонік Михайло Кузсмський (пізніше єпископ Холмський) і пись­менник Іван Борисикевич та два секретарі: о. Михаїл Малиновський й Теодор Лсонтович. На перші збори Головної Руської Ради прий­шло близько триста українців, а також кілька поляків, які переко­нували українців, що їм не треба окремої репрезентації, вистачить одна польська для всіх мешканців Галичини. Коли ж українці на цс не погодилися, поляки залишили збори.

В таких обставинах виринула думка про створення із заселених українцями земель в Австрії самоуправної області, яка в даному випадку мала перспективи на швидке здійснення в австрійському уряді за принципом рівноправності національностей. До речі, в той час уже існувала цісарська постанова з 27 лютого 1847 р. про по­діл королівства Галичини й Лодомсрії на дві губерніальні області з головними містами Львовом в українській Східній Галичині та польською областю, заселеною мазурами, з Краковом на заході. Але покищо та постанова не була здійснена. Головна Руська Рада 9 чер-

вня у своєму зверненні до цісаря Фердинанда висловила домаган­ня, "щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові ... та щоб ті части краю, які замешкують мазури, відділено від руської про­вінції, бо вона має польське населення".

Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, в якому сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під Австрією з українцями під російською займанщиною. "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним го­ворить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйо­на землю галицьку замешкує. Той нарід був колись самодільний, рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письмен­ний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпався поволі той великий нарід, стра­тив свою самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже пану­вання."

"Такі нещастя склонили з часом, що много заможних панів від­ступили від руського обрядку отець своїх, а з ним виреклися мови руської і опустили свій нарід ... Нарід тим способом оставлений і щораз більше ослаблений, зістав завислим від довольности чужої"¹.

Стверджуючи, що Австрія буде конституційною державою та що, "як усім так і русинам засвітило сонце й будить їх до життя. Бу­дяться під тим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підносить­ся перед нашими очима на землі нашій народність польська, й о добрі і свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, а ми ж, браття, сини так великої руської родини малибисьмо самі одні на світі позістати в тім нещаснім змертвінню? Ні! Пробудився вже наш лев руський і красну нам ворожить пришлють. Вставайте ж, брат­тя, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте! але не до звади і незгоди, но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи, ... абисьмо не покрилися гань­бою перед світом і не стягнули на себе нарікань поколінь наступ­них. Поступаймо з другими народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом"².

Далі в маніфесті був з'ясований план діяльності, який збігався з вимогами, висловленими у петиції до цісаря Фердинанда й за­кликом до лояльності Австрії, та щоб на місцях організували міс­цеві ради на взір Головної Ради у Львові^

Ствердження Головної Руської Ради в Маніфесті, що "півтретя мільйона галицьких русинів" є складовою частиною великого 15 мільйонного народу, який говорить тою самою руською мовою, не

¹ Зоря Галицька.— 1848.— 15 травня.

² Там же.

відносилося тільки до мовного аспекту. Про це зовсім ясно ствер­джує анонімна стаття в архіві Головної Руської Ради під назвою "Умови згоди між Польщею і Руссю", яка підкреслює власне по­літичний аспект справи. "Від Тиси за Карпатами, по обидва боки Дністра і Дніпра, аж до берегів Дону,— писав невідомий автор,— розкинулися поселення одного слов'янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів ... Призначенням такого великого народу не може бути те, щоб займати в Європі побічне станови­ще, щоб підпорядковуватися іншому,— говорить він.— Скажім від­верто, чого прагнуть і мають право прагнути русини. Хочуть бути народом самостійним і непідлеглим нікому іншому (бо) все, що на їхній землі — чинить їм шкоду, або їм ворогує — є їм ненавис­ним. З того випливає, що все іноземне, інородне, з часом повин­но зникнути з їхнього краю... Скажімо виразно: на Русі живуть всупереч з правом і мовою руського народу, переважно як шляхта, міщани й урядники, — мадяри, поляки й росіяни. Розуміючи те­перішні події і перспективи, не можна сумніватися в тому, що ці елементи в кінцевому підсумку мусять зникнути з Руської землі, столицею і серцем котрої, як колись, так і потім буде Київ"¹. Закінчуючи свої міркування, невідомий автор уважав, що "коли бажання самостійности й окремішнього існування уже задскляро-ване, не можна більше повертати русинів до національної безді­яльносте а треба діяти так, щоб їх боротьба за незалежність спри­яла досягненню незалежносте сусідніх Польщі й Татарії. Хай Львівська Галичина стане зародком майбутнього вільної Русі, а краківська Галичина — майбутньої Польщі"². Іншими словами, автор визнавав принцип національного самовизначення понево­лених народів.

Одночасно Головна Руська Рада почала видавати у Львові свій власний пресовий орган, перший український часопис народною мовою, "Зоря Галицька", "письмо повременное для справ народ­но-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського народа". Першим редак­тором "Зорі Галицької" був журналіст і правник, один із заснов­ників Головної Руської Ради, Антін Павснцький (1818—1889). Во­на скоро набула такої популярності, що народ виходив за село на­впроти листоноші, щоб швидше довідатися про новини зі світу. Власне у "Зорі Галицькій" з'явилася відповідь міністра внутрішніх

¹ "Warunki zgody miedzy Polskq a Rusiq" // Центральний Державний Історичний Архів
України у м. Львові (далі — ЦДІАЛ), ф. 180: "Головна Руська Рада", опис 1, справа
8, аркуш 3—4; цитує Олег Турій у доповіді: "Галицькі русини між москвофільством
і українством (50-ті — початок 60-их років XIX ст.)", на Міжнародній-Науковій
Конференції "Товариство "Просвіта" і західноукраїнське національне відродження...",
7 грудня 1993 р. у Львові (у друці).

² Там же.

справ на петицію Головної Руської Ради до цісаря та її "Відозва до руського народу". У 1849 p., коли "Зорю Галицьку" перебрали москвофіли й завели в ній "язичіє", тобто мішанину українсько-цсрковнослов'янських та російських слів, число передплатників різ­ко зменшилося, бо люди її не розуміли й у 1857 р. вона перестала виходити, через відсутність передплатників.

Створення Головної Руської Ради як першої політичної органі­зації українців Галичини збентежило і насторожило поляків. Вони у противагу Раді заснували у Львові 23 травня полонофільський комітет під назвою Руский Собор, на чолі якого став князь Лев Сапіга. До Собору вписалося 64 поляки українського походження, які назвали себе "русинами", щоб могли говорити в імені русинів Галичини. До Собору могли належати особи українського роду, але без уваги, греко-католики вони чи римо-католики. Насправді українці становили там меншість — три грско-католицьких свя­щеники, а решта були "gentes Rutheni, natione Poloni", поляки з українського роду. Серед них можна вирізнити три групи: а) спо-лонізовані аристократи і дідичі на чолі з графом Володимиром Ді-душицьким; б) сполонізовані інтелігенти, польські підпільники; в) українські інтелігенти демократичних переконань, що були в опозиції до Головної Руської Ради, де домінували священики¹. Руский Собор виступив дуже рішуче проти поділу Галичини на польську й українську області.

Для скріплення позицій Руского Собору поляки запросили до себе на працю шанованого в українських національних колах Іва­на Вагилевича, колишнього члена Руської Трійці, на посаду редак­тора часопису "Дневник Руский", який вони видавали на проти­вагу "Зорі Галицькій". Перше число з'явилося ЗО серпня.

Як редактор пресового органу Руского Собору Іван Вагилевич виступив проти поділу Галичини, уважаючи, що українська мен­шина у західній області Галичини, знайшовшись під польською ад­міністрацією, упала б жертвою полонізації. На його думку, поділ Галичини послабив би також відпорність українського населення у процесі германізації². Отже, опозиція до поділу Галичини у Ва­гилевича виходила із зовсім інших причин, ніж у Руского Собору. Вона не означала, що Вагилевич запродався і зійшов із позицій окремішности українського народу від поляків і росіян. Він усе ще уважав, що історія України й галицьких русинів сягає Київської Руси, охоплює славне козацьке минуле й доходить до сучасних днів.

Поляки застосовували різні інтриги, щоб перешкодити діяльності Головної Руської Ради. Вони твердили австрійським властям, що Руська Рада висловлює погляди й бажання тільки однієї клерикаль-

¹ ВюскР. Op. cit. -P. 180.

² Ibid.- P. 184

ної фракції і не репрезентує цілого народу. Це твердження було наскрізь фальшиве, бо хоча провідниками українського народу в Галичині були тоді переважно священики, проте їх політика не була кастова клерикальна, а насправді національна й українська¹.

У боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла пере­можцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і се­лянські маси і Собор не здобув ніякого впливу². Навпаки, 6 жовт­ня противники української культурної окремішности перефорсува-ли резолюцію про об'єднання Руского Собору з Польською Радою Народовою і в той спосіб виявили своє правдиве обличчя.

Із ліквідацією Руского Собору припинено видавання тижневи­ка "Руский Дневник" і Вагилевич залишився без праці³.

Згідно з конституцією, оголошено вибори до конституційного державного сойму, який мав складатися з 383 членів⁴, з яких для Галичини виділено 96 посольських місць. Голосування було загальне для всіх чоловіків, і Головна Руська Рада повела енергійну перед­виборчу кампанію. Вислід перших виборів (39 послів) не відпові­дав справжньому співвідношенні українців до поляків у Галичині, але беручи до уваги, що вони відбувалися безпосередньо після ска­сування панщини, був зрозумілий. Маса сільського народу була ще не освічена та й національна організація була ще слабкою, а польсь­ка сторона у широких верствах своєї інтелігенції і напівінтеліген-ції була добре підготовлена й уживала всіх способів, щоби народ відтягнути від участі у виборах. Між іншим, поляки ширили вістку, що новообрані посли мали б підписати згоду на нову панщину. Під впливом такої фальшивої пропаганди у деяких повітах селяни від­мовилися йти до виборів і голосувати за своїх⁵.

Австрійський парламент зібрався 10 липня 1848 р. Серед укра­їнських парламентаристів було 27 селян, 9 священиків (в тому єпископ Григорій Яхимович і крилошанин Михайло Куземський), один дідич, один учитель гімназії й кол. губернатор Галичини Ф. Стадіон. Ці посли, хоча й більшість із них не були підготовлені до парламентарної праці, гідно репрезентували українців на сесіях парламенту. Посли українці внесли чотири меморіали, в яких ви­яснювали питання національних відносин в Галичині, й петицію з 15 000 підписів з домаганням поділити Галичину на польську й українську. Петицію відчитано 8 серпня і поляки негайно висту­пили проти того, а Руский Собор вніс свою петицію проти подіту Галичини.

¹ Левицьшй К. Вказ. праця.— С. 46.

² Холжыат І. Історія України.— Мюнхен, 1949.— С 342.

³ ВюскР. Op.cit.-P. 186.

⁴ Левицьшй К. Вказ. праця.— С. 12.

⁵ Там же.— С 32.

Від Головної Ради руського народу галицького 21 листопада вий­шов "... через верхи Бескидів: поклик до Братів русинів угорських", щоб їх поінформувати про події в Галичині й підтримати їх на ду­сі в боротьбі з мадярами"¹.

^Четвертого червня виїхав до Відня галицький губернатор граф Ф. Стадіон, якого поляки дуже не любили, за те, що він прихиль­но ставився до українців. На його місце губернатором став Вацлав Залеський. Він, всупереч цісарському декретові про рівноправність української і польської мов у школах Галичини, домігся від мініс­терства освіти розпорядження про запровадження викладання польською мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті.

Це обурило українців і Головна Руська Рада вислала делегацію до цісаря з семи осіб, яка вручила цісареві петицію з домаганням: а) поділу Галичини на частину польську й українську; б) заведен­ня української народної гвардії; в) заведення української мови в школах і у всіх урядах; г) скасування мандаторів і на їх місце вста­новлення цісарських урядів; г) установлення комісії для розгляду спорів за грунти й ліси між дідичами і громадами; д) зрівняння в правах гре ко-католицького духовенства з римо-католицьким. Цю петицію цісар прийняв і в грудні з'явилося розпорядження, що в усіх гімназіях Галичини мовою викладання залишається німецька мова.

У відповідь на намагання українців ввести українську мову до шкіл, судів й урядів спеціально з нагоди заходів про поділ Гали­чини поляки стали ширити пропаганду, що українці хочуть прилу­чити Східну Галичину до Росії.

При Раді були створені відділи для справ шкільних, сільських, фі­нансових тощо, а по округах і деканатах Галичини творилися окруж­ні та інші ради, яких разом налічувалося 50. Оскільки провідниками в цьому русі були в основному священики греко-католицької цер­кви, то вони покористувалися церковним адміністративним поділом Галичини для політично-адміністративного розподілу. Кбжнїпгмен-ших рад мала свого референта в Головній Руській Раді для зв'язку між центром та провінцією. Менші ради теж складалися з ЗО членів, куди входили селяни, міщани, шляхта й дяки, по трьох із кожної групи, та 18 інтелігентів, у т.ч. 10 священиків.

Одночасно по окружних містах Ради скликали многолюдні віча, де вияснялися цілі й завдання Ради. Такі віча відбулися 1848 р. у Станіславові, Жовкві, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, а цей ряд закін­чило величезне українське віче у Львові 15 травня 1849 р., у першу річницю знесення панщини. На таких вічах народні маси мали на­году ближче пізнати себе, набути деякого знання з політичної та суспільно-громадської діяльності Головної Руської Ради.

¹ Там же.— С 45.