Обмеження чинності принципів непу
Під тиском життєвих реалій у 1921 р. більшовики змушені були відмовитись від спроб відразу перейти до комунізму. Довелось замінити продрозверстку продподатком, перейти до економічних методів керівництва, дозволити вільну торгівлю й приватне підприємництво, легалізувати товарно-грошові відносини, налагодити фінансово-кредитну систему. Запровадження непу призвело до пожвавлення підприємницької діяльності та створення нової верстви населення, так званої нової буржуазії, “непманів” – “людей непу”. Це були приватні торгівці та промисловці, орендарі, скупники, комісіонери, маклери та ін. Серед них, а також серед частини інтелігенції, зокрема тієї, що опинилася в еміграції, поширилися сподівання на мирне буржуазне переродження радянської влади, з’явилась ідеологія, названа зміновіхівством. Назву свою зміновіхівство дістало від збірника “Зміна віх”, що його видала в 1921 р. у Празі група російських емігрантів (М.Устрялов, Ю.Ключников, Бобрищев-Пушкін та ін.). У 1921-1922 рр. під самою назвою виходив журнал у Парижі. Зміновіхівці розраховували, що в умовах непу почнеться переродження, лібералізація економічного і політичного життя СРСР і закликали інтелігенцію до співробітництва з радянською владою, щоб сприяти демократизації режиму. Зміновіхівські настрої поділяла й частина українських емігрантів (А.Харченко, О.Ніковський та ін.), зокрема тих, що зосередились у Відні, Празі та Берліні. Українські зміновіхівці визнавали існування Радянської України як єдиної держави українського народу, закликали емігрантів припинити боротьбу проти неї, повертатися в Україну і працювати на господарській і економічній ниві. Але лідери партії і держави, по-старому вважаючи, що неп є вимушеним тимчасовим відступом від безпосереднього соціалістичного будівництва, ще з 1923 р. почали обмежувати чинність принципів непу, гальмувати його здійснення. Це було можливим, передусім, тому, що командні висоти в економіці – велика промисловість, банки, залізниці, засоби зв’язку, земля та інше – перебували в руках держави, державна влада була зосереджена в руках партійно-державної верхівки, очолюваної Політбюро ЦК партії більшовиків. Політична державна система теж залишалася незмінною, суворо централізованою, монопартійною, побудованою на принципах авторитарності. За таких умов непівські перетворення в економіці не могли бути послідовними. Уже навіть у перші роки непу, коли допускалася підприємницька ініціатива, державна влада проводила жорстку регламентацію і вела лінію на всебічну підтримку державної і обмеження приватної промисловості, витіснення приватника. Як уже вказувалося раніше, підтримуючи державну промисловість, РНК СРСР у 1923 р. у “Положенні про трести” відмовився ввести пункт про плату госпрозрахунковими трестами за основні фонди, що змушувало б їх господарювати ефективно і розвиватися за рахунок власних нагромаджень, а не за рахунок бюджетних асигнувань. Через це влада для фінансування промисловості змушена була вдаватися до відновлення державної торгівлі горілкою, паперово-грошової емісії, а також примусового підвищення цін на промислові товари зі збереженням низьких цін на сільськогосподарські продукти. Не виправданим був і податковий тягар на селян, який посилювався. Так, у 1921-22 р. селяни мали здати державі продподатку 82 млн. пудів зерна, а у 1923-24 р. – 178 млн. У 1923-24 р. усі державні й місцеві податки з селян об’єднали в єдиний сільськогосподарський податок, але Наркомпрод УСРР восени 1923 р. установив непосильні для селян кондиційні умови під час здавання державі податку зерном. Це викликало масові протести селян. Так, обурені тяжким податком селяни Петропавлівського району Луганського округу у 1923 р. на сільських сходах викрикували: “Ми не будемо платити, ви нас старцями робите, забираєте у нас худобу і все, що у нас є”. Це типова реакція селян на податковий тиск держави. З 1924-25 р. сільськогосподарський податок став тільки грошовим і з 1926/27 р. проти попереднього року він зріс у 3-4 рази. За непропорційно високих цін на промислові товари й їх низькій якості та дефіциту така державна політика підривала економічну зацікавленість селян у розвитку свого господарства. Так, незаможний селянин з Бердичівського округу Боярчук на V з’їзді незаможних селян України у 1927 р. скаржився: “Незаможники, що торік піднялися в господарському відношенні, купили коней, корів... І ось таких незаможників прихлопнули податком. Вони і кажуть: не варто розвивати господарство, тому що накладають дуже великий податок”. У відповідь на такі виступи голова РНК УСРР В.Чубар безцеремонно заявив: “Коли куркульня говорить, що з них тягнуть сім шкур, то що ж, коли є зайві ці шкури, які можна за допомогою бідноти зараз зняти..., то їх треба зняти”. Ці слова свідчать про глибоку неприязнь партійної номенклатури, яка визначала лінію партії, до нової економічної політики. Замість того, щоб усувати перешкоди розвитку народного господарства на основі нової економічної політики, більшовицьке керівництво країни вели лінію згортання непу і запровадження надзвичайних заходів, повернення до спроб безпосереднього будівництва комунізму.