Українське національно-культурне відродження: наука, освіта, мистецтво.
Робота з організації освіти, очолена І.Стешенком, набула державного характеру. За активної участі видатного вченого і діяча культури І.Огієнка у 1918 р. створився Кам'янецький університет, видавалися підручники, запроваджувалася українська мова. Плід но працювали П.Холодний, С.Русова, О.Дорошкевич, С.Черкасенко та ін. Тоді ж відкрилася Науково-педагогічна академія. Активізувалася видавнича справа. За десять пореволюційних років українських періодичних видань, виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років.
Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М.Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський (1863-1945 pp.), тоді член партії кадетів, визначний вчений та організатор науки. До 1928 р. незмінним секретарем Української Академії був А.Кримський (1871 — 1942 pp.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.
Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Тутан-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У складі УАН у різні періоди працювали Д.Граве, М.Крилов, К.Воблий, М.Птуха, Г.Пфейффер, М.Кащенко, Д.Заболоцький, В.Липський, О.Корчак-Чепурківський, П.Перетц.Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів було засновано Близькосхідний інститут, реорганізований 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків.У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва. На творчості українських літераторів 1917 — 1921 pp. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М.Вороного (1871 — 1940 pp.). Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав європейську літературу. На формування його світогляду і літературно-естетичних уподобань* вплинуло знайомство з І.Франком. Ще у 1901 p. M.Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би "змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур". Творчість М.Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, протиставляючи поетичну одухотвореність і буденність. собливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм, намагалися використовувати у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи "Пролеткульту", профанації літератури, що відбивалася у закликах до масовості, пролетаризації, заперечення класичної культурної спадщини. Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 pp.). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей". М.Хвильовий ототожнював ідеї "Пролеткульту" з хуторянством, критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що лише професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський і світовий рівень. драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджував психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство — світоглядним ідеалам і принципам. Показова п'єса "Між двох сил" (1918 p.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особи у критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.
На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут (1886— 1920 pp.) залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А.Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г.Нарбута визначало національне спрямування. Він створив 15 своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 p.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.
В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м.Лубнах (1914—1915 pp., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 pp.) та ін. Талановитий митець був репресований.