Органічне вчення про державу та соціальний дарвінізм герберта спенцера

Герберт Спенцер (Spencer), 1820-1903, - найбільш самобутня і суперечлива постать в англійській суспільно-політичній думці XIX ст. Будучи інженером-залізничником, він самостійно осягнув суспільні науки, психологію і біологію, ставши одним з творців сучасної соціології, творцем органічної теорії держави. Його найвизначніші праці - "Індивід проти держави" (1885) і "Система синтетичної філософії" в десяти томах (1862-1893). Спенцер досить рано розпочав активну політичну діяльність. Уже в 1842р. у журналі "Нонконформіст" (періодичному органі Союзу за загальне виборче право) було опубліковано 12 статей, в яких він обгрунтував вимогу відокремлення церкви від держави і обмеження державного втручання в інші сфери суспільного життя. У цих статтях, об'єднаних під назвою "Про належну сферу державного управління", викладені в зародковому стані основні ідеї політичної філософії Спенцера, який заявив себе принциповим противником втручання держави в економіку та суспільне життя. Він стверджував, що, "коли вимогою лібералізму в минулому було визначення меж королівської влади, то вимогою сучасного лібералізму є обмеження влади парламенту". Поділяючи ряд ідей лібералізму та позитивізму, Спенцер разом з тим використовує у своїй теорії концепцію природних прав, які є основою регулювання відносин у суспільстві. Уже у першій своїй теоретичній праці "Соціальна статика" (1851) мислитель висунув головну ідею своєї політичної філософії, суть якої полягала в існуванні природного закону, що передує виникненню держави. Це "закон рівної свободи", дія якого спрямована на реалізацію кожним індивідом своїх здібностей у прагненні до поставленої мети. Свобода є тим первинним природним правом людини, яке існує до державності і на якому базується вся система громадянських прав у державі - політично організованому суспільстві. Ці "вторинні", громадянські права, за Спенцером, охоплюють широкий спектр особистих свобод і майнових прав, а саме: право на фізичну недоторканість, на свободу руху та пересування, на користування природними ресурсами, на власність, на репутацію, на дарування і спадкування, на свободу обміну і договору, свободу промислової діяльності, свободу переконань і віросповідання, слова і публікацій. Суспільство, за Спенцером, не створює навіть цих "вторинних" прав. Усі вони за своїм походженням природні і належать людині незалежно від політично організованого суспільства і діяльності законодавця. Суспільство, організоване в державу, тільки визначає їхню юридичну форму і забезпечує захист, необхідний з огляду на природний ріст населення, зростання залежності людей один від одного і зумовлені цим "перешкоди" у користуванні природним правом "на рівну свободу". Саме поняття свободи в умовах політично організованого суспільства ставиться філософом у залежність від забезпечення свободи окремих його членів. Він стверджував: "Кожен вільний робити все, що захоче, за умови, що він не порушує рівної свободи іншого". Треба зазначити, що вчений в "Соціальній статиці" заперечував правомірність приватної власності на землю, оскільки територія настільки обмежена, що приватне володіння позбавило б інших рівної свободи володіння нею. Це єдине обмеження права приватної власності і всі інші її форми повинні бути належно юридично захищені. Будь-які спроби державної влади перерозподілити власність у різноманітних соціальних цілях суперечать "закону рівної свободи" і є неприпустимим посяганням на цей природний за своєю суттю інститут. Більше того, Спенцер підкреслював, що державна влада - це завжди зло, яке є необхідним лише з огляду на недосконалість людства. Державна влада є за своєю суттю насильством, тобто запереченням індивідуальної свободи. Уряд, влада - це тільки тимчасові соціальні інститути, необхідні, на думку вченого, тільки у перехідний період, коли людина переходить від самотності до спілкування, від дикості і егоїзму варварства до цивілізації, але зберігає при цьому свою егоїстичну природу. Спенцер писав: "Для поганої людини влада істотно необхідна, для доброї - не потрібна. Це - обмеження, яке зіпсутий народ покладає сам на себе, і існує воно тільки тією мірою, яка характеризує цю зіпсутість. Продовження його існування є доказом все ще існуючого варварства. Закон для егоїстичної людини - те ж саме, що і клітка для дикого звіра. Обмеження потрібно для дикуна, хижака, а не для справедливого і доброго... Тому-то ми і називаємо владу необхідним злом". Разом з тим Спенцер стверджував, що оскільки кожен в праві чинити на власний розсуд, не порушуючи при цьому тільки “рівної свободи” інших, остільки він завжди має право розірвати свої зв'язки з державою - відмовитися від її захисту і водночас від обов'язку матеріально підтримувати владу - і має "право ігнорувати державу".

Спенцер називав сучасну йому державу "недосконалою" і "перехідною". Ця недосконалість, на його думку, полягала в нерозумінні законодавцем чітко обмеженої ролі державної влади, завдання якої полягає тільки в захисті від агресії ззовні та забезпеченні правосуддя всередині країни. Держава, за визначенням Спенцера, - це "акціонерне товариство для спільного захисту і взаємодопомоги", а уряд - його агент. А натомість законодавець вдається до неприпустимих, на думку Спенцера, речей, а саме: робить спробу здійснити "позитивне регулювання" промисловості, трудових відносин, банківських операцій, транспорту, охорони здоров'я, освіти, надавати матеріальну підтримку бідним тощо. Уся ця діяльність державної влади, за Спенцером, жодною мірою не сприяє добробуту суспільства і його членів і підриває дію закону "рівної свободи". Тому Спенцер у своїй праці "Соціальна статика" не тільки критикував подібну діяльність з боку державної влади, але й закликав "ігнорувати державу", коли державна влада починає здійснювати невластиві їй функції. Саме в цьому полягає суть його соціального дарвінізму. Зокрема, він виступав за відокремлення церкви від держави, за політичну рівноправність жінок, за надання виборчих прав робітникам, за скасування всіх обмежень свободи слова і друку. І водночас він прагнув довести "шкідливість" і "безперспективність" таких державних соціальних заходів, як допомога бідним, система державної шкільної освіти і санітарний нагляд. При цьому він критикував не недоліки цих заходів, а саму ідею соціальної діяльності держави. Він покликався на закони природи, переносячи їхню дію на суспільство. Найголовнішим з них він вважав закон "виживання найбільш придатних". Спенцер стверджував, що у всій живій природі існує жорсткий порядок, за якого непридатні гинуть і звільняють місце сильнішим, здатним до адаптації, пристосування до змінних умов середовища. Цей порядок діє і в людському суспільстві, причому "бідність нездатних, бідування безпорадних, голод ледарів і усунення слабких сильними" є проявом "доброчинності більш високого порядку", оскільки загибель непридатних настільки ж позитивна, як і рання смерть дітей від хворих батьків. Відповідно ті, хто виступає за державну благодійність, є, на думку Спенцера, неправдивими філантропами, які прагнуть запобігти нинішнім бідуванням, ніскільки не зважаючи на те, що ці дії принесуть у майбутньому ще більші біди. Вони, підкреслював Спенцер, "пропагують втручання, яке не тільки призупиняє процес очищення, але навіть посилює псування людської породи, спонукаючи розмноження безпорадних та бездарних, пропонуючи їм безумовну підтримку, і утруднюючи збільшення кількості компетентних і працьовитих, погіршуючи для них перспективу підтримки своєї власної сім'ї". Закон про бідних може, у ліпшому разі, тільки відстрочити неминуче. Проте завжди його наслідком буде зниження здатності суспільства до адаптації, втрата вже досягнутих здобутків. Особливо важливо підкреслити, що "закон виживання найбільш придатних" був сформульований Спенцером цілком самостійно за 8 років до виходу у світ знаменитої праці Ч.Дарвіна "Походження видів шляхом природного добору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя" (1859).

У своїй творчості мислитель не обмежувався проблемами політичної філософії. Значну увагу він приділяв вивченню природничих наук і на цій основі в нього виникла впевненість у можливості і необхідності створення на їхній основі науки про суспільство - соціології. Захоплення Спенцера природознавством і соціологією хронологічно збіглося з розвитком позитивізму О.Конта. Проте Спенцер тривалий час не знав про нього і самостійно займався пошуком соціологічних законів. При цьому він майже одразу ж приходить до висновку, що з усіх природничих наук саме біологія здатна дати ключ до пізнання загальних принципів організації, функціонування і розвитку людського суспільства. Вже у своїй першій праці "Соціальна статика" Спенцер висловив думку про те, що за терміном "суспільний організм", який часто вживається в літературі, треба бачити не просто метафору, а певну об'єктивну реальність - спільність принципів організації суспільства й індивідуального біологічного організму. Спенцер підкреслював наявність схожості у принципах організації (структури) і розвитку (еволюції) суспільства і біологічного організму, існування у всій живій природі закономірності переходу від простого до складного (інтеграції), від однорідного до різнорідного (диференціації) і від невизначеного до визначеного. Спільними рисами суспільства і біологічних організмів Спенцер вважав здатність до природного росту - збільшення в об'ємі, ускладнення структури і функцій, появи спеціалізованих органів харчування, розподілу і регулювання і одночасно зростання пов'язаності частин (елементів) у процесі диференціації. Стосовно суспільства цей процес означає поступове об'єднання різноманітних дрібних людських груп у більші і складніші об'єднання (агрегати) - племена, союзи племен, міста-держави, імперії, появу і поглиблення класової диференціації у процесі розподілу праці, утворення спеціалізованих органів політичної влади ("регулятивної системи"), розвиток землеробства і промисловості ("системи харчування"), виникнення спеціалізованої "розподільчої системи" (торгівля, транспорт та інші засоби комунікації). Спенцер підкреслював, що в міру розвитку суспільного організму неодмінно зростає функціональна взаємозалежність усіх його частин, причому "активність і життя кожної частини стає можливим тільки завдяки активності і життю інших". Спенцер стверджував: "Суспільство повільно збільшується в масі; воно прогресує у складності своєї структури і, водночас, його частини стають більш взаємозалежними".

Разом з тим Спенцер указував на низку відмінностей, які існують між біологічним організмом і суспільством. По-перше, якщо для індивідуального біологічного організму характерна фізична нерозривність усіх його членів, то суспільство є тільки "дискретне ціле", тобто агрегат, живі елементи якого ведуть самостійне біологічне життя. Тоді, як в індивідуальному біологічному організмі життєво важливими функціями наділені чітко визначені органи і функціональна диференціація таким чином є абсолютно завершеною, у суспільстві така диференціація неможлива. Тому "добробут агрегату, який розглядається незалежно від добробуту його складових, ніколи не може вважатися метою суспільних прагнень", а будь-які зусилля, спрямовані на добробут політичного агрегату, всі його прагнення "самі по собі суть ніщо" і "стають чимось тільки тією мірою, якою вони втілюють в себе прагнення індивідів, що становлять цей агрегат".

Другим аргументом, який наводить Спенцер, заперечуючи абсолютну схожість біологічного і соціального організму і заперечуючи цим ідею зростання ролі та значення держави у розвитку суспільства, є те, що взаємопов'язаність зовсім не обов'язково повинна забезпечуватися "позитивним" державним регулюванням. Специфічним засобом інтеграції суспільства, в якому спеціалізація і розподіл праці набули значного розвитку, є договір, і обов'язок держави полягає тільки у тому, щоб стежити за його дотриманням всіма його учасниками.

Третій, і це головний аргумент Спенцера, - взаємопов'язаність частин суспільного організму відбувається сама по собі, у процесі його природного росту. Існуючі у сучасному промисловорозвинутому суспільстві системи "харчування" і "розподілу" (сільське господарство, промисловість, торгівля, транспорт) склалися без будь-якого державного регулювання, а в багатьох випадках і всупереч йому. Всупереч державним обмеженням розвивався і такий важливий засіб інформації та комунікації, як періодична преса. Банківська справа також найліпше функціонує за найменшого втручання з боку держави.

Спенцер поділяв процес історичного розвитку держави на два типи: військовий і промисловий. Він зазначав, що сильна державна регламентація характерна для ранніх етапів розвитку людського суспільства, коли військова діяльність була головною формою існування найрізноманітніших племен і держав. Ця діяльність потребує особливого типу політичної організації суспільства, визначальним в якому є примус, максимальна мобілізація та інтеграція всіх його членів, "повної корпоративної дії" (праці всієї невоюючої частини на потреби воюючої, монолітність усього агрегату, підпорядкування йому життя, свободи і власності індивідів, що становлять його). Звідси і розвиток примусових механізмів, "сильного державного посередництва", особлива централізація управління тощо. На відміну від військового, для промислового типу держави, який мислитель вважав основним напрямом та закономірним етапом розвитку соціально-політичної еволюції, характерний розвиток добровільної кооперації та децентралізованої системи "приватного" регулювання всіх життєво важливих сфер суспільної діяльності: виробництва, розподілу та комунікації, зменшення питомої ваги примусових державних механізмів, призначених до ведення війни. Важливо зазначити, що Спенцер рішуче засуджує мілітаризм та війну, заперечуючи її будь-який позитивний вплив на розвиток людства та його виробничих сил. Він писав: "Тільки подальші біди можна передбачити від продовження войовничості серед цивілізованих націй... І, шляхом умовиводів з цього, можна вважати доведеним, що для зменшення не тільки прямих, але й опосередкованих страждань єдине, що необхідне, - це припинення міжнародного антагонізму і зменшення тих озброєнь, які є, одночасно, і причиною, і наслідком цього антагонізму".

вверх