Сучасні уявлення про азіатському способі виробництва

Концепція азіатського способу виробництва, також як і теорія п'яти суспільно-економічних формацій, виходить із уявлення про різкої межі, яка відділяла первіснообщинний (безкласовий) лад від товариств, визначальною характеристикою яких є наявність антагоністичних класів і держави. Іншою стороною цього є не менш різке відділення безкласового комуністичного суспільства від попередніх формацій. Іншими словами, концепція азіатського способу виробництва при всьому її антагонізмі з теорією суспільно-економічних формацій будувалася на основі тієї ж самої методології дослідження історичного процесу. Розгорнувши її до логічної завершеності сучасні дослідники марксистського спрямування опинилися в свого роду теоретичному глухому куті. Втратили чіткість такі поняття як власність, клас, держава, співвідношення між ними. У ряді країн Стародавнього Сходу історики виявляють сильну державу - апарат насильства, але не знаходять ні приватної власності, ні класів приватних власників. Відмінності між знаттю і народом визначаються як станові. Природно народилося уявлення про виникнення найдавніших держав до появи приватної власності і класів. Такі держави названі становими (В. П. Ілюшечкин). З'явившись, вони нібито були покликані стимулювати розвиток економіки, а значить приватної власності і класів. Хоча, як відомо, для класиків марксизму природною була інша логіка: спочатку з'явилися класи, а потім держава. Так, принаймні викладав це питання Ф. Енгельс у розділі «Варварство і цивілізація» своїй знаменитій роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави», яку за своїм інтерпретував В. І. Ленін у не менш відомої лекції «Про державу».
Криза зазнає і уявлення про таке поняття як «суспільні класи». Виділені на основі здорового глузду «великі групи людей», наприклад, для рабовласницького суспільства - рабовласники, вільні дрібні виробники, раби - не знаходять підтвердження в джерелах. Так ні в одному суспільстві давнину, включаючи римське, не було такого суспільного класу як «рабовласники». Римляни взагалі не знали подібного слова. Люди, що мали рабів, належали до різних суспільних груп, часом абсолютно нічого спільного не мали один з одним. Рабами могли володіти і раби, також ставали «рабовласниками». Тому володіння рабами не можна вважати конституирующим ознакою класу, інакше потрібно буде говорити і про класи колоновладельцев, биковладельцев, собаковладельцев і т.п. Клас рабів протистояв не особливого класу рабовласників, а всім вільним у цілому. Якщо свобода останніх була забезпечена всіма суспільними інститутами (кал в Греції і Римі), то вони утворювали самостійний клас громадян, а якщо вони були підданими, що відрізнялися від рабів лише меншою ступенем особистої залежності, як у Древньому Єгипті, то ціна їх «свободи» була невелика і основна грань в суспільстві проходила не між вільними і рабами, а між підданими (народом, працівниками) і державою чи великими власниками.
Так звані вільні дрібні виробники, наприклад, селяни також, будучи близькі господарсько, мали мало спільного один з одним. Так селяни-громадяни Риму, за яких ратували брати Гракхи, були привілейованим шаром в порівнянні з селянами Італії, не мали громадянських прав. Громадянські війни в Римі, що призвели до встановлення імперії, багато в чому були обумовлені протистоянням інтересів цих двох «великих груп», у яких ніби-то повинні були бути єдині класові інтереси. І вже зовсім нічого спільного вони не мали з селянством Африки чи Галлії, яке для них було лише потенційними рабами. Грецький землероб Гесіод (автор відомої поеми «Праці і дні») займав у своєму суспільстві зовсім інше становище, ніж давньоєгипетський «красномовний селянин» (герой однойменної казки) у своєму.
Так само і раби займали в реальності дуже різне положення. Промовці на скачках раби-наїзники заробляли сотні і тисячі (навіть мільйони) сестерціїв і не тільки збагачували панів, а й самі купалися в розкоші. У римлян був спеціальний термін для позначення раба, що належав рабові - вікарій. Притчею во язицех стали імператорські раби і вільновідпущеники Калігули, Клавдія, Нерона, що володіли колосальними станами і могутністю, що змушував тремтіти римських сенаторів. Їх важко записати в один клас з рабами з каменоломень. Щоб вийти з такого делікатного становища, в яке завело проходження одного разу обраної логіці, радянські дослідники 70-80-х років звернулися до поняття «клас-стан». Приналежність людини до класу начебто визначається за економічною ознакою, а до стану - за юридичною. Часто ці два принципи не збігаються, тому одні і ті ж люди можуть належати до одного стану, але до різних класів. Формально такий підхід є логічним, але його практичне використання найчастіше призводить до абсурду. Так раб, що мав вікарія, по станової приналежності - раб, а по класовій - рабовласник. Чи можна віднести такого «рабовласника» до одного класу з римським сенатором або хоча б з селянином-громадянином?
Мабуть, кажучи про класи раби - пани, кріпаки - феодали, наймані робітники - буржуа, К. Маркс і Ф. Енгельс мали на увазі щось інше, ніж простий розподіл того чи іншого суспільства на ієрархічний ряд суспільних груп. Недарма вони і не намагалися дати визначення класу. Нерозуміння цього призводить багатьох до заперечення правомірності самого класового підходу до оцінки суспільного розвитку. Адже розкол суспільства на антагоністичні класи обгрунтовувався класиками не експлуатація одних іншими (що теоретично знову), а суспільним поділом праці, на основі якого тільки і може функціонувати сучасне суспільство, відірвалося від примітивної натуральності господарства. Спеціалізація в тій чи іншій потрібною суспільству області неминуче веде до появи суспільних груп, що спеціалізуються на управлінні громадськими справами, організації виробництва, торгівлі, а також різних сферах безпосередньої господарської (ремесло, землеробство і т.п.) і соціально-культурної діяльності. Всі ці групи становили єдине суспільство, всі виникають внаслідок об'єктивних потреб і потрібні йому, тому в домарксистской політекономії їх взаємодія називалося не поділом, а кооперацією суспільної праці. Теоретично, втім, і поділ, і кооперація суспільної праці мають однакове значення, хоча і з різним акцентом. Обидва поняття виражають дві сторони одного явища.
Абсолютизація однієї зі сторін веде до створення на одній вихідній основі зовсім різних теорій. Акцент на поділі привів марксистсько-ленінську науку до уявлення про те, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба класів за посилення або знищення експлуатації. А увагу до кооперації зумовило популярність в «буржуазної» науці теорій суспільного договору. Останні не заперечують експлуатацію, але теоретично вона вторинна, на першому місці єдність суспільства, що функціонує на основі громадської спеціалізації (поділу) праці.
Критерієм у рівній мірі поділу суспільства на класи або об'єднання їх в єдиному суспільному організмі виступає пануюча в суспільстві форма суспільного поділу (кооперації) праці. Форм суспільного розподілу праці може бути декілька, і кожна з них ділить суспільство по-своєму, формує свої суспільні класи. Це можуть бути керівники (правителі) і народ (піддані). Це можуть бути організатори виробництва і, отже, суспільних відносин і працівники. Кожен член суспільства об'єктивно задіяний у всіх формах суспільного поділу праці. Люди розподіляються по суспільних групах на основі прилучення до приватної чи державної (прямий чи контролю над нею) власності. Адже будь-яке суспільне устрій передбачає наявність колективу та складових його індивідів (приватних осіб). Однак тільки після буржуазних революцій, які скасували станові та інші градації в суспільстві і перетворили суспільство в юридично і політично однорідний колектив громадян, тобто тільки в сучасному буржуазному (і похідному від нього соціалістичному) можливо настільки просте устрій суспільства і функціонування в ньому антагонізмів. У всіх докапіталістичних суспільствах зберігалися або, на ранніх етапах, архаїчні общинні структури, або, там, де вони відмирали, формувалися однотипні їм новоутворення у вигляді станових корпорацій. Індивід ніколи не був вільним атомом докапіталістичного суспільства, він завжди входив в яку-небудь проміжну структуру типу громади.
Формальним (або юридичною) вираженням пристрою будь-якого суспільства вважається панівна в ньому форма власності. Ця форма є відображенням суспільної структури, тобто співвідношення індивіда і колективу ^[1]. Це співвідношення може бути різним, а значить різними можуть бути і форми власності. У сучасному буржуазному суспільстві, де основою суспільства є громадянин, панує принцип повної (абсолютної) приватної власності, тобто суспільство в принципі зорієнтоване на інтереси громадянина. У докапіталістичних суспільствах, природно, існували інші співвідношення окремої людини з суспільством, то є інші форми приватної власності. Вони могли бути різноманітні й дуже складні (як представлені ними суспільства), але теоретично їх все можна звести до трьох: 1) випадок повного підпорядкування індивіда суспільству як в Стародавньому Єгипті, 2) випадок рівноваги інтересів індивіда і колективу як у давньогрецькому світі, 3) випадок переважання індивіда над колективом як в європейському середньовіччі.
Включення елемента власності в суспільне функціонування означає, що в суспільстві можна, розподіл людей за принципами, пов'язаних з відносинами до власності. Таких принципів може бути два. По-перше, люди можуть ділитися на долучених до власності (власників і тих, у кого її немає, але хто потенційно може бути власником) і відділені від неї (люди, самі є власністю - раби і негромадяни суспільства = потенційні раби). По-друге, члени суспільства, тобто люди, долучені до власності, діляться на великих власників і дрібних чи потенційних, тактично великі власники є організаторами суспільного виробництва і, тому, задають тон громадському житті, а дрібні і потенційні власники можуть бути лише працівниками » ^[2]. Тому другий принцип ставлення до власності присутня у всіх суспільствах. А ось перший притаманний лише докапіталістичним.
Таким чином, можна виділити три основні типи класових антагонізмів: 1) власники (і потенційні) - ті, хто є власністю (раби і потенційні), 2) великі власники (організатори суспільного виробництва в широкому сенсі) - дрібні і потенційні власники (працівники) , 3) правителі - керовані. У кожному суспільстві всі вони присутні в тій чи іншій пропорції (або потенції), при цьому будь-якої один є провідним і визначає соціальне обличчя суспільства і, отже, яка панує в ньому форму власності. Панування 1-го антагонізму було характерно для античних товариств Греції та Риму, панування 2-го для середньовічних так званих «феодальних», а також буржуазних товариств, а 3-го - для багатьох давньосхідних, частини середньовічного Сходу, Візантії, Росії, соціалістичних. У реальному житті поділ на три основні антагонізму, що виражають найзагальніші тенденції в суспільному розвитку, не вичерпує багатства класових форм. У конкретному суспільстві можуть існувати десятки класів-станів, але при теоретичній оцінці напрямку розвитку суспільства всі їх можна зорієнтувати на великі страти або класи з цим основним тенденціям.
З форм власності особливо специфічна та, яка грунтується на повному підпорядкуванні суспільством індивіда і яку К. Маркс називав «азіатської». Особливістю її є те обставина, що, якщо строго слідувати формальної логіки, у суспільстві є лише один приватний власник - держава в якій би політичній формі воно не виступало (як фараон в Давньому Єгипті, геруссии в Спарті або верхівка правлячої партії як в СРСР). Одні дослідники приймають таку логіку і вважають цю форму власності приватної (Ю. І. Семенов). Інші ж, подібно Л.С. Васильєву, розглядають її лише як державну. За їхньою логікою, приватна власність конституюється тільки для окремих індивідів і з'являється пізніше. Такий підхід також цілком природний. Але його прийняття ставить під сумнів наявність у суспільствах з азіатською формою власності громадських класів приватних власників. Тому-то частина істориків останнім часом і порахувала, подібно В.П. Ілюшечкин, ранні азіатські держави з деспотичною владою (яку начебто важко заперечувати) попередніми виникнення класів і приватної власності, тобто «Становими».
Іншим шляхом пішла наука, що називається на Заході антропологією і частиною відповідна нашої етнографії, але з більш широкими завданнями і охопленням матеріалу. Тут, на відміну від марксистського підходу, заснованого на різкому відділенні первісності від цивілізації, що ототожнюється з класово-державним суспільством, були розроблені перехідні типи суспільств від архаїчних до сучасних. Господарський перевором, викликаний «неолітичною революцією» (термін В. Г. Чайлда), тобто переходом до землеробства і скотарства, і спричинив за собою демографічне зростання, збільшення щільності населення і заселення раніше щодо вільних територій, привів до структурних змін в організації людських колективів .
За класифікацією М. Фріда, в котрий розпочався у зв'язку з цими зрушеннями розвитку людські колективи проходять чотири стадії організації суспільства: 1) Егалітарне суспільство (сегментоване), 2) ранжированном суспільство, 3) стратифіковані суспільства, 4) держава. Як егалітарного розглядається суспільство, в якому ще панує рівноправність, немає будь-яких груп людей з чітко вираженим відокремленням від інших. Зростання такого колективу і виникає в ньому соціальна напруженість (у зв'язку з чисельністю та браком прилеглих ресурсів) зазвичай регулюється відселенням частини суспільства (зазвичай це молодь) на вільні землі та освіта спорідненого колективу. Такі відокремилися частини по відношенню до початкового колективу є його сегментами, а сам процес сегментированием. Відокремилися сегменти (територіальні громади) складаються з родових груп, родичі яких залишилися на колишній батьківщині. Такі групи родичів, що представляють собою гілки роду, називаються лініджамі. Патріархальні пологи, що включають кілька таких гілок - лініджей, не є господарськими колективами. Їх члени (родичі) живуть у різних селах, ведуть господарство у складі не роду, а лініджа і є членами не родовий, а територіальної громади.
Ранжированном суспільство виникає з появою браку земельних ресурсів, коли стає нікуди відселятися. Розростання колективів призводить до появи в їх середовищі рангів, спочатку на родової основі - за ступенем близькості до засновника роду (близькі родичі - аристократія, далекі - залежний від них «народ»). Це задає інтерес до експлуатації чужеплеменніков - рабів, які були й раніше, але в незначних кількостях. Зростає кількість військових експедицій, метою яких стає встановлення контролю над чужими ресурсами і навколишнім населенням. На основі завоювання, як показав Р. Карнейро, утворюються привілейовані групи переможців і переможених експлуатовані, розділених на ранги знатності. Утворюється іноді дуже складна ієрархія рангів. Подальший її розвиток, хоча часто і дуже повільне, призводить до злиття в єдині стану родових аристократів і простолюду, рабів та інших груп залежних. Усложнившаяся організація вимагає постійних органів управління, тому що виникають стану групуються в страти правлячу (меншість) і підпорядковану (більшість). Суспільство, в якому поділ на ранги поступилося місцем станової диференціації, називається стратифіковані. Жорстке закріплення виникли страт - класів та вироблення механізмів, що запобігають дезінтеграцію суспільства, призводить до переростання стратифікованого суспільства в державу.
Внутрішній структурі суспільства зазвичай відповідає та чи інша зовнішня організація, а також система управління (завжди виступає перш за все як знаряддя для вирішення соціальних проблем). У сучасній, переважно англомовної, літературі звичайно виділяють кілька рівнів типологічної класифікації з цього боку. Це автономні поселення (громади або племена), вождества - чіфдом (протогосударства) - прості і складні, держави, імперії. Початкового типу автономних поселень відповідає епоха первісно-общинного побуту з егалітарної (рівноправної) організацією суспільства. У нашій літературі слідом за вченими XIX ст. прийнято вважати, що первісні родові громади об'єднуються в племена, що передують утворення держави. Проте в сучасній науці більший авторитет має концепція, відповідно до якої племена представляють собою вторинні утворення. Вони зазвичай виникають як реакція варварських громад на що знаходиться поруч більш високу цивілізацію. Так племінну організацію північноамериканських індіанців породив контакт з європейськими поселенцями, а племінний лад германців - з Римською імперією. Там, де такого впливу немає, перехід суспільства на стадію рангової організації викликав освіта не племені - об'єднання родів, а вождества, що поєднував територіальні громади, які складаються з лініджей. На чолі вождества (протогосударства), як показав ще сто років тому Дж. Фрезер, стояв не військовий вождь, а священний цар, що вважався виразником єдності суспільства та його єднання з природою. Такий сакральний правитель дуже часто прирівнювався до богів. Влада його над територією вождества була тимчасовою (потім він вирушав до інших богів), зазвичай залежачи від будь-якого природного циклу (річного, місячного о восьмій, дев'ятнадцять років та ін.) Претенденти на таку посаду піддавалися суворій перевірці на фізичний і розумовий досконалість. Спогад про це збереглося в мають міфічні коріння російських чарівних казках про пригоди царевича, що виконував декілька складних завдань, відгадують загадки і врешті-решт здобували царську дочку і царство на додачу. Іноді випробування включало ритуальне суперництво з попередником, закінчувалася загибеллю останнього. Загибель старого царя осмислювалася як принесення його в жертву в ім'я процвітання народу (наприклад, варіння у чані з молоком старого царя, який намірився одружитися з цар-дівиці, і чудесний порятунок Іван-царевича або Іванушки-дурня, ставав молодим царем). У практичному житті такий сакральний цар-вождь зазвичай виконував функції ватажка війська (як, наприклад, спартанські царі, єгипетські фараони та ін), хоча для реального керівництва військовими діями, якщо не володів відповідними талантами, міг мати заступника (військовий вождь). Царю належали судові функції, але відповідно до звичаїв і під контролем їх зберігачів - жерців і старших. Питаннями регулювання взаємовідносин у колективі зазвичай займалися останні. Життя священного вождя була обплутана безліччю заборон-табу.
Сприятлива демографічна ситуація могла призвести до об'єднання з Вождівство досить далеких громад, а також інших вождеств чи племен. Зазвичай це відбувалося насильницьким шляхом і закладало основу трансформації рангового суспільства в стратифіковані. При цьому виникає складне Вождівство, в якому утворюється ієрархія входять до нього підрозділів. Спираючись на нижні шари в цій ієрархії (народ) сакральні вожді могли перетворити свою ритуальну владу в реальну, закріплюючи її у спадок. Звідси йде поширене в легендах спогад про багатьох з них як про народних заступників. При цьому вони використовували все більше зміцнюється в міру зростання завоювань постійну дружину, перетворюючись одночасно і у військових ватажків. Так було наприклад, в Київській Русі при Святославі та Володимирі. Складне Вождівство відповідає стратифіковані суспільства. У ньому і зароджується держава. Це означає, що політичні зміни, пов'язані з трансформацією влади священного царя, були проявом більш глибоких суспільних змін. Їх цілком можна вважати справжньою революцією в суспільних відносинах, змушувала переосмислювати звичаї і скріплюється їх релігійні норми. Цим зумовлені й релігійні реформи київського князя Володимира. У західній літературі в ходу ряд критеріїв відмінності вождества від держави: наприклад, запропонований Р. Коеном - виникнення інститутів, що запобігають розпад суспільства, або Е. Сервісом - поява репресивної функції. Тому так звана «феодальна роздробленість» є звичайним розпадом таких складних вождеств як Франкське королівство, Київська Русь і ін Точно так само розпалося у VIII ст. до н.е. китайське суспільство Чжоу, яке типологічно важко вважати феодальним.

Початкові держави, що виростав із вождеств, далеко не відразу набували закінчені риси. У їх суспільний устрій зберігалося значне число рис архаїки. Не відразу відмирає родова і общинна ієрархія, аристократія і рада старійшин відомий час відіграють чималу роль, зберігає велике значення рабство, найпростіша з форм експлуатації, що зародилася в глибокій первісності і т.п. Держави з таким суспільством в західній літературі називаються ранніми державами (проблема особливо розроблена Х. Клессеном і П. скальники). Раннє держава характеризується збереженням неуніфіцірованності суспільства, не все воно складається з однотипних громад, загальнодержавні класи-стани намічені, але горизонтальна структура суспільства головує над вертикальною. У такому суспільстві зберігається архаїчна ідеологія неподільності суспільства і держави (апарату управління), їх взаємозалежності (співучасті, за висловом С. Л. Утченко), тобто наявності взаємних зобов'язань між правителем і «його народом», які базуються на традиції. Порушення цієї традиції правителем ставить його поза законом і дозволяє народу вимагати його скинення. Такі порядки і їх рецидиви тримаються до тих пір, поки в суспільстві не зжиті архаїчні форми власності типу азіатській чи античної. Розвиток і посилення індивідуальної приватної власності веде до висування на перший план класового поділу на великих власників засобів виробництва і дрібних / потенційних власників (працівників). Відходить на далеку периферію або навіть відмирає рабство. У суспільстві інтенсивно формується вертикальна ієрархія загальнодержавних класів-станів. Держава перетворюється на знаряддя інтересів великих власників. Виникає і затверджується нова ідеологія у формі так званих «світових релігій» - християнство, буддизм, іслам, конфуціанство. Так рання держава трансформується в зріле, яке у багатьох випадках являє собою імперію.
Підводячи підсумок сказаному, спробуємо оцінити як виглядає в цьому контексті концепція азіатського способу виробництва. Очевидно, що цілий ряд давніх і середньовічних товариств, що відносяться марксистської наукою до стадії держави, насправді знаходився на рівні складного вождества - протогосударства. До числа таких може бути віднесено Древнє і Середнє царство Єгипту, Хетське царство, Ассирія II тисячоліття до н.е., Урарту, багато грецькі поліси, варварські королівства середньовічної Європи, Київська Русь і багато інших. Осмислення їх як держав зумовлено поширеним уявленням про державу як знаряддя управління або експлуатації, політичному апараті, що стоїть над суспільством. Тому там, де зустрічалася сильна центральна влада з розвиненими палацовими ритуалами вважалося безумовним наявність держави. А там, де ця влада була пов'язана з обожнюванням царя, представленням про повну власності владики на всі ресурси і людей суспільства, а також організацією великих громадських робіт, там така державна влада оголошувалася деспотичної. Однак, як з'ясовується, держава - це не тільки апарат насильства та управління, але ще й особливим чином організоване суспільство. Тобто у держави, як у римського Януса, дві особи. На ранніх стадіях суспільство і держава не відокремлені один від одного. Організація влади з розвиненими придворними ритуалами і барвистою атрибутикою, що створюють враження сили і могутності, можлива і без держави. У етнографії це називається потестарная організація (на відміну від державної - політичної організації). Адже обожнювання єгипетських фараонів або шумеро-аккадських владик було пов'язано не із зростанням їх могутності, а з сакральним характером їхньої влади, які існували з самого початку. Також і «загальнодержавна власність» і «поголовне рабство» виникали не внаслідок насильницького підпорядкування народу царя, а були проявом святості правителя, якому, як божеству, присвячувалися всі ресурси країни і всі люди в ній. Початкові податки і повинності трудового населення були і осмислювався як дари і жертви божеству, який персоніфікує благополуччя всього суспільства. Тому вони носили добровільний характер. Насильство було потрібно лише по відношенню до чужих громадам, приєднаним в результаті війн. У цих умовах священні царі могли організувати дуже великі маси населення на широкомасштабні будівельні роботи (піраміди, мегалітичні споруди, пов'язані з календарним циклом і астрономією, кургани, гробниці і т.п.). Двоїстий характер азіатської форми власності (див. вище) пов'язаний, як бачимо, з перехідним характером «азіатського типу» суспільства. Воно вже не первісне, але ще не зріла держава (протогосударство-Вождівство або раннє держава). Тому типологічно стародавні суспільства з азіатським способом виробництва однотипні вождества древніх кельтів, германців, слов'ян та ін Про це, до речі, писав ще не хто інший, як Ф. Енгельс. Але одні з них в силу природних умов їх існування залишили безліч залишків чудовою матеріальної культури і перш за все пам'яток архітектури і мистецтва, а також збережені пам'ятки писемності - і були осмислені як потужні деспотичні держави. А матеріальна культура інших канула в Лету, археологічнопредставлена ​​бідніший - і, як наслідок, вони розглядаються лише як «племена». Але це підхід, що виходить з «здорового глузду». Насправді шлях формування цивілізації у більшості суспільств планети був один. Лише античні суспільства Греції та Італії, перебуваючи на щаблі вождества, скоїли соціальну мутацію і їх розвиток пішов іншим шляхом, породивши в кінцевому рахунку християнство і сучасну європейську цивілізацію. Відштовхуючись від її устрою, дивлячись через її інститути, ми часто і судимий всі інші товариства як схожі - рабовласницькі або феодальні або відмінні - азіатські. Така оцінка схоплює лише саму поверхневу характеристику товариств і тому не може вважатися теоретичної. Рабовласницькими виглядають товариства, які перебувають на стадії вождества або раннього держави, в яких ще не зжиті межі між увійшли до них стародавніми громадами. А общинний побут, як відомо, грунтується на протиставленні своїх і чужих (потенційних рабів). Перехід на стадію зрілого держави призводить до уніфікації соціального поля, в якому затверджується розподіл на великих і дрібних власників, а значення рабства падає. За європейським зразком нове класовий поділ сприймається як «феодальне», але феод і заснована на ньому структура панівного класу характерні лише для європейського середньовіччя. В інших суспільствах не було ніяких феодалів, а були зовсім інші класи-стани великих земельних власників. Тому і залежних від них селян немає потреби вважати феодально-залежними. У їх залежності не було нічого феодального. Так само і уявлення про азіатському способі виробництва було абсолютизацією інший типологічної характеристики все тих же вождеств і протогосударств. Якщо при оцінці «рабовласництво», «феодалізм» упор робився на форми залежності, то для азіатського способу виробництва - на сильну центральну владу, втручання держави в суспільне життя, організацію громадських робіт. Все це було не тільки в азіатських вождества і протогосударствах, виключаючи античні, порівняння з якими і змушувало працювати концепцію азіатського способу виробництва. Опинившись в особливо сприятливих умовах деякі суспільства (Древній Єгипет, Месопотамія, Китай та ін) зуміли особливо повно розвинути принципи, що лежали в основі архаїчних вождеств і ранніх держав. Вони-то і справляють враження товариств з «азіатським способом виробництва». Тому підспудно визріло думку, що європейський тип еволюції - це природний хід розвитку більшості товариств, а азіатський - це історичний тупик, у який потрапляли у вигляді винятку. При більш уважному погляді (Л. Б. Алаєв та ін) виявляється, що справа йде навпаки: європейська античність - це те відхилення від загального правила, яке вивело людство зі стану стагнації. Поява античної, а потім європейської цивілізації перетворило інші товариства з рядових і однотипних, хоча і вирізнялися з культури, у соціальні копалини, релікти вже минулої епохи. Реагуючи на все-проникаючу вестернізацію та чужий їм динамізм, вони можуть регенерувати давно віджилі інститути і суспільні форми, які в поєднанні з сучаснимитехнічними можливостями, засобами насильства і ідеологічного впливу створюють привид АСП. Виробляючи модель суспільства, заснованого на азіатському способі виробництва, сучасні вчені мимоволі апелюють до установок, соціальної психології сучасної людини-індивіда в громадянському суспільстві (і псевдоцивільних). Древній людина жила в іншому суспільстві, мав якісно іншу психологію, свідомість його було перейнято інший, нераціоналістіческой міфологією і він зовсім по-іншому відчував свою злитість з тим суспільством, яке ми називаємо деспотичним.
Тому для оцінки еволюції людських суспільств слід звертатися до інших категорій, ніж рабовласництво, феодалізм або азіатський спосіб виробництва. Сфера їх застосування значно звужується. Структура суспільства (форма власності), яка визначає ступінь свободи людини (а значить і виробника) і, тим самим, потенціал розвитку самого суспільства, - ось критерій суспільного розвитку, що ставить на чільне місце вивчення історії не форму експлуатації і класову боротьбу, а особистість людини . При цьому класовий підхід аж ніяк не відмирає, але виглядає складніше, теоретично, ніж у ленінсько-сталінських уявленнях.

Висновок

У минулому увагу дослідників привертала думка про те, що наше суспільство має багато спільного з азіатським способом виробництва (державнавласність, деспотична влада та інше). Здавалося, що ця обставина мало підказати економістам правильний шлях дослідження суспільства.
Однак цього не сталося, і однією з головних причин стало те, що економісти виходили з того, що наше суспільство прийшло на зміну капіталізму. Звідси більшість робіт будувалося на порівнянні міфічного соціалізму з вже не існуючих капіталізмом, на їх протиставленні.
Звичайно, такого роду дослідження не мали нічого спільного з науковим аналізом реальних економічних відносин, в результаті чого істина була поставлена ​​вверх ногами.
Побудоване суспільство видавалося за істинний соціалізм, практичне втілення наукового соціалізму, в дійсності ж побудований соціалізм не мав нічого спільного c марксизмом, більше того, був введений всупереч йому.
Сьогодні, коли поставлені під сумнів багато ідей марксизму, з усіх боків лунають крики (і особливо голосно вони чути з боку тих, які в минулому відрізнялися вихвалянням і апологією існуючої системи та порядку речей) про банкрутство соціалістичних і комуністичних ідей, і стрімко завершилося крах так званої світової системи соціалізму, у нас виникли потреба і бажання по-новому розібратися в існуючій економічній системі, критично її осмислити.
Перша точка зору. Азіатський спосіб виробництва є поєднання напівфеодальної (відсутній кріпацтво) експлуатації безпосередніх виробників з патріархальним, нерозвиненим рабством.
Друга точка зору. Азіатський спосіб виробництва є спосіб виробництва, який базується на системі сільських громад. При цьому автори погоджуються з Марксом, який вважав громаду перехідною фазою від первинної формації, заснованої на спільній власності, до вторинної формації, заснованої на приватній власності.
Третя точка зору. Азіатський спосіб виробництва є особлива, притаманна Стародавньому Сходу антагоніческая суспільно-економічна формація - кабальна, суперечливо сполучає в собі ознаки рабства, феодалізму і найманої праці.
Четверта точка зору. Азіатський спосіб виробництва має общеисторическое значення і існував всюди як перехідна стадія від первісного комунізму до класового суспільства (Ж. Сюре-Каналь, М. Годеля).
Отже, що «виноситься за дужки» цілком ясно: при всій відмінності в трактуванні реально-історичного змісту поняття «азіатський спосіб виробництва» всі дослідники свідомо чи мимоволі визнають його перехідний характер. Але можна приписувати всій формації, всьому способу виробництва перехідний характер? Не змішується у всіх цих випадках формація з періодом переходу, з епохою її становлення? Нам видається, що саме так воно є. Адже якщо азіатський спосіб виробництва дійсно існував (саме як спосіб виробництва, як самостійна і якісно відмінна від інших формація), то тоді ми маємо право говорити ще про декілька «перехідних» способи виробництва в історії людства. Чому б нам тоді слідом за «кабаловладельческім» (азіатським) способом виробництва не відкривати «колонатних», розташувавши його між рабовласницьким і феодальним, або, скажімо, «спочатку-накопичувальний» - між феодальним і капіталістичним? Наші знання про кількість формації «збагатяться», але не спотворять чи при цьому наші уявлення про якість формацій, їх сутності, їх взаємозв'язку, їх перехід в інші? Ні призведе це до абсолютизаціїграней, що поділяють формацій?
Певне стимулююче значення для розробки аналізованої проблеми мала і багаторічна дискусія про рабовласництві та феодалізмі як єдиної формації. Прихильники «єдиної формації» висувають перш за все той аргумент, що між технікою кільця рабовласництва і технікою раннього середньовіччя немає ніякої принципової різниці. Те місце, яке займає принцип техніцизму в цій методологічній концепції, цілком зрозуміле. Адже історики техніки до цих пір не відповіли на питання, яка технічна революція чи, принаймні, якісно новий технічний рівень послужив вихідним пунктом кризи рабовласницьких виробничих відносин. Саме ці труднощі і намагаються використовувати прихильники концепції «єдиної формації». При передаються забуттю ті надзвичайно важливі обставини, що (1) продуктивні сили включають в себе не тільки техніку, а й людину, причому в якості головної продуктивної сили, а (2) в поняття «щабель розвитку продуктивних сил» поряд з характером і рівнем входять також і потреби їхнього розвитку. Перехід до нової, феодальної формації став історичною необхідністю тому, що раб як виробник матеріальних благ вже не відповідав потребам розвитку продуктивних сил. Таким чином, в даній історичній ситуації принципова зміна статусу працівника було найпершою передумовою якісної зміни технічного рівня виробництва, а не навпаки.
І друге зауваження з приводу цієї дискусії. На підставі навіть заслуговує повної довіри конкретно-історичного матеріалу усе ж неправомірно робити ті узагальнюючі методологічні висновки, які ми знаходимо у прихильників даної концепції. Інакше кажучи, якщо навіть кордони між рабовласництвом і феодалізмом в Китаї (так само як в Індії, Ірані) виявляються досить розмитими, з цього зовсім не випливає що у всесвітній історії взагалі ніколи і ніде не існувало відносно самостійних рабовласницької та феодальної формацій. Воюючи проти догматизму, підгону конкретно-історичного матеріалу під залізницю схему (европоцентрістской), нелогічно пропонувати читачеві іншу схему (восточноцентрістскую), явно претендує на гранично узагальнюючий характер. Застосування ж двухформаціонного підходу дозволяє краще зрозуміти етапи історичного розвитку і тих країн, де кордони між двома формаціями виявилися досить розмитими.
Інтерес до проблеми великомасштабного членування історичного процесу в останні шість-сім років перетворився на справжнісінький бум і через незатихающего обговорення як в наукових колах так і широкою громадськістю животрепетного питання: що є соціалізм? Чи становить він реальну, вже існуючу, або потенційно можливу формацію (фазу формації) або, в кращому разі, це лише ідеал, свого роду крива, яка нескінченно наближається до прямої, але ніяк не може з нею злитися?
У міру послідовного підключення кожної із зазначених причин у дискусійному процесі відбувалися аж ніяк не тільки кількісні зміни: він сходив на принципово новий етап. І якщо на першому етапі мова йшла про деякі, хоч і істотних, уточнень теорії суспільно-економічних формацій то на нинішньому етапі ставиться під сумнів істинність цієї теорії в цілому, її право виступати в якості парадигми, покладеної в основу відповідногорозуміння історії.
Іноді намагаються розвести ці два етапи під кутом зору питань «скільки було формацій?» І «що таке формація?», Розглядаючи відповідь на перший як прерогативу історичної науки, а відповідь на другий як прерогативу соціальної філософії. Такий підхід представляється суто спрощеним, бо кількість формацій та їх якість органічно пов'язані. Як уже підкреслювалося вище (у зв'язку з дискусією про азіатському способі виробництва), «збагачення» наших знань про кількість формацій може супроводжуватися спотворенням уявлень про їх якість.
Сказане вище аж ніяк не означає, що формационная парадигма позбавлена ​​будь-яких недоліків, в тому числі й досить суттєвих. Але якщо вірно вислів «omnia cognoscitur per comparationem» (все пізнається у порівнянні), то ці недоліки можуть бути краще зрозумілі, очевидно, в ході порівняння формаційної парадигми з іншого, яка протистоїть їй. У такій опозиції по відношенню до концепції формацій в даний час знаходиться цивілізаційний підхід до великомасштабного членению історичного процесу.