Палац княгині фон шруботяг 15 страница
- Дуже приємно, що ви так мислите. Сідайте біля мене та погомонимо.
- Як? Отак просто в самий квітник? Татко збожеволіє!
- Все валіть на мене. А мені тепер нема що втрачати. Сідайте.
Олюня й собі розкинула руки і впала на спину у квіти.
- Боже, яка розкіш! Ви не повірите! Я ж усе життя мріяла отак упасти в квіти, лежати й дивитися в небо.
- І що вам заважало?
- Я боялася татка. Але тепер, коли є на кого все звалити, я вже не боюсь... Пане Бумблякевич, а це правда, що ви зібралися розкрити таємницю замку?
- Аякже.
- Боже, ви справжній лицар. Ніколи мені не траплявся
лицар. А зараз він лежить ось тут поруч - зовсім поруч, можна навіть торкнутись.
- Ну, то торкніться.
їхні руки зустрілися в траві, пальці переплелися, і Бумблякевич відчув, яка її рука холодна.
- У вас холодна рука.
- Але ж серце гаряче!
- Справді?
- Не вірите?
- Хіба може бути гаряче серце при таких холодних руках?
- А ви помацайте, чи не гаряче?
І Олюня з усім запалом своєї ніжної і наївної дівочої душі схопила Бумблякевичеву руку й приклала собі до грудей. Під пальцями почув пружне персо і весь жар, який клекотів попід ним. Там, у глибині грудей, на всю потужність працював могутній паротяг.
- Тепер чуєте?
- Тепер чую.
І, про всяк випадок, руки не забрав.
- Пане Бумблякевич, ви, напевно, дуже мужня людина.
Відважитися на таку небезпечну мандрівку! В глухі гори!
Сам на сам з духами! Скажіть, невже вам ніколи не буває
лячно?
Бумблякевич відчув, як у ньому роздувається пиха.
- Мені буває лячно тільки в присутності чарівних панночок.
- Ах! Які ви галантні! Невже вам і біля мене лячно?
- Ще й як!
- Справді? І мені теж. Мені теж лячно, що ви візьмете й поцілуєте мене.
- Я - вас?
- Так. Поцілуєте просто зараз, у цю хвилину. І мені від того аж усе тіло здригається, я тремчу, мов у пропасниці. Чуєте, як молотить моє серце? Тільки не цілуйте мене!
- Ну, коли ви вже мене так просите... - змилосердився
Бумблякевич і припав до прохолодних, але налитих жагою
вуст.
Олюня обхопила його обома руками, а все тіло її і справді затремтіло, забилося і зненацька, видобувши глибоке зітхання, заціпеніло. Бумблякевич з переляку враз відлип і побачив, що дівчина лежить непритомна. Ого! Тільки цього бракувало! Хоча... поки лежить... Цікаво, що там у неї під сукнею. Під сукнею побачив накрохмалені сніжно-білі пантальони. Об'єкт був знайомий. Опустив сукню, розгладив і, висмикнувши якесь стебельце, заходився лоскотати панну в носі. Носик зморщився, панночка вдихнула повітря і голосно чхнула, забризкавши Бумблякевичу цілу лисину.
- Ах! Що зі мною? Де я? - Олюня покліпала очками і нарешті очуняла. - Ой, ви мене зачаклували, так? Ви -чаклун! Ви з жінками робите все, що захочете. Правда? Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю це вчинити лише справжньому лицареві. Нарешті ви з'явилися!
- Щоб зникнути навіки.
- О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.
- У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?
- Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке... Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді... вони мене... ах, Боже мій!., вони мене... усі дванадцять... по черзі... Як ви думаєте - може, це віщий сон?
- Якщо будете дуже прагнути, то він обов'язково збудеться.
- Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять - а то цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!
- Ну, ви ж іще не пробували?
- Ні.
- То й не зарікайтеся.
- Соромітник! Ви мені закрутили голову. З якою метою?
- Аве цезар! Морітурі салютант!
- Нічого подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було. А, зрештою, навіть якщо вас засудять на смерть, то й тоді я не покину вас. Я носитиму квіти вам на могилу. А могила буде в нашому садку. Я навіть знаю де. Ось тут. Де ми зараз лежимо. Тут я звелю вас закопати. Буду приходити і розмовляти з вами.
Бумблякевич скривився від такої перспективи.
- Га-а! Злочинці! Розбишаки! - раптом вдарило громом
над їхніми головами, засікло блискавицями і покотилося
луною.
Олюня відразу зірвалася на ноги й заторохтіла:
- Це він! Це все він! Підмовив, підманув, заманив.
Бумблякевич, заклавши руки за голову, спокійно собі
лежав у квітах і дивився на розшалілого пана Ліндера, котрий від люті не знаходив собі місця і сипав прокльонами наліво й направо.
Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала заспокоїти татуся.
- Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки запрасую, стебельця попідв'язую, пелюстки посклеюю - будуть як живі.
- Не треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як сонце, і місяць, і зорі -так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених квітах, з якимось... якимось...
- Перепрошую! - озвався Бумблякевич. - Не з якимось!
- ... якимось шпигуном! - нарешті випалив пан Ліндер.
- Дуже вам співчуваю, - позіхнув Бумблякевич. - До судового засідання ще далеко?
- Ні, якраз уже пора! Зараз я з вами за все розквитаюся!
- Головне, щоб не змилити букву закону.
- Не переживайте. Суд проведемо в садку. Ви не маєте заперечень? Тоді прошу за мною.
Бумблякевич піднявся з квітника, обтрусився і слухняно потюпав за господарем. У глибині саду височіла біла мармурова альтанка з крученими колонами і ясно-зеленим дахом. З лівого боку в альтанці стояв стіл, за ним - три порожні крісла, а обабіч столу ще по два крісла, в яких сиділа парочка старушків і нафацькана пудрами пані. На столі, крім папки, було ще повно різної всячини: пляшка рому, кілька келишків, таця з фруктами, якийсь пиріг, посиланий маком, пляшки з вином та водою. З правого боку стояло одне-єдине крісло з налокітниками, очевидно для підсудного.
- Це ось наші присяглі, - сказав пан Ліндер, посадивши
у бічне крісло доньку. - Олюню ви вже знаєте. А поруч -
це моя дружина, пані Ліндерова. Навпроти - видатні діячі
в галузі права й криміналістики пан Дезидерій Фляк та
пані Мотрона Флякова, мої тесть і тестьова. Після довгих
дебатів з адвокатом і прокурором ми вирішили зу
пинитися саме на їхніх кандидатурах, яко особах
виважених, високоморальних і таких, що не мають
особистих зацікавлень у даній справі. Ваше місце там, -
вказав на крісло збоку, а сам сів за стіл межи двох
порожніх крісел.
Бумблякевич запитав:
- А де адвокат і прокурор?
- Як? - здивувався пан Ліндер. - Хіба ви їх не бачите?
Сидять обабіч мене. - І він розвів руки, мов пригортаючи
до себе неіснуючих колег. - Слово для обвинувачення
надається панові прокуророві! - проголосив пан Ліндер і
пересів у ліве крісло. Далі він говорив уже іншим голосом,
удаючи прокурора: - Шановні судді, шановні присяглі!
Справа, яку винесено сьогодні для розгляду, має
надзвичайну державну вагу. Батьківщина знаходиться в
небезпеці і будь-яке, навіть найменше, зазіхання на її
свободу повинно відразу викликати в нас глибоке
обурення і протест. І це дуже добре, що таки викликає.
Нещодавно громадськість була свідком появи в нашому
місті невідомої особи, яка, прикриваючись безглуздою
вигадкою про мету своєї появи - розкриття таємниці
замку - насправді збиралася чинити щось зовсім інше, а
саме: шпигувати на користь ворожої держави. Ворог не
дрімає. Це нам відомо ще зі шкільних читанок. Шпигун
відразу ж нав'язав стосунки з місцевим заколотником
Мартином Карою, що виразно говорить про існування
антидержавної змови. Судячи з тих даних, що були зібрані
паном комісаром поліції, неоднозначно випливає: шпигун
є агентом Туреччини. А шпигунство, як відомо, в нас
карається найвищою мірою, і я вимагаю втілити її в життя
найближчим часом.
Прокурор сів посередині і вже як пан Ліндер прорік:
- Слово для захисту надається адвокатові підсудного,
- і, пересівши в праве крісло, продовжив голосом
скрадливим і єлейним: - Шановні судді, шановні присяглі!
На мою долю випала дуже невдячна місія захищати
турецького шпигуна, але я мушу це вчинити, бо таке вже
моє гірке покликання. Отже, викривши і розсекретивши
агента, ми повинні все ж спробувати добачити у ньому і
щось позитивне, щось таке, що могло б пом'якшити
провину. Ви скажете, шановні присяглі, що до шпигуна
не можна ставитися поблажливо, адже за ним стоїть
ворожа нам держава, котра тільки й чекає, щоб загарбати
наші землі, поневолити наших жінок. І я скажу - це правда. Ніякої поблажливости для ворога! Але прошу звернути увагу на такий цікавий факт: шпигун видає себе з головою вже від перших кроків по нашому місті. Це дає змогу взяти його на гачок і стежити за всією його діяльністю. Про що це говорить? А про те, що шпигун є особою недосвідченою в своїй справі, інакше б він так легко не попався. Я не хочу тут применшити видатні заслуги пана Ліндера у висліджуванні й розкритті аґента, ворог був би рано чи пізно впійманий незалежно від своєї кваліфікати. Але щоб отак відразу? Так, це феноменальний талант пана Ліндера, але водночас і абсолютна фахова непридатність аґента. Таким чином, наш агент робить лише перші несміливі кроки. Яко аґент, він для нас зовсім не шкідливий, і можемо дивитись на нього крізь пальці. Чисто по-людськи можна б його навіть десь і пожаліти, ба навіть відпустити з Богом. Але до цього я вас не закликаю. Бо добре знаю, що ворог мусить бути покараний, щоб іншим не здавалося, наче ми аж такі вже тюхтії й не можемо обстояти свою гідність. Мусить бути покараний, але не настільки жорстоко, щоб аж на смерть, бо ж провина його не є вже такою надмірною. Гадаю, найбільше, на що він може заслуговувати - це довічне ув'язнення.
Після адвоката, промовив знову пан суддя:
- Останнє слово підсудного! Бумблякевич звівся з крісла й сказав:
- Можна попросити келишок?
Пан Ліндер повернувся вліво, повернувся вправо й запитав:
- Не заперечуєте, панове? Ну, то прошу, пане
підсудний.
Бумблякевич налив собі рому і з задоволенням випив.
- А мені! - озвалася тестьова і, отримавши свою порцію, додала: - За здоров'я шпигуна!
- Що це таке! - обурився пан суддя. - В мене таке
враження, що ви не на суді, а десь на водах. Пане підсудний, ваше останнє слово!
- Що я можу сказати? - зітхнув Бумблякевич. - Я нещасна людина. Замість того, щоб потрапити до замку, я забрів у це ваше містечко і встряв аж у таку халепу. А все чому? Бо ті вар'яти зжерли русалку, а вона їм помстилася, і корабель розтрощило на скелях. А якби не розтрощило, то ми пристали б до берега не тут, а там, де замок. Тепер ви кажете, що я шпигун. Можливо, так воно і є. Можливо, я шпигун. Але - не турецький. І це дуже суттєво. Турецьким бути не хочу.
- А італійським? - спитав пан Ліндер.
- Ну, це вже цікавіше. Якщо вас це теж задовільняє, то я не перечитиму.
- Нас задовільняє, - відказав суддя, порадившись з адвокатом і прокурором.
Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флякової.
- Здоров'я пані! Прошу мене засудити на вічне життя!
- Ах, який ви потішний! - заплескала в долоні пані Ліндерова.
Бумблякевич повернувся до неї і нагородив вдячною усмішкою. Пані Ліндерова була пишною товстулею з тих, яким увечері тридцять, а вранці - сорок п'ять.
- Пане Бумблякевич, - сказав пан Фляк, - ваша мужність і сила волі вражають. Яка шкода, що ви знаходитесь по той бік барикад... Я охоче взяв би вас своїм заступником.
- О, це ідея! - втішилася пані Ліндерова. - Мусимо його врятувати. Було б шкода, щоб пропав такий... такий мужчина...
Вона це проворкувала так натхненно, аж її пишні перса збільшилися в об'ємі, а пан Ліндер наморщив чоло:
- Вношу протест! Жодних компліментів шпигунові!
Отже, підемо далі. Пан прокурор вимагає найвищої міри
покарання, а пан адвокат - найнижчої, себто довічного
ув'язнення. Пане прокурор, ваше останнє слово.
- Шановні колеги, - сказав прокурор, - я лише хочу вам нагадати, що довічне ув'язнення може обернутися для нас дуже великими економічними втратами, адже утримання кожного в'язня лягає важким тягарем на місцеве населення. Це викликає збільшення податків, підвищення цін та спад загального добробуту.
- Тепер пропоную останнє слово панові адвокату, -виголосив пан Ліндер.
Адвокат відкашлявся і почав:
- Так, панове, довічне утримання в'язня - це досить
значні кошти. Але щоб цьому запобігти, можна ви
користати в'язня для якоїсь важливої місії. А, зрештою,
пан Ліндер і сам добре знає, як це робиться, бо чимало
його в'язнів працюють до самозабуття на благо нашого
суспільства. У мене й досі збереглася хустинка до носа,
подарована мені однією ув'язненою жінкою, котру вона
власноручно вишила і оздобила, а зараз - ось, погляньте
- я ношу її і шмаркаюсь, постійно згадуючи цю добру
жінку, що поставилася до мене так поштиво й по-
самаритянськи, помітивши, що маю катар. Я міг би
назвати й інші речі, придбані в ув'язнених, котрі мені
дуже допомогли у власному житті, але не буду
відволікати дорогоцінної уваги. Додам іще, що
інтелігенція і загальне позитивне враження, яке
викликає у нас італійський шпигун, свідчать про те, що
й в'язням він справить також приємність і, за час
спілкування з ним, вони піднесуть свій загальний розвій
та моральність.
Бумблякевич розчулився й голосно висякався:
- Дай вам Боже здоров'я, пане адвокате. Як ви це все
гарно вповіли, як ви глибоко проникли в мою... е-е... в
моє... е-е-гм, одним словом, хочеться гірко ридати і бити
себе в груди: «Милосердя!»
По цих словах пролунало шльохання й сьорбання носом
- це пані Мотрона не втрималася й залилася слізьми, а за
нею і пані Ліндерова, й Олюня. Ба навіть сам пан Ліндер
опустив голову і важко засопів. Не плакав лише Дезидерій Фляк, і то з тієї простої причини, що спав, звісивши голову на груди.
Бумблякевич налив собі ще одного келишка і зітхнув:
А я молодий-молодий... Неголений пух на обличчі. Ще вчора до школи ходив... Ще, мабуть кохати не вивчив...
Ці рядки викликали ще голосніші ридання, а пан Дезидерій Фляк навіть втворив одне око і тривожним поглядом зміряв підсудного.
- Шановні колеги, - сказав пан Ліндер. - Ви чули думку
пана прокурора і пана адвоката. Тепер як вирішите, так
і буде. Хто за те, щоби пана Бумблякевича присудити до
кари смерти через повішання?
Руки підняли пан Ліндер і Дезидерій Фляк.
- А хто за те, щоби пана Бумблякевича засудити на
довічне ув'язнення?
Три жіночі руки піднялися вгору.
- Отже, прошу встати. Наш вердикт такий: кара
смерти через повішання.
- Що? - обурився Бумблякевич. - Та як це можливо? Адже було три голоси проти двох!
- Ні, ви помилилися, - розвів руками пан Ліндер. -За довічне ув'язнення проголосували три шановні пані і пан адвокат. Це чотири голоси. А за кару смерти проголосували пан Дезидерій Фляк, пан суддя, пан прокурор, пан верховний кат і пан комісар поліції, себто я. А це вам цілих п'ять голосів проти чотирьох. На жаль, присуд суворий, але справедливий. Прошу наготуватися до страти. У вашому розпорядженні будь-яке дерево в нашому садку. За годину почнемо. А я з паном адвокатом і паном прокурором піду подрімаю.
Пан Ліндер позіхнув так заразливо, що в його тестя, мов за командою, голова стрімко впала на груди і з бурячкового носа залунало важке хропіння.
З
Жінки, витерши сльози, присунулись ближче до столу і почали частуватися, припрошуючи й Бумблякевича.
- Перед смертю хоч наїмся, - сказав він, підтримавши компанію.
- Дуже жорстокий присуд, - похитала головою пані Флякова. - Ви ж бачили, ми голосували проти. Але нас була меншість. Нас завжди менше, чи не так, мої любі?
- Але ми тримаємося купи, - потвердила пані Ліндерова, наминаючи маківника. - Мушу також сказати одну дуже важливу річ... - Всі насторожились. - Вважаю, що кухар пана Ліндера просто чудесний! Такого маківника спекти!
- Так, нам дуже пофортунило з тим кухарем, -погодилася пані Флякова. - І такво для людини, котра мусить піти з того світу, то нема нічого ліпшого, як фест наїстися, щоб ще затримати в роті усі дивні смаколики. А, коли вішають, це дуже важливе, аби в писку не пересохло, бо тоді смерть є суцільною мукою. Про це треба пам'ятати, і задля того прошу лишити останній кавальчик цього знаменитого пірника для нашого гостя.
- Ви є дуже милі, - сказав Бумблякевич. - Дбаєте за
мене, як за рідного. А я вам квіти потолочив.
- І мене збезчестив, - додала між іншим Олюня.
Бумблякевич мало не вдавився, а обидві старші панії
закашлялися й почали обмахуватися віялами.
- Запийте ромом, - порадив їм і налив у келишки.
Панії задоволено хильнули і суворо подивились на
Олюню.
- Що ти мала на увазі, коли говорила про безчестя? -
спитала її ненька.
- Тільки те, що пан Бумблякевич збезчестив мене у квітах, себто я втратила цноту, невинність, дівочість і віночок.
- Як то - все одразу? - не второпала пані Флякова.
- Так, я вже не та, що була перше. Я дуже нещасна, бо вже ніхто мене не пошлюбить, а провинець моїх нещасть зависне на шибениці.
- Який жах! - сплеснула руками пані Ліндерова. - І це говорить моя донька! Але я мушу знати все. Від самого початку. Ну? Хто почне?
- Тільки не я, - похитав головою Бумблякевич. - Я тут гість, знати нічого не знаю і взагалі - маю я право перед смертю на культурний відпочинок?
- А хто вам не дає?
- Дуже добре. Тоді я поплив, - сказав Бумблякевич і почав замріяно цмулити ром.
- Почалося з того, що він заманив мене у квіти, -зітхнула Олюня.
- Як заманив? - спитала пані Ліндерова.
- Сказав, що покаже щось дуже-дуже цікаве.
Олюня почервоніла, а за нею почервоніла й матуся.
- Що там цікавого? - буркнула пані Флякова. - Я що перший раз дивилася, а що останній - було однаково.
- Ну, не кажіть, - заперечила матуся. - Воно, коли вперше, навіть дуже цікаво. А, до речі, що ж він тобі показав?
- Люстерко.
Бабуся пирснула сміхом, а матуся обурилася:
- Звичайне люстерко?
- Так. А коли я сіла біля нього в квітах, він опустив те люстерко ненароком мені за пазуху. І тоді ми почали разом його шукати, а воно тікало з рук. Пан Бумблякевич заліз обома руками мені аж сюди, але люстерко весь час вислизало.
- Дуже оригінально, - сказала пані Ліндерова. - І що ж було потім?
- Ну, я змушена була впустити його руки ще нижче, аж туди...
- Аж куди? - ожила бабуня і вся аж витягнулася.
- Невже аж туди? - ще буйніше почервоніла матуся, і її великі груди захвилювалися, а очка забігали від Олюні до гостя й назад.
Бумблякевич мовби й не слухав нічого, алькоголь потихеньку завойовував усе ширші терени його тіла, і він відчував, як дрімота обплутує всі члени і їх зневолює. Наче крізь сон линули слова Олюні:
- Люстерко ковзнуло мені в пантальони... І тоді... сталося те...
- Яке? - не вгавала матуся.
- Ну - те!
- Негайно розкажи мені все. Я мушу знати всі деталі, чи це було якраз те, що ми маємо на увазі, чи це було зовсім не те, а щось інше, і тоді ти вже не будеш вважатися збезчещеною.
- Але мені соромно!
- Нічого, тут усі свої, - заспокоювала її бабуся. -Ликни си рому, і все піде як по маслу.
Олюня послушно ликнула і продовжила:
- Тоді він задер на мені сукню і сказав, аби я лежала
спокійно, то він витягне те люстерко. Я лягла. Він здер з
мене пантальони і, щоб я не соромилася, поклав на те
місце квіточку. Але люстерко кудись пропало. Скільки
він тими пантальонами не трусив, як їх не вивертав, а
люстерка нема та й нема. Я вже кажу, Бог з ним, я вам
дам інше. А він: є ні, це важлива родинна пам'ятка. І
сказав, аби я розвела ноги, бо, може, люстерко якраз
т а м. А коли я ноги розвела, то він почав шукати
пальцями, і то так спритно, що мене мовби хтось у небо
підняв, і я попливла, попливла...
Пані Ліндерова подивилася на пані Флякову й знизала плечима:
- Як на мене, то це ще не є безчестя.
- Ну, якщо це були тільки його пальці, то так, -
погодилася бабуся.
- Але я вам не доказала! Після того він припав до мене і обняв мене, і я почула, як втрачаю цноту.
- Конкретніше! - звеліла пані Ліндерова.
- Ну, я почула, що цнота моя фурр! - і спурхнула, як метелик.
- А де люстерко? - спитала пані Флякова.
- Пропало, - зітхнула Олюня. - Разом із цнотою.
- Який жах! - блиснула очима матуся. - Шукав люстерко, а поцупив цноту!.. Але... моя дитино. Чи ти чула щось особливе?
- Чула.
- Але що саме?
- Спочатку насолоду, потім біль, а потім знову
насолоду.
- Це таки воно, - похитала головою пані Флякова. -
Сумнівів нема. Наша Олюня збезчещена.
- І ким? - паленіла від гніву пані Ліндерова. -
Шпигуном! Злочинцем! Смертником!
- Шкода, що вона нам так пізно про те розповіла. Ми могли б підкупити пана прокурора.
- Авжеж, могли, - згодилася пані Ліндерова. - Та й пана Ліндера можна підкупити... А, може, ще не пізно?
- Після суду? Це вже неможливо.
- Тоді, може, підкупити ката? - спитала Олюня.
- А що це дасть? - не зрозуміла матуся.
- А те дасть, що він, скажімо, відмовиться його вішати.
- Тоді повісить дідуньо.
- А ми і його підкупимо! - не вгавала Олюня. - Ми всіх підкупимо. Крім нас самих. Так, наче ніякого суду й не було.
- Гм... Це цікаво... - замислилась пані Флякова і, вибравши стиглого помідора, пожбурила ним просто в лисину свого чоловіка. Помідор розчавився й забарвив голову в червоне, а пан Фляк стрепенувся і сонними очима обвів присутніх:
- Що таке? Дощ падає?
- Слухай, старий. Біда. Ми, себто ви, засудили нашого гостя до кари смерти, а виявилося, що він збезчестив нашу Олюню. Уявляєш? Тепер треба негайно їх женити. Але це тільки півділа, бо ж, якщо його повісять, то Олюня лишиться молодою вдовою.
- Це все-таки ліпше, аніж лишитися молодою лярвою,
- сказав пан Фляк.
- Авжеж, але теж недобре. Ми знайшли інший вихід. Коли б підкупити панів адвоката, пана Ліндера, пана ката і тебе особисто, то можна б постановити, що ніякого суду насправді не було. А коли не було суду, то й нема кого страчувати. Добре ми придумали?
- Геніяльно, як усяка нісенітниця. Стількох людей підкупити відразу - це великий клопіт. Адже доведеться говорити з кожним окремо, вмовляти, переконувати, а за півгодини з цим упоратися неможливо. Залишилося рівно тридцять хвилин до страти. Треба думати, що можна вчинити за цей час.
- Мій старий таки має кебету, - похвалила його жінка.
- Тоді що ти запропонуєш?
- Можу запропонувати таке. В документах зазначено, що
суд відбувся третього серпня 1913 року, і цього ж дня має
відбутися страта. Себто, сьогодні. Так?.. А ми, не рухаючи
й пальцем документів, бо ж це таки святая святих, робимо
тільки одну-єдину поправку. А саме: узгіднимо між собою,
що сьогодні не третє серпня, а - четверте! Га?
Жінки перезирнулися в повному оторопінні. Бумблякевич потягнувся і сказав:
- Як це можливо, щоб сьогодні було четверте, коли я достеменно знаю, що сьогодні третє?
- А вас ніхто й не питає, - зашипіла йому Олюня.
- Нічого собі! - обурився він. - Вішати ж мають мене, а не вас.
- Добре, а що це нам дасть? - спитала пані Ліндерова у пана Фляка.
- А те, що коли пан Ліндер зі всіма решту панами з'являться на страту, ми здивуємося їхній появі. Адже страта відбулася ще вчора. І такій солідній компанії тут просто нічого робити.
- Але ж він побачить страченця живого!
- Ні. То буде галюцинація. Страченця поховано в квітах, як він того й бажав. Зараз я і табличку приб'ю, і хрест вкопаю.
- Але ж він буде тут! Ми ж його збираємося оженити з Олюнею! - напосідала пані Ліндерова.
- Нічого подібного, - стояв на свому пан Фляк. -Просто це вже буде не пан Бумблякевич, а хтось інший. Розумієте? Інша людина. Бумблякевича засуджено, страчено і поховано ще вчора. А нині до нас у гості завітав пан... е-е... як же його... пан... е-е... згадав!., пан Ціммерман! От хто! Завітав до нас у гості, і ми сидимо любенько та вгощаємося. А пан Ціммерман завітав до нас через те, що просить руки нашої Олюні. Тепер -зрозуміло?
' Всі задоволено кивнули головами. Крім Бумблякевича.
- Хіба я схожий на Ціммермана? Я схожий на
Бумблякевича.
- Ні, ви схожі на Ціммермана, бо ви таки є Ціммерман, а Бумблякевич, царство йому небесне, спочиває сном праведним, - відказав пан Фляк і подався готувати могилу до приходу суддів.
- Боже, яка я рада! - скрикнула Олюня і кинулася обіймати Бумблякевича. - Тепер я буду пані Ціммерман! Чудово!
- Але так не поспішай, - урвала її пані Ліндерова, -пан Ціммерман ще мусить попрохати твоєї руки в татуся.
Бумблякевич збараніло озирнув жінок і вирішив, що або випив замало, або якраз забагато і, щоби з'ясувати свій стан достеменно, хильнув ще одну стопку. Вмирати не хотілося. Але женитися - теж. Олюня, щоправда, виглядала звабливо. І, може, навіть, це була найліпша з
дівчат, яких він кохав, бо ж таки голову мала жіночу, а не чоловічу. І достобіса - мудру! Так хитро закрутити баки матусі й бабуні про своє безчестя - це треба мати неабиякий талант. Але як же, посідаючи цноту, вона могла так достовірно описати її втрату?
Сонце припекло лисину, і він накрив її серветкою. Думати на сонці шкідливо. Якимось чином праця мозку приманює сонячну напругу, і голова поволі починає скидатися на казан, в якому закипає духмяний росіл життя, з'являються густі рої джмелів і шугають від вуха до вуха, через що усі думки, мов пуголовки, збиваються в одну зграю і метаються сполохано по всіх закутинах, прагнучи лише одного - аби їх забули. Та не все так одразу вдається забути, котрась думка обов'язково відіб'ється від гурту і стане шашелем точити мозок.
- Я втомилася тебе чекати, - сказала Мальва. - Мені пора...
- О ні! Зачекай! Я вирвуся звідси й прилину до тебе! Ще день, ще два - зачекай!
Але Мальва в зеленій сукні літа, в стиглих вишнях і росах, в солодкім мареві суниць - відходить у таємність листя, розхиляє густе прожилля, ступає в яснозелений струмінь соків і тане, як сонячна карамеля на гарячому піднебінні.
З'явився пан Фляк з хрестом, до якого була прибита табличка з білої дикти.
- Правда, гарно? - спитав він. - Прошу тільки назвати своє ім'я і дату народження.
- Е.
- Е?
- Це ім'я. А народився сорок три роки тому 18 серпня.
- Е - це ім'я? - здивувалася Олюнька.
- Це перша літера імені. Другу літеру дізнаєтеся по шлюбі, - засміявся Бумблякевич.
Пан Фляк узявся, пріючи і сопучи, виводити на табличці напис вугликом. Завершивши цей відпові-
дальний труд, він радісно пуркнув і продемонстрував присутнім, що в нього вийшло:
Тут упокоївся в Бозі
добродій Е. Бумблякевич
18. VIII. Р. Б. 1870 - 3. VIII. Р. Б. 1913
Спи спокійно, дорогий друже.
Після того, як пан Фляк вкопав хреста посеред квітника, Бумблякевич наблизився до могилки і вилляв на неї келишок рому.
- Земля тобі пухом, нещасний мандрівцю!
А тоді, ставши у позу римського патриція, виголосив:
Збройного ставлю звитяжця, що першим зі Львова,
Долею гнаний нещадно, на берег ступив невідомий.
Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,
З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони.
Фльоту його вона всю потопила у морі
За невіженство самого лише Бумблякевича.
Зевсовим бистрим перуном метнувши із хмар піднебесних,
І ті кораблі погромила, нуртам на здобич оддавши,
А самого ватажка, що полум 'ям дихав смертельним,
Вихром грізним пойняла і на гострії кинула скелі...
Пан Фляк стояв поруч, сумно опустивши голову, на якій запікся розквашений помідор. Здавалося, наче вбрав червоного беретика.
- Бракує вам бамбальончика, - сказав Бумблякевич і приклеїв йому на тім'я квіточку айстри.
- Ви маєте смак, - похвалила пані Флякова.
- Що це був за чоловік і чому його поховано в квітах? - спитав у пана Фляка
- О, пане Ціммерман, то була шляхетна людина, котра, однак, заблукала в нетрях життєвих і була завербована італійською розвідкою з метою проникнення в наше місто і вивідання важливих стратегічних
таємниць. Як на те, апарат пана Ліндера спрацював так спритно, що шпигуна було виявлено, арештовано і вчора засуджено до страти.