Предмет політології, її зміст і методи. 1 страница
ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika –державні й суспільні справи і logos–слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами
державами, націями; способи управління соціально-політичними процесами. Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним: – вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, я, а як єдиний і основний об’єкт; – вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;б– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. – має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства. СУТНІСТЬ ПОЛІТОЛОГІЇ полягає в аналізі структури державної влади, функціонуванні політичних інститутів, їх відносин з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичної культури, взаємозв'язку політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності. Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Структуру політології становлять: – теорія політики і політичних систем; – міжнародні відносини і світова політика; – управління соціальними процесами; – політична ідеологія; – історія політичних учень. До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.
МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Загальнонаукові :1) Аналіз і синтез (з’єднання, роз’єднання певного об’єкта )2) Індукція та дедукція ( Індукція – окремі деталі, які складаються в загальне , дедукція –навпаки). 3) Аналогія (шукаємо спільне) та порівняння (відмінне) Власні:Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Синергетичний метод передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації. Системний метод– розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Системно-історичний метод– передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Структурно-функціональний метод– полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Біхевіористський метод– полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. Спеціальні методи дослідження– група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки.
2. Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук. Політологія- це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох. В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи: перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки. ЗВ’ЯЗОК ПОЛІТОЛОГІЇ З ІНШИМИ СУСПІЛЬНИМИ НАУКАМИ. Політика не може існувати ізольовано. Вона тісно переплітається з іншими соціальними феноменами: філософії – щодо розуміння основ суспільного та людського розвитку; правознавства – щодо визначення політичних інститутів і норм; психології – щодо тлумачення політичної поведінки, політичної свідомості, раціонального та ірраціонального ставлення до політичних процесів; культурології – щодо усвідомлення політичних традицій та цінностей як основи політичної культури; соціології – щодо дослідження соціальної структури суспільства, демографічних процесів, політичних настроїв та уподобань; антропології та етнографії – щодо походження публічної влади та політики. ПОЛІТОЛОГІЯ І ФІЛОСОФІЯ. Досліджуючи суспільство в цілому, філософія аналізує найзагальніші закономірності політичних структур, держави, права і політики, вивчає політику як феномен світового розвитку й компонент загальнолюдської цивілізації. Філософія, на відмінну від політичної науки, не звертається до практики безпосередньо. ПОЛІТОЛОГІЯ І СОЦІОЛОГІЯ. Одним з найбільш тісних залишається зв’язок політології та соціології. Зокрема, політологія активно використовує соціологічні методи дослідження політологічного життя. Разом з тим, якщо політологія розглядає політику як процес, що підкорений певним закономірностям, то соціологія вивчає не сам політичний процес, а його “людський вимір”, тобто в який спосіб політика впливає на розвиток людей, їх спільнот, а також досліджує зворотній вплив соціального середовища на політичну сферу.ПОЛІТОЛОГІЯ І ПРАВО. Правова наука спрямована на врегулювання відносин та поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі у сфері політики.Вона дає теоретичний і практичний матеріал, що стосується конкретних правових рішень, показує загальні рамки діяльності держави та суспільства. З одного боку, політична держава санкціонує систему права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, всезагальною, причому її порушення тягне за собою застосування заходів державного впливу; з іншого боку, сама. Відмінність між політикою і правом у тому, що право – це насамперед закони, укази, розпорядження, а політика – це стратегія і тактика поведінки та діяльності людей та їх організацій. ПОЛІТОЛОГІЯ І ЕКОНОМІКА. Економіка визначає зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації.Політологія в свою чергу, дає наукове обґрунтування принципів розроблення та здійснення економічної політики, державного регулювання економічних процесів, впливає на економічний розвиток відповідно до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації. ПОЛІТОЛОГІЯ І ПСИХОЛОГІЯ. Велике значения мають аналіз психологічних результатів суспільних подій, механізму формування суспільних переконань, мотивації, форм контактів між людьми, особливостей їх політичної поведінки.ПОЛІТОЛОГІЯ І ІСТОРІЯ. Політика тісно пов'язана з історією, яка відображає минуле, досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, політичних інститутів, політичних організацій в цілому. Історію насамперед цікавлять питания хронологічного збору й опису емпіричних фактів про розвиток політичних інститутів та ідей. 3. Політологія як наука: поняття , структура та функції. Політологія - наука про політику, закономірності виникнення політичних явищ (інститутів, відносин, процесів), про способи і форми їх функціонування, про методи управління політичними процесами, про державу, політичну свідомість і т. д. Структура політичної науки. політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, політичну антропологію, політичну географію (геополітику) і всі інші політичні дисципліни. Почнемо з політичної філософії. Вчені, що працюють в цій області, досліджують ціннісні і світоглядні аспекти політики, політичні ідеали, норми, на основі яких функціонує політична система Політична історія розглядає процес виникнення політичних інститутів і установ, причини і значення їх послідовних або революційних змін в часі .Політична соціологія розкриває вплив суспільства на формування і розподіл влади, виявляє спрямованість політичної свідомості і поведінки індивідів, соціальних груп, партій і суспільних рухів. Політична психологія вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості і підсвідомості.Політична антропологія вивчає залежність політики від родових якостей людини: біологічних, соціальних, культурних, релігійних та ін., а також зворотний вплив політичного устрою на особу. Політична географія вивчає вплив кліматичних, географічних і природних чинників на політичне життя. ТДП вивчає діяльність інститутів держави. Функції: 1.Описова- Поля-гає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики 2. 2. 2. 2. Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості? 3.Інструментальна. Пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.4. Інноваційна. Прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму. 5. Прогностична (експертна). Полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез. 6. Методологічна. Охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань. 7. Світоглядна (Ідеологічна) Утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо. 8. Функція політичної соціалізації. Забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури. 9. Нормативна. Проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.
4. Методи політології (загальна характеристика).МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Загальнонаукові :1) Аналіз і синтез (з’єднання, роз’єднання певного об’єкта ) 2) Індукція та дедукція ( Індукція – окремі деталі, які складаються в загальне , дедукція –навпаки). 3)Аналогія (шукаємо спільне) та порівняння (відмінне) Власні:Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Синергетичний метод передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації. Системний метод– розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Системно-історичний метод– передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Структурно-функціональний метод– полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Біхевіористський метод– полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. Спеціальні методи дослідження– група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки.
5. Загальна характеристика політичних вчень Стародавнього Сходу та Давньої Греції.ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість “нижчих вищим”.
Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники.
ЗАРАТУСТРА (VIII ст. до н. е. засновник зороастризму – міфологічних уявлень стародавніх персів): у центрі його вчення боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства, монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. БУДДА (563–483 pp. до н. е.; збірник “Дігха Нікайя”): Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. КОНФУЦІЙ (551–479 pp. до н. е.) – стародавньокитайської думки. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства МО ЦЗИ (479–400 pp. до н. е.), – засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. ШАН ЯН (390–338 pp. до н. е.) – виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм). Стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів – “фа”, які спираються на суворі покарання. Приблизно так само, як і в Стародавньому Сході, розвивалися погляди на державу у Стародавній Греції. В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:I етап (ІХ-V ст. до н. е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Солоном, Гераклітом, Піфагором;II етап (V-І ст. до н. е.) припадає на час розквіту давньогрецької філософської та політичної думки: Демокріта, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля; III етап (друга половина PV-ІІ ст. до н. е.) характеризується занепадом давньогрецької державності: Епіку-ра, стоїків, Полібія.З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія - це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. У результаті проведених ним реформ політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності.Певний внесок у розвиток державно-правових учень зробили Піфагор (580-500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі закону. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі на рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. Геракліт (544-483 до н.е.). Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. АРІСТОТЕЛЬ (384–322 pp. до н. е.) – Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. ПОЛІБІЙ (210–128 до н. е.) – Найраціональніша форма держави – змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад.
МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН (106–43 pp. до н. е.) Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом.
Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління.
6. Погляди Платона та Аристотеля на політичну організацію суспільства.ПЛАТОН (427–347 pp. до н. е.) – Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих. гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Тиранія – найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство. АРІСТОТЕЛЬ (384–322 pp. до н. е.) – Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це – поміркованість, у майні – середній достаток, у правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. 7. Мислителі Середньовіччя про сутність і форми реалізації влади (А. Августин, Ф.Аквінський, М. Падуанський). Єпископ Аврелій Августин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті.Держава, на його думку, — сукупність людей, об'єднаних суспільними зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію треба рішуче викорінювати. Видатний філософ епохи середньовіччя Фома Аквінський Головним завдання державної влади є сприяння державному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на право Церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема, такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителя залежить від закону та не виходить за його рамки. Марсилій Подуанський Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі М. Подуанський покладав на Церкву. Церква повинна бути відділена від держави та підпорядкована світській політичній владі. Держава для М. Подуанського - це світський інститут, який розвивається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішого елементу людської асоціації. З появою держави він пов'язує появу політичної влади.
8. Раціонально-критичне розуміння політики мислителями Нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтескьє, Ж.-Ж. Руссо).ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”. На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність. ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є (1689–1755) Він наголошує, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи і громадянські свободи. Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити купівлі-продажу суддівських посад, і “уособлення” цієї влади в присяжних. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої – народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої – аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Ухвалені парламентом закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади. виконавчої влади - монарха. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн. Ж.-Ж. Руссо(1712-1778гг) природний стан людей він трактує як первісний стан природи, гармонії людини З появою приватної власності суспільство розшаровується на багатих і бідних. Товариство укладає суспільний договір, тому потребує цивільному світі. За договором влада приходить в руки гос-ва. Держ. влада це те в основі чого може воля і свобода кожного окремого виду людини. Це свобода і воля є невідчужуваними, вони абсолютні і після укладення суспільного договору і гос-во бере на себе обов'язковість це виконувати. Руссо вважав, що народ є джерелом влади, при цьому народ має право повалити правителя, якщо він деспотичним або порушив умови договору. Ж.-Ж. Руссо «суверенно не гос-во, а народ». 9. Політичні погляди епохи Відродження. Погляди на політику Н. Макіавеллі.Епоха Відродження припадає на середину XIV - початок XVII ст. і характеризується постановкою у центрі уваги людини з її потребами та поглядами. Для епохи Відродження характерні гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством. Ідеалом вважалась держава з республіканським устроєм, яка опиралась на принцип рівності та справедливості. Загалом політична думка епохи Відродження у своєму розвитку поділялась на три етапи: 1. Гуманістичний (середина XIV - середина XV ст.). Цей період характеризувався протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом. 2. Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Етап відзначається постановкою проблеми соціального буття. 3. Натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.) На цьому етапі закони природи намагаються застосувати до пізнання соціальної дійсності. НІККОЛО МАКІАВЕЛЛІ (1469–1527) – найяскравішим представник політичної думки, знаменитий італійський мислитель і політик. Основні праці – “Правитель” (1513), “Роздуми на першу декаду Тита Лівія” (1519), “Історія Флоренції” (1532). Його вважають творцем нової науки про політику. Макіавеллі приходив до висновку про тісний зв’язок права з інтересами людей, що стоять при владі. У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він: 1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом; 2) заклав основи політичної науки;3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали: 4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні; 5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".