Чим вам запаяталась українська культура повоєнного періоду.
Домашнє завдання:
1. Основні напрямки і досягнення сучасної зарубіжної літератури.
2.Музика. Театр. Живопис і скульптура. Кінематографія.
3.Українська культура повоєнного періоду.
4.Основні напрями розвитку медицини в Україні.
5. Розвиток українського кінематографа, театру, музики.
6. Підготувати доповідь : «Культурне життя української діаспори.»
Література
1. Зверев А. XX век как литературная эпоха //Вопросы литературы. - 1992. - № 2. Курицын В. Постмодернизм: новая первобытная культура //Новый мир. - 1992.-№2.
3. Носов В. Литература и игра //Новый мир.- 1992.- №2.
4. Сиваченко Г.М. Постмодернізм і словацька проза 70-80-х років //Питання літературознавства. - Чернівці,- 1996. - Випуск 3 (60).
5. Дискуссия о постмодернизме //Вопросы литературы.- 1991.;- № 11-12.
6. Николенко О.Н. Современная антиутопия. - Харьков; 1996.
7. Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997. "
8.Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.
9.Высшее образование в Украинской ССР. — К., 1983.
10.Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.
11.Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.
12.Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994. — Ч. II.
13.Історія України. — Львів, 1996.
14.Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.
15.Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.
16.Історія українського мистецтва. — К., 1966–1970.
ЛЕКЦІЯ
ТЕМА: «Відродження та перспективи розвитку української культури на сучасному етапі.»
План
1.Проголошення незалежної Української держави, розбудова її культурного життя.
2.Національна тематика в літературі, образотворчому мистецтві, музиці в 90-х роках ХХ ст..
3.Відродження релігійного життя.
4.Товариство української мови ім.Т.Г.Шевченка.
5.Культурне життя української діаспори.
Проголошення незалежності Української держави поставило багато проблем в державотворенні, поліпшенні соціально-економічного становища народу, в проведенні виваженої зовнішньополітичної діяльності.
У вирішенні цих проблем Україні прийшлося йти непротореними шляхами, в складних умовах реформування суспільства, економіки, центральних і місцевих органів влади, вибору форми державного устрою та ін. На жаль при цьому було допущено і немало помилок, що привели до погіршення життя народу, його зневіри і незадоволення.
Розбудова суверенної Української держави розпочалася в складних умовах. Необхідно було в короткий час здійснити перехід від статусу союзної республіки з украй обмеженим суверенітитетом до статусу незалежної держави. Це передбачало реформування існуючих органів влади та створення нових, які б відповідали потребам незалежної держави, проведення значної законотворчої роботи, визначення правового статусу держави і її громадян.
Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і УРСР, а також досвід європейського державотворення, вже 12 вересня 1991 р. був прийнятий Закон “Про правонаступництво України”. У ньому вказувалось, що з моменту проголошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у Верховну Раду. Закони та інші нормативні акти УРСР продовжували діяти на території республіки, якщо вони не суперечили законам України, які були ухвалені після проголошення Акту про незалежність. Українська держава підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, що укладалися до 24 серпня 1991 р. У Законі також визначались основні принципи державного будівництва – народ України створюватиме державу “суверенну і самоврядну, незалежну і відкриту, демократичну і правову”.
Головними ознаками такої держави були: законність влади і монополія на її здійснення; наявність соціальних інститутів, регулюючих відносини в громадському суспільстві і поза ним, в тому числі насильницьких; наявність території і населення, на яких розповсюджується дія держави; наявність збройних сил, митних кордонів і митниць; національна грошова одиниця; національна символіка.
Відразу ж після прийняття Акту про незалежність Україні прийшлось заново створювати такі інститути як національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Особливе місце відводилося створенню власних Збройних Сил. На території України на той час перебувало досить велике і боєздатне військове угрупування колишнього СРСР, яке налічувало понад 700 тис. військовослужбовців. В ньому були представлені всі роди Збройних сил – від сухопутних до ракетних військ стратегічного призначення. Наявність такого угрупування не відповідала проголошеному Верховною Радою України курсові на нейтралітет і позаблоковість. До того ж його утримання ускладнювало й без того нелегке соціально-економічне становище молодої держави. Верховна Рада України своєю постановою від 24 серпня 1991 р. утворила Міністерство оборони України, яке офіційно стало функціонувати з 1 січня 1992 р. Міністром оборони було призначено генерал-майора авіації К.Морозова. Всі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковувались Верховній Раді України. Цією ж постановою вищий законодавчий орган зобов’язав уряд держави приступити до створення Збройних Сил та національної гвардії України. Деякий час стратегічні сили стримування не входили до складу Збройних Сил України, а підпорядковувалися командуванню Збройних Сил СНД. Це призвело до того, що керівництво об’єднаних Збройних Сил почало втручатися у внутрішні справи України. Внаслідок цього загострилася ситуація у військових частинах, які були розташовані на території республіки, але не входили до складу Збройних Сил України. В цих умовах Президент України 5 квітня 1992 р. підпорядкував Міністерству оборони України всі військові формування, дислоковані на території держави.
Парламент України від імені народу виявив довіру і високу честь усьому особовому складу військ, розташованих на українських землях.Всім військовослужбовцям, які опинились в Україні, була надана можливість добровільно зробити свій вибір – присягнути на вірність Україні або іншій новоутворенній державі із числа колишніх союзних республік СРСР.
Будівництво Збройних Сил України проводилось у відповідності з демократичними засадами українського суспільства. У воєнній доктрині держави, ухваленній Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р., наголошувалося, що Україна здійснює політичний і воєнно-політичний курс у відповідності з національними інтересами і не буде використовувати Збройні Сили для розв'язання політичних завдань на своїй території.
Важливим кроком у захисті інтересів держави було створення служби Безпеки України (СБУ). Верховна Рада схвалила концепцію у відповідності з нею прийняла Закон “Про Службу Безпеки України”. Ця державна структура була позбавлена караючої функції. Головне завдання СБУ полягає в захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілосності, науково-технічного та оборонного потенціалу України. Однією з важливих функцій СБУ була визначена боротьба з організованою злочинністю у сфері управління й економіки. У своїй роботі СБУ, вказувалось в Законі, керується конституційними нормами та законом “Про оперативно – розшукову діяльність”. Безпосередньо СБУ підпорядковується Президентові України, підконтрольна Верховній Раді, зокрема її комісії з питань оборони і державної безпеки.
Верховна Рада прийняла також і інші важливі законодавчі акти та постанови про права людини, які мали практичне значення для демократичних перетворень у суспільстві. Серед них – Закони “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, “Про свободу совісті і релігійних організацій”.
Важливе значення в розширенні соціальної бази державотворення мало забезпечення прав національних меншин, що проживають на території України. За даними перепису населення 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців (71,1 %), 11,4 млн. росіян (21,9 %), 484 тис. євреїв (9,3 %), 439, 9 тис. білорусів (8,4 %), 325 тис. молдаван (6,2 %), 234 тис. поляків (4,2 %), 163 тис. угорців (3,1 %), 135 тис. румун (2,5 %) та ін. Усі ці люди різних націй і народностей, якщо вони були постійними жителями України, і прийняли її громадянство, становлять єдинний народ України. Його повновладдя на своїй території, право самочинно розв’язувати усі питання економічного, політичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави – це і є реальний суверенітет, що втілюється у незалежність кожної суверенної держави.
В Україні поступово починає складатись система управління національними процесами. Ще 10 квітня 1990 р. Указом Президії Верховної Ради було створено Державний комітет зі справ національностей. При НАН України був організований інститут національних відносин і політології, розроблена комплексна програма “Шляхи гармонізації міжнаціональних відносин”.
1 листопада 1991 р. Верховна Рада схвалила Декларацію прав національностей України. Вона складається з семи статей. В першій з них підкреслюється, що “Українська держава гарантує усім народам, національним групам, громадянам, які живуть на її території, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права”. В наступних статтях мова йде: а) про гарантію Українською державою усім національностям права на їх традиційне розселення й забезпечення існування національно-державних одиниць; б) про гарантії кожній національності права сповідувати свою релігію, відмічати свої національні свята; в) про гарантію права усім національностям створювати свої культурні центри, землячества та інші об’єднання; г) про гарантії прав національних центрів і товариств на вільні контакти зі своєю історичною Батьківщиною.
Положення Декларації національностей знайшли відображення в спеціальному законі, який гарантував національним меншинам права й можливості вільного розвитку.
Важливою віхою національно-культурного життя України стало прийняття “Закону про мови”. Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Громадянам забезпечується право користуватися своєю чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи рідною мовою, як їм краще.
Дуже важливим в законі є те, що він містить норми, спрямовані на захист різних мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних документах, а також створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті несе правову відповідальність. Маючи на увазі різний ступінь готовності регіонів країни до реалізації положень закону, Верховна Рада прийняла рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р. Причому був встановлений термін для його поступового впровадження в суспільно-політичне життя – від трьох до десяти років. Значну роль в активізації вивчення й впровадження державної мови відіграє Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка (“Просвіта”). З кожним роком зростає мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови, літератури, фольклору, історії та мистецтва.
Посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншин. У цьому плані велику роль відіграють національно-культурні товариства. Сьогодні в Україні діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське та інші національні товариства. Створено Раду національних товариств України. У місцях компактного проживання національно-етнічних меншин працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах організовано понад 450 факультетів з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншин, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, на новогрецькій мові у Донецькій області, молдавській – у Чернігівській, болгарській – в Одеській, російській – майже у всіх областях України).
Визначною подією у суспільному житті України стало проведення Всеукраїнських міжнаціональних конгресів з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні. Перший конгрес відбувся 16-17 листопада 1991 р. в Одесі. Учасники конгрусу розробили і схвалили зважену програму забезпечення прав вільного розвитку всих національностей, які проживають в республіці.
Своєрідним продовженням його став конгрес українців, які проживають в інших країнах. Відбувся він у Києві 22-23 грудня 1992 р. В його роботі прийняли участь близько 1500 чоловік. Відкривав його перший Президент України Л.Кравчук. Конгрес сприяв консолідації українців, які проживають на території як далекого, так і близького зарубіжжя, розробив програму невідкладних завдань будівництва незалежної Української держави та національного розвитку українців де б вони не проживали. Така увага до цієї проблеми пов’язана з тим, що багато українців з різних причин опинились за межами своєї Батьківщини. Так, за данними перепису 1989 р., в колишніх республіках Радянського Союзу, проживає близько 6 млн. українців, в тому числі: в Російській Федерації – більш 4 млн., Казахстані – понад 900 тис., Молдові – близько 600 тис., Білорусі – 240 тис., Узбекистані – 154 тис.чоловік. У так званому далекому зарубіжжі теж немало українців: у США - понад 1 млн., Канаді – близько 1 млн., Польщі - 300 тис., Бразілії – 150, Аргентині – 100, Чехії та Словаччині – 100 тис. чоловік.
Українська діаспора неоднорідна в політичному й соціальному відношенні. Провідна організація, яка здійснює контакти з ними, - це товариство “Україна”. Воно знайомить зарубіжних співвітчизників з історією і культурою України, надсилає їм художню літературу, підручники рідною мовою, фотовиставки, кіно і телефільми, організує для них гастролі артистів. За останні п’ять років обсяг зарубіжних зв’язків товариства подвоївся.
Завдяки зваженій національній політиці законодавчої і виконавчої влади в Україні на відміну від інших країн СНД не виникло і немає міжнаціональних конфліктів і суперечок. Однак далеко не всі проблеми міжнаціональних відносин вирішені. Розвиток України в умовах суверенітету привів до появи окремих політичних сил, які намагались використати національний чинник в боротьбі за перегляд існуючих кордонів. З’явилися деякі організації, які претендували на особливе місце в регіоні, зокрема товариство карпатських русинів ставило питання про повернення Закарпаттю статусу автономної республіки; Демократичний союз Новоросії і Бесарабії вимагав створення політично незалежної Республіки Новоросії; прихильники автономії Донбасу рекомендували повернутися до статусу Донецько-Криворізької республіки, незважаючи на те, що ця проблема надумана і безпідставна. Взагалі, сепаратистські ідеї – не на користь соборній Україні. Це розуміє переважна більшість її народу .
Процес державотворення нагально вимагав розробки і прийняття нової Конституції, яка б сприяла формуванню і впровадженню сучасних, загальнолюдських, демократичних принципів утворення і здійснення державної влади, закріпила б основні засади суспільного й державного устрою країни, форми правління, компетенцію органів влади та управління. Оскільки Конституція створює юридичну базу для розробки і прийняття всіх законів та інших державних нормативних актів, то її наявність є однією з суттєвих ознак суверенності будь-якої держави.
На першому етапі вирішення цієї проблеми йшло шляхом внесення поправок до Конституції 1978 року. До неї було включено 200 нових поправок і вона зазнала суттєвих змін, але це не вирішило проблеми. Керівництво держави це було розуміло і процес розробки проекту нового основного закону розпочався одразу ж після прийняття Декларації про державний суверенітет. Так, в червні 1991 року Верховна Рада ухвалила концепцію нової конституції. Була створена конституційна комісія на чолі з Л.Кравчуком, який на той час очолював Верховну Раду. Робота ця значно активізувалася після проголошення незалежності України. Підготовлений комісією проект Конституції передбачав, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом. Президента має обирати весь народ. Пропонувалася і назва держави – Республіка Україна. Навесні 1992 р. цей проект був винесений на всенародне обговорення. Проте відсутність належної організації його в обговоренні призвела до того, що він обговорювався здебільшого на сесіях обласних, міських та районних рад. Його суперечливі положення піддавалися різкій критиці з боку всіх політичних сил, внаслідок чого проект не знайшов підтримки ні у Верховній Раді, ні у місцевих органів влади. Майже одночасно свої проекти запронували деякі політичні партії, зокрема, Конституційно-демократична партія, Партія зелених, Українська національна консервативна партія. З’явилися й індивідуальні проекти, авторами яких були відомі українські правознавці. Офіційний варіант проекту Конституції був допрацьований і влітку 1993 р. оприлюднений. Створилися передумови для прийняття. Однак виникла дискусія з проблеми, хто повинен прийняти основний закон держави – Верховна Рада чи скликана Конституційна асамблея? На скликанні Конституційної асамблеї наполягали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження, Партія зелених та інші. Їх підтримала й частина депутатів Верховної Ради. Проте ідея скликання Конституційної асамблеї не знайшла підтримки у вищих органів виконавчої і законодавчої влади. У цьому проглядалися суто політичні мотиви. Впершу чергу це було викликано загостренням боротьби між правими, центриськими і лівими партіями. З цієї причини не було завершене й обрання Конституційного Суду, покликаного стати на чолі незалежної судової гілки влади. Він повинен був забезпечити відповідність актів, прийнятих законодавчою і виконавчою гілками влади, положенням конституції України. Відсутність Конституційного Суду значною мірою поглиблювала кризу у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. В цих умовах 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України був підписаний конституційний договір. Він регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції. Підписання конституційного договору показало, що гострі й складні проблеми у відносинах між гілками влади можна вирішувати мирними й цивілізованими шляхами. Однак, баталії навколо конституційного процесу не тільки не затухли, а почали знову розгорятись. Знову постало питання щодо механізму прийняття нової конституції: референдумом, Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою. Існували й різні підходи до форм державного устрою (президентська, парламентська чи парламентсько-президентська республіка). Продовжувались дискусії з проблем власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, державної мови та символіки. Нарешті Верховна Рада після тривалих і напружених дискусій 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Ця подія збіглася з п’ятиріччям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку суспільства і становленні держави.
В Основному законі Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна й правова держава. Одночасно вона характеризується також як унітарна і світська держава. В Конституції наголошується, що єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади.
Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Незалежність судової гілки влади гарантується Конституцією. Згідно з Конституцією Україна є республікою, точніше – президентсько-парламентською республікою. Сутність правової держави, як це проголошено в Конституції, означає що в державі повинен діяти принцип верховенства права. Конституція має найвищу силу. Її положення є правовими нормами прямої дії. Соціальність держави означає, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість, безпека, визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з Конституцією Україна є унітарною, тобто єдиною соборною державою. Тим самим ідея поділу її на окремі федеральні землі, шляхом об’єднання кількох областей, відкинута.
Відповідно до Конституції Україна є державою національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом суспільства. Це знайшло відображення в державній мові та символиці, в інших атрибутах держави, її політиці, консолідації та розвитку української нації, її історичній свідомості, традиціях та культурі.
Важливим елементом становлення суверенітету та державності є законодавче затвердження головних державних символів – герба, прапора, гімну. Україна давно мала всі свої, історично обгрунтовані символи. Але це, як здавалось на перший погляд, нескладне завдання не так просто було вирішити Верховній Раді. Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України затверджено державний символ ще з часів Київської Русі – тризуб, прапором – синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці (з 28 січня 1992 р.), гімном 15 січня 1992 р. Верховною Радою була затверджена відома пісня – “Ще не вмерла Україна” на музику М.Вербицького, слова П.Чубинського.
Слід відзначити, що система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, розроблена з урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Урахування в основному законі ідей і норм цих важливих загальновизнаних документів було закономірним, адже Україна є суб’єктом міжнародного і європейського співробітництва.
Прийняття Конституції України не тільки завершило стадію невизначеності в будівництві державності, а й заклало підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.
Державне будівництво, створення правової основи молодої Української держави йде постійно і досить активно. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закон “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”; 18 листопада 1993 р. – “Про вибори народних депутатів України”; 22 грудня 1993 р. – “Про міжнародні договори України”; 23 грудня 1993 р. – “Про авторське право і суміжні права”; 24 грудня 1993 р. – “Про органи реєстрації актів громадянського стану"; 21 січня 1994 р. – “Про державну таємницю”; 4 лютого 1994 р. – “Про правовий статус іноземців”; “Про депутатів місцевих Рад народних депутатів”; “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” тощо.
В Україні на основі прийнятих великої кількості законодавчих актів розпочалась і проводиться значна кодифікаційна робота: 13 березня 1992 р. був прийнятий Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. – кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. – Лісовий кодекс України тощо. Систематично вносяться зміни у кримінальний, цивільний кодекс, кодекс законів про працю, процесуальні кодекси.
Без сумніву, така плідна правотворча діяльність сприяє формуванню цивілізованої політичної ситеми.
Були створені необхідні правові й організаційні умови для проведення виборів у парламент держави – Верховну Раду у 1994 і 1998 рр., а також виборів Президента України (у 1994 р. і 1999 р.). 27 жовтня 1999 року Л.Кучма – другий Президент в історії новітньої Української держави був обраний вдруге і буде знаходитись на цій посаді до 2004 р.
Показником активної державотворчої діяльності є проведення референдуму 16 квітня 2000 р., проголошеного Президентом України за народною ініціативою. Громадяни України на перше запитання референдуму - про право Президента достроково припиняти повноваження парламенту, якщо протягом місяця Верховна Рада не змогла сформувати парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект держбюджету України – дали схвальну відповідь 84,69 %, негативну – 13,88%. Друге запитання – про скасування депутатської недоторканості – підтримали 89%, не дали згоди 9,62%. За третє запитання – про скорочення числа народних депутатів з 450 до 300 – погодились 89,91 %, проти – 8,73%. На четверте запитання - про необхідність формування двопалатного парламенту – позитивно відповідали 81,68 %, негативно – 16,79%.
Таким чином, державотворчі процеси в умовах незалежності визначились передусім новим характером і природою самої держави, складним і водночас специфічним її становленням та утвердженням. Все здійснювало непроторенними шляхами, відбувалося на основі властивих тільки новій державі принципів, розроблених і перевірених в законодавчій практиці і головне – безперечно на основі розвитку та постійного вдосконалення демократії. Передусім здійснився поділ і загально концептуально окреслився статус трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, що є визначальним атрибутом демократичної політичної системи.