Утвердження однопартійної системи влади
Діяльність партії будувалася на беззастережному підпорядкуванні нижчих її ланок вищим, а всіх їх – єдиному центрові - Політбюро ЦК РКП(б). КП(б)У була однією з обласних організацій РКП(б) і не мала права відходити від лінії й політики, накресленої московським центром. Але члени КП(б)У діяли в Україні, і це не могло не впливати принаймні на частину з них. В умовах денікінської окупації більшої частини України восени 1919 р. у Житомирі склалася група, названа Групою федералістів, на чолі неї стояло "Організаційне бюро групи федералістів". До неї ввійшли Г.Лапчинський, П.Попов, Я.Ландер та ін. Ця група вперше виступила з викладом своїх поглядів на нараді представників партійних організацій КП(б)У, яка відбулася 25-26 листопада 1919 р. в Гомелі (Білорусія). Під час обговорення інформаційної доповіді Косіора про роботу ЦК КП(б)У і доповіді Мануїльського про завдання партії в Україні, а потім у меморандумі, поданому в ЦК РКП(б), федералісти піддали різкій критиці діяльність КП(б)У і її ЦК в Україні в 1919 р. Основним недоліком у політиці КП(б)У федералісти вважали відсутність керівного центру, який був би органічно пов’язаний з революційними масами України і міг би дати відповідь на будь-яке питання, яке висувалося життям. Існуючий центр не міг виконати це завданням через свою повну відірваність від української революційної стихії. Він розглядав усе з погляду вузького централізму, цілком лишаючи поза увагою, що революція і в Росії склався далеко не однаково, що Україна не може сприйняти у готовому вигляді форми життя, які були вироблені в Росії за півтора роки радянського будівництва в умовах, повністю відмінних від України. Основною тенденцією було механічне поширення законів, чинних на території РСФРР, на територію України. "Установилось як правило, - говорилось у меморандумі федералістів, - що партія не мала ніякого впливу і в селі, чисто українському за своїм складом... Україна розглядалась виключно як об'єкт для викачування матеріальних ресурсів, причому цілком ігнорувались інтереси класової боротьби на Україні". А в одному з пізніших листів лідер “федералістів” Г.Лапчинський так викладав погляди федералістів на політику КП(б)У в Україні: “Нестримно централізаторська політика московського центру, яка зводила нанівець усю самостійність місцевих органів, перетворювала їх у чисту фікцію, а потім і формально скасувала найважливіші з них, повна нездатність і безсилля навіть таких впливових і талановитих товаришів, як П’ятаков і Бубнов, дати відсіч цій політиці, русотяпство, заповнення всього радянського і партійного апарату покидьками з великоруського центру - дезорганізували країну, позбавили її всякої здатності чинити опір контрреволюції зсередини й ззовні і ледве не призвели до катастрофи революції навіть і у Великоросії”. Федералісти пропонували усунути хиби 1919 р., зокрема об'єднати КП(б)У з Партією боротьбистів, утворити український центр, якому б і належала керівна роль в Україні. Федералістів було обвинувачено в націонал ухильництві, ЦК РКП(б) оголосив їм догану, а їхнього лідера Г.Лапчинського у 1920 р. було виключено з партії (поновлено в 1926 р., а потім розстріляно в 1938 р.). Суворо караючи своїх членів партії за висловлення поглядів, не сумісних з загальнопартійними настановами, керівництво РКП(б) одночасно намагалося не допустити до влади і усунути з політичної арени інші політичні партії, повністю утвердити однопартійну систему влади в країні. Всі політичні партії, у тому числі й соціалістичні, які могли конкурувати з більшовиками за вплив на маси, було оголошено контрреволюційними. Так, Українська партія есерів (УПСР) на початку 1920 р. визнала радянську владу й перейшла на легальне становище. Але незабаром її обвинуватили в організації "буржуазно-куркульського бандитизму", і в серпні 1920 р. члени її ЦК - Голубович, Петренко, Лизанівський та інші – були ув'язнені і віддані під суд Верховного трибуналу. Судовий процес відбувся в травні 1921 р. Меншовики в період існування денікінців в Україні активно працювали в робітничих масах і, зокрема, в профспілкових організаціях у Києві та Харкові. Після вигнання денікінців більшовики негайно взялися за дискредитацію меншовиків, щоб ліквідувати їх вплив на маси і усунути як конкурентів з політичного життя. При цьому вони діяли не стільки політичними методами, як шляхом прямих репресій, арештів і судових розправ. Були заарештовані керівники київської меншовицької організації, які працювали за денікінщини в Києві в Центральному бюро профспілок, брали участь у роботі управи міської думи. До суду були віддані Кучин-Оранський, Романів, Ланда, Балабанов, Семковський та інші – всього 12 чол. Судовий процес відбувався в Київському надзвичайному трибуналі 21-23 березня 1920 р. Меншовики були обвинувачені “в контрреволюційній діяльності під час денікінщині і у згоді з буржуазією на шкоду інтересам революції”. У ході процесу яскраво виявився його політичний характер. Обвинувач І.Вардін прямо заявив, що "цей процес має політичний смисл" і "що підсудних" у "кримінальному злочині ніхто не звинувачує''. Підсудний Семковський зазначив, що цей процес "є партійний суд над нами - суд однієї партії над іншою", бо "конкуруємо ми з більшовиками". Хоча в ніяких кримінальних злочинах підсудні не були звинувачені, надзвичайний трибунал засудив їх до ув’язнення в концентраційному таборі. Найчисленнішою серед легальних опозиційних щодо більшовиків партій наприкінці 1919 р. - на початку 1920 р. в Україні була Українська комуністична партія (боротьбистів), яка тоді налічувала понад 15 тис. членів. Вона мала значний вплив серед українського селянства та української національної інтелігенції. Боротьбисти брали участь у повстанському русі проти денікінців і погодилися на союз з більшовиками, увійшли до Всеукрревкому і співробітничали з ними в ревкомах та радах. Вони відстоювали незалежність України, наполягали на існуванні окремої Української Червоної Армії. Більшовики не могли примиритися з наявністю політичного конкурента і повели лінію на ліквідацію партії боротьбистів. Боротьбисти звернулися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх партію в ІІІ Інтернаціонал. 26 лютого Виконком Комінтерну прийняв постанову про боротьбистів, у якій відмовив партії боротьбистів у прийомі її в Комуністичний Інтернаціонал, відзначивши при цьому, що “справді комуністичним елементам боротьбистів ніхто не перешкоджає вступити до лав К П У (більшовиків)...”. Прагнення боротьбистів створити в Україні другу, паралельну з КП(б)У, партію Виконком Комінтерну розцінив як спробу розколоти ряди робітничого класу. Виконуючи рішення Виконкому Комінтерну, Всеукраїнська конференція боротьбистів 20 березня 1920 р. прийняла рішення про розпуск партії, а 24 березня ЦК боротьбистів оголосив свою партію неіснуючою. Після перереєстрації в індивідуальному порядку частина членів партії боротьбистів вступила до КП(б)У. Зокрема, членами КП(б)У стали В.Блакитний, Г.Гринько, П.Любченко, О.Шумський та ін., усього понад 4 тис. чол. Згодом, у 30-х роках вони були репресовані. Після самоліквідації партії боротьбистів найбільшою опозиційною легальною партією залишалася Українська партія лівих есерів (борбистів) (УПЛСР(б)), яка утворилася в 1919 р. на основі місцевих організацій загальноросійської партії есерів. На початок травня 1920 р. вона налічувала 7700 членів. Проводячи лінію на ліквідацію партії борбистів, Політбюро ЦК КП(б)У 15 червня 1920 р. затвердило умови угоди між ЦК КП(б)У і ЦК партії борбистів про розпуск УПЛСР(б) і входження її членів до КП(б)У. Наприкінці липня І920 р. з'їзд борбистів постановив ліквідувати свою партію і влитися в КП(б)У. До вересня організації борбистів були ліквідовані, а більшість їхніх членів прийняті до КП(б)У. Як і вихідців з інших партій, колишніх борбистів у 30-х роках репресували. Залишалася легальною лише Українська комуністична партія (УКП), яка виникла у період розгрому денікінщини в січні 1920 р. Вона утворилася внаслідок об'єднання незалежників, які виділились у 1919 р. з УСДРП, і частини боротьбистів. Лідерами УКП стали А.Драгомирецький, М.Ткаченко, А.Річицький, Ю.Мазуренко, Ю.Авдієнко, М.Яворський та ін. 22-25 січня 1920 р. відбувся перший установчий з'їзд УКП, який розпустив усі організації УСДРП - незалежників і прийняв статут і програму нової партії - УКП. У рішенні про програму партії з'їзд заявив про визнання програми Комуністичного Інтернаціоналу, але застосувати цю програму слід було стосовно "конкретних національних умов України". У програмі говорилося, що оскільки розвиток України гальмувався її експлуатацією з боку імперіалістичної Росії, то "українська революція спочатку виявилася як революція національна". Обстоюючи необхідність тісного союзу і співробітництва Української Радянської Республіки з іншими радянськими республіками, УКП, разом з тим, підтримувала ідею незалежності і самостійності УСРР. Вважаючи КП(б)У партією, що не має коріння в українському народі, УКП висувала себе на роль “єдиного віднині дійсного виразника класового руху всього пролетаріату України”. УКП була партією малочисельною, фактично – невеликою групою. Точних статистичних даних немає. Під час організації в січні 1920 р. членів і кандидатів УКП налічувалось 304 члени і 276 кандидатів. ЦК КП(б)У дозволяв УКП легальне існувати і брати участь у виборах та діяльності рад. УКП не мала значного впливу ні на селі, ні в робітничих колективах і на той час не становила серйозної конкуренції КП(б)У в політичному житті, а ілюзія багатопартійності створювалася.