Характеристика короля Данила Романовича 5 страница
Впоряд з чужинцями працювали при будівлях нашої великокняжої доби й місцеві архітекти-будівничі. Не було звичаєм того часу підписуватися на творах й тому так мало зберіглося до нас імен тих мистців» Всеж таки знаємо про Петра Милоніга, надворного будівничого й приятеля князя Рюрика Ростиславича, що зміцнював фундаменти церкви Видубицького манастиря. Можливо, що він був творцем інших будівель, фундованих князем Рюриком, що то мав «ненаситну любов до будування». Під 1276 р. згадує літопис якогось Олексу, що був «муж хитр» (мистець) і з доручення Володимира Васильковича будував Камянець (Литовський). Посол француського короля Рубрикіс з пол. XIII ст. мав нагоду познайомитися з якимсь молодим українським будівничим. Українських будівничих було куди більше і власне їм завдячуємо конструктивно-декоративні питоменности нашого старого будівництва, що відріжнюють церкви Києва, Чернигова й Волині від їх візантійських зразків.
При всій ріжнородности в подробицях, київо-чернигівські, а почасти і волинські церкви, мали однородний, стилевий характер. Основним їх типом було зєдинення центробанної, круглої чи многокутної будівлі з базилікою. Поземий плян такого типу творив форму грецького, рівнораменного хреста в середині й зближеного до квадрату прямокутника зверха.
Центральна баня з круглим або гранчастим, зразу низьким а потім чимраз висшим підбанником, спіралася на чотирьох внутрішних стовбах-пільонах. Луки сперті на стовбах виповнювалися сферичними трьохкутниками, тобто парусами чи пендантивами, що є важним конструктивним досягненням і характеристикою візантійського будівництва. Питоменністю церковних будівель того часу є стисле підпорядкування зовнішніх форм внутрішній конструкції. Поздовжним навам підповідали полукруглі апсиди від сходу й розчленування головних стін від заходу пілястрами. Пілястри, що були так декоративним як і конструктивним елєментом бокових стін, відповідали скількости й розмірам поперечних нав церкви. Крівлі спіралися безпосередно на склепіннях, через що й набірали пливких і спокійних ліній. Обрамування вузьких вікон з полукруглим закінченням творили вставлені одна в одну ніші. Вони теж належали до декорації стін. Вона була скромна й видержана — обмежувалася до вікон, пілястрів й півкольонок на підбанниках, глухих аркатур і легко виступаючих гзимсів. Різьби, для декорації зовнішних стін у києво-чернигівському будівництві не вживалося. Деяки ціхи романської декорації, як зубчаті фризи або декоративна аркатура, помічуємо на чернигівських церквах.
Характеристична для києво-чернигівських церков була їх будівляна техніка. Ми вже згадували про деревляну підстілку під фундаментами Десятинної церкви й Спаса на Берестові. Цей спосіб забезпечування фундументів перед осіданнєм, був принесений до нас з країн із камянистою почвою (Балкан, Арменія) і виявився цілком непригожим. Десятинна церква завалилася через те цілком. Спас на Берестові до половини. Саміж фундаменти, глибокі на 2—3 і пів метра, широкі на метер, укладалися з двох рядів грубих камінюк, що поміж них заливано своєрідний цемент, перемішаний з грузом. Характеристична теж для кожного з сторічч форма й розмір цегли. Найстарша була дуже тонка й квадратна, згодом уживали грубшої й більше прямокутної, як квадратної. Стіни церков укладалися з тонких полос цегли на переміну з грубшими полосами цементу. Київо-чернигівський цемент, особливого складу був дуже тривкий і тому його вживали більше ніж цегли. Хоч і цегла тих часів була дуже доброї якости: за стільки століть вона не вспіла збутвіти й ще нині дзвонить, мов нова. Тинкувалися зовні тільки полоси цементу, цегла залишалася без тинку, через що церкви були зверха пругасті — жовто-рожеві. Звязувано стіни деревляними та залізними шпугами, а для зменшення тягару бань, кладено в межилучники (паруси) глиняні горшки. В деяких будівлях кладено такі горшки і в стіни, а дехто з дослідників вважає їх голосниками-резонаторами. Долівки бували з камяних, часом мраморних плит, або з ріжнобарвних, орнаментованих кахлів.
Будівництво Волині
Володимир Волинський, що пишається своєю великокняжою назвою, має в своїй традиції і спогад про найстаршу церкву на цілому просторі Західньої України. В 992 р. повстала тут перша катедра, але, крім спомину, не залишилося по ній нічого. Зате, бодай почасти збереглася до нас її наслідниця, тобто Успенська катедра, збудована князем Мстиславом Ізяславичем у 1160 р. В 1491 р. спалили катедру татари. Три роки згодом єпископ Васіян вивінував спалену, церкву новою обстановою, іконами, ризами, посудом та богослужебними книгами. В 1683 р. катедра знову погоріла а в 1753 р. її обновлено й прибудовано від заходу фронтон в бароковому стилю. В 1782 р. пробили в одному з церковних пільонів сходи. Пільон не витримав і завалився, а з ним разом і частина склепіння. В 1829 р. провалилася головна баня. Нарешті в 1886 р. обслідували будівлю московські дослідники Прахов, Суслов і Котов, вслід за чим в 1896 р. переведено її грунтовну перебудову, ніби то в змислі привернення памятникові його первісного вигляду й стилю з часів Мстислава Ізяславича.
Доволі поверховне обслідування руїн привело названих дослідників до висновку, що володимирська катедра, як своїми архітектурними формами, так кладкою стін і стилем декорацій належить до типу київо-чернигівських храмів XI—XII ст. Тимчасом архітект В. Січинський, спіраючись на рисунках катедри зперед останньої обнови, прийшов до переконання, що «коли відкинути на рисунку зперед реставрації передню, поверхову прибудову і подрібну обробку стін, що повстала в 1750 р., то в загальних масах залишається типова романська будівля з двома квадратними вежами, що в верхній частині переходять у восьмерик і високим, трьохкутним фронтоном поміж вежами». Про романський характер первісної будівлі переконують названого дослідника не тільки історичні звістки з 1586 р. й описи пожежі в 1683 р. але й уламки старих мурів, зібрані перед війною в невеличкому музеї, що вміщався у дзвіниці біля церкви. Таким чином, Успенська катедра булаб тим звеном, що обєднує візантійське будівництво Київа й Чернигова з романщиною т. зв. галицької архітектурної школи.
Архітект Котов, хоча й оперся на первісних фундаментах катедри, але розібравши загрожені стіни і склепіння, усунув теж обі чолові вежі й побудував нову баню над перехрестям нав у нібито українсько-візантійському стилю. Після такої обнови, сьогодня вже ніхто не зможе відповісти на питання — як саме виглядала первісна Успенська катедра в Володимирі Волинському. Чи справді була вона тільки реплікою київо-чернигівського будівництва, чи мала переходовий, візантійсько-романський характер. Звено, що про нього говорить архітект Січинський, пропало для нас безповоротно.
Збережені до нас останки фундаментів невеличкої, трьохнавної церковці на урочищі «Стара катедра» над р. Лугою у Володимирі Волинському, походять, мабуть, з XII ст. хоча дехто з дослідників вважає їх останками Володимирової катедри з 992 р. До недавна ще виставали вони на метер понад поверхнею. Тепер вони, зрівняні з поверхнею землі, дожидають свого дослідника.
По інших володимирських церквах, як Пятницька, каплиця Якима й Анни, збудована Мстиславом Даниловичем у 1289 р., Введенівська та Михайлівська, залишилися тільки урочища.
Зате збереглася у Володимирі Волинському Васильківська церква, цікава не тільки своїм загадочним походженням, але й незвичайною архітектонікою. Місцевий переказ оповідає, що коли Володимир Великий вертав з побідного походу на хорватів, зупинився на відпочинок у Володимирі Волинському. Кожен з вояків приніс по одній цеглі й протягом одного дня станула дивна своїми формами, Васильківська церква. Історичні документи згадують цю церковцю щойно з XIV ст. почавши, коли її коляторами були Сангушки та Загоровські. На XIV а навіть XV сторіччя означили дату її повстання історики, як В. Антонович, Прахов та Орест Левицький. Тимчасом найновіші її польські дослідники Бачиньскі та Валіцкі запевняють, що Васильківська церква у Володимирі Волинському не повстала пізніше XIII ст. Збудована первісне в формі осьмилистої ротонди, була згодом підперта готицькими відпорниками й поширилася прибудовою прямокутнього притвору. Про її походження з княжих часів, свідчать, крім центрального пляну, ще й останки романської орнаментики порталів, відомої з будівель Галича. На думку названих дослідників, тип поземого пляну Васильківської церкви (т. зв. октоконхоїда) витворився в арменській архітектурі, відкіля поширився аж по Льомбардію та Франконію. Дослідники звертають при тому увагу на середньовічні ротонди Мадярщини, що під їх впливом повстала якраз Володимиро-Волинська ротонда. Нажаль ніхто з українських дослідників не зацікавився тією загадочною памяткою середньовічного будівництва Волині.
Неменче слабо просліджені церкви Успенська й Васильківська в с. Зимному побіля Володимира Волинського. Тут був той Святогорський манастир, що в ньому помер київо-печерський ігумен Варлаам, як вертався з Атону. Тут збереглися й печери на зразок київських, та до нині існує жіночий манастир і дві церкви. Головна, Успенська церква походить, мабуть, з кінця XV ст. але маленька Васильківська церква біля неї походить напевно з княжих часів. Плян її творить коротка, майже квадратна нава з полукруглою апсидою. Нава й апсида перекриті стіжковатими банями. Викрої вікон мають романський характер, а розмір цегли й кладка стін переконують нас, що маємо перед собою памятник провінціонального будівництва з перелому XII—XIII ст.
Зпоміж інших памятників волинського будівництва заслугує ще на увагу Васильківська церква в Овручі. Збудована в XII ст., вже в XIII ст. була знищена татарами, а в XIV ст. зруйнована литовським князем Гедиміном і з того часу вже не підіймалася з румовищ. В 1908 р. на румовищах овруцької церкви збудував архітект Щусєв нову, що подібно, як Успенська катедра у Володимирі Волинському, мала відтворювати її первісні форми з княжих часів.
Галицька архітектурна школа
Упадок Києва, як політичного центра, супроводять яркі прояви його культурної знемоги. Київське духовенство, письменники, мистці й ремісники, примушені шукати собі нових захистів для своєї праці. Одні тягнуть у Суздаль, до Володимира над Клязмою, другі йдуть на захід, до центрів нової. Галицько-волинської Держави. Творці нового політичного організму, тої міри, що Ярослав Осьмомисл, Данило Романович та Володимир Василькович, дбають не тільки про успіхи внутрішньої й закордонної політики, але й про створення пригожих умов для розвитку духовної й матеріяльної культури краю.
Географічне положення й безпосередні звязки Галичини й Володимирії з европейським Заходом, причинюються до помітного ослаблення старих, візантійських традицій у користь нових, зразу романських а з черги готицьких форм в образотворчому мистецтві. Нові стилеві елєменти проникають в західньо-українське мистецтво спровола; попавши на грунт з високо розвинутою культурою, не приймаються безрозбірно й безкритично, як це є звичайно з «останнім криком моди» в культурно недорозвинених громадянств. Навпаки, українські архітекти, різьбарі й малярі, засвоюють собі нові мистецькі ідеї якслід підготовані для їх органічного втілення в досьогочасну культурну скарбницю. Так звана «галицька архітектурна школа», це і є вірне, стилеве очеркнення для памятників західньо-українського, середньовічного будівництва, що в них стара, візантійська традиція злилася з новою романщиною в живу й оригінальну цілість.
Про найстарший памятник галицького будівництва — перемиську катедру св. Івана, що її збудував князь Володар Ростиславич (†1124) знаємо тільки з нотатки польського історика Длугоша. По його словам була це будівля «найкращим способом збудована з квадратного каменя». Під церквою були гробниці. Коли в 1412 р. переїздив через Перемишль король Ягайло, закинув йому якийсь німець з окруження, ніби він підтримує «схизматиків». Щоби змити з себе цю «образу»; Ягайло відібрав катедру від українців і дав латинникам. Не помогли «гіркі ридання, крики й сльози українського духовенства та народу, що вважали це великою кривдою і образою своєї віри», як говорить про цю подію польський історик Длугош. Згодом святойванську катедру розібрали й, обмивши кожній її камінь «від схизми» в Сяні, збудували пресвітерію нинішньої, латинської катедри.
З нагоди обновлювання лат. катедри в Перемишлі найдено камяну плиту з вирізьбленою на ній постатю мущини в боярському колпаку. Дехто з дослідників висловив думку, що це є нагробник князя Володаря Ростиславича...
Для нас пропав найстарший памятник західньо-українського будівництва безповоротно. Не краща доля зустріла й пізніші церкви княжого Галича.
На просторі старого Галича найдено останки фундаментів біля 30 церковних будівель, але тільки одна-одинока церква Пантелеймона (нині костел Станислава) збереглася до нас бодай до висоти крівлі, разом з своїми різьбарськими окрасами й характеристичними для візантійсько-романського будівництва розподілом мас.
Після старої, галицької катедри Богородиці, залишилася тільки память в історичній традиції та документах. Збудована в XII ст. мала три, а може й пять нав, її склепіння спіралися на луках (літописних «комарах») і була приспосіблена до фортечних завдань. Після 1255 р. гине по ній память і слід. В XVII ст., на її церквищу збудував перемиський владика Марко Шумлянський нинішну Успенську церкву в Крилосі, дуже поруйновану москалями підчас світової війни.
Одною з більших, розмірами, церков старого Галича була Спаська, (19.7х17 метрів), що її добре збережені фундаменти найдено на горі, званій Карпиця. Повстала вона в половині XII ст. була трьохнавна й трьохапсидна, при чому її поземий плян наближувався до квадрату. В румовищах спаської церкви найдено багато відламків різьбарських окрас та оловяну печатку єпископа Кузьми з XII ст.
Негірше від спаських збереглися фундаменти невідомої з назви церкви, найдені 6 км на захід від міста, над р. Лімницею, під митрополичим лісом, званим Дібровою. Розмір її трьохнавного заложення (20х14.5 м.) найбільший з усіх галицьких церков XII— XIII ст.Кладка фундаментів дуже сильна й дбайлива в доборі та укладі матеріялу. Дехто з дослідників думав, що на фундаментах під Дібровою стояла колись галицька катедра. Незабутній дослідник галицьких румовищ І. Шараневич дійшов до висновку, що побудована на цих виїмково сильних і тривких фундаментах будівля, була не так обширна, як висока й тому найвеличавіша, а може й найстарша церква княжого Галича.
Одною з церков княжої фундації, що зберігалася ще дуже довго, бо аж до XVIII ст. була церква Іллі, що її останки найдено біля самого с. Крилосу. Іще в 1786 р. стояв цілий її зруб, хоч і без крівлі. Розібрано її щойно на початку минулого сторіччя, а матеріал з неї вжито на будову митрополичої палати. Ілінська церква була збудована на особливому поземному пляні. її центральну наву творила ротонда, з пресвітерією, в три четверті кола, від сходу й прямокутним бабинцем від заходу.
«Коли відкинемо прямокутний бабинець, то матимемо перед собою тип західньо-романської ротонди. Плян цеї трьохдільної, камяної церкви старокнязівської доби, для нас дуже цінний і може вказувати на якісь звязки українського, камяного будівництва XII—XIII ст. з деревляним будівництвом, де основним типом є теж трьохдільна (трьохзрубна) будова, у виді трьох квадратів чи восьмикутників, розставлених по одній лінії зі сходу на захід». (В. Січинський.)
В румовищах Ілінської церкви найдено останки різьбленого одвірка в формі осьмигранних кольонок і валків з архівольти, покритих рослинним орнаментом. Була вона збудована не пізніше XIII ст. з тесаного каміння й у цілости засклеплена.
З поменчих галицьких церков слід згадати підвалини однонавної, Благовіщенської церкви, найдені на урочищу «Церквищі» поміж Крилосом і його присілком Четвертками. Вона була тежтрьохдільна, складена з прямокутної головної нави, дещо вужчої пресвітерії й полукруглої апсиди. В 1884 р. відкопано тут гарно збережений шматок долівки, вимощеної поливяними плитками (кахлями) що творили цікаву, килимову композицію. Крім цього найдено в румовищах відломки різьбарської декорації церкви, а між вими різьблену голову льва, щось у роді романських «хімер», якими закінчувалися камяні ринви тих часів.
На залуківській височині, на т. зв. Карповім Гаю, найдено прецікаві своєю формою фундаменти многокутної будівлі (т. зв.. полігону) невідомого призначення. Можливо, що була це мала капличка, а може і невисока вежа.
Таким чином з усіх будівель княжого Галича одній тілько церкві Пантелеймона довелося своїм збереженим корпусом, репрезентувати архітектуру і різьбарство свого часу.
Збудована около 1200 р. збереглася пантелеймонівська церква до висоту крівлі. Її пізно-ренесансова, точніше раннє-барокова, цегляна надбудова з бляшаною крівлею й ніби-готицькою дзвіничкою (сигнатуркою) датується XVI сторіччям. Коли перемінено нашу церкву на костел Станислава — невідомо. Ще в XIV ст. була вона в українських руках, в XVI ст. застаємо вже в ній загосподарованих францісканів.
Поземний плян пантелеймонівської церкви (19.50х17 м.) трьохнавний, центробанний, характеристичний для україно-візантійськрго будівництва. Головна й одинока центральна баня спіралася на чотирьох масивних стовпах, що розділяли тягар бані й склепінь поодиноких піль луками на стіни, зглядно виступаючі з них полустовпи (пілястри). Характеристичне, що замкнений стовпами простір (6.10х6.60 м.) , не має форми квадрату, але видовженого, в напрямі вівтаря, прямокутника й тому можна би думати, що сперта на ньому баня, була не кругла, а еліптична.
Після збереженої долішньої частини храму, та з порівнання до інших памятників українського, середньовічного будівництва, можнаб відтворити собі первісний вигляд цілости паятелеймонівської церкви. Без сумніву, царювала над цілістю баня, на високому підбаннику, Подібно, як зовнішні стіни збережених апсид, підбанник був украшений стрункими полукольонами, полученими поміж собою луками, над вузькими вікнами. Само покриття бані могло бути або сферичне, прилягаюче до такогож склепіння, або шатрове чи конусове. Більшість памятників тогочасного будівництва має сферичне перекриття, а хвиляста лінія крівель сталася в нас, подекуди, типовою. Розміри о невелику церкву освічував, мабуть, тільки один ряд вікон, що з них одно, хоча в зміненій формі, збереглося на чоловій стіні (фасаді). Входів було два — головний від заходу й бічний від полудня, оба обрамовані різьбленими одвірками (порталями). Особливо величавий і цінний, своїм мистецьким виконанням і сталевою видержанністю, головний порталь. Він утворений з двох виступів і двох пар кольон, зєдинених почвірним луком (архівольтою), та наче камяний вівтар висовується з чолової стіни храму. Перша пара кольон сперта на аттицьких «підошвах» (базах) має кісткові голови (капітелі) створені з чотирьох полукруглих щитів, вершками в низ. Капітелі другої пари кольон «кошикові», створені зі стилізованих, листяних китиць, викуваних у камені з надзвичайним смаком. Властиві капітелі єднаються з «подушкою» (плінтою) в органічну цілість: орнаментика плінт є продовженням орнаментики капітелів.
Черени другої пари кольон творять вязку гладкого пруття, з романи ська перевязаного посередині. На капітелях кольон і виступах порталю спірається пошевка (гзимс) покрита різьбленою орнаментикою рослинних мотивів. На гзимсі спірається полукругла архівольта, розчленована згідно з кольонами й виступами долішньої частини порталю. Кольоиам відповідають різьблені валки, один украшений мотивом крученої лінії (спіралі), другий мотивом плетених ліній та розет.
«Загальний характер орнаментики (головного порталю) дрібнолистий, відданий в чисельних і густих насіках та жолобленнях, в зручний і тонкий спосіб, на перший погляд, живо нагадує арабські зразки» (О. Пеленський).
Орнаментика бічного порталю на загал зближена до орнаментики головного, але куди простіша й грубша в виконанню. Різьбив її підрядний майстер, що хотів, але не вмів дорівняти творцеві головного порталю, справжнього жемчуга нашого, середньовічнього мистецтва.
Цінними зразками декоративної різьби є капітелі струнких полукольон, що ними розбиті зовнішні стіни головної апсиди. Усі вони, хоч і ріжняться поміж собою в подробицях, нагадують схему листяних капітелів упрощеного, коринтійського типу.
Стіни панталеймонівської церкви, уложені зі старанно оброблених, прямокутних квадр вапияка, що біжать правильними пасмами, споєними тонкою заправою з вапна, піску й ріни. Старанний уклад квадр і особливий спосіб вязяння, викликає вражіння сили, гармонії і краси.
«Будучи, під оглядом поземого пляну й конструкції суто візантійського будівлею, решту архітектурних форм ділить пантелеймонівський храм з романським будівництвом остільки, оскільки засіб тих форм є спільний для обох стилів, або висловлюючись докладніше, оскільки романщина, виростає з східньо-візантійського грунту й творить поруч нього другу вітку спільного, старо христіянського, мистецького пня» (О. Пеленський).
Названий дослідник, не завагався виділити останків галицького, середньовічного будівництва в окрему «галицьку архітектурну школу». «Усі віднайдені й досліджені дотепер румовища церковних будівель в Галичі, характеризує однакова техніка і стиль: тесаний камінь, однакові різьби й поздовжно-базилічний або доосередний, переважно квадратний, чотирьостовпний, трьохапсидний плян. Ті будівлі були твором одної архітектурної школи, що обєднала два мистецькі живла, приписувані дотепер двом ріжним стилям, то є візантійську конструкцію й романську різьбу. Цвіла та школа на Галицькій Україні й у самому Галичі в XII і XIII ст.».
На тлі історії середньовічного мистецтва, творить ця школа окрему, архітектонічну групу, окрему від східно-української (київо-чернигівської) й від інших, найбільше зближених до неї груп — російської (суздальської) й південно-словянської.
Різьби й деякі архітектурні форми галицької школи нагадують романські, зосібна південно-німецькі зразки. Безпосередна участь західніх будівничих і камінярів у створенні цего галицько-українського, архітектурного стилю дуже можлива, хоча, покищо, недоказана.