Столипінська аграрна реформа в Україні

Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906—1911 pp. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4).

Столипінська аграрна реформа
Причини здійснення § Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне § Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху	Мета § Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва § Збільшити товарність селянського господарства § Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі § Вирішити проблему аграрного перенаселення	Складові реформи § Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався § Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк § Заохочення селян до переселення у малозабезпечені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії	Результати реформи в Україні § Упродовж 1907-1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі – 48% селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 % § Селянський земельний банк протягом 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької § На нові землі протягом 1906-1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн. осіб; щоправда, майже чверть повернулися додому

Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.

Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М, Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.

Національному рухові українців вдалося зберегтися і розвинутися завдяки тому, що заборони і репресії торкнулися тільки його видимої частини — політичного керівництва та культурно-просвітніх організацій. На відміну від попередніх десятиліть, він зміг діяти через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи.