Тема 6. Пізнавальні можливості. Фізичні, психічні та духовні ресурси людини.

Людина як подвійно унікальна істота цікава ще й тим, що наділена властивістю довільно формувати образи та враження, а отже творити свою, штучну реальність. Відповідно вона перманентно перебуває в небезпеці опинитися в пастці власних ілюзій і залишатися там тривалий час, іноді аж до кінця своїх днів. Тому буденна людина автоматично позбавлена певності щодо всього, з чим вона має справу, на що направляє свою увагу та активність. Певності в тому, а чи адекватно вона відображає реальність, а чи співмірні її враження про дійсність з самою дійсністю. Відтак каменем спотикання буденної людини є її пізнавальні можливості.

Пізнання, як воно властиво буденній людині, це здатність розкривати функціонально-ціннісний аспект речей і явищ, але не саму їх суть. Тож поміж знанням суті речей та враженнями про них – прірва невідомого. Формуючи враження про річ, буденна людина фактично вичленовує з останньої її функціональні властивості, тобто встановлює, чим ця річ може бути корисною для неї або як ця річ чи явище може впливати на її існування. Маючи певним чином справу з речами світу як і самим світом в цілому, намагаючись їх пізнати, буденна людина неспростовно схильна формувати насамперед оціночні судження, приписуючи таким чином речам чи явищам, окрім іншого, якості, невластиві їх природі. Особливо це стає очевидним тоді, коли людина намагається «втиснути» якусь річ чи явище в межі оціночної шкали, визначаючись з тим, чи добрі вони або ж погані, при цьому покладаючись на логіку лінійних міркувань та власне уявлення про те, як має бути правильно.

Взагалі, певним чином вичленивши себе з Природи і перемістивши себе в штучний світ ноосфери (цивілізації), буденна людина, не помічаючи того, по-перше, направляє левову частку власної енергії на підтримання штучної сфери власного «помешкання», а інакше Природа б повернула все на свої місця, піддаючи процесу ентропії все, що не відповідає природним циклам та потоку Космічних подій. По-друге, спрямовує або й приковує свою увагу до штучної сфери власного існування, ідентифікуючи останню як природну. По-третє, локалізувавшись в межах ноосфери, буденна людина автоматично сформувала обставини, за яких предметом її дослідження стала не реальність, а «вміст» її свідомості та її дискретне «я». Як наслідок, представники західної культури автоматично відмежувалися від проблеми чим же є пізнання саме по собі, зосередившись на тому, як всяке пізнання можливе.

Інакше кажучи, «мудреців сучасного світу» не цікавить, що вони вчиняють насправді – вони, очевидно, навіть не припускають, що «копають» зовсім не там, адже, як правило, їм важлива лише «велич» власної версії щодо специфіки пізнання. І тоді науковий світ має справу або з чистим раціоналізмом, коли все нібито відкривається в мисленнєвій практиці чи в процесі умоспоглядання; або з чистим позитивізмом, коли реальність нібито відкривається людині в її відчуттях; або з чимось комбінованим поміж двома першими.

Свої версії світочі науки і філософії, як правило, спирають на банальну логіку послідовно підібраних аргументів, зведених в конструкцію «залізобетонного» доведення. Однак при цьому варто звернути уваги на таку нібито незначну дрібничку: з одного міркування ніколи не слідує з необхідністю інше міркування, інакше всяке мисленням було б суто лінійним, позбавленим щонайменше суб’єктивності і відображало б незмінний стан подій, так як це робить будь-яка техніка, що піддається програмуванню. Логіка ж виглядає як специфічний впорядковуючий механізм думок в міркування і припущення. Проте, насправді, логіка виконує безпосередню функцію контролера і регулятора буденної активності та мислення обмеженої соціальної істоти і аж ніяк не може слугувати надійним, тим більше адекватним або й ефективним інструментом встановлення реального стану речей чи подій.

Зрештою, про те, що пізнавальна діяльність буденної людини є досить викривленою або мало ефективною, красномовно свідчить саме життя. Цивілізація нагромаджує технічні досягнення і наукові відкриття в усіх сферах людського існування аж до пізнання трансцендентного, а буденній людині аж ніяк від того не краще, тим більше на душі.

Специфіка або особливості пізнання буденної людини найчастіше знаходять своє розкриття в контексті легенд, міркувань тощо, що ними діляться непересічні представники людського роду давнини і сучасності. Зокрема досить актуальною є платонівська версія змісту пізнання, відповідно до якої людина спостерігає за тим, що відбувається в світі, слідкуючи за тінями в глибині печери, обличчям в яку вона повернута. Той же таки Платон вважається автором і іншого варіанта пізнавальної активності людини. Відповідно до нього, до народження людини її душа споглядає ідеї в нематеріальному світі, а потому, як вселиться в тіло, «забуває» їх. Звідси міркування Платона про те, що все знання – лише спогади забутих ідей, пізнаних душею до народження.

А «згадувати» людині, очевидно, є про що, оскільки їй невідомі не лише власне призначення і покликання, але й її реальні можливості та ресурси. До речі, переоцінка, спотворене розуміння власних можливостей та ресурсів, змушує людину «блукати» по життю, так і не наблизившись до жодної з цілей свого існування, так і не втіливши в життя жодної мрії. Така людина розмінює своє існування як і саму себе на дрібні втіхи від реалізації сумнівних бажань та досягнення сумнівних цілей. Хоча час від часу трапляється так, що окремим індивідам частково допомагає вирівняти ситуацію зі станом буттєвої «сліпоти» інтуїція – здатність буденної людини поверхнево схоплювати дійсну суть речей і явищ, фактично не пробуджуючи в собі інші п’ять органів сприйняття (якщо вірити твердженням окремих езотериків), відмінних від п’яти притаманних буденній людині.

Найпотужнішим же ресурсом людини, щоправда занедбаним до непізнаваного, є фантазія. Саме фантазія сполучена з деміургічними властивостями людини – здатністю творити в вищому прояві з нічого щось, в поточному існуванні – комбінувати унікальним способом щось уже наявне, таким чином формуючи прецедент неповторного. Але для того, щоб творити, необхідно Знати, а в буденному варіанті – мати, оперте на глибинне переживання, чітке враження про те, що саме твориш та що відбувається насправді. Тому фантазія сполучена зі Знанням та глибинними переживаннями. Знання ж є чимось, що витікає з самої природи речі, є її, так би мовити, голографічним відображенням, а не тим, що існує окремо від речі, тобто продуктом мисленнєвої чи якоїсь іншої активності людини або іншої, наділеної свідомістю чи розумом, істоти.

З втратою переважної більшості Знань (точніше доступу до них) і підміною їх враженнями, відбулося розщеплення фантазії на уяву – психічний процес продукування вражень, та віру – механізм «легітимації» їх в очах раціональної істоти.

Доведений до рівня абсолютного, механізм легітимації, тобто «Віра» в якийсь момент перетворилася на дієвий аналог фантазії. Принаймні, в контексті іудо-християнської парадигми, прийнято вважати, що кожен, хто «окрилений» справжньою вірою, здатний творити з позицій буденної людини чудеса. Недаремно ж в Євангеліях постійно наголошується на силі віри.

«Мутація» фантазії до рівня «дитячих пустощів» стала наслідком виродження людини як свобідної істоти, що проявилося в непомірному обтяженні її екзистенції різноманітними, часто дуже і дуже «екзотичними» бажаннями. Принаймні, як підказує здоровий глузд та життєвий досвід, безпосередня реалізація хоча б незначної частини від всіх мислимих і немислимих бажань будь-якого індивіда неодмінно призвела б до непоправних наслідків в його та інших існуванні. Тож аби убезпечити буденну людину від справжнього самознищення, її деміургічні властивості були співвіднесені з мірою її внутрішньої свободи. Як наслідок, виявилося, що лише незначна частина людства здатна реально спиратися на фантазію в її процесуальному прояві, тобто бути дійсно творчими натурами. До таких творчих натур належать, між іншим, також всі без винятку діти аж до тих пір, поки вони зберігають власну безпосередність або допоки вони не стали «рабами» дискретного «Я», яке виростає на бажаннях, як на дріжджах, що множаться і плодяться з неймовірною швидкістю, починаючи з якогось невловимого моменту в житті маленької людини.

Що ж до творчості – то це неспростовна властивість людини, атрибут її природного існування, що проявляється в її здатності продукувати в своїй уяві чи свідомості різноманітні образи та ідеї. Прагматичний підхід до існування та мислення зводить розуміння творчості до рівня своєрідної діяльності людини, спрямованої на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей, зокрема нові твори мистецтва, наукові відкриття, різноманітні інновації. Відповідно, творча діяльність – це потенція та здатність людини втілювати на практиці різноманітні образи, спродуковані її уявою або фантазією. З гносеологічних засад творча діяльність виглядає як процес комбінування та трансформації наявного знання в нові форми знання, механізм переходу від невідомого до відомого.

Зрештою, як свідчать вітчизняні і зарубіжні езотерики, людина відрізняється від будь-якої іншої живої істоти перш за все здатністю формувати мислеформи – стійкі образи, доведені до рівня реально існуючого і доступного для сприйняття у відчуттях, а також енергетичного чи психоенергетичного впливу тією чи іншою мірою на навколишнє середовище. Приміром, вмінням створювати мислеформи у слов’ян володіли волхви, відуни, характерники, мольфари, в Давньому Єгипті – жерці, у народів Півночі та Сибіру – шамани. Зокрема під час ритуальних дійств, вони створювали образ того чи іншого «святого», а спільна концентрація енергії присутніх могла довести «густоту» примари до матеріалізації такого рівня, коли «святий» ставав на якийсь час безпосереднім учасником подій.

Всьому живому, а людині особливо, притаманна властивість продукувати своєрідний тип енергії, який найпростіше ідентифікувати як психічну. Буденна людина здатна мимовільно концентрувати таку енергію і направляти її на об’єкт своєї уваги. Так інші відчувають наш прискіпливий погляд. Як і всяке живе, людина також здатна своєю енергією витісняти інших або ж ділитися чи обмінюватися нею з іншими чи всяким живим взагалі. Так відбувається вирівнювання настроїв, передається емоційне збудження тощо. Потужний продуцент та/або «ретранслятор» психічної енергії (емоційної або інформаційної «зарази») є харизматичним лідером.

Потужність енергетики людини, за відсутності прямого способу, можна встановити опосередковано, спостерігаючи за тим, на скільки швидко індивід вирівнює свої емоційні деформації. Інакше кажучи, чим швидше людина здатна справлятися з емоційними потрясіннями, отриманими, наприклад, внаслідок спостереження або й участі в різноманітних складних або й критичних подіях, будь-то бойові дії або нещасні випадки чи загибель близьких і рідних, тим потужніша в неї енергетика, тим значніші її ресурси, не лише і навіть не стільки вітальні, скільки духовні.

Між тим, як правило, психічна енергія, спродукована або «адсорбована» буденною людиною з Всесвіту абощо, лише частково використовується нею самою. Здебільшого левова частка її енергії, до того ж без її відома перенаправляється на підтримання існування надколективних енергетичних утворень – егрегорів та/або штучного світу її помешкання.

Часто до ресурсів людини прийнято зараховувати також інтелект, розум, волю абощо. При цьому під інтелектом найчастіше розуміють властивість людини або іншої живої істоти оперативно реагувати на обставини навколишнього середовища. Чим більш конструктивними та адекватними будуть такі реакції, тим вищий рівень адаптивних можливостей індивіда, тим вищий рівень його виживабельності. Отож інтелект стоїть за індивідуальним становленням і виживанням представника роду. Очевидно, поєднання інтелекту і творчості стоїть за геніальними або й будь-якими винаходами та відкриттями.

В свою чергу, розум відповідає здатності відображати навколишнє середовище, події в ньому і сам себе в межах дискретного «я». Цілком ймовірно, що розум є механізмом упорядкування та оперування враженнями, що їх продукує уява. Тож в умовах, коли людина здебільшого занурена в світ власних ілюзій, розум набирає неймовірної ваги. Саме йому належить провідне місце в упорядкуванні ноосфери. А той, хто так чи інакше «упорядковує», навряд чи обділить себе. Як наслідок, з позицій цивілізованої людини розум виявляється дійсно-таки цінним надбанням, який можна досить легко, якщо тільки не зважати на сумління та/чи інші чесноти, обміняти на матеріальні блага, соціальний статус, тощо.

Чи не єдиним стримуючим началом для «холодного» розуму, що непомітно для себе захоплюється своєю «величчю», найчастіше виявляється лише здоровий глузд. Здоровий глузд є ознакою людського роду, як розум самої людини. Він відображає специфіку пристосування роду до умов свого існування і адекватність засвоєних родом моделей поведінки обставинам, в яких він існує. Здоровий глузд апелює до родового начала, тоді як розум до індивідуального або «Я». Не даремно ж англосаксонці здоровий глузд ідентифікують як «відчуття спільності» – sensus communis або common sense.

Воля як дещо, що пов’язано з рефлексією, свідомістю направленою на саму себе, може бути ідентифікована як властивість індивіда спрямовувати свою активність в бажане русло. Ресурсом волі є енергія наміру, за яким стоїть бажання. Бажання свою енергію черпають з джерела родової енергії безпосередньо або в трансформованому вигляді. Намір – активна налаштованість індивіда на реалізацію низки дій або досягнення певної мети. За наміром криється концентрація енергії, приведена в дію бажанням чи низкою бажань.

Щодо фізичних ресурсів людини, то як правило, в буденному житті вони проявляються в межах 10-25 відсотків від того, на що здатний організм в кожен окремо взятий момент. Очевидно, природою закладено так, аби організм мав значний запас можливостей на випадок критичної ситуації, в тому числі і для того, аби боротися з хворобою абощо. Витрата запасів веде до виснаження організму і в кінцевому варіанті до смерті. Існують численні версії та заміри щодо ресурсів і можливостей людського організму. Частина з них відображена в книзі рекордів Гіннеса, ще частина продемонстрована в фільмах, оповіданнях тощо.

В поточному існуванні буденна людина надто рідко діє на межі можливостей свого організму, психічних та духовних сил. Тому навряд чи хоч кому з пересічних індивідів відомі його реальні потенціал і можливості. Та й в такій поінформованості незацікавлена ані спільнота, ані рід, а в більшості випадків і сам індивід.

Цитати до роздумів.

«Швидше за все, пізнання наділене тільки можливістю приховувати те, що від початку відкрито в непізнавальній діяльності» (14, 127).

«Ні природа реальності, ні природа свободи, ні природа особистості не можуть бути осягнутими раціоналістично, ідеї ці і предмети ці цілком трансцендентні для всякої раціональної свідомості, завжди складають ірраціональний залишок» (3, 21-22).

«Раціональна людина подібна до ослика, на спину якого прив’язали палку, а на кінці палки приладнали верблюжу колючку…» (5, 58).

«Тільки розумна істота може посадить іншу істоту в клітку» (4, 429).

«…Той, хто має ціль життя, не живе? Такі в більшості живуть в надуманому світі…» (5, 58).

«В кривому дзеркалі твого розуму ангел може видатися тобі дияволом» (просвітлений мудрець із Газни Хакім Санаї).

«Багато хто приймають свою пам'ять за розум, а свої погляди за факти» (Поль Массон).

«Реальне те, на чому фіксуємо свою увагу, тоді як те, що знаходиться поза сферою нашої уваги, перестає існувати» (11, 40).

«Людей часто вражають речі, котрим вони неспроможні дати пояснення, і до таких речей вони починають ставитися зі значно більшою пошаною, аніж того потребують їх власні інтереси» (Ахмад аль-Бадаві).

«Тримаючись за свої обмеження, ти позбавляєш себе Всемогутності» (2, 87).

«Істинно могутній той, хто перемагає самого себе» (Східна мудрість).

«Добре Щире Серце – це і є вже Велике Знання! Знання, яке проросло з глибин душі, з глибин людяності, і воно не потребує будь-яких пояснень…» (5, 15).

«Людина йде до знання так же, як вона йде на війну, цілком пробуджена, зі страхом, з повагою і з цілковитою впевненістю. Набувати знання або йти на війну якось інакше – помилково. І той, хто вчиняє помилку, доживе до того моменту, коли буде жалкувати про звершене. …Коли людина виконує ці умови, то для неї не існує помилок, з котрими їй доведеться рахуватися: за всіх обставин її дії позбавляються ознак бездумності, притаманних діям дурня. Коли така людина програє, то вона лише програє битву, і з цього приводу в неї не буде жодного жалю» (6, 16).

«Те, що підлягало передачі, є плодом Чистого Життя, яке важко відтворити в словах чи малюнках. Але люди, захоплюючись словами і малюнками, схильні врешті-решт забувати Загальну Мову» (9, 116).

«Нові органи сприйняття пробуджуються тоді, коли в них наявна необхідність. Тому, о людино, збільш свою потребу, аби поглибилося твоє сприйняття» (Румі).

«Сила фізична вивітрюється досить швидко, почуття мають свій згасаючий в часі слід, а от думка… Вона, думається, залишається назавжди… Такою є незалежна від нас природа Світу…» (5, 15).

«Від тварин та інших об’єктів природи людина відрізняється головним – здатністю мислити і в результаті – формувати мислеформи та силою енергетичного чи психоенергетичного впливу тією чи іншою мірою впливати на оточуюче середовище. Саме за ці мислеформи, за ці концентровані думки людина, з точки зору Спаса, і несе відповідальність перед Природою-Богом. За решту мисленнєвої діяльності, наприклад, обробка отриманої інформації, вибір оптимального варіанта і інші мисленнєві процеси відповідальності не існує» (Спас).

«Бережливість – таємниця Сил. Той, хто випрямляє криві гвіздки, – не вмирає від металу!..» (5, 72).

«Щоб не робила людина – ...вона погляд бажання, яка шукає інший образ в усьому, що бачить» (8, 6).

«Ні пригнічення бажання, ані догода йому ні до чого доброго не ведуть. Перше не дає силі розвинутися, друге – бездарно її розпорошує. І в тому і в іншому випадкові людина програє, оскільки втрачає можливість накопичити вільну енергію і усвідомлено нею скористатися» (10, 92).

«За посередництва сексуальних елементів індивідуальна людина та Адам постійно реагують і впливають один на одного. За звичай вважається правилом, що особистість Адама головує над особистістю індивіда. Інтерес роду ставиться вище за все, а інтереси індивіда приносяться в жертву» (13, 153).

«Воля – це дещо досить особливе. Вона проявляється загадково. Не існує реального способу розповісти, як її використовують, окрім того, що результати використання волі дивовижні. Можливо першою річчю, яку потрібно робити, так це знати, що волю можна розвивати. Воїн знає про це і продовжує чекати на волю» (7, 62).

«Воля – це те, що змушує тебе перемагати, коли твої думки говорять тобі, що ти переможений. Воля – це те, що робить нас неушкоджуваними. Воля – це те, що дозволяє магу проходи крізь стіни, через простір, на місяць, якщо він того забажає» (7, 63).

«Сіра нудьга, і страх, і злоба – ось причини того, що життя надто коротке» (1, 35).

«Одного разу підходяща хвиля невимовного накотилася не берег можливого» (Румі).

Література.

1. Бах Ричард. Чайка Джонатан Ливингстон. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 112 с.

2. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

3. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989.

4. Бертрам Чандлер. Клетка. // Безжалостное небо. Фантастика писателей западноевропейских стран. – М.: Правда, 1988. – 464 с.

5. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.

6. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.

7. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.2: Отдельная реальность. – К.: София. – 479с.

8. Киньяр Паскаль. Секс и страх. М.: Текст, 2000. – 365 с.

9. Коэльо Пауло. Алхимик. К.: «София», 2003. – 208 с.

10. Кэлдер Питер. Око возрождения. Секреты омоложения: Древняя практика тибетских лам. М.: ООО Издательский дом «София», 2006. – 112 с.

11. Менли П.Х. Самораскрытие. (Упражнения, направленные на пробуждение и развитие внутреннего восприятия). К.: «София», 1995. – 289 с.

12. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття. – К.: Український центр духовної літератури, 2001. – 552 с.

13. Уоллис Э., Хенкин Б. Искусство психического исцеления. Практическое руководство. – С. Карнейц. Йога для запада. Сборник. М.: «ФАИР». – 1995. – 240 с.

14. Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. – Томск: Водолей, 1998. – 383 с.