Промисловість зх. україни.
На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади.
Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів.
Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти.
У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому.
Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників.
Становище робітничого класу
Становище робітничого класу західних регіонів України було надзвичайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 pp. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.
Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, залишалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини.
Розвиток сільського господарства
Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94% населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках понад 40% від усіх земель.
Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переважно малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн. форинтів. Селяни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу.
Трудова еміграція західних українців
Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки, здебільшого Канади й США, у меншій кількості — до Бразилії та Аргентини.
Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше десятиліття XX ст. вже виїхало понад 224 тис.
Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'якшила проблему аграрного перенаселення.